Сергій Шпичка, реаніматолог, лікар 5-ої штурмової бригади

Нам посміхається міцний високий чоловік, і я зауважую, що, виходячи з позивного, Капля мала виглядати трохи менше.

- Це мій позивний з 2014 року, і я його придумав, керуючись не розміром, а медичною термінологією. «Капля» – від крапельниці. А в 20-му не став вигадувати інший і перекладати не став, бо цей прижився, коли треба було викликати медиків, то мені казали: дай пару своїх «капельок». Я служив ще в радянській армії, був в Афганістані. І коли в травні 2014 року на блокпосту у Волновасі розстріляли 17 солдатів, то вирішив, що піду на війну. Для мене було тригером те, що солдати були не готові. І я зрозумів, що треба йти на війну таким як я, а не дітям. Але на війні лікар – це не просто лікар, в першу чергу – ти військовий. Я потрапив спочатку в 30-ту бригаду, там формувався 5-ий батальйон, я був начмедом батальйону. Тоді найбільш драматичні події розгорталися в Дебальцевому, втрати були серйозні. Це був мій перший досвід.

Армія, війна – це моє. Коли війна стала позиційною, то демобілізувався. Працював завідувачем відділення реанімації у пологовому будинку на Петра Запорожця, потім перейшов сюди.

До речі, відчуття останніх місяців перед війною, це коли ти займаєшся чимось, плануєш розвиток відділення і точно знаєш, що ти цього не завершиш. Бо і розумієш, і відчуваєш: війна. А я – резерв першої черги. Як почалося – пішов у військкомат, буквально наступного дня я вже був у діючій армії. Це був 5-ий штурмовий полк, який потім став 5-ою бригадою.

- Оця знаменита 5-та бригада. Окрема штурмова. А вона дійсно крута чи це просто військові піарники придумали?

- Вона крута.

- А в чому крутизна?

- Наприклад, відбір до бригади мене часом шокував. Я був присутній як лікар. Заходили в клуб, наприклад, 100 чоловіків, і ми як лікарі оглядали, мали визначити, чи годяться вони для штурмової бригади, чи ні. І от командир питає у загалу: у кого проблеми з алкоголем. Хтось зізнався. Відсіяли. Далі: у кого проблем немає, але може вчора десь випили трохи, є такі? Таких було більше. Він каже: також вийшли. Далі: а хто готовий  просто зараз загинути на штурмі, от зараз. Люди кажуть: що значить загинути, чекайте, ми ж тут, щоб перемогти. Їм кажуть: ні-ні, оце нам не розказуйте, хто зараз готовий загинути? Виходить частина людей... Для мене це був спочатку шок, бо надто якось прямо. Я тільки потім зрозумів, що то було – залишалися тільки ті, яких ти цілеспрямовано лякаєш, але вони все одно не бояться. Іншим, які казали, ми прямо зараз померти не готові, ми захищати Батьківщину готові, готові вбивати, відповідали: не підходите, але ви будете корисні в інших родах військ. Готових померти залишалося приблизно відсотків 15-20. Я не можу сказати, що у нас супер Рембо всі, люди як люди, але вмотивовані. До речі, після бою ми завжди «розбір польотів» робимо – що не так, чому не так.

- Ви прийшли, коли вже медичне обслуговування фронту було налагоджене?

- У мене якась така доля, я весь час щось налаштовую. Всі відділення реанімації, де я став завідувачем, я сам і формував. 5-ий батальйон 30-ої бригади в 2014-му утворювався з нуля.

- Давайте пояснимо систему, яка склалася. Спочатку пораненого вивозять з поля бою, це можуть бути і не медики, потім везуть на стабпункт, де йому надають кваліфіковану допомогу, а вже потім – у стаціонарний госпіталь/лікарню, якщо є потреба.

- У перші місяці я сам працював на медичній евакуації.

- А кажуть, що це абсолютно нерозумно: кваліфікованого лікаря розподіляти на медичну евакуацію на «нуль», ризикувати спеціалістом… Цитую свого друга з медеваку: мене замінити легше, аніж дока з досвідом.

- Дивлячись в якій ситуації. Уявіть собі, що підсилена рота – це дві сотні людей – заходить на позицію, евакуація з якої вкрай ускладнена. Ця рота веде бій практично безперервно, поранені з’являються весь час. Тож необхідну роботу там може зробити тільки лікар, який там є, щоб затримка в евакуації на годину або на добу не була фатальною для пораненого.

