Танкові кулаки більше не працюють. Ми пишемо новітню історію воєн – Герой України Дмитро Фінашин

"Інтерв’ю з Сергієм Лещенком» – цикл щотижневих відеоінтерв'ю на каналі «Укрінформ ТБ».

Сергій Лещенко – відомий журналіст-розслідувач у минулому, а потім обирався в український парламент. Зараз Сергій виступає як політичний аналітик, який спеціалізується на темах антикорупції, реформах, інфраструктурних питаннях, темах управління кризовими ситуаціями. «Укрінформ» запросив Сергія співпрацювати в якості помічника з розвитку мультимедіа та вести власну відеопрограму, в якій розповідатиме про актуальні політичні та соціальні явища в українському суспільстві.

С.Л.: - Я вас вітаю зі студії Укрінформу. Сьогодні я покликав на цю розмову Дмитра Фінашина, молодшого лейтенанта Національної гвардії України. Але, напевне, ви знаєте всі Дмитра як Героя України, який є достатньо медійною особою. Переконаний, що його історію варто екранізувати, а поки не екранізовано, варто розказувати для того, щоб люди розуміли, з чим зіштовхнулися наші герої й як вони виживають. Дуже дякую тобі, Дмитре, за те, що ти прийшов на цю розмову.

Д.Ф.: - Дякую, що запросив.

С.Л.: - Як справи загалом? Як зараз настрій у зимові дні, коли Україна трохи депресує через ситуацію на фронті?

Д.Ф.: - Настрій нормальний. Питання не в настрої. Насправді потрібно концентруватися не на цих речах. Я стараюся приділяти цьому мінімум уваги, тому що я працюю, працюю й намагаюсь наближати нашу перемогу.

С.Л.: - Я щойно повернувся з Донецької області. А їхали через Запорізьку область, бачили твоїх побратимів з бригади "Карадаг". Ситуація на напрямку складна, тому що запланований контрнаступ не привів до тих результатів, на які сподівалися. Я думаю, сподівалися більше в Києві, аніж на фронті, тому що на Сході ситуацію завжди більш реалістично оцінюють, аніж сидячи перед екранами соціальних мереж. У тебе є розуміння, де ми опинилися через два роки війни в частині реалізації поставлених задач? Чи Україна вистояла, чи Україна навпаки, я б сказав, не досягнула поставленої задачі – і має думати тепер, оцінювати, куди вона рухається далі. Враховуючи, що прожиті ці два роки в стані повномасштабного вторгнення.

Д.Ф.: - Ну, на рахунок вистояли чи ні – все досить непогано. Ми побачили результати. Взагалі, коли почалася повномасштабна війна, я не вірив, що ми зможемо втримати цей натиск. Ми потрошки втрачали свої території, поки не було в нас такої потужної підтримки вже військової безпосередньо, а не просто словесної, скажімо так, від світу. Мається на увазі, що дійсно ми втрачали, у нас не було наявних сил і засобів для того, щоби стримувати і стати в оборону або навіть там контрнаступальні дії проводити. Але потім, після харківських кампаній, трошки змінилося все: і настрій суспільства, і настрій світу змінився. І певною мірою контрнаступ, я думаю, є реакцією на очікування всього світу. Ніхто не врахував просто, що це війна, якої ще не було ніколи. І спрогнозувати, як це все мало відбуватися, не вдалося, На жаль. Тому що банальні, як здається, дрони, але насправді – вони просто повернули хід війни в іншу сторону.

С.Л.: - Розшифруй, що ти маєш на увазі?

Д.Ф.: - Маю на увазі, що ці всі доктрини, які писалися, і тактика, яка повинна була б бути  застосована, – вона не спрацювала в силу того, що колона, яка рухається, може бути зупинена шматочками пластмаси. А всі думали, що от зараз буде потужне західне озброєння – і ми зможемо прорвати – і все, фронт посиплеться, але трошечки інакше все відбувається на полі бою.

С.Л.: - Тобто війни, які після цього, на жаль, будуть у світі, будуть інакшими, аніж прописані наукою, і такими, що спираються на досвід попередніх...

Д.Ф.: - Абсолютно. Попередні війни потрібно, звісно, знати. Є якісь базові основи, які є й будуть, але потрібно спиратися на досвід. От ми бачимо зараз наступ росіян на Авдіївку... Танкові броньовані кулаки – вони зараз не працюють. Тому що, дійсно, прилітає пластмаса – і ця колона техніки кудись розлітається. Тому так ми пишемо нову історію воєн, як мінімум, і подальшу.

