Пам’яті водія, військового Руслана Галюка

Після війни він мріяв подорожувати

15 жовтня 2023 року в селі Нове Місто Уманського району поховали 52-річного заправника автомобільного відділення Руслана Галюка. 9 жовтня він загинув після танкового обстрілу в Донецькій області.

“З березня 2022 року ми разом із Русланом кожен Божий день тримали позиції біля Красногорівки та Авдіївки, - пригадує побратим Василь Мацюк. - Він був Людиною з великої літери. Якщо когось треба було виручити, йшов першим. Особливе ставлення у Руслана було до молоді. Хлопці жартома називали його «Тесть». Казав: «Молодих у бій пускати не треба. Їм ще жити та розбудовувати Україну”.

Руслан дорожив родиною та дітьми. У шлюбі з дружиною Аллою чоловік прожив 30 років.

“На річницю чоловік дуже хотів приїхати додому, але не відпустили, - згадує жінка. - Взагалі, Руслан мав з дня на день прийти у повноцінну відпустку. Мріяв, що поїдемо відпочити. З початку війни дуже змінився. Вважав, що матеріальне – це найменш важливе, що може бути у житті. Мріяв, що ми більше подорожуватимемо. Донечка має свою сім’ю, ми її виростили, вивчили. Дім збудували, сад посадили. Тепер можемо пожити для себе. Руслан мріяв дочекатися онуків, бо дуже любив дітей. Чоловік розповідав, як шкода йому було дивитися на голодних дітей у тих містах, де вони з хлопцями розташовувалися. Як часто він збирав продукти та відвозив їм. «Алло, мені їх так шкода. Діти не повинні бачити війну, у них має бути безтурботне дитинство…», - казав чоловік.

З початком війни Руслан щодня ходив до військкомату:

“Я піду до війська і це навіть не обговорюється, - чоловік був категоричним у своєму рішенні йти захищати Україну від ворога. - Щодня ми були з чоловіком на зв’язку. Кожен Божий день. Або він телефонував, або я. Бувало, за можливості, навіть по 2-3 рази на день. Просила його: «Руслане, бережи себе». Він тільки відповідав: «Як берегти, скажи? Це ж війна». І я розуміла зміст цих слів. Востаннє з чоловіком ми спілкувалися 6 жовтня надвечір. Руслан був сумний – голос схвильований, хоч виду намагався не подавати. Як відчував. Сказав наостанок, що йде на позицію і зв’язку не буде. Просив, щоби не хвилювалася, бо дуже не любив бачити чи чути моїх сліз. По рації до хлопців виходив 8 жовтня. 9 жовтня Русланчика не стало.

Руслан народився в селі Шабастівка. Навчався у Монастирищенській середній школі №1, потім у Білоцерківському технікумі м’ясної і молочної продукції, де здобув спеціальність ветеринара. У цивільному житті чоловік працював ветеринарним лікарем і водієм автобуса.

Колишній колега Геннадій Нестеров пригадує:

“Якось утрьох: я, Руслан та ще один товариш, тягнули на 9-й поверх квартири, де на той час мешкало подружжя Галюків, піаніно. Донька Руслана якраз пішла в музичну школу й тато шукав їй інструмент. Кажу: «Мені не потрібне, діти відучилися, забирай. То татко так старався для донечки, що ідея витягнути піаніно на 9-й поверх була, без сумніву, правильною. Він гарно ладив з людьми, бо ніхто жодного разу на нього не скаржився. І я упевнений, він не покинув би роботи і працював далі ветеринаром, якби не маленька зарплата. А чоловік будувався, дитина підростала, потреби зростали. Так і став водієм автобуса. Хоча ветеринаром був від Бога”, - згадує часи спільної праці Геннадій.

“Руслан був не просто гарним напарником, а й моїм добрим товаришем, - каже колега Олександр Поворозник. Разом чоловіки тривалий час працювали в «АТП-17140». - Зрозуміло, часто виручали один одного. Руслан любив професію водія. Дорога була його стихією. Не зчулися, як із робочих стосунків ми стали друзями. Дружили сім’ями, дружили між собою наші діти. Донечка Руслана стала хрещеною матусею моєї онуки”.

Загиблого воїна зустріли “живим коридором”. Поховали Героя з належними військовими почестями на кладовищі в селі Нове Місто.

Під час похорону Руслана Галюка військовий салют звучав разом із клаксонами автобусів, які припаркували колеги біля кладовища.

Вічна слава і шана Герою!

Фото з відкритих джерел