Ніч на «нулі»
Кореспонденти Укрінформу провели майже добу на передовій, на позиціях мінометників
Коли знаєш, що ворог може дійти до тебе пішки лише за півгодини, заснути спочатку важко, але від постійної напруги організм усе ж «вирубає». Про півгодини і пішки – то зовсім не фігуральна фраза. На тій ділянці фронту, де знаходиться мінометний розрахунок «Одеса» 54-ої окремої механізованої бригади імені Івана Мазепи, до якого ми власне й їхали, є такі місця, де російські позиції видно навіть без спеціальних засобів.
«Морально готові? Розумієте, чи хоча б уявляєте собі – що і як буде?», – з "ходу" питає нас військовий на імʼя Олег.
З ним ми бачимося вперше, до цього – лише один раз говорили по телефону. Ну, як говорили, набрали, сказали хто ми та до кого їдемо, визначилися з місцем зустрічі, за кілька хвилин зустрілися.
«Ми їдемо на війну?», – уточнюючи, запитав фотокор Дмитро.
«Звучить дивно якось (Олег задумався на кілька секунд) я б сказав, їдемо на робоче місце», – відповів військовий.
До війни він був далекобійником. Працював у Латвії, але повернувся додому. Каже, соромно відсиджуватися десь, а не бути на фронті. Побратими його знають як бійця на псевдо «Дєд». Він – водій. Нещодавно йому відірвало уламками два пальці на руці. Ворог уполював його авто. Чоловік відновився і повернувся у військо. На його машині ми дісталися до іншої точки, де нас забрала друга група бійців.
З кожним кілометром ґрунтової важкої дороги розгледіти місцевість через вікно військового автомобіля ставало дедалі складніше. Темрява заховала від людських очей геть усе. Військові називають «сіряком» відрізок доби, коли починає темніти, але до ночі чи до світанку ще далеко. Фронтові дороги в цей час – екстрім ще той. Без засобів нічного бачення тут робити нічого. Їхати повільно не можна, бо ворожі дрони постійно стежать із неба та полюють як на «гостей», так і на тих, хто там фактично живе. «Прилетіти» може будь-якої секунди. Швидко – не дуже й поїдеш. На одній із ділянок дороги ми побачили зустрічну машину, коли вона була вже буквально за кілька метрів перед нами. З одного боку фронту раптом бачимо яскравий спалах: один, другий, третій.
«Там орки. Скоріш за все, РСЗВ чи арта працює», – пояснили бійці.
Ні світла фар, ні якихось ліхтарів, навіть місяць – і той вирішив зайвий раз не «відсвічувати», допоки ми їхали. Заїжджати на позиції, які на передній лінії фронту або ж, як кажуть, «на нулі», треба якраз по такому «сіряку».
Так ми приїхали на робоче місце мінометного розрахунку «Одеса».
ЗАВДАННЯ – ВРЯТУВАТИ ПІХОТУ
Дуже швидко забрали з машини свої речі. Обличчя тих, до кого в гості напросилися, змогли побачити вже у бліндажі. Дорогу до нього та саму місцевість розгледіли вже зранку наступного дня. Ввечері ж лише один раз вийшли з-під землі в суцільну темряву – в туалет.
"Знайомтесь: кіт "Донбас", наш командир Єгор, той серйозний чоловік – Сергій ("Сєдой"), навідник Сергій ("Нацик"), а тут ми живемо", – говорить військовий на імʼя Дмитро (псевдо "Хортиця").
Чесно кажучи, ми дуже хотіли приїхати до цих мінометників саме через Дмитра. Він археолог, якого знають не лише в рідному Запоріжжі, а й за межами країни. Крім того, він є завідувачем відділу охорони пам'яток Національного заповідника «Хортиця». Тож і позивний такий має.
Підземна "квартира" мінометників доволі тепла, тут є ліжка, міні-кухня, різні ніші для зберігання всяких військових "штук" і дуже багато мишей. Тому на позиціях і живе кіт "Донбас". Дмитра ми не бачили кілька місяців, почали говорити з ним про все й одразу. Інші бійці тим часом обговорювали новини про війну в Ізраїлі, яка почалася зранку.
