Олена Худякова, позивний «Мауглі», фотограф Укрінформу, бойовий медик

Одна з найстрашніших історій Другої Світової війни те, як після війни проживали своє інваліди – безрукі, безногі, незрячі. Радянська батьківщина була для них навіть не мачухою, а другою катівнею в умовах мирного часу.

Сьогоднішня війна інша, можливості для бійців ЗСУ, які чи втратили кінцівки, чи зазнали інших важких поранень – насправді широкі. Але загрози та виклики, які стоять перед ними та нами, також серйозні. Бо долі десятків тисяч поранених не схожі одна на одну, і, на жаль, процедура ані достойного лікування по медичному маршруту, ані звільнення ветеранів із лав ЗСУ, ані система виплат до кінця не відпрацьовані.

Укрінформ вже писав про принизливі ситуації, коли ветерани після травм хребта, шиї, інших серйозних ушкоджень не могли звільнитися з армії, не мали  змоги працевлаштуватися відповідно до їхнього стану здоров’я, до штабу, скажімо, натомість вони отримували від держави… сімсот гривень виплат.

Наше агентство продовжує стежити за ситуацією, яка розвивається, на жаль, не за надто хорошим сценарієм. Доля обмежено придатних на сьогодні далеко не плакатна історія війни, але ми сподіваємося, що наші публікації допоможуть по ходу виправляти ситуацію.

Приводом для написання статті став блог фотожурналіста Укрінформу, бойового медика Олени Худякової, яка з 2014 року на фронті, а після повномасштабного вторгнення служить як бойовий медик на різних медичних «станціях» маршруту транспортування поранених і на найнебезпечнішій ділянці медеваку (яка власне забирає поранених з «нуля» і де Олена отримала серйозну травму ноги), і на стабпункті (де готує пораненого до госпіталю). Допис нашої Мауглі про поранених, які готові жертвувати життям, але не гідністю, викликав дуже широкий резонанс. 

Тож ми зв’язалися із Оленою, яку зараз прикомандировано до медпункту навчального центру, на території якого розташована запасна рота. У цю роту направляються поранені, хворі, люди із залежностями. Іноді вони прямо з військкомату, де комісія визнала людей з очевидними проблемами придатними до служби.

- Олено, у твоєму блозі мене зачепили такі слова. Чи багато буде охочих воювати, якщо знатимуть, що в разі поранення чи важкої хвороби їх під час лікування замість реабілітації без попередження викинуть з частини туди, куди скидають алко/наркозалежних. Що ти мала на увазі?

- У ЗСУ існують такі звані резервні батальйони, початкова задумка була, щоб розподіляти звідти призовників, а після 24.02.22 вони якоюсь мірою перетворилися на місця, куди військові частини переводять важко хворих, поранених і «проблемних». При військових частинах також існують резервні роти. Саме там служать бійці, яких Військово-лікарська комісія (далі – ВЛК) визнала обмежено придатними.

Також там перебувають визнані ВЛК непридатними у зв’язку зі станом здоров’я, ті, хто звільняється за віком, до моменту виключення зі списку особового складу. Нюанс у тому, що між отриманням висновку ВЛК про непридатність і фактичним звільненням можуть пройти місяці. Весь цей час місце перебування людини за існуючою нормативною базою визначає командир. Тобто важкохвора людина може весь цей час перебувати в умовах, які і для здорового є випробуванням.

- Але ж логічно, коли для хворих створено окремий підрозділ.

- Так трапилося, що разом з пораненими побратимами нам довелося побувати в одному із резервних батальйонів. Прийде час і я обов'язково розповім деталі цієї історії. Цей досвід був суцільним приниженням - і за умовами перебування, і за поводженням командирів. Як приклад: один з офіцерів на наше обурення і зауваження з приводу ставлення до добровольців, які воюють з 2014-го року, сказав на шикуванні, що ніякої війни до 2022 року не було. А на наше запитання: чого ж ти тепер не на фронті, сказав: я і за мільйон на передок не поїду. Це лише один з прикладів. У мене є конкретні аудіоісторії про обмежено придатних, які я писала для власного архіву.

- Розкажи.

- Чоловік, який мав бізнес, жив у Польщі, приїхав на початку березня, воював як доброволець, у травні 2023 року потрапив у лікарню з сильними болями в спині, коли вже не міг нахилятися. Стан стрімко погіршувався. У червні в Дніпрі встановили діагноз: якщо перекласти з набору медичних термінів на зрозумілу мову - хвороба Бехтерєва зі стрімким розвитком, серйозним ураженням хребта і суглобів. Також у нього гіпертонія і повна глухота на праве вухо після контузії.

