Андрій Рибак, айтівець-кулеметник, засновник ГО «Альянс захисників Батьківщини»

Соцмережі бійців ЗСУ – у центрі нашої уваги. Всі мої знайомі журналісти, окрім обов’язкових для читання п’яти-семи медіа, завжди мають пул Фейсбук, X (твіттер) або ТікТок-акаунтів українських військових. Такі сторінки насправді – онлайн-щоденники війни.

Не пам’ятаю, коли точно ФБ підкинув мені акаунт Андрія Рибака, але я миттєво підписалася. І кожні кілька днів бачила, як цікаво пише та спілкується цей кулеметник і з друзями, і з волонтерами, і з побратимами. Тридцятидев’ятирічний Андрій збирає кошти на оптичний приціл, дає поради щодо зимової амуніції, висловлюється щодо резонансних ситуацій. Антикризові комунікації у підрозділах точно можуть забезпечувати самі бійці, якщо вони думають, мають досвід та володіють словом.

Наприклад?

«Чим більший і жирніший командир, тим більше х@рні буде в підрозділах. Людина, яка не може пересуватися зі швидкістю свого підрозділу – це є проблема. Людина, яка не може розвиватися зі швидкістю свого підрозділу, вивчити підрозділ, якісь потреби закривати – це є проблема».

Кілька місяців тому, по сторінках Андрія Рибака я зрозуміла, що його демобілізували, але він, як і раніше, занурений у воєнне життя.

…Андрій з’явився в одній із атмосферних львівських кав’ярень, де я його чекала, на десять хвилин пізніше із вибаченнями: «Коли працюю, то не відчуваю часу».

Ми беремо по каві, Андрій бігом відповідає комусь у месенджері і раптом показує мені фото – він стрибає з парашутом. Екстремал з дитинства, айтівець з юності.

- Ви, напевно, спитаєте як я зустрів війну?

- Це стандартне зараз запитання, і про це не було написано у вашому ФБ.

- Вона розпочалася для мене в 2014-му в батальйоні «Шахтарськ», а потім в батальйоні «Святої Марії». Ми проходили вишкіл з хлопцями з «Азову». Тоді я побув там три місяці. Там познайомився з хорошими хлопцями і майже всі вони вже загинули під час «великомасштабки».

- Співчуваю. Їхала до вас після Марсового поля, де ховають львів’ян, які загинули у війні…

- Я у перші місяці після демобілізації міг там півночі провести, у мене там 28 побратимів. Моя кохана каже, що коли я повернувся, то їй зі мною було важче, ніж коли я був на війні. Але ми справляємося.

- Давайте спочатку. Ви – айтівець.

- Так. У 2009 році я був офіційним партнером корпорації Mail.ru, розробляв для них проєкти, онлайн-ігри. Сюжетні лінії розписував, програмував, у мене працювало 28 осіб, було 2 офіси, у Львові і в Харкові. До маркетингу згодом перейшов, відкрив свою рекламну біржу. Але почалася війна, я все кинув і поїхав на війну. У 2014-2015-му війна швидко стала позиційною, я демобілізувався. Після того ще встиг пожити за кордоном, розробляв великий інтернет-магазин «Бомбіні-фешн» – це дитячий одяг світових брендів (Гуччі, Армані). Сім’ю туди забрав, потім повернувся в Україну, запустив ще кілька проєктів для великих компанії, зокрема «Лео-керміка». Там був керівником відділу комерційних розробок. Після того почав фрілансити. І тут почалася «повномасштабка»... А вбивати русню – теж миле діло. Я один з тих, хто як служити – то хворий, а як воювати – то завжди здоровий (сміється). Хоча у мене є проблеми з колінами. Потрапив у 125-ту бригаду ТрО.

- У нас в медіа було прийнято порівнювати ТРО та ЗСУ. Не завжди на користь першої абревіатури….

- В ТрО, як не крути, все-таки інтелектуальний рівень людей вище, ніж у традиційних підрозділах ЗСУ. Бо переважна частина ТрО – це медики, викладачі, програмісти, які волею долі стали військовими – хтось штурмовиком, хтось розвідником. Це люди, які вміють аналізувати. І те, що відбувається в ТрО, то теж своє «кіно» – прожиті життя, багато смертей... Ці люди вміють комунікувати і спілкуватися, вони знають, що таке соціальні мережі, мають купу підписників. Вони вміють створювати запити про потреби, взаємодіяти із волонтерами і тому мають забезпечення не гірше, ніж у ЗСУ. Я дивився нещодавно інтерв’ю, командир якогось підрозділу з «Азову» пояснив таку річ: медійні люди – це здобуток підрозділів, бо тим, хто заливає щось у фейсбук, у дискусіях бере участь – вистачає зробити кілька запитів на свій підрозділ, і якщо він не має навіть відношення до волонтерства, все одно їм все передадуть.