Єгор родом із Покровська (колишня назва – Красноармійськ) Донецької області. Йому 23 роки. На війні він з кінця 2019-го. Активні бойові дії зустрів у Мар'їнці.
"Тут, де зараз знаходимось, і є той самий "нуль", про який кажуть?", – питаю.
"Є перша лінія оборони – піхота, за нею чи поруч стоять "птуристи", мінометники, артилерія. Це все перша лінія оборони. В моєму розумінні, "нуль" – це сіра зона між піхотами – нашою й ворожою. Тож ми на першій лінії оборони", – говорить.
За півтора року великої війни Єгор разом із побратимами пережив чимало. Говорить, що було таке, коли бої тривали добу й більше. Були й такі ситуації, які точно ніколи не забуде. Одна з них сталася ще на початку війни. Тоді їхній розрахунок поїхав у "відрядження" лише з двома мінометами 80-го калібру.
"Ми протрималися чотири доби фактично без сну. По 200 мін випускали. Лізла російська піхота і танк їхній "розбирав" наші позиції. І от в один момент, коли працювали, а до нас підповзала група піхоти, вони всі зупинились. Тоді щось у нас із командиром "клацнуло" всередині – й ми побігли в укриття. Тільки забігли – і за кілька секунд в наш міномет прилетіло. Я не знаю, що сказати і як це назвати. У мене тоді був такий шок!... Потім нас евакуювали і була така радість, що не можу передати. Початок війни був найскладнішим. Наче з ніг на голову світ перевернувся. Обстріли – вони постійно наче в перший раз. До них не можна звикнути. А от до самих бойових дій… за півтора року вже почали звикати. Коли звільнили Харківщину, а ми в той час були під Лисичанськом, у нас так піднявся моральний дух", – розповідає.
У цивільному житті він працював підземним слюсарем. Його словами, має "шахтарську професію". Батько і дід – також шахтарі. Чи повернеться він до шахти потім, поки не знає.
"А коли це буде – "після війни"... Складно навіть уявити, як це буде, який він, кінець війни. В моїй голові – то буде заморожений "конфлікт", на жаль", – каже Єгор.
Тим часом "Хортиця" показує нашому фотокору Дмитрові різні мінометні "штуки" (порохи, самі міни). Хлопці працюють зі 120-мм мінометом. Він стаціонарний, важкий та доволі великий. Б'ють із нього піхоту ворога. Говорять, що спочатку рахували кількість знищених військових, а потім не до того вже стало.
ОКОП ВІД МІНОМЕТНОГО УДАРУ НЕ ВРЯТУЄ
54 окрема механізована бригада ім. Івана Мазепи "заточена" на утриманні позицій. Більшість бійців – молоді та мають досвід АТО/ООС.
"Командир батареї на псевдо «Фізрук» починав із другого номера мінометного розрахунку. Він на війні 8 років. Йому трохи більше за 30. Його напарнику "Бурі" – 23 роки. Ми працюємо разом з аеророзвідкою. Є різні спеціальні програми, які допомагають з рахунками", – розповідає Дмитро "Хортиця".
Перед "Одесою" стоїть піхота, яку вони прикривають. Завдання розрахунку – зупинити наступ ворога на етапі, коли він тільки готується атакувати нашу піхоту. Поруч – снайпери, "птуристи", розвідники, різне озброєння. За мінометниками – важка артилерія.
"Міномет – проста зброя, але дуже ефективна. Якщо людина вміє стріляти, від міномета дуже важко заховатися, окоп не врятує. Міна падає зверху й уламки летять у різні боки. 80% усіх втрат на війні – це від арти, з них більше половини – від мінометного вогню. Хто гине? Піхота. А її вбивають в основному мінометники", – говорить "Хортиця".
Навідник Сергій на псевдо "Нацик" (колись був мобілізований до Нацгвардії") погоджується, що міномет – це зброя саме для знищення піхоти. Він говорить, що нічого складного в його "роботі" немає. Аби мене переконати на практиці, приніс приціл та провів невеликий "лікбез". Освоїти приціл за півгодини у мене не вийшло, але хлопці кажуть, що достатньо на практиці кілька разів спробувати – і далі справа лише за бажанням учитися й удосконалюватися.