- Ви рятували людей прямо на позиціях?

- Так, я цим займався. У мене була така ситуація: стоїмо півкільцем, надаємо допомогу поруч із позиціями, і у нас попереду наполовину зруйнований міст, через який проскочити можна, але не весь час, не одразу. А поранених прибуває... Оті відстані, які є в настановах, типу медична рота має бути за 30 км від противника, зараз ніхто цього не дотримується, на війні так не буває. У Бахмуті в батальйонах медичні пункти облаштовували прямо у підвалах.

- Але все ж таки: берегти треба медиків!

- Звісно, треба берегти медиків. Але й бійці мають знати, що вони йдуть у бій, ризикують життям, але якщо з ними щось трапиться, то лікар тут є і він допоможе. У нас траплялись дискусії на «нулі»: ми тут стоїмо, чи знімаємося? І один з головних аргументів такий був: от ми зараз знімемося, хлопці ж про це дізнаються… Як їм буде знати, що «стабік пішов»? Дійсно на еваках гине багато медиків, ми це знаємо.

- Як ви добирали собі команду на медевак?

- Та хто завгодно був! Це не так важливо. Я навчаю людей весь час. Я це вмію, знаю як. У 2014-2015 роках у моєму медпункті батальйону не було жодної людини з медичною освітою. Всіх навчив. Всі ставили крапельниці, робили уколи. Геть усі.

- А як щодо координації, взаємозамінності між медичними ланками різних підрозділів?

- Вона розвивається дуже стрімко, але на зміну одним помилкам приходять інші. Ми говорили про великі втрати медиків, бо коли є 300-ті, то командир відправляв за ними людей. Що б там не було, якою б не була обстановка – давай, діставай і все. Тож у результаті бувало, що отримували замість одного «трьохсотого» – трьох «трьохсотих». Тактика евакуації з поля бою змінюється – коли, як, де. Якщо хтось «затрьохсотився», не треба миттєво кидати і бігти до нього, якщо вірогідність, що ти не добіжиш, сягає 90%. Зараз вже інша тактика працює. Є різні зони допомоги з різним рівнем доступності – червона, жовта, зелена. Ще важливо розуміти, коли саме можна евакуювати. Наказ на евакуацію має бути даний саме командиром, не медиком. Він має бути осмислений, треба рахувати, чи довезуть пораненого. Щоб не було такого: от я зробив, що треба, відправив хлопця за «трьохсотим», тепер маю два «трьохсотих».

Але це наш безумовний здобуток – створення мережі стабілізаційних пунктів, які знаходяться досить близько до фронту у більш-менш захищених місцях, там, де вже є лікарі і хороша допомога. Там прекрасне медичне обладнання. Часом обладнання, яке у мене було на стабпункті, у мене ще немає в інституті. На початку війни я бачив, як це створювалося. І зараз це основа. Бійці чітко знають, якщо потрапив до стабпункту, це вже більш як 95%, що виживеш.

- Ви казали про нові проблеми фронтової медицини?

- Ми довго вчили солдатів самодопомозі, особливо накладанню турнікета. Зараз турнікети накладають всі – і там, де потрібно, і там, де не потрібно. І зараз проблема постала інша: ампутації, яких могло не бути. Це, коли взагалі не потрібно було накладати турнікет або не знали, що робити далі, або коли є затримка евакуації. Які заняття я б проводив у першу чергу зараз? Так, затримка евакуації об’єктивно можлива, бо змінена тактика евакуації – вона працює на збереження медиків, на збереження тих, хто евакуює. Тобто, евакуюють лише тоді, коли це дозволяє обстановка. Але що робити, коли ти наклав турнікет або тобі наклали, і ти чекаєш на евакуацію, а вона затримується? Це не менш важливо, ніж питання переливання крові на передку не лікарями. Я вважаю, що це помилка, це ж не проста історія, це не водичку солону перелити. Я про це можу дуже довго говорити. На стабілізаційному пункті треба мати кров і вона там вже є, раніше не було. І це плюс. Але оце переливання крові не медиками – це проблема.

- Стабілізаційні пункти забезпечені медиками?

