Вагітна біля пораненого, або «Ангельський десант» пані Тамари
Як громада села Гатного створила свою благодійницьку групу, завдяки якій поранені військові кожного тижня мають смаколики та турботу
Це було і щемно, і драматично, і захопливо. І про тил, і про фронт, і про пожертву, і про турботу, і про медицину, і про волонтерство, і про єднання в громаді заради того, щоб в одному шпиталі кожної середи для поранених хлопців була чесна домашня котлета, налисники, еклери, інші смаколики.
Похід із вдовою Героя Небесної Сотні Тамарою Швець (її чоловік, 58-річний Віктор Швець загинув на Майдані 19 лютого 2014 року), яка давно цілою благодійницькою спільнотою (вона називає їх «Ангелики») села Гатне годує хлопців у столичному шпиталі, став картиною воєнної України у мініатюрі. З усіма почуттями, описаними вище.
Спочатку з жовтого бусика вивантажують великі сумки. Таке враження, що вони ще теплі, бо всередині страви для військових. Потім ми сидимо в коридорі лікарні, одягаємо бахіли, рукавиці, маски. І до нас підходить санітарочка.
- Є одяг? Бо хлопець високий, міцненький, «вертушкою» (навіть не знала, що у нас настільки розвинена медична авіація. – Авт.) спустили...
- Тут справа в тому, – пояснює Тамара, – що в евакуаційних потягах, які прибувають з фронту до столиці, поранені хлопці переважно роздягнені, це питання гігієни, стерильності, з них все знімають. Тому ми часто є постачальниками і харчів, і одягу.
Вони підбирають одяг хлопцю. Під те, що вдягають, виділений окремий баюл, одяг тут – самий імпорт, бо серед «ангеликів» є і бельгійці, і італійці.
- А ще зайдіть до вагітної, вона запитувала про особливі серветочки.
- Я ще маю для неї спеціальне харчування, – каже пані Тамара і знову пояснює, – тут одного важко пораненого чоловіка доглядає його вагітна дружина. Вони обоє з Харкова.
Ми починаємо обхід. На кожному поверсі цієї звичайної лікарні є по кілька спеціальних палат для поранених воїнів ЗСУ. Кожна з цих палат гарно відремонтована, з вікон видно міський сюжет вечірнього Києва, який встояв проти ворога завдяки, в тому числі їм, цим хлопцям.
У першій палаті лежить шестеро поранених. Два колумбійці з Іноземного легіону радісно посміхаються, дякують за смаколики, позують на камеру.
- Я називаюся Тамара, я вдова Героя Небесної Сотні, принесла вам смаколики, – пані Тамара жартує, просить підставити руки, куди жартома намагається кинути пачку вологих серветок, потім дві помічниці роздають на трьох підносиках їжу. Тут, окрім домашніх наїдків, є особливе харчування – суміші для тих, у кого розлади шлунку та проблеми із стравоходом, соки, енергетичні батончики. Зі мною треба буде розраховуватися, але натурою (жартує), вона підходить і обнімається.
Пані Тамара додає, що у неї замінений тазостегновий суглоб, титанова пластина у голові, і оці ненав’язливо сформульовані подробиці дають хлопцям у госпітальній палаті відчуття спільності.
Хлопці посміхаються, а я підходжу до наймолодшого. Розпитую.
«Я доброволець, 22 роки, – розповідає про себе киянин Юрко Курчінашвіллі, – вчився у Київській академії мистецтв. Мріяв ще грати на ударних. Але у мене поранення руки, не знаю, чи вона відновиться. Я просто солдат, але коли наказ відбити позицію, – стаю штурмовиком. Коли почалася Велика війна, батько спитав, ну що, підемо воювати? Я кажу, ну так, підемо ж. Це якби одностайне рішення в нашій сім’ї. Ми обоє воюємо. Спочатку на Півдні були, потім перекинули на Авдіївку».
- А мама на колінах молиться, бо обидва її чоловіки на фронті?
- Так, тому ми й живі, – серйозно каже Юрко. – Правда от в окоп прилетіло і рука поранена... Окопи не завжди рятують, бо там така інтенсивність вогню буває, що ті викопані укриття знову землею засипає. Тобто, якщо є окоп глибиною з мій зріст, через три дні він вже мені по груди, ще через два дні – по пояс, а через тиждень, мені розповідали хлопці, які були після мене на тій позиції, там вже по коліна окоп...
Я кажу Юркові, що він обов’язково відновиться, а ми ходитимемо на його концерти.
Ми йдемо далі... Пані Тамара розповідає, як потрапила сюди півтора року тому, провідуючи одного майданівця, який лежав тут після поранення вже на Великій війні.
- Він тоді сказав, що всі хлопці тут не з Києва, – згадує вона.
І Тамара Швець почала ходити у цей шпиталь, провідувати, приносити їжу домашню. Паралельно перевіряла, чим годують бійців інтенданти. Якщо їй здавалося, що порції маленькі, раціон незбалансований, то могла дійти і до головного лікаря, і до очільників району. Але тут її співпраця із медиками цілком склалася, бо спочатку пані Тамарі виділяли під опіку один поверх з палатами, потім ще один і ще, зрештою, зараз вона зі своїм «ангельським» десантом обходить всі (не хочемо уточнювати, скільки саме) поверхи, на яких є палати із військовими. Це той самий випадок, коли цивільні українці підставляють плече державі і поставляють те, завдяки чому некиївські бійці у столичному шпиталі почуваються… любленими, напевно.
В іншій палаті австралієць знову з Іноземного легіону. З ним вдається поговорити, він же англомовний.
- Коли я служив в австралійській армії, не почувався до кінця задоволеним. Хотілося спробувати великої битви. Але битва буває такою, коли вона точно справедлива, і ми воюємо на стороні добра. Тож для мене бути тут, в Україні, допомагати українському народу, було головною причиною, щоб воювати. Я потрапив під артобстріл, у мене осколки засіли по всій спині, в обох ногах та руках, – каже Гаррі.
Австралієць починає наминати котлету (дуже український такий бутерброд – на котлету покладено шматочок сала, а збоку ще й квашений огірок примостили).
Ще два чоловіки з легкими пораненнями збираються на виписку, кажуть, що за місяць на фронт. Ми викладаємо їм смачне на тарілочки. Я подумки відзначаю, що у Тамари Швець все налагоджено, всім по порції домашнього, а для тих, у кого проблема з травленням – окреме харчування, спеціальні суміші західного виробника. Вона зізнається, що колись працювала бухгалтером в Асоціації народних депутатів, і ми жваво обговорюємо кількох знайомих народних обранців першого ще скликання.
Ми виходимо, і пані Тамара розповідає, як формувалася її група