Тим часом у бліндажі розпочалося нічне активне життя у мишей. Активізувався й кіт. Він швидко вполював здобич та приніс похизуватися. В "коридорі" почулося клацання – спрацювали мишоловки. Хлопці кажуть, що на це вже зовсім не звертають уваги, бо на війні є значно страшніші звуки.
ЧУЄШ "ПРИХІД", ЗНАЧИТЬ ТИ ЖИВИЙ
"Хортиця" до війни був відомим гідроархеологом, завдяки йому та за його участі відбулося чимало підводних експедицій. Були знайдені, наприклад, унікальні козацькі човни, "Бригантина" та багато іншого. У військовій справі до 2022 року він не вмів геть нічого. Як сам каже, "ніколи не стріляв, але мав дике бажання вчитися".
"Наскільки важко з мінометом працювати?", – питаю.
"Пояснити та розказати – легко. Але це як у футболі – аби людина грала добре, треба досвід. Діяти треба швидко. Зараз я другий номер у розрахунку, відповідаю за міни. Моє завдання – зібрати міни, підготувати їх до стрільби, розуміти, скільки їх та де лежать. Ми з "Сєдим" за це відповідаємо", – каже.
У Дмитра є певна фізична особливість – він має одну здорову та повноцінну руку.
"Те, що ти тут робиш, вимагає в тому числі й швидкості. Наскільки важко навчитися, маючи фактично одну руку?", – обережно ставлю доволі особисте питання.
"Те, що я тут роблю, не складніше, аніж пірнати під водою. Я з одною рукою фактично з народження. Я звик, я просто не знаю, як це – працювати двома руками", – спокійно відповідає.
У цей момент до розмови підключився Єгор:
"Коли ми ще не були особисто знайомі з Дмитром, то я думав, ну, як брати в розрахунок бійця з однією рукою. Але Дмитро пахав за всіх. Я бачив його в роботі й назвати його інвалідом ніяк не можу".
"Є певні речі, які мені складно робити. Наприклад, наводитися. Там є такі моменти, коли треба працювати одночасно обома руками, і тут мені складно. Але ж є молоді хлопці. "Нацик", мені здається, самостійно може зробити будь-що. Він чудовий навідник", – закінчує відповідати "Хортиця".
Попри постійну роботу на фронті, він знаходить можливість спілкуватися з іноземними колегами – істориками, археологами, професорами. Вони допомагають його рідному заповіднику, а також підтримують тих, хто на війні.
"Пишуть мені постійно. Це дуже приємно. Вони збирають гроші на певні речі для наших військових. Вони намагаються допомогти", – каже Дмитро, гортаючи в телефоні фото та листування.
Він не приховує: чим ближче до лінії фронту, тим важче. Так, є дрони, нові технології і війна стає більш технологічною, але піхота нікуди не зникне, і міномети також.
Хлопці намагаються жартувати, мовляв, в армії вчишся засинати у будь-якій ситуації, будь-якій позі. Засинаєш просто, коли є можливість. Говорять, що такі сни "рвані", не повноцінні – і рано чи пізно організм виснажується.
"Найважче – саме звикати. Звикати до страху. Коли тобі страшно, але ти вже до цього звик – і сприймаєш як норму. Не страшно тут не буває. Страшно всім: комусь більше, комусь менше. Чуєш "прихід" – значить, ти живий. Свою міну ти не почуєш, але якщо вже почув, то можна розслабитися й спати далі. А от коли йде обстріл і над тобою це "залізо" свистить, хочеться сховатися як можна далі, це такий тваринний страх. Але ти розумієш, що треба потерпіти, бо не може воно тривати вічно. Головне – аби не влучили", – ділиться Дмитро.
Він уже зараз чітко розуміє, що з фронту не вийде тією людиною, якою сюди прийшов. Говорить, що війна його вже змінила.
"Я принципово інакше дивлюсь на певні речі. Я поки не зрозумів, що саме змінилось, але точно зміни є. З одного боку, я став ліричним, з іншого – знаю, що можу вбити. Як воно далі буде відбиватися на моєму житті… Війна змінює людей дуже сильно. На війні ти розумієш, як часто ми витрачали час на різну "хєрню", дріб'язок, метушню і чвари. Розумієш, як безглуздо витрачати своє життя на те, що намагаєшся комусь щось довести. Ну, нафіга це все? Так, як було (до війни) – вже не буде. Хочеться отримати задоволення від життя, зробити щось корисне. Сподіваюсь, що в країні щось також зміниться.