​У липні ВЛК визнала його обмежено придатним. З того моменту «перекладаємо» бійця із лікарні в лікарню, бо тримати людину в його стані в наших умовах і без належного лікування вважаємо за злочин. Знаєте, які його слова мені запам’яталися? «Я казав на ВЛК: ви ж бачите, я не симулянт і я не затягнув то сам. Коли все почалося і я просив у попереднього командира дозволу поїхати в лікарню, то почув: від мене з передка йдуть або героїчними 200, або героїчними 300. Хочеш у лікарню: стань 300 і поїдеш, питання є? Отака розмова, купа свідків було. А потім мене перевели в іншу бригаду. Якби хворобу «закинути в сплячку» раніше, вчасно, я б думав про те, щоб зайняти якусь іншу посаду. Мені ж ще на початку пропонували роботу в штабі, але я рвався на фронт... Я пояснював, що в мене бізнес, що можу допомагати своєму підрозділу, яка від мене зараз користь тут у такому стані, а вони мені: з першого разу нікого не списують. З другого та третього - і то, якщо при госпіталізації констатують погіршення. А буде такий самий стан - сидітимеш до кінця. Мета, сенс? За що я маю платити здоровʼям? Чи я відбуваю покарання?»

Aбо ще був контрактник, ППОшник, 58 років... Побачила, як важко і з довгими зупинками він підіймається по сходах на другий поверх. Розповів, що у 2022 році був на різних напрямках на фронті.

"Артроз третього ступеня, лікарі потім сказали мені, що якби раніше звернувся, допомогли б. Не до мене було. Вже коли не зміг залізти на свою бойову машину, перевели в артдивізіон, там подивились і перевели у взвод охорони, звідти перекинули в резервний батальйон. Пройшов ВЛК. Висновок - обмежено придатний».

Через пів року він подзвонив мені, що нарешті на роботі у військкоматі в рідному місті. Людина, яка все життя була трактористом, потім років п'ять мехводом (механік-водій) втратила здоров'я, має артроз третьої стадії плюс інші хронічні захворювання. ВЛК визнає таку людину обмежено придатною і потрапляє вона в резервну роту часто вже отримавши контузію або поранення. Серед обмежено придатних я бачила шахтарів з Лисичанська і Червонограда, це прості добрі сміливі мужики, які пішли на фронт і чесно працювали, вже маючи проблеми зі здоров’ям. Тепер, грубо кажучи, спина в мотлох, вони не можуть уже ніде пробігти в броні, не можуть бути в штурмовій піхоті. Але їх і не переведеш на посаду якогось діловода, вони з комп'ютером не дружать. У них кнопкові телефони, вони не розуміють, що таке навігатор, не можуть знайти поліклініку, яка у п’яти кілометрах, чи з ними мало не за руку треба йти. Такі люди накопичуються у кожній частині.

- Це прогалини нормативної бази?

- Так. Щоб нормативна база працювала, вона має бути максимально конкретизована, кожен пункт має бути детально пропрацьований відповідними фахівцями, щоб звузити можливості для зловживань і самодурства. Натомість маємо сумнозвісний чотириста другий наказ, де досі лишається такі  визначення: «значне чи незначне порушення функції», «придатність чи не придатність визначається індивідуально».  Якщо вже говорити про індивідуальний підхід, то в медичних документах, на основі яких вносяться рішення про ступінь придатності до військової служби, мала б бути чітко прописана градація за віком, статтю, сроком, який людина вже провела на війні. А те, в якому вигляді воно існує зараз, тягне те, що по одній й тій самій проблемі у трьох людей можна отримати три різні висновки: придатний, обмежено придатний і непридатний.

Йдемо далі. Є поняття ургентної госпіталізації, а є планової. За існуючої нормативної бази чи бути цьому плановому лікуванню, вирішує командир. Тобто ургентні, це, наприклад, гострий апендицит, загрозливий життю стан, тобто людину везуть до лікарні. У планову входить все абсолютно, що в даний момент не загрожує життю. Наприклад, людині поставили металоконструкцію, бо був уламковий перелом або перелом зі зміщенням. І через певний термін це треба зняти. Якщо вчасно, в деяких випадках, не зняти цю металоконструкцію, то можливі ситуації, коли людина ризикує втратити рухливість суглоба стати інвалідом. Але нормативна база допускає панування людського фактора, і уявимо, що командир бійця каже: «Чувак, ти там уже два чи три місяці був на лікування, та ти задовбав, іди воюй, або сиди тут». Є механізми захисту прав військових, але дуже часто самим військовим невідомі ці механізми. І є багато людей, які через характер не вміють скаржитися та відстоювати себе.

У той же час, люди з низькими морально-психологічними якостями мають всі можливості «порєшать». Все, що пов’язано із можливостями вчасно обстежуватися та лікуватися в армії, напряму залежить від людських якостей командирів та медиків. Хоча так не має бути, ефективна система має звести людський фактор до мінімуму. Ця недосконала нормативна база призводить до того, що ми маємо інвалідності, яких можна було б уникнути. Ми маємо смерті, яких можна було б уникнути. Мені особисто болить історія з психічно хворим бійцем, який після спроби суїциду місяць провів у лікувальному закладі. Після чого ВЛК визнала його придатним, і  через 10 днів він повісився у частині.

