«Щоденники війни»: російський напад у малюнках 15-річного маріупольця

Микола Костенко показує світові те, що йому довелося пережити, – як російські військові бомбардували Маріуполь

На виставці «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей» у Нідерландах представили особисті історії дітей та підлітків, які задокументували війну Росії проти України. Візіонеркою та ініціаторкою проєкту стала Христина Храновська, а організатором – ГО «Port of Culture» за підтримки МЗС України. Виставка тривала в мерії Амстердама з 17 серпня до 24 вересня. Організатори ставили собі за мету розповісти унікальні історії та пролити світло на глибоку травму, яку пережило молоде покоління України. Дітям надали платформу, де вони могли поділитися пережитим досвідом і бути почутими.

У проєкті висвітлили 14 історій. Одна з них – маріупольця Миколи Костенка. Хлопець показав створені в окупації малюнки, які фактично стали свідченням злочинів росіян. Саме про це говорила з Миколою кореспондентка Укрінформу.

МИРНІ ПЕЙЗАЖІ ТА КАРТИНИ ВІЙНИ ПІДЛІТКА З МАРІУПОЛЯ

Микола Костенко живе у Кропивницькому. На прохання розповісти про себе відповідає коротко: «Мені 15 років, займаюся малюванням». Говоримо з хлопцем у нього в кімнаті, інколи до розмови доєднується його мама – Галина. На робочому столі – роботи Миколи. Він розповідає, що малювати любив завжди. Учився спочатку самостійно, а згодом займався в художній студії в Маріуполі, уже брав участь у творчих виставках. Малював пейзажі – як міські, так і природу, віддавав перевагу графічним матеріалам. Встигав ходити й на плавання, водне поло. Нібито звичайний хлопець зі звичайного українського міста, життя якого назавжди й докорінно змінив російський напад.

Війну хлопець устиг побачити ще в 2014-му. Звісно, Микола тоді був значно меншим, але все ж пам'ятає звуки вибухів, які щодня лунали все далі й далі від міста. А от про 2022 рік розповідає детально.

«23-го лютого я обговорював цю тему з однокласниками. Половина з них вірила, що буде війна, половина – ні. Я от говорив, що не буде, бо Росії це економічно невигідно. Нікому не вигідно. Але реальність така, як є. Сталося те, що у всіх – вибухи. 24-го лютого я поїхав до бабусі в інший район, а через наш ішли російські танки», – каже хлопець.

До бабусі Миколу відвезли ще й тому, що в її будинку був підвал. Хлопець згадує, що поїхав із дому в чому був. «Мені сказали зібрати речі. Я взяв що під рукою було, – планшет, телефон… Думав, що ми ненадовго. Вже у бабусі мені сказали, що почалася повномасштабна війна. Пам'ятаю, як сидів із кам'яним обличчям і не міг це усвідомити. Мені показали, як спускатись до підвалу, коли будуть обстріли», – розповідає він.

Мама Миколи зауважує, що спочатку окупанти розгромили лівобережний район Маріуполя, але зв'язок на той час ще був. «У перших числах березня зник і мобільний зв'язок. Другого березня почалися бої на нашій вулиці. Пішли танки. Третього ліг дах у будинку, де ми жили у батьків. Влетіла міна, 120-ка», – говорить Галина.

Микола згадує, що спочатку, у рідкісні хвилини затишшя, була змога щось поїсти на кухні. Але тиша закінчувалася дуже швидко. Потім фактично жили в підвалі.

«У гараж прилетіло біля нас. Брат уламки снаряда витягнув із машини. Переживали, бо авто – шанс на порятунок. Навколо були приватні будинки, до яких забирали людей з інших районів», – згадує мама хлопця.

Галина додає, що в підвалі спочатку зберігалися деякі запаси продуктів, важче було з водою. «Була, приміром, каша. Але толку з неї без води? І холодно, 12 градусів. От показували фільм "Юрик", там одна з героїнь ходить у кофточці, у них там буржуйка. 500 кофт одягали насправді. Хліба не було. ОБСЄ не було. Так, багато хто мав генератори. Але ж не було бензину. Ми ввімкнули свій майже перед виїздом. Люди у тихіші години шукали, де дістати продукти. Одного разу приходить сусідка, каже, щоб у сторону магазину не ходили, там людей розстріляли. Дітей взагалі нікуди не випускали. Меншим розповідали, що це такі навчання. Під обстрілами бабуся і дідусь ходили з підвалу в розбомблений будинок, переховуючись. Приносили звідти крупи. Відносно невеликий шлях міг зайняти цілий день», – каже жінка.

