Пам’яті військовослужбовця Олександра Ткаченка (позивний «Сєвас»)

Під час окупації Криму не зрадив присягу та вийшов на материк разом із побратимами

Олександр Ткаченко народився у Севастополі. Від скороченої назви міста й отримав позивний «Сєвас». Був самовідданим патріотом України. У 2013 році дав присягу служити Батьківщині, пішов у морську піхоту. Після окупації Криму виїхав до Миколаєва. Брав участь у боях за Маріуполь, села Водяне та Гранітне на Донеччині.

«Олександр опинився на передовій оборони Маріуполя у 2014 році. За участь у тій переможній битві отримав Орден «За мужність 3 ступеня» та ще безліч нагород, бо ніколи не відступав», – написав про військовослужбовця мер Ірпеня Олександр Маркушин. 

У 2017 році, після завершення контракту, Олександр разом із сім’єю переїхав до Ірпеня на Київщині. Тоді у них із дружиною Валентиною було вже дві донечки. Згодом чоловік зайнявся фермерством.

Але мирне життя тривало недовго. У перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну Олександр пішов у штаб АТО в центрі Ірпеня і, отримавши зброю, став на захист громади.

Чоловік був командиром розвідувального взводу на Київщині, відіграв надзвичайно важливу роль у боях на блокпостах «Жираф» та «Караван-Гала».

«Ти був самий мужнім воїном, яких я знав… Був головним інструктором на всіх моїх зборах перед вторгненням. Без тебе я не зміг би вибудувати оборону на «Жирафі» в Ірпені. Я віддавав тобі досвідчених воїнів, а сам працював із цивільними. Ти підтримував усі мої дерзкі бізнес-плани. Ми віджимали коробки, а твій взвод у цей час відсікав піхоту. В критичні моменти ти завжди брав РПГ замість гвинтівки чи автомата», – написав про Олександра побратим Володимир Коротя.

Він також згадує: щоб утримувати позиції під час оборони Ірпінської громади, вони вночі носили ящики з боєкомплектами по коліно у воді, тримаючись за мотузку під Романівським мостом, тому що хотіли, щоб інші бійці максимально відпочили.

«Ти організував снайпінг на «Жирафі», від якого загинуло дуже багато москалів. Ти казав: «Займайся облаштуванням позицій і піхотою, а я буду займатись вогневою підтримкою»… Ти завжди махав мені дуже ніжно. Бо казав, що ми повинні робити цей світ кращим! Дякую, що був зі мною в цій війні. Без тебе я би не справився», – з болем пише Володимир про захист Київщини.

Після деокупації Київщини Олександр відправився в інші гарячі точки фронту. Влітку у них з дружиною народилася третя донечка.

А 9 листопада 2023 року в Сумській області «Сєвас» підірвався на міні під час виконання бойового завдання.

«Усі помирають, але тільки одиницям доступно вмерти заради цілі, – написала у Фейсбуці 17 листопада його дружина Валентина. – Олександр-Воїн, Легендарна людина, завдяки стійкості якої втримали Ірпінь. Командир, який мав потужний авторитет та професійні якості. Справжній. Людина, яка без вагань вийшла із Криму, не зрадивши присягу. Морпіх, який завжди був на самому краю або за краєм. Він приймав рішення, виправляв помилки, радів, сумував, жартував, жив кожен день та обожнював свою сімʼю. Багато великих і маленьких сердечок розбилось в день його загибелі. Його життя було непростим, але воно було наповнене світом та теплом, яке він дарував іншим. Він підтримував та мав потужну підтримку. Любив та був любимим. Золотими літерами в новітню історію України записано імʼя Сєвас. Я завжди на твоєму боці, любов моя».   

Прощалися з Олександром Ткаченком біля крематорію Байкового кладовища у Києві. Труну з прахом Героя поховали на Алеї пам’яті захисників України на Ірпінському кладовищі 22 листопада.

«Сьогодні ми поховали твій прах і зробили, як ти просив. Посадили дуб на твоїй могилі. Співали нашу улюблену пісню. В мене зовсім немає відчуття, що ти мене покинув. Я відчуваю весь час, що ти поряд. Люблю тебе та дуже чекаю на зустріч. Тільки твоя, дружина», – зазначила Валентина в день поховання. 

Вона написала 6 грудня: «Дітям важко усвідомлювати втрати, та чого там – усім важко. Але чудові люди, які поруч, які готові дарувати частинку свого серця іншим – наш скарб та сила нашого народу. Саша був саме таким. До нього йшли за допомогою різні люди і він часто, навіть на шкоду сім’ї, допомагав іншим. Скільки маю таких історії: як ми зупинялись на безлюдній трасі, щоб дістати людину з кювету; або як ти йшов до літньої жінки щось лагодити. То тварин рятував, то людей на війні. І зараз я відчуваю його любов та підтримку через інших людей, через друзів, побратимів, знайомих». 

Олександру Ткаченку назавжди лишилося 34 роки.

Вічна пам'ять і слава Герою!

Фото: Фейсбук-сторінка Tina Ti