С.Л.: - Ти зараз пов'язаний з історією дронів. Якщо можеш, поясни ту частину, яка публічно підлягає розголошенню.

Д.Ф.: - Я зараз займаюся аналітикою, здебільшого – в безпілотній авіації. Тобто до мене доходять цілі, які були виявлені в ході аеророзвідки. Я їх систематизую, розбираю – хто, де, куди, що може. В такому ключі.

С.Л.: - Чи буде наступний рік роком прориву? Говоримо об'єктивно. Це важливо для оцінки ситуації.

Д.Ф.: - Ну, прорив... Не знаю. Особисто мені важко віриться в якийсь такий прорив, тому що це дуже складно реалізувати. У відкритих джерелах – ні для кого не таємниця, якщо подивитись супутникові знімки, як будується лінія оборони росіян. Наприклад, це дуже потужні фортифікаційні споруди, це накриті лінії окопів на десятки кілометрів. Я вже бачу просто, як вони їх накривають дахом. Це будуть вогневі позиції, яких уже не видно так сильно, і не подивишся, що він сидить тут, тут і тут на позиції. Це позиції, закриті від очей. Це дуже складно буде для нас. Насправді. Не знаю, чи дуже, але це ще буде тривала війна. Ми вже бачимо, що не виходить, не працює так, як хотілося, і ми не можемо дійсно прорвати і переламати фронт. Все потрібно робити ніжками, тобто піхотою. От така тактика малих піхотних груп, яка зараз є. Затратна по ресурсах людських.

С.Л.: - Скільки людей в одній групі?

Д.Ф.: - Абсолютно залежить від підрозділу і від напрямку, куди вони рухаються. Важко сказати, тому що я безпосередньо зараз не беру участі в плануванні цьому. Але це близько десяти чоловік, які заходять на позиції противника. Але треба розуміти, що ці всі штурми, які проводяться, – це там не на сотні метрів у глибину, це десятки метрів.

С.Л.: - Виходить, що вже такої гострої потреби в цій бронетехніці й немає, якщо воно все так укріплено і збудовано?

Д.Ф.: - Бронетехніка важлива. Це серйозні мобільні вогневі засоби, наприклад. Наприклад, якщо брати гусеничну техніку – це техніка, яка може проїхати легко. Це броньована техніка, яка може захистити тебе на підриві міни, наприклад, висадка десанту, якщо це можливо. Якщо вже є якісь прокладені маршрути, то це потрібно робити технікою. Інше питання в тому, що треба цією технікою проїхати до лінії фронту. А як це зробити, якщо все криється дронами? Тобто зараз бронетехніка десь стоїть, трошки далі, трошки на витяжці, тому що дрони не дають під'їхати. Зараз весь основний рух відбувається вночі – як у нас, так і в них, тому що вдень дрон вирішує всі питання.

С.Л.: - Я чув, що начебто вже з'явилися нічні дрони...

Д.Ф.: - Це буде міняти зараз теперішню картину війни і підходи, і методи цієї війни. Тому що я вже бачив росіян, які літають вночі з телевізійними дронами. Тобто логістика, переміщення особового складу і все інше ще більш буде ускладнене в силу того, що вони вночі можуть працювати.

С.Л.: - Враховуючи всі складнощі, як для себе ти зберігаєш оптимізм? Тобто глядач послухає тебе і скаже: ну, все пропало, все пропало. З іншого боку, така мотивація для українського війська складна.

Д.Ф.: - Ситуація, в принципі, складна. Стосовно оптимізму. Де його знаходжу? Я знаходжу, по перше, у втратах противника, по друге, в тому, що ми мусимо рухатися, ми не можемо відступати, ми повинні боротися і рухатись вперед. Я насправді песимістична людина. Я дивлюсь реально на речі. Я шукаю вирішення цієї проблеми, яка виникає. Тому тут потрібний не оптимізм, а треба гуртуватися. Бути єдиними, допомагати і працювати на військо і на цю перемогу. Тому що одним оптимізмом не виграємо. Нам треба мілітарі-ком'юніті, або це буде, можливо там державний якийсь орган, але потрібно єднати. Скажімо, зараз дуже велике виробництво дронів. Там хтось у гаражах, хтось десь у цехах, і кожен це робить окремо. А потрібно єднатися і створити один продукт серйозний, який буде топовий. Просто тому, що кожен зможе внести якийсь вклад і, критикуючи, дійти до ідеалу. А далі вже питання за державою. Мабуть, для того, щоб запустити його виробництво, і це буде працювати. 

С.Л.: - Коли вперше слово почув "FPV-дрон"? 

