Артилерист "Фенікс": Ми як мисливці – постійно полюємо за "солодкими" цілями

Боєць на позивний “Фенікс” розповів, як наші “боги війни” ведуть контрбатарейну боротьбу

“По мені працювало все. Найстрашніше – ствольна артилерія. Ти сидиш під землею, чуєш “прильоти” і при цьому розумієш, як працює цей ворожий артилерист. По звуку вибухів, по їх близькості… Чуєш вибух – і розумієш, що от зараз він коригується. Немає пострілу хвилину – значить, він наводиться. Вибух, ще один, вже ближче до тебе – і ти розумієш, куди саме він хоче влучити. Це дуже сильний страх, ти готовий вити, аби лиш хтось із дружніх підрозділів дав відповідь, бо тебе зараз просто спалять”, – це маленька частина розмови з бійцем 128-ї гірсько-штурмової бригади на позивний “Фенікс”.

Із ним ми познайомились випадково. Нам пощастило: у нього був вихідний чи, мабуть, правильніше сказати – день не на бойових позиціях.

“У МЕНЕ ГОСТРЕ БАЖАННЯ ПОМСТИ”

Його звати Євген, він родом з курортного селища на узбережжі Азовського моря (точніше не називаємо з питань безпеки). Нині в нього вдома хазяйнують окупанти, а дехто з мешканців селища виявились колаборантами, що здавали ворогам адреси, прізвища та всю необхідну інформацію про АТОвців, військових та просто людей з проукраїнськими поглядами. Вже майже два роки Євген не телефонує своїм бабусі, сестрі та брату, бо вони не виїхали з окупації й кожен дзвінок є небезпечним для них.

- Вдома окупація. Рідних та знайомих вивозять, б'ють, піддають тортурам, вони чистять постійно телефони. У мене гостре бажання помсти. Знаю, що серед колаборантів – люди, які мене знають з малих років, а тепер усе докладають окупантам. Багато людей з “підвалів” не повернулись. Я знаю про те, що вдома відбувається, у мене є свої інформатори. Знаю, що приїжджали фсбшники, шукали неонациста. Так, так, неонациста. Це про мене. Потім поїхали до мого брата, але він ховався. Його син, мій племінник, був у підрозділі ППО, і коли їх передислоковували на Херсон, з ним було втрачено зв'язок. Хтось каже, що він у полоні, інші кажуть, що загинув. Доля невідома, – розповідає “Фенікс”.

У 128-му бригаду Євген потрапив ще в 2015 році. Тоді прийшов у військо солдатом. Служив до 2016-го, потім звільнився. Пів року був удома, купив будинок, ремонт почав. Хотів жити звичайним цивільним життям – до війни був майстром із встановлення газового обладнання, трошки займався курортною діяльністю. Проте подумки лишався із побратимами на фронті.

- АТО/ООС – це квіточки порівняно з повномасштабною війною. Я був на всіх ділянках тодішнього фронту: і аеропорт, і Піски… скрізь був, – каже боєць.

Євген говорить, що завжди намагався бути лідером. Нині він – молодший сержант, командир гармати, т.в.о. командира взводу. Працює на гарматі-гаубиці Д-20.

ЗНИЩЕННЯ ВОРОЖОЇ “СНАЙПЕРКИ”

На тій ділянці фронту, де стоїть “Фенікс” разом із побратимами, наразі йде контрбатарейна боротьба. Наші військові працюють на знищення артилерійських засобів ворога. По них працюють так само.

- Ситуація розпечена, але стабільна. За добу вистрілюємо десь 40 снарядів. Це мало. Але ми перейшли на натовський стандарт. Окупанти накривають площі, як прописано в радянських посібниках. Наша ж робота йде з коригуванням БПЛА, і на кожну ціль можна витрачати буквально 3-4 снаряди. Наприклад, крайній випадок: ми з чотирьох пострілів уразили самохідну установку Мста-С разом з б/к (боєкомплектом, – ред.). Перший постріл – прицілювання, потім коригування, і ми повністю знищили вогневу позицію ворога. Установка злетіла у повітря, згоріла.

Євген зізнається, що дуже хотів уразити російську Мсту-С.

- Це дорогий тип озброєння. Модернізована модель на базі танка, має електроніку. Вона дуже точна. Це далекобійна артилерійська “снайперка”, яка з першого-другого пострілу може вразити ціль. Дуже страшна зброя, гатить на 26-30 км. Серйозна машина, яка швидко працює і швидко з місця тікає. Вона не стоїть на місці. Так пощастило, що ми її підловили і на четвертому снаряді вона розлетілась, – розповідає Євген.

Він додає, що установку знищили разом з її екіпажем.

ПРАЦЮВАТИ ТРЕБА НАХАБНО

Проте ворог також полює на наші розрахунки і техніку. За словами “Фенікса”, кілька тижнів тому ціла зграя ворожих дронів розтрощила його автівку. Боєць додає, що дрони-камікадзе – то серйозна перешкода, адже вони дешеві й їх у ворога багато.

- Противник навчається, і досить добре. Це помітно. Перший рік вони були дуже необережними, ходили колонами, без маскування, вогневі позиції були просто в полях без укриття, їх легко було вполювати. Тоді в нас була перевага по БПЛА, але в них був “Орлан” – страшна штука. Вона літає цілий день, вираховує квадратами, ідеально корегує вогонь. А зараз у них є БПЛА різних типів – “Мавіки”, “Зала”, “Суперками”. Нам уже важче стало, бо вони нас бачать так само, як і ми їх, – пояснює боєць.

