Пам'яті військового Сергія Мельника (позивний «Максимич»)

"Як зі мною щось станеться, нехай кум заспіває: "На могилі моїй посадіть молоду яворину"

6 листопада 2023 року в селі Шарнопіль на Черкащині попрощалися із 47-річним Сергієм Мельником (позивний “Максимич”), який загинув на Запорізького напрямку.

– Сергій за життя був завжди веселим, комунікабельним, компанійським, добрим та великим оптимістом, – розповідає дружина Галина. – А ще коханий дуже любив співати. У пісні чоловік розкривав всю свою душу. Я й покохала його за красу та гарну вдачу. З чоловіком ми познайомилися на танцях в клубі. Високий, статний, з розкішним чубом, – я не втрималася та першою запросила його на танець! Почали зустрічатися. А за два роки побралися. Виховали сина Олександра: нашу гордість та щастя. Саші тепер 20 років. Він також служить в ЗСУ, як і  тато служив.

Сергій Миколайович народився 25 листопада 1975 року в селі Шарнопіль. Навчався у місцевій школі. Повернувшись із армії, влаштувався на роботу в колгосп. Наприкінці березня 2022 року був мобілізований до лав ЗСУ. Військове навчання проходив у Словаччині. Повернувшись, воював у складі 118-ї окремої механізованої бригади. Загинув 11 жовтня 2023 року під час виконання бойового завдання.

– Сергій поривався на Донбас ще у 2014 році, – продовжує дружина. – Проте, коли розпочалася повномасштабна війна, вже був категоричним та казав, що не збирається відсиджуватися в тилу. До війська чоловік пішов 31 березня 2022 року. Ми постійно були на зв’язку. Якщо не Сергій телефонував, то я йому. З 21 по 27 вересня чоловік був удома востаннє. Святкували гарну подію: одруження сина Олександра. Маємо тепер донечку Олю. Відверто кажучи, чоловік все життя мріяв про донечку. Марив цією мрією. Але хоч Бог не дав нам у шлюбі доньки, проте дав добру невісточку, що відразу стала нам за доньку. Коханий дуже пишався сином – військовим, пишався родиною (сестрами, племінниками…) та тим, що він сам – військовослужбовець. Коли збиралися у місто, казав, що одягне військову форму, щоби пройти у ній біля фонтанів у центрі Монастирища.

За словами Галини, востаннє з чоловіком вона переписувалася 10 жовтня.

– Сергій, мабуть, передчував загибель, багатьом писав, просив пробачення. Просив, щоби не сварилися та цінували життя. А синові написав прості батьківські слова: «Бережи себе!» Звісно, ми розтлумачили це по-своєму. Хлопці "на нулі" бачать те, що не кожному під силу знести. Але цими словами він наче прощався з усіма нами. Я не надавала значення, а він казав: «Якщо зі мною щось станеться, хочу, щоб кум заспівав: «На могилі моїй посадіть молоду яворину». Кум так і не заспівав, нині теж служить. Але коли приїде у відпустку, неодмінно виконає волю свого товариша. 

– Сергія дуже любили його побратими, – каже Галина. – Один із них, за позивним «Сем», приїхав провести в останню життєву дорогу. Казав, що Сергій був для хлопців за батька. Смачно готував їм, піклувався. А чого тільки варті були його голубці чи борщ! Щоправда, сердився на хлопців, мовляв, поїдять, а тарілок після себе не помиють. Називав жартома вредними. Казав, що у «Сема» синів характер. Тому так прикипів до молодого побратима. Серед хлопців чоловік мав два позивних: спершу «Максимич» (бо першою зброєю у чоловіка був кулемет «Максим», в якому швидко розібрався. Згодом працював вже з «Браунінгом»), а потім «Капелан» (і цей позивний теж прижився, чоловік останнім часом не голився і таки був схожий на священника).

За словами дружини, односельці теж поважали Сергія. За запитом у вересні за добу зібрали 100 тисяч гривень на тепловізор. За решту коштів придбали ще й бінокль.

— Тато взагалі був дуже патріотичним, – розповідає син Олександр. – Мав гарну пам’ять. Вірші зі школи Тараса Шевченка та інших українських поетів цитував напам’ять. Казав, що кацапів ще зі строкової служби не терпить. Називав їх злими, клятими людьми. Тато любив усім допомагати, хоча сам про допомогу не просив. Навчив мене усієї чоловічої роботи. Казав, що інструменти завжди мають знати своє місце. А ще батько дуже любив тварин. Колись достав із річки торбу із цуценятами, що їх хотіли втопити господарі, та вигодував з піпетки. А що вже любив своє господарство: корів, телят, курей, свиней! Усім давав клички. Розмовляв з ними, як із людьми. А коли треба було тварин продавати, це робила мама. Бо татові шкода було їх збувати. Прикипів душею.

- Золотою дитиною був Сергій. Коли з донькою почав зустрічатися, я радів, – розповідає тесть Сергія Миколайовича Віталій Прилуцький. – Бо знав Сергія ще з малого хлоп’яти. І він мене батьком завжди називав.

Галина Віталіївна згадує про мрії чоловіка.

- За життя чоловік казав: «Маю мрію номер один: у Кремлі заспівати Гімн України. Заспіваю ще й краще за Дзідзьо». Мріяв повезти родину в Карпати. Коли їхав у Словаччину на навчання, казав, що західна Україна – неймовірно гарна. А ще мріяв про власну пасіку. «От вийду на пенсію, порядкуватиму біля вуликів. Сад посадив, сина виростив, будинок до ладу довів, залишиться всадовити онучат на коліна та розповідати про війну та Перемогу України”.

Сергія Мельника поховали поруч із матір'ю. Її не стало у травні 2022 року. Син просився на мамин похорон, але з армії не відпустили. Тепер вони поруч навічно.

Вічна пам'ять Герою!

Фото з відкритих джерел