Пам'яті добровольця, старшого солдата Олександра Мартинюка

Побратими були за ним, як за кам'яною стіною

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олександр Мартинюк пішов воювати добровольцем. Він не чекав, поки його мобілізують, бо добре розумів, від кого і від чого доведеться захищатися українцям. За плечима мав військовий «стаж» з 2015 року, пройшов АТО.. Хоча фах мав дуже мирний і гуманний – вивчився на ветеринара.

Олександр народився на Рівненщині, у селі Яполоть Костопільського району. Виріс у великій і дружній родині, мав двох сестер і чотирьох братів. У 1990-х, повернувшись зі строкової служби, поїхав працювати до Києва. Там познайомився з майбутньою дружиною Тетяною. У пари народився син Владислав.

У 2015-2016 роках чоловік служив в зоні АТО. Повернувшись, Олександр поїхав працювати за кордон - був у Білорусі, Польщі, Чехії... Робив усе можливе, аби його родина мала усе необхідне.

«Олександр був дуже трудолюбивим, турботливим та уважним чоловіком. Пам’ятав усі можливі свята та ніколи не забував мене з ними привітати. Новий рік ми завжди зустрічали втрьох. Після опівночі син міг йти святкувати окремо з друзями, але зустріти ми мали разом. Це було нашою сімейною традицією», - розповідає дружина Тетяна.

Вона каже, що її чоловік завжди був «на позитиві». Навіть коли був на війні, завжди казав рідним, що все у нього гаразд. Попри складну бойову обстановку знаходив час для усіх близьких йому людей. Нехай у короткій телефонній розмові, але йому було важливо почути їх.

Початок російського вторгнення застав Олександра у Києві. Він у перші ж дні війни добровільно пішов захищати Україну. Казав тоді рідним: «Все буде добре. Я повернусь, і ми будемо жити ще краще, ніж жили. Я чоловік, я мушу йти захистити вас, бо хто, окрім мене, це зробить?»

До травня 2022 року він служив у підрозділах, які захищали столицю. Потім Олександра направили у Житомир, а вже звідти – на Луганщину. Якось його бригада потрапила під дуже сильний обстріл, після чого хлопці були змушені повернутись у Київ для доукомплектації. Згодом деякий час захищали кордон з Білоруссю, а звідти попрямували до Ізюма "на зачистку" від окупантів.

За всю війну чоловікові вдалося потрапити додому лише на один день - це було 4 серпня 2022 року. Побачився з рідними і поїхав на Бахмутський напрямок, де вже воювали його побратими. 22 жовтня Олександр відзначив із ними свій 48-й день народження. А вже 23 жовтня їх направили на завдання, з якого чоловік не повернувся...

Старший солдат кулеметного взводу першого стрілецького батальйону загинув 26 жовтня 2022 року поблизу с. Одрадівка Бахмутського району. Ворог тоді накрив українські позиції щільним мінометним вогнем. Щоб доправити тіло Олександра до місця дислокації підрозділу, побратимам, які його любили й поважали, знадобилося аж вісім годин...

Один із бойових друзів Олександра, Ярослав, розповідав про нього: «Саша - це була моя “друга стіна”. Я знав, що він завжди прикриє, захистить, з ним було не страшно йти у жодний бій».

Дружина Тетяна з болем згадує про свого загиблого чоловіка.

«Нам було надзвичайно цікаво разом. Ми багато розмовляли. Мріяли про великий власний будинок, у якому б виховували онуків. Надіялись на хлопчика та дівчинку, яких би нам колись подарував син. Чомусь Олександр був впевнений, що саме так має бути. Онука хотів одразу привчити до рибалки, а дівчинку, казав, що вже я буду допомагати виховувати. Дуже загалом любив діток. Ніколи не йшов з пустими руками у гості, якщо там були діти. І для нашого сина він робив усе від нього залежне, аби у Владислава гарно та успішно склалось життя. Я відчуваю його постійну присутність навіть зараз. Я знаю точно: він оберігає мене та сина з небес», - каже жінка.

Ця віра дуже підтримує і сина Владислава. Бо у свої ледь за двадцять він продовжує справу батька. Хоча у зв’язку із його загибеллю міг би і не йти на війну. Але тато його виховував інакше.

Коли Олександр загинув, Владислав написав у соцмережі: «Від кожної втрати болить душа, але ця - сама болюча для мене. Твій, батьку, військовий шлях почався ще задовго до повномасштабного вторгнення, пам’ятаю, як проводжали тебе в так звану зону АТО/ООС. Пам’ятаю, як чекав і як ти несподівано для мене повернувся і продовжилось нормальне життя.

А коли почалось повномасштабне вторгнення, ти пообіцяв, що ми підемо разом у військкомат і запишемось, щоб разом отримати зброю. Але поки я вирішував справи, ти записався без мене.

Потім була підготовка. Пам’ятаю, як через два тижні ти проводжав уже мене в армію і допомагав зібрати речі та заспокоїти маму.

Далі був твій від’їзд у Сєвєродонецьк. До речі, після нього я чомусь був взагалі спокійний – думав, що якщо ви пройшли такий важкий шлях, то більше ніщо не зможе тебе зачепити. Але 26 жовтня, через декілька днів після твого дня народження, ми отримали сумну звістку. Досі важко в це повірити.

Ти був прикладом і наставником для мене, ти вибрав правильний шлях і загинув, як справжній чоловік, зі зброєю в руках, боронячи рідну землю і свою сім’ю. Пишаюсь тим, що ти мій Батько».

Вічна слава і вічна пам’ять Захиснику!

Фото з відкритих джерел