Д.Ф.: - На війні... коли я ще воював безпосередньо, то не було, ще не було. Я в травні дві тисячі двадцять другого року отримав поранення. Тобто три місяці війни я пробігав. І тоді ще не було нічого такого, навіть я не чув.

С.Л.: - Тобто буквально за рік військова наука зробила якісний стрибок уперед.

Д.Ф.: - Кількісно і якісно. І це постійно розвивається. Це не зупиняється. Тут питання в тому, що ми або росіяни щось вигадують. Потрібно щось вигадувати, щоб знищувати сили і засоби противника. Росіяни починають протидіяти, створюють електронну боротьбу, починають давити. Потім цим каналом зв'язку ми вигадуємо щось інше, щоб обійти їхню протидію. І все це вікно поки є, поки вони ще не налагодили якісну протидію. У нас шанс для того, щоб відпрацювати максимально.

С.Л.: - До речі, про цю РЕБ я теж чую... серйозна історія.

Д.Ф.: - Абсолютно серйозна. Росіяни вкладаються дуже давно і дуже якісно в це питання. І навіть вони працюють  для подавлення супутників у прямому сенсі. Супутниковий зв'язок і радіостанції  – це перехоплення. Ну, це ціла галузь, яку потрібно розвивати. І нам би вкладатися в цей напрямок також.

С.Л.: - Можливо, ще є потенціал для винаходів?

Д.Ф.: - Мені складно уявити, щоб можна було вигадати таке, щоб, от, кардинально змінило. Так як, наприклад, FPV-дрони.

С.Л.: - Щоб зробити камікадзе з броньованої техніки, яка використовується, запускаючи на позицію ворога зброю...

Д.Ф.: - Беремо умовну машину, нехай це буде просто автомобіль жигуль... Заміновані території – він може туди просто не доїхати. Дуже велике накопичення протитанкових засобів і всього іншого, або навіть вертольоти К-52 вони використовують там. Також це може бути знищено протитанковими засобами. І плюс вибірковість цілей також. Можливо, він може приїхати туди. На той момент там уже нікого не буде. Не знаю, чи це все може якось сильно вплинути на хід подій. І це можливо десь точково. От у цю позицію ми можемо зайти і забрати, якщо ми застосуємо це. Тому тоді – ще можливо, але масово – не впевнений.

С.Л.: - Для тих, хто долучився до розмови, скажу, що ми говоримо з Дмитром Фірташем, молодшим лейтенантом Нацгвардії, Героєм України і людиною, яка зараз знає багато інсайдерської інформації. А наша студія, вона розташована в приміщенні, яке в часи злочинної влади Януковича здавали в оренду. Тут була навіть сауна. З одного боку, важливо її очистити від тих часів, а з іншого боку – саме в сауні секретну інформацію передавали.

Твоя історія була багатьом відома, але багатьом і невідома. У 2022 році в травні ти виконував бойове завдання в районі Соледара. Зараз це втрачена територія...

Д.Ф.: - Так, вона окупована.

С.Л.: - Ти дуже сильно постраждав, у тебе втрачена ліва рука, втрачено палець на правій руці й багато поранень, а територія втрачена у підсумку все одно. Як ти з цим живеш, якщо можна так сказати? Ти показуєш гарний приклад, іронізуєш у розмовах. Я захоплююсь тобою. Якщо чесно, це не телевізійна фраза. Реально я завжди, дивлячись на тебе, бачу, що втрачати оптимізм просто неможливо. І що відчуваєш ти?

Д.Ф.: - Дуже прикро, коли спостерігаю за картою бойових дій. Ну, по-перше, сам там постраждав. По друге, я розумію, скільки людей там полягло, захищаючи ці території. Це, звісно, сумно.

Але я би хотів відвідати оті місця моєї бойової слави, так би мовити – там, де був. Я сподіваюсь, що ми зможемо якнайшвидше звільнити цю територію. Я би пройшовся по тих місцях, де я колись повзав. У мене тут була така галюцинація... Отут я валявся, там пробував собі палець відрізати, отут щось там відбувалося. 

С.Л.: - Ти мені розказав цю історію кілька разів, але вона справді вражає і заслуговує на не голлівудський, а український фільм. Тобто після того, як ти здійснював операцію, то потрапив у засідку росіян. 

Д.Ф.: - Так, ми заходили на територію. Там навіть не зрозуміло було, чи вже вона зайнята противником, чи не зайнята. Теоретично повинно було бути пусто, тому що там ще повинен бути  підрозділ Збройних сил наш. У наступній посадці ми вже натрапили безпосередньо на ворога. Зав'язався бій.

