Війна його наздогнала з Криму. Танкіст Іван «Батюшка»

Танкіст Іван «Батюшка»: Коли приходить війна, то й пацифісти мають боронити країну, а не поповнювати «Батальйони Монако»

Механік-водій Іван Харітонов «Батюшка», 34 роки, живе в Одесі. Танкіст цей колоритний, як і всі одесити. Жартує: «Хоч я й народився в Ташкенті, столиці Узбекистану, але є громадянином України. Бо якщо голуб народився в конюшні, це не означає, що він кінь?». Без жартів, але Іван має освіту кухара-кондитера 4 розряду, працював на Новій пошті й торгував дверима, а служить танкістом. Успішно воює на Т-72 і навіть придумав свій спосіб боротися з електромагнітними мінами, якими росіяни щедро засівають запорізькі землі. Але понад усе мріє повернутися жити у Крим. Український.

НЕ ПРОМІНЯВ СВІЙ ПАСПОРТ НА МОЖЛИВІСТЬ ЗАЛИШИТИСЯ В КРИМУ

Іван достатньо прожив у Криму, щоб там залишитися й отримати російський «паспорт» – але натомість виїхав на материк. Він потрапив на півострів ще задовго до його окупації – і закохався у його природу, краєвиди і приморський клімат (хоча купатися не любить). Жив там певний час без паспорта (бомжі на вокзалі його викрали у перший приїзд), мешкав чи не в кожному місті й містечку курортного півострова – і навіть сам проводив екскурсії. Бо ж одесит, язик підвішений, мова колоритна, – то поки він продавав морозиво, коло його ятки збиралося чи не більше туристів послухати історію Воронцовського палацу, аніж у самому замку. 

Згодом відновив документи і влаштувався на Нову пошту. Там «виріс» до начальника великого відділення – аж тут почалася війна і Нову пошту окупанти «націоналізували», трафік з Україною припинився, а персонал розійшовся. 

Іван ще залишався 3 роки у Криму під окупацією, працював на різних будовах півострова. Був на хорошому рахунку в керівництва. 

Але коли почали настійливо пропонувати отримати російський паспорт – категорично відмовився. Каже, хоч і не є таким ура-патріотом, як ті, що сидять на диванах і б’ють себе в груди по телевізору, та є певні речі, яким зраджувати ніколи не можна, якщо не готовий назавжди втратити почуття власної гідності. Батьківщину не міняють – і крапка. 

Щоб не потрапити на гачок ФСБ як «затятий націоналіст-бандерівець» (бо як же ж – не захотів обміняти український паспорт), у 2016 році виїхав на материк. Іван досі вважає, що окупації Криму можна було б уникнути.

ПРОДАВАВ ДВЕРІ І БУВ ВОЛОНТЕРОМ, ПОКИ БЕНЗИН НЕ КІНЧИВСЯ

Байкер, веселун і пацифіст у минулому, якого не брали в ЗСУ, Іван Харітонов міг спокійно виїхати в Канаду. Але, як сам каже, коли приходить у твій дім війна, то кожен чоловік має брати зброю для захисту своєї свободи і цінностей.

- Після кримської епопеї і повернення в Україну я вже собі думав, що життя налагоджується. До повномасштабної війни ми з братом мали свій приватний бізнес: надавали сервіс по вхідних дверях. Продавали і самі двері, й їх обслуговування, і все-все, що стосується вхідних дверей... Мали непоганий дохід. Аж тут почалася війна (точніше, вона мене наздогнала із Криму). 

Доходи впали, бізнес фактично став. Ми ще якось трохи перебивалася на заощадженнях. Але маю маму, у брата сім'я, то гроші скінчилися швидше, ніж справдилися обіцянки Арестовича про нашу швидку перемогу. 

Вірите, поки був бензин у машині (мав таврію-пиріжка), то їздили з братом по місту, волонтерили: розвозили хліб по будинках соціально незахищеним сім’ям, гумдопомогу. А коли бензин скінчився, а заправитися вже не було за що – ми стали непотрібні й волонтерам. Інколи й хліба не було за що купити.

Я хоч і пацифіст, але розумів, що у війну кожен чоловік має захищати свою країну, тож неодноразово просився у Збройні Сили. Кілька разів приходив до центрів комплектування у різних районах – але мене ввічливо посилали додому, бо я ні освіти не мав підходящої, ні в армії не служив, ні документів моїх у військкоматах не було. 

Тож ми з братом підрядилися возити моряків із іноземних кораблів, які застрягли в нас у порту, до молдовського кордону. Так ми познайомилися з послом Філіппін, успішно вивезли кілька їхніх екіпажів через блок-пости і навіть могли б теж виїхати в Канаду, по легальних документах. 

Але я хоч і не маю досі жінки і своїх дітей, та є громадянином своєї країни, і поповнювати «батальйон Монако» не хотів. Що я потім самому собі скажу: у Криму не зрадив і не купився на російський паспорт, а під час війни в армію не зміг попасти? Тож у березні 2022 року на одному з блок-постів сам зупинився, підійшов до працівників воєнкомату, які там перевіряли проїжджаючих, і попросив виписати мені повістку. Прийшов додому, віддав мамі ключі від машини, щоб передала брату – і пішов у ЗСУ. 