- Яка ваша траєкторія була далі?

- Нас помаринували (поготували) десь чотири місяці, після того ми потрапили на Схід, на Донецький напрямок. Були на Кремінній, ну, і отам вже відчули що це війна... У нас було кілька таких позицій, що ми навіть у туалет не могли сходити. Виходиш на 2-3 доби, можеш і 5 діб там простояти по одній простій причині, тому що тебе не можуть поміняти, настільки сильні обстріли.

Ми охороняли периметр, були на пунктах спостереження, де по тобі луплять весь час танки, артилерія, міномети. У мене була камера, gopro-шка на шоломі, я зняв багато відео, як фосфором нас посипали, думаю, що можу кіно коротке змонтувати.

Я коли прийшов у батальйон, то кажу, я айтівець з дуже великим досвідом, у той час у мене досвіду було 19 років, плюс досвід роботи за кордоном, на керівних посадах. А комбат так глянув на мене, а якраз хлопчина повз нас проходив, зріст у нього десь 1 м 60 см з кулеметом, а кулемет він же великий. Комбат каже: зніми-но кулемет, хай оцей приміряє. Дав мені кулемета в руки й каже: який ти програміст, ти кулеметник!

Але мені воно зайшло насправді, кулемет пристріляв добре. Я до війни був абсолютно готовий – займався парашутним спортом, взагалі любив екстремальні види спорту.

У мене не було жодної проблеми із нав'язливою думкою «ми всі помремо». Було чітке розуміння – тримай себе в руках і будеш живий. Пізніше підтягнулися бойові офіцери, ті, що мали досвід у Силах Спеціальних операцій і в АТО. З ними було цікаво.

У нас зброя була калібру 5,45 під звичайні набої, а вже потім ми почали в русні віджимати бронебійники, а потім і гранатометами затарилися. Наші хлопці навіть танк у русні віджали. Ну, вони ж бухали на позиціях, і хлопці так тишком-нишком... Ми там одну електростанцію мали штурмувати, але так і не штурмували, бо розвідка зайшла і просто всіх росіян поклала.

- Андрію, на Кремінній у той час пекло було. А ви каже про це так, наче каву пили… Розкажіть тоді детальніше про вашу службу.

- До речі, каву ми там теж пили. Я навіть не знаю, де її, ту каву, дістали. Тобто падає дощ, вже третій день, мій імпровізований бліндаж залитий, ти просто у воді спиш стоячи, але зранку ми готуємо собі каву. І коли світає, то робиш такий ковток повітря. І ти щасливий, що живий. Бо бували ситуації, коли орки підступали несподівано.

От раптом – кілька годин затишшя, аж підозріло. А потім десь русня взяла машину, поставила на неї міномет, під’їхали туди, де наш розрахунок стояв. Тихо приїхали, з камерами нічного бачення – ну й прилетіло нам біля окопу. А ми собі в такі «лисячі нори» сховалися. Я із зростом 192 см, у повній екіпіровці, у шоломі, у бронежилеті, 8 магазинів, у мене, купа гранат, в таку ямку залізав за дві секунди. І вони десь 2-3 снаряди пустили, саме попали біля мого окопу. А у паузі ми почали відповідати. Я на свій кулемет поставив оптичний приціл, ну і ми почали насипати по них. Відбилися. Один, пам’ятаю, тікав через все поле.

- То ви їх розстріляли?

- Поклали всіх, там 300-ті лежали у полі, під час бойових дій краще затрьохсотити їх, ніж задвохсотити, бо вони 200-х не забирають. А коли то 300-й – то повзуть до нього.

- Тобто ви й по них зможете вдарити?

- Так, ми тоді поклали ще десь чоловік вісім.

- Бачила на вашому акаунті, як ви давали покроковий інструктаж, що бійцям з одягу купувати. Хотіла запитати, чому майже два роки війни минуло, а бійці досі мають купувати собі щось самі? Невже армія не забезпечує?