Потім підтягнулася їхня техніка. Вони почали там ще з крупнокаліберних кулеметів насипати. Ми мусили відходити. Частина хлопців загинули. Лишилося нас троє, і мій друг отримав поранення вогнепальне в плече і в спину. І нам треба добиватися до своїх сил, до основної групи. А це  через поле. Не можна було підвестись, і лежачи почали евакуйовувати поранених під обстрілом. Росіяни знали, що ми там, що ми всі в крові, але не знали, де саме ми. Тобто вони просто розстрілювали, проводили кулеметами, в зеленку пускали. І, власне, через якийсь час я отримав поранення. Це насправді тривало шість годин. Наш вихід, скажімо так, тривав шість годин. Потім викликали вогонь на себе, щоби накрили і щоб вони відступили. Це принесло результат. Я отримую одне поранення, перебило повністю фалангу, почав рухатись далі, прилетіло по шолому. І мені заходить вже в ліву руку. Тобто я стаю "300", артерія була пробита, кістка повністю перебита, втратив багато крові. Куля зайшла в руку, пробила корпус і вийшла з тіла. Я через крововтрату втрачав свідомість. Приходжу до тями, а я один, нікого немає. Як виявилося, Юрій поліз уперед шукати вихід, щоб тільки пробитися. Поліз уперед, а там уже були росіяни, вони його вбили, взяли радіостанцію, сказали, що трьохсотих добили. І наші зрозуміли, що ми мертві, що вже все. Немає сенсу триматися й тримати оборону. Забрали своїх поранених, тому що там бій був на відстані три метри. Я лишився зі ще одним пораненим, який згодом поліз також шукати інший шлях. Відповідно, треба якось вибратися. Вибратись і сповістити, що ми тут, що ми є живі. І загубився він там. Блукав довго, нудно. Через російські позиції пройшов. Він зазнав поранень, не знав, де він знаходиться, але вийшов на нашу територію.

С.Л.: - Він вижив і зараз служить.

Д.Ф.: - Далі продовжував службу. Я лишився, в принципі, на дві доби.

С.Л.: - Сам, сіра зона.

Д.Ф.: - Сіра. На той момент наші позиції були три кілометри назад. Ловив галюцинації, повзав, щоб не замерзнути, просто якось зігріватися. Повзав за уявними автомобілями нашими і за моєю евакуацією, якої насправді не було, тому що ніхто не знав, де я і що я. Я вважався загиблим на той час. І через дві доби все таки знайшли мене. Вивезли вже на наші позиції, евакуювали і перекваліфікували. Я вже жив.

С.Л.: - Мозок сам, усупереч волі, створював певні галюцинації і змушувати вижити...

Д.Ф.: - Ну, я втрачав свідомість, моментами десь, можливо, засинав. Наприклад, якщо брати ніч – до тями приходиш просто в стані страшного тремору. Холод просто неймовірний. І я розумію, що зігрітись шансів у мене немає ніяких. Тобто що робити? От і я сиджу, просто думаю – що куди. Встати на ноги не можу, тому що втрачаю свідомість одразу. Крововтрата велика. Я сиджу просто і не розумію, що робити далі. І мозок мені вже намалював галюцинації, що там приїхала машина наша, пікап, мене шукають, а я шуміти не можу, тому що я не знав – є тут противник чи немає противника. І я повзу до них, повзу й відповідно зігріваюся. Втратив свідомість, знову почав замерзати, знов прихожу до тями від холоду. Від тремору цього в мене вже галюцинації, що в іншому місці автомобіль, наїхав на міну і таким чином підірвався. Тобто мозок так, мозок бореться за своє життя до останнього. І навіть якщо свідомість моя – я сиджу і не знаю, що мені робити і як мені краще зігрітися, тому що я розумію, що в мене немає сил. Але через оці галюцинації мозок дає тобі шанс, якийсь поштовх для того, щоб рухатись, попри те, що ти не можеш, через "не можу" і через "не хочу". Тому попри всі складнощі – ти все одно рухаєшся. Тобто мозок бореться до останнього за власне виживання.

С.Л.: - Волосся дибки стає. Скільки разів ти розказував, це має стати надбанням для широкого загалу, для наступних поколінь.

Д.Ф.: - Важливо боротися. Ніколи не варто здаватися. Я так само про полон раніше вважав, поки воював. Я вважав, що я не хочу здаватися в полон і краще щось із собою зроблю. У мене була одна граната для противника, друга для себе. І зараз я переоцінив цю ситуацію і розумію, що краще отримати шанс на життя. От нещодавно була дуже резонансна подія, як двох полонених наших розстріляли росіяни. Так, це, звісно, негативний чинник. Це дуже, дуже погана ситуація. Страшна ситуація насправді. Але дуже велика кількість полонених потрапляють у полон, потім на обмін – і потрапляють додому. Тому краще не позбавляти себе життя, отримати можливість жити далі. Жити краще, краще жити. Краще подарувати своїм близьким і рідним можливість бачити тебе ще і насолоджуватися твоєю присутністю. 