- Лікарів мало. У принципі лікарям могли б якось ротацію організовувати, щоб вони доїжджали хоча б до госпіталю в Дружківку. Але на стабпунктах лікарів не вистачає.

Зараз багато поранених у нас в інституті, і ми їм допомагаємо. Але ми ще навчаємо тут лікарів зі стабпунктів.

- Чого ви їх навчаєте?

- Найперше, новим методам анестезії. Це коли людині, скажімо, роблять лідокаїн у певну ділянку під УЗД-контролем. І у пораненого взагалі не буде боліти кінцівка. Багато чому можна навчити, показати, я цим займаюся із задоволенням. Лікуємо пацієнтів, складні операції робимо. Я зараз веду переписку зі своїми лікарями-побратимами, мене попросили розробити алгоритм, як рятувати поранених з термінальною крововтратою.

- А було у вас, що ви зробили таке, що вам і не снилося?

- Так, звісно. У мене професійне життя склалося і до війни, але мені ніколи не вдавалося стільки, скільки вдалося на фронті. Того відсотку реанімованих пацієнтів, які поступали вже в стані клінічної смерті, тобто коли у людини «немає» ні серця, ні дихання, нічого, і тут ми його «заводимо», повертаємо до життя і навіть без неврологічного дефекту. Такого відсотка перемог, мабуть, я не матиму за своє наступне життя.

- Може Бог вам допомагав?

- Як же без того? У мене була одна ситуація – сплю, а на стабіку ти не спиш у повному розумінні цього слова, ніколи не розслабляєшся повністю. Вночі чую, що поступив поранений, але ж там є бригада, вони працюють, я маю змогу поспати, і там є лікар. І тут я чую, як він каже – «ну, тут все»... Знаєте, коли ти спиш натомлений і вставати не дуже хочеш, але раптом щось тебе підкидає – піду подивлюсь. А там – так дійсно всі ознаки того, що людина померла, але ти кажеш: хлопці, давайте ще попрацюємо. І людина оживає…

І ти уже не розумієш, де там твоя робота, де цієї людини ангел-охоронець, чи була свічка кимось запалена за життя бійця…  І я ж чомусь встав саме до цього пораненого – так вийшло, так повинно було бути. А буває, що можна було врятувати, але не встигли з різних причин, і тобі буквально хвилини не вистачило... Випадків було з десяток чи два, але тих, яким ми допомогли, – тисячі.

- Було щось таке, що вас дуже здивувало на війні?

- Мене вражає те, як люди прийняли на початку цю війну, я чесно кажучи, не чекав такої єдності від українців. Така самопожертва, коли люди зі страшними пораненнями вели бій, я не думав, що в ХХІ столітті можливо стільки мужності. Щоб ви відчули: до мене поступив важкий поранений, але він розповідає про той бій: там командир був, позивний «Малишко», він не з нашого підрозділу, але він так бився, що всіх надихав, у нього вже не було нижньої щелепи, а він стріляв, поки не впав мертвий. …Не знаю, чи хтось приїхав до рідних того командира, вони мають знати, люди мають знати. І таких випадків далеко не один, наші люди настільки красені, що часом ти просто не розумієш, звідки в них це?

Я зараз вам щось покажу. (Шукає відео в телефоні, – ред.). Ви уявіть собі, що у цього хлопця поранено, у нього в руці граната, до нього підходять вороги, а він просто висмикує чеку, рашисти, звісно, розбігаються, а граната… не вибухає. Підійшли наші, витягли того бійця.

…Я дивлюся відео, де лікар знеболює гарного молодого хлопця і каже:

- Зараз не буде боляче… Бо ти молодець, бо граната не розірвалася, бо американська граната знає, коли промовчати, і п… ри звалили, бо Бог є.

Ми двоє мовчимо і далі лікар продовжує.

- Напевно, ви зараз спитаєте, якою буде медицина після війни? А вона ж ще триває. Я лікую тут бійців, навчаємо, кого можемо. Але я постійно думаю: ми маємо зрозуміти, що маємо стати всі разом – комусь легше, комусь гірше, але всі разом. Тільки тоді, коли ми об’єднаємося, коли буде зрозуміло, що тут всі однакові, що сьогодні він в окопах, а завтра інші підуть і займуть його місце, тоді ми переможемо.

Лана Самохвалова, Київ