Я для того воюю, аби люди в містах жили і ходили в кафе, а не ховалися по підвалах. Тут у мене немає проблем. Приїжджаєш у Львів, наприклад, бачиш, що люди живуть та радіють, візочки дитячі – і думаєш: "офігєть, десь є нормальне життя". І гордість навіть є за себе, що вони (мешканці мирних міст) не знають про те, що десь є такий "пі#єц". Але є міста, де вже немає нічого. Там жити більше не можна. Одні фундаменти лишились. На жаль", – говорить "Хортиця".
ЧОМУ ТРЕБА БИТИСЯ ЗА КОЖНУ ПОСАДКУ
У певний час (обійдемось без точних цифр, аби ворогу нічого не підказувати) хлопці вимикають генератор та вмикають екофлоу. Вночі постійно хтось має чергувати, аби раптом щось – міг розбудити інших. Кожен із розрахунку буде чергувати й цієї ночі. Один заступає на "зміну" на 2,5 години, далі "вахту" перехоплює інший – і так до ранку.
Наслухавшись про міни та обстріли, питаю у хлопців, наскільки міцний наш бліндаж.
"Тут не один накат. Колоди товсті, але перевіряти їх на міцність, чесно, не хотілося б", – каже Єгор.
Він повертається до розмови про важкі бої, коли росіяни намагалися "прощупати" тонкі місця на лінії фронту. Говорить, що зараз ворожі сили стали трохи слабшими. Але додає, що так не скрізь і ворога не варто недооцінювати.
"Ми стикалися з "вагнерівцями". Вони доволі міцні. У них досвідчені командири, які доволі грамотно все робили".
Єгор пояснює, що бої за території важкі, але дуже важливі.
"Чим більше вони заберуть територій, тим ближче до міста вони підійдуть. А чим ближче вони до міст, тим більше їхньої зброї дістає по цивільному населенню. Навіть за посадки варто боротися. Щодо міст… Візьмемо для прикладу Бахмут. Так, тут є спірні моменти, але не можна віддавати місто... Ціле місто. Бо вони не зупиняться на одному місті чи одній посадці. Треба битися навіть на посадки", – впевнений боєць.
За розмовами час пролетів швидко. Хлопці займають свої "ліжка": хтось одразу засинає, хтось – сидить у телефоні. За кілька хвилин починається "перекличка" по радіостанції. Так буде кожні півгодини. Хлопці спілкуються виключно кодовими словами. Головне, аби кожен вийшов на зв'язок та дав зрозуміти іншим, що на його ділянці фронту все в порядку.
ТРИВОЖНА ТИША
Тиша на фронті сильно напружує. Бо коли тихо, не розумієш, чого чекати.
У цю ніч я прокидалася щогодини. Тож могла спокійно чергувати з бійцями до ранку. Вночі було чути глухе «гупання»: працювала арта. І наша, й ворожа.
"Хортиця" зробив свій фірмовий сніданок – яєчню з сосисками. Потім ми вийшли з-під землі й уперше за добу змогли добре розгледіти, де ми і що навколо.
Вночі та зранку йшов дощ, тож із позицій ми їхали в доволі екстремальних умовах. Виїжджали, коли починало "сіріти", але не по темному. Хлопці, які нас забирали, сказали, що нам пощастило: якби дощ був сильнішим, то фронтові дороги розмило б так, що по нас би не приїхали. Небезпечно.
Близько години ми то "пливли", то намагались "летіти" по дорозі, яку поки що можна називати просто – Лиманський напрямок. Ми їхали в бік дому, розуміючи, що за кілька годин там буде гарячий душ, чай. Можливо, там будуть і звуки сирен, можливо навіть і вибухи, бо живемо в прифронтовому місті. Але позаду нас залишилися "жителі нуля", які знають, що там, де вони – чути вибух, то не так вже й погано. Чуєш вибух – значить ти живий.
Ольга Звонарьова
Фото Дмитра Смольєнка