- Ви читали старі дописи. Згадайте початок війни. Тоді забезпечити всіх всім потрібної якості неможливо було. А жити ж хочеться, доводилося все купувати. А потім налагоджується поступово. У нас в підрозділі є хлопці, які навіть отримуючи зарплату по 115 тисяч, не тратили їх взагалі, у дірявих берцях на позиції виходили, бо вони собі поставили за мету відкласти купу грошей. Коли ти йдеш на війну, маєш подбати про себе. Це аксіома. У мене в кінці місяця зі 115 тисяч зарплати лишалося ну, може п’ять. Купив собі автомобіль – стало простіше жити на Сході. Всі-всі кошти туди всаджувались. Але в мене повна хата екіпіровки.

- А нащо вам стільки?

- Я знаю, що мені ще доведеться знову їхати на війну. Заснував громадську організацію – «Альянс захисників Батьківщини», і один з її напрямків – це з молоддю роботу. На запитання, коли закінчиться війна, моя відповідь одна – ніколи. Навіть коли припиняться бойові дії, Росія нікуди не зникне, і русні багато, і зомбували їх останніх 30 років, щоб нас знищувати.

І я всім кажу, що замість того, щоб увечері бухати, ви краще щось читайте, щоб мали поняття, як там і що все відбувається. Я з того, що у мене в помешканні, можу трьох людей екіпірувати на фронт.

Якщо порівняти 14-й і 22-й, це абсолютно різні речі, 14-й рік це переважно стрілецькі бої, а коли танки по тобі стріляють...

- Скажіть, як змінювалися на ваших очах війна і армія?

- Смерті побратимів, це боляче всім, от тоді в командирів почали включатися мізки. Вони почали боятися: ну, хтось вірить у карму, хтось – у Бога. І воно насправді так і було, якщо ти нехтуєш життям особового складу, тобі воно повернеться. До когось доходить це усвідомлення і вони починають особливо берегти особовий склад.

- Ваша бригада – це були львівські хлопці?

- У нас були не тільки львівські, були також тимчасово переміщені, які переїхали до Львова і встали на військовий облік. Тих хлопців відразу відправляли на луганський напрямок, донецький.

- Якщо вони з Донбасу і прийшли у Львові до військкомату, це робить їм честь.

- Я двічі добровольцем йшов, повісток не чекав, і всі хлопці, з якими я там був, добровольці. Така людина чітко розуміє, куди вона йде. А є хлопці, які думають, що війна, це романтично, а вона зовсім не романтична – ти місяць можеш не митися, пахнеш погано.

- Як ви спланували життя після демобілізації?

- Демобілізувався я через хворобу ніг, насправді мене ж не брали, щоб потрапити тоді до армії, мені довелося вдатися до хитрощів. Але за рік хвороба догнала. Мене й відправили назад. Повернення – важкий шлях. Спочатку ти довго стаєш людиною війни, а потім не можеш з неї повернутися. Мене це не обійшло, я заснував ГО.

Зараз я собі за мету поставив створити платформу зі збору донатів – і для військових, і для дітей. Ми взяли опіку над дитячим будинком у Львові. Хочемо забезпечувати їх матеріально – харчі, одяг, допомагати ремонт робити, якусь техніку купити…

Ми взяли спочатку одну групу, 8 дітей, але в планах – взяти всіх 16 діток, і повністю їх забезпечувати. Там і переміщені є, і тутешні діти, і не повні сироти, тому що є такі батьки, які просто скинули дітей. Я батько двох дітей, в мене кохана також має двох дітей – у нас на двох четверо дітей, тож я відчуваю цю тему.

ГО я розділив на корпуси. Один працює на ЗСУ, ми приймаємо заявки від підрозділів, пакуємо, відправляємо. Партію броніків організувати простіше, аніж один-два.

У перспективі робота із демобілізованими побратимами, бо бойовий стрес – серйозна штука. А ще праця з родинами чи й окремо із чоловіком та його дружиною.

Ще планую корпус технічного забезпечення. Хочу зібрати кількох айтівців, програмістів тямущих, електронників...

- Щось багато всього різного… Справитесь?

- А ще ж ДПЮ – допризовна підготовка юнаків. Директори шкіл просять, щоб ми показували, як що працює. У мене є своя особиста зброя, зареєстрована. Я навчаю дітей не боятись зброї. І вчителів також вчу не її боятись. І нехай вони зараз краще думають, як на 18-річчя купити собі якусь зброю тисяч за 80, замість айфону за 85 тисяч.

Ця війна закінчиться, але на папері. Фактично вона не закінчиться. І через 15-20 років, коли наші тинейджери підростуть, не виключаю, що їм доведеться знову зброю в руки. Навіть якщо не доведеться, вони повинні її знати. Нам потрібне те, що я називаю здоровим мілітаризмом. Тільки так – готовністю кожного піти на війну ми будемо сильні.

Лана Самохвалова, Київ