ПЕРШЕ ХРЕЩЕННЯ БОЄМ ПРИЙМАВ У НЕСТЕРЯНЦІ

Іван ніколи не думав, що стане танкістом – признається, що й автомобіль не особливо любив водити. Але 2 квітня потрапив у навчальний центр і за 10 днів опанував абсолютно незнайому для себе техніку. Як сам сміється, у перервах між теоретичними навчаннями, нарядами і рубкою дров (бо жили в палатці). 

Там же отримав не лише посвідчення танкіста, а й свій позивний. 

- Це теж окрема історія, – розказує Іван. – Ще холодно було, тож я ходив у довгополій куртці, а я ж невисокий, то мені вона до п’ят діставала. Я ходив з борідкою, хвостом на потилиці, у шапці з черепами і вейп курив. От хтось пожартував, вдягаєшся і куриш, мовляв, як той батюшка з кадилом. Так і прилипло, хоча я до церкви стосунку не маю ніякого.

Перший бій я прийняв у Нестерянці минулого року. Це був ще той досвід: росіяни на околицях і в містечку, в будинках, а ми ховаємося за пагорбами; виїхали – відпрацювали кілька пострілів – сховалися. І так поки весь БК не вистріляли (22 осколочно-фугасних снаряди). По нам росіяни також лупили з усього, що мали, але своє завдання ми виконали – піхоту і штурмовиків прикрили. 

Коли вийшли із бою і їхали на базу завантажити новий боєкомплект – враження були надзвичайні. Я ще боявся техніки, не знав куди їхати і де ховатися. Але разом з екіпажем ми вижили, відстрілялися і вціліли. Це якась техноейфорія була. І мікроконтузії вух, звісно.

Танк скажу я вам, – це високоточна снайперська гвинтівка великого калібру. Тому танкова підтримка завжди буде затребувана і при обороні, й при наступі. 

Особливо це відчутно зараз, на штурмах російських позицій. Вони за цей рік встигли окопатися і все замінувати. Але наша гармата 125 калібром розбирає й їхні бліндажі, й косить посадки. 

Тралами ми не користуємося – неефективна це штука в твердому ґрунті, вискакує і йде над міною, а це втрата «гусянки» як мінімум (а є ще мінні пастки у два або й три поверхи). Та й танки з опущеними тралами стають легкою мішенню, бо їдуть 3-5 кілометрів на годину, і розвертатися не вміють – не передбачено це в механізмі тралення. Тому мусимо працювати у тісному контакті з саперами.

Але росіяни почали віднедавна застосовувати і міни електромагнітного підриву ПТМ-4. Їх з літаків або вертольотів скидають чи касетними «ураганами» засівають. Магнітний підривач міни ПТМ-4 може розрізняти легкову техніку від важкої бронетехніки. Металевий корпус броньованої машини створює магнітне збурення, яке сприймається міною і визначається як проїзд важкої техніки. Вона спрацьовує із невеликим запізненням, уже під днищем танка, де тонша броня, і тоді механік-водій гарантовано гине. 

Особливістю ПТМ-4 є те, що її неможливо розмінувати. При найменшому зрушенні її з місця відразу ж спрацьовує підривник.

То ось ми і придумали почепити спереду на корму танка ланцюгову шторку – ланцюжки ініціюють підрив міни під передньою кормою, де товста броня, і танк максимум ризикує втратити гусеницю – але машина виживе.

ДЛЯ ПОЧАТКУ ТРЕБА ВИЖИТИ. А ТОДІ – НА ВСЕ ЛІТО У КРИМ

- Так і воюємо, – каже танкіст. – А з «батальйоном Монако» і учасниками «Буковельських котлів» після перемоги, думаю, буде окрема розмова.

Цікаво, що танк Т-72, якого водить у бій Іван «Батюшка», не просто має ім’я – «Таксі» –  а ще й свій канал у Тік-ток. Там чимало роликів про роботу танкістів. Той, хто знає як пришвидшити наступ, помінявши віртуальну комп’ютерну гру на реальні важелі справжнього танка, або хоче «сотку» – ласкаво просимо до ЗСУ. Хлопці на фронтах вже втомилися, і теж хочуть додому.

До речі, як розповідає «Батюшка», в одному з боїв, коли зазбоїла електроніка і заклинило механізм горизонтального повороту башти, – екіпаж знайшов вихід: механік-водій за вказівкою командира танка рухав танк назад-вперед важелями настільки точно, що навідник зумів покласти кілька снарядів поруч із бронетехнікою противника, яка працювала по нашій піхоті. Тоді російського танка відігнали, а іншого бронетранспортера пошкодили. Хоч могли б просто вийти із бою.

*  *  *

Так і воюють у 65 ОМБр тут, на Запорізькому напрямку, зціпивши зуби, до кривавого шуму у вухах, забуваючи про втому і нормальний сон, втрачаючи побратимів і друзів, – заради миру для наступних поколінь. 

До перемоги. Щоб таки поїхати у відпустку в Крим. Український.

Сергій Скібчик