С.Л.: - Я б дуже хотів, щоб потім тобі знайшли протез. Зараз без нього. Чому?

Д.Ф.: - Протезування – дуже складна історія.  Помилкове рішення, можливо, – про те, що коли військовий тільки-но отримав поранення (або не військовий) – потрібно одразу всією громадою, всім селом збиратися, купувати герою протези. Це не потрібно робити. Частково я теж став частиною подібної ситуації. Це було все нове і це не була настільки поширена проблема. От і не було розуміння – що треба взагалі робити. Але зараз я б зробив, навчився трошки. По-перше, стосовно протеза тебе повинні нормально проконсультувати лікарі-реабілітологи. Що ще буде внаслідок цього протезування? Що зможе робити цей процес? Як він тобі допоможе, й усе інше? У моєму випадку – саме висока ампутація, складна найвища функціональність. Спілкувався з товаришем своїм. У нього також немає руки, йому зробили протез. "Друже, давай ми тобі, згідно з законом, зробимо на рік косметичний протез. Але за цей час ти зрозумієш і життя тобі покаже, чи він тобі взагалі потрібен". Я зараз із ним спілкуюся. Скоро вже буде рік. Після цієї розмови я кажу: "Як тобі взагалі життя? Що показало?" Він каже: "Мені показало, що він мені не потрібен". 

Я теж не буду впевнений, що якщо я затиснув склянку з водою – протез не відкриється просто в якийсь момент. Тому без протезу я насправді – значно більше, аніж з ним. Хоча це, по суті, топовий протез. І це дуже дороговартісна історія, яка дійсно коштувала великих грошей, але я – без нього. Постійно треба себе контролювати, щоби не було дисбалансу організму.

У кого буде стояти вибір такий – іти до держави. Держава забезпечить первинним протезуванням. Походити... Чи це буде механічний, чи це буде косметичний протез – не знаю. Це вже вам вибирати і вам порадять, що обрати, але походити рік із цим протезом – а потім ви зрозумієте. В наступному році, в двадцять четвертому вони ще більш доступними будуть. Ці суми держава повністю покриває. Протезування і волонтерські фонди залучати дуже рідко коли потрібно. Лише в таких випадках, коли не вистачає державних коштів на протезування.

Краще гроші на дрони, які допоможуть збільшити кількість знищеної русні й зменшити кількість наших поранених.

С.Л.: - Скажіть, чому я часто чую питання від людей: чому держава не забезпечує на сто відсотків потребу в протезах? Або чому люди повинні на це збирати?

Д.Ф.: - Питання гарне насправді. По перше, спроможності потужностей. Потреба дуже велика. Держава не може впоратися зі всім, як це було на початку війни, коли величезна кількість військових стала в стрій, точніше цивільних, встала в стрій, стали військовими. Ну не можна задовольнити всі потреби одночасно, тому що не була готова до такої кількості держава. Чому протягом цього часу ситуація не змінилася? Ну, я знаю, що вона міняється, що в нас є виробництва державні. Сподіваюся, що з двадцять четвертого вже це буде більш масово відбуватися і безпосередньо вже буде стояти на рейках державних. Не настільки буде залежною ситуація від цивільного сектору, скажімо так, і волонтерських рухів.

С.Л.: -  Я тобі дякую за розмову, за роботу і за те, що ти зробив, продовжуєш робити для України. 

Д.Ф.: - І, мабуть, тут варто звернутися до суспільства, щоб не втрачали фокус, не розпиляли свою увагу й енергію на речі, які шкодять Україні, а навпаки – зосереджувалися на тих, що допомагають бути критичними, критично мислити, перевіряти інформацію. Завжди буде працювати пропаганда ворожа. Будуть проводитися різні інформаційно психологічні операції, будуть викиди і, на жаль, буде такий, так би мовити, срач усередині країни.

На нас чекає дуже важка боротьба. Я думаю, вона тривала. Нам треба готуватися грати в довгу. Людям не можна розслаблятися. Чоловіки, навчайтеся, тренуйтеся. Будьте готові до того, що й ви можете стати в стрій, жінки. Вивчайте тактичну медицину, домедичну допомогу. Будьте готові надати допомогу собі, близьким або просто тим, хто цього потребує.

Сергій Лещенко