Саме в цей час Микола й почав малювати. «Я так відволікався, щоб розбавити трохи ці дні. У нас тривогу не вмикали. Обстріли стали майже постійними. Під час вуличних боїв теж страшно було. І ось це все продовжувалось зранку до вечора. Літак постійно літав бомбити "Азовсталь". Я найбільше був у паніці, коли «прилетіло» і дах розірвало. Потім – так, трохи лякався та і все. Про те, що орки розстрілювали людей, дізнався вже пізніше, з телеграм-каналів. Коли на декілька днів ляг туман, стало трохи спокійніше. Видимість була майже нульовою», – згадує він.

Майже всі замальовки хлопця – про війну. Зображень загалом більше десятка. На них – бої, те, що Микола називає «хаосом»: вибухи, техніка, люди – все на одному аркуші. І підвал, де перебував із рідними.

ШЛЯХ ІЗ ОКУПАЦІЇ

Хлопець добре пам'ятає день, коли зміг нарешті вийти у двір. Розповідає детально: «Це 14 березня, обстрілів тоді поблизу не було. Я навіть взяв велосипед і трохи покатався нашим двором. А ще пам’ятаю, як випав сніг і всі раділи, бо його можна розтопити. У нас був тандир. Коли була вода, то на борошні робили щось типу пишок. Склад простий – вода й борошно. До речі, дуже смачно. Коли трохи стихало все, грали з дідом у карти, морський бой, інші ігри».

Мама Миколи говорить, що про виїзд якраз і стали задумуватися, коли бої були трохи далі. Бачили, як повз двір їхали колонами люди, але ті самі автівки поверталися ввечері. Одного дня, коли цього не сталося, родина зрозуміла, що варто спробувати виїхати також їм. Сусід сказав, що виїзд через Мангуш мав бути нібито безпечнішим. «Це означало, що автівки могли розстріляти, а могли й не розстріляти. Три автівки розстріляли, три – проїхали. Така рулетка від росіян. 21 блокпост до Запоріжжя. Зв'язку не було. Знайома взяла собак, вирішила виїжджати. Ввечері повернулася заплакана, сказала, що перед нею чотири авто розстріляли», – згадує Галина.

Родина Миколи виїжджала двома автомобілями. Рушили за сусідами, колоною з п'яти авто – подумали, що разом буде простіше. До Мангуша зазвичай діставалися за сім хвилин, а цього разу – близько восьми годин. Поїхали в об'їзд, бо на деякий час з'явився зв'язок і вдалося дізнатися, що на звичному шляху росіяни розстріляли автомобілі. Хлопець згадує страшні картини, які бачив дорогою: «Розібрані машини, колеса, все зняте, продірявлене. Це було біля блокпостів, імовірно, росіяни розбирали. Також бачив ляльку у військовій формі, яку повісили на стовп. Мабуть, щоб налякати».

Малюнки він узяв із собою, адже хотів їх показати людям: «Важливо, щоб про це знали. Щоб бачили, який страх пережив я та інші».

МАЛЮНКИ, ЯКІ СТАЛИ ЩОДЕННИКОМ ВІЙНИ

Місія, яку хлопець задумав, удалася. Микола вже показував свої роботи в Художньо-меморіальному музеї Олександра Осмьоркіна в Кропивницькому. А до участі у виставці в Амстердамі його запросили організатори. «Сказали, що планується такий захід, треба буде підготувати текст і розказати про малюнки. Там у мене був перекладач. Я розповідав, що російська пропаганда завжди нав'язувала думку, що наша історія – фейк. І нав'язуватиме далі. А я переповідав свою історію, як прожив 21 день в окупації, розказував про своє ставлення до пережитого. Про свою творчість: що до війни я любив наші мирні пейзажі, а війна змусила створювати зовсім інше. Я радий, що зміг розповісти щось. Війна – це страшно. Я трохи хвилювався там, це відповідальність на весь світ. Сказав, що хотів: що треба діяти, нам потрібна допомога. Там розповідали й історії інших учасників. Не всі змогли завітати, тож це робили ведучі».

Нині Микола інколи малює й на мирну тематику. Образотворчого мистецтва він поки що ніде не вчиться. Зайнятий шкільними клопотами, мріє знайти друзів у новому для нього місті. Розповідає, що в майбутньому планує працювати у СБУ: «Щоб захищати». Прошу дозволу у хлопця переглянути малюнки й зробити його фотопортрет для тексту. На нібито дитячих малюнках – війна. А на портреті – підліток із дуже серйозними й дорослими очима. Він не мав пережити те, про що тепер сміливо розповідає всьому світові.

Мирослава Липа, Кропивницький

Фото автора й ті, які надала мама Миколи Костенка