Зараз внесли зміни у перелік  хвороб, за якими визнають придатними людей, які мають легкі психічні розлади, пов'язані зі стресом. (Йдеться про наказ Міноборони №490 від 18 серпня - ред.)

Цікаво, що творці цієї бази вважають значним та помірним порушенням? Бо я бачила людей, які пісяються під себе і їх паралізує від звуку обстрілів, вони не здатні вийти з підвалу, але за висновками ВЛК їхні розлади відносяться до оцих самих розладів адаптації, пов’язаних зі стресом. Це помірні, значні чи незначні порушення?

Мені після публікацій у фейсбуці люди пишуть, що це поширене явище, з одного боку, призивають обмежено придатних, з іншого боку, досі нема розуміння, що робити з тими, які вже є. Цих людей така кількість, що посад у військкоматах та навчальних центрах під них фізично нема, і далеко не всі з них можуть кардинально змінити свою військову спеціальність. Раніше, згідно з законом про військову службу, якщо виведений у поза штат боєць, якому не знаходили посади протягом двох місяців, мав право звільнятися у запас. Зараз цього права немає. Мені просто смішно, коли це пояснюють воєнним станом, бо ніякої ефективності на полі бою та збільшення обороноздатності, коли  при частинах (вибачте) створюють богадільні, я не бачу. Це і питання людської гідності також. Я вважаю, що більшість моїх обмежено придатних пацієнтів мають право на повагу, вдячність та можливість бавити онуків, якщо інших задач для них в армії більше немає. 

Розрахуйтесь та відпустіть додому. Але чесно розрахуйтесь, бо у нас вже розквітнув ринок адвокатських послуг для військових, з вибивання через суд належних по закону виплат. Мені теж не виплатили все, як належить за періоди лікування. У мене немає сил судитися, вибивати. Хоча розумію, що на ці гроші можна було, наприклад, купити дрон своєму чоловіку.

Ще хочу додати про своїх пацієнтів та друзів. Є багато донеччан, часто це чоловіки у віці. Один з них колишній футболіст, повоював при тому, що коліна та спина зношені, але він вміє працювати з комп’ютером, йому знайшли роботу у штабі. Щасливий, бо хоче звільняти Донбас.

А є люди, яким, наприклад, 62 роки, геолог Толік, він блискучо підготовлений, у змозі вчити побратимів основам артрозвідки десь в інструкторському центрі. Він пішов у Тероборону, коли тільки почалася гаряча фаза війни. А потім йому сказали, що тебе не візьмуть у ЗСУ за віком. Він просився, шукав – у жодному інструкторському центрі, нікуди його не взяли. Він має чудову фізичну форму, їздить за кордон, щоб бігти марафони і підняти наш прапор. Цю людину не беруть ніде, бо вік. Водночас людей 59-ти, 58-ми років хворих тримають – не зрозуміло, навіщо.

- Запитання про жінку на війні. Як вона витримує навантаження?

- Між чоловіком та жінкою є різниця, це біологія. Наприклад, ступінь ризику стрес-переломів при великих навантаженнях різна. В Ізраїлі жінки в армії служать, але там вся система нормативів, від КМБ (курс молодого бійця) до спеціалізації та розподілу по роду військ побудована з урахуванням того, що жінка інша. Розумію, що під час війни ми є ресурсом, але це питання у розробці механізмів дбайливого ставлення до цього ресурсу. 

Серед проблем, які можна назвати жіночими, я бачила кровотечі й сальпінгіти, з якими госпіталізовували молодих дівчат, і є випадки неналежного ставлення командирів до таких проблем та звинувачення: ти косиш. Але я вважаю, що жінка може бути і воїном, і матір’ю – це не суперечить одне одному. Та недосконала система, яка існує зараз у нас, однаково шкідлива не залежно від статі й потребує доопрацювання.

- А чи є позитивні зрушення?

- В існуючій системі позитивне – це ЛЮДИ – медики та командири, які кожен на своїй позиції відповідально ставиться до своїх обов’язків, тоді бійці отримують вчасне обстеження, належне лікування.

- А повертаючись до твого поста, яку думку ти вважаєш найважливішою?

- Є одна важлива річ, яку я хотіла донести тим постом. Пам'ятаєш картинку в ФБ, де цивільний протягує руку військовому, що стоїть у ямі, й підпис: донат рятує життя. Так от, значна більшість моїх побратимів мають неприємні відчуття від цієї картинки.

Єдина перевірена система виживання і збереження здорового глузду суспільства в умовах тривалих бойових дій, це не «вірю в армію», а «сьогодні ти армія, завтра – я». Найкращою картинкою було б, коли до людини з автоматом у військовій формі підходить цивільний і каже: «Відпочинь, брате, я тебе заміню». 

Лана Самохвалова, Київ
Фото Геннадія Мінченка