На жаль, не лише “очі” в повітрі має противник, а й багато боєприпасів. На одну ціль, наприклад, вони можуть витратити 30-40 снарядів.

- Дуже страшно лишатися на місці, коли по тобі впродовж години гатять. У них багато озброєння саме далекобійного. От проти мене стоїть шість гармат ворога. Їхня ствольна артилерія працює в парі з РСЗВ “Град” чи “Ураган”. Я їх “за@рочив” так, що вони дуже хотіли мене знищити. Використовують “Краснопіль” – артилерійський боєприпас калібру 152 або 155 мм, призначений для ураження броньованих цілей та військових об'єктів з першого пострілу. Він буквально плавить метал, – розповідає артилерист.

Євген каже, що по його позиціях постійно “прилітає ворожа отвєтка”. По ньому вже стріляли ракетою С-300 – вибухи були настільки потужними, що в бліндажі аж колоди підіймалися. Працювала по ньому й авіація – Су-25.

- Кожен раз страшно, як уперше. Немає такого, що не страшно. В першу чергу хвилюєшся за людей. У мене молоді хлопці – 20-21 рік… У Херсоні коли ми були, я втратив двох хлопців, двоє молодих контрактників було, пацанята, були мені наче діти. Я ледь із глузду не з’їхав тоді. “Ланцет” прилетів – і одразу двоє загиблих. Я плакав. Замкнувся на деякий час. Важко було дуже, – зізнається.

- Як перебороти цей страх? – питаю.

- Ніяк… Ти знаєш, що треба, – і все. У нас немає іншої можливості. Ми не можемо залишити вогневу позицію, не можемо втекти. Треба працювати нахабно. Було таке, що поміж їхніх прильотів я вискакував із укриття і давав їм відповідь. Поки вони заряджалися, ми робили постріл. Це артилерійська дуель, тут хто кого. Ти показуєш свій характер, свої нерви, показуєш, у кого міцніші яйця. Їм також страшно. І скажу, що ми багато разів перемагали в таких дуелях, – відповідає.

ПІТ АРТИЛЕРІЇ БЕРЕЖЕ КРОВ ПІХОТИ

Нещодавно його гармата відпрацювала по командному пункту ворога. Каже, що це було для нього за честь і він довго чекав на знищення такої цілі.

- Ми як мисливці, рибалки. Ми полюємо постійно за цими “солодкими” цілями. Всі цілі “солодкі”, якщо там орки і їх можна знищити, – говорить.

Цікавлюся в нього, на якому б озброєнні хотів би працювати.

- FH70, “777” (гаубиці з номенклатури НАТО, які зараз є і на озброєнні ЗСУ, – ред.) – ідеально було б. Нам два тижні вистачило б, аби ми навчились. У нас усі – дуже бойові “Рекси” (досвідчені побратими, – авт.). Всі мають досвід. Ми можемо на всьому працювати, але треба змінювати озброєння, треба більше б/к. Ми одна з найкращих бригад, і треба навчити нас працювати на новому озброєнні, дати нам його – і ми б повернулися на фронт і всипали б оркам по п'яте число. Піт артилерії береже кров піхоти. Нам треба багато б/к, аби ми могли своєчасно відкривати вогонь по всьому тому, що турбує наш передній край. Там хлопцям, піхоті ще важче, ніж нам, – каже.

На, здавалося б, просте питання, про що мріє, Євгену виявилося важко відповісти. Бо на війні він нi про що не мріє, крім перемоги.

- Хотілося б якнайшвидше, але, аналізуючи ситуацію, розумію, що вона буде нескоро. Ми йдемо в зиму, в позиційну війну. Так, імовірно, будуть якісь просування. Але хочеться, аби було адекватне підкріплення та озброєння. Ніхто не відмовляється знищувати ворога, ніхто не біжить, всі мотивовані. Хочеться перемоги, а далі… хочу бути, можливо, інструктором. Вогневих посад уже досить, – каже “Фенікс”.

Ще до початку повномасштабного вторгнення він продав свій будинок. Тоді вирішив, що як уже служить у 128-й бригаді, то й житиме десь на Закарпатті. Він щиро хоче, аби всі побратими повернулися додому, до своїх родин, аби всі були живі, здорові та мали міцні нерви.

- Колись спілкувався з військовими психологами, і вони мені дали класну пораду: “Не будь як губка, не вбирай у себе. Дивись на все зі сторони, але не вбирай, не переживай”, – говорить боєць.

Вже насамкінець розмови він згадав, як у перші дні повномасштабного вторгнення бригада йшла зупиняти ворога, що сунув на Запоріжжя. Тоді їхній підрозділ був у районі Полог. Загарбники кинули туди дві свої колони, в одній з яких було близько півсотні одиниць техніки.

- Одна з цих колон була відволікаючою. Такі методи у орків. Поки ми її знищували, друга заходила в Пологи з іншого боку. Ми свою роботу виконали – колону розбили. З нами по сусідству тоді був “Да Вінчі”. Він там бій прийняв. Але це я потім уже дізнався, – розповів “Фенікс”, роздивляючись підписи бійців на нашому бойовому прапорі та залишаючи свій.

Він уже забув, яке воно – цивільне життя, бо на війні вже 8 років. Каже: “Я на роботі і цю роботу вмію добре виконувати”.

Так само забули вони з побратимами, як це – спати вночі, аби тебе ніхто не турбував і ти ні за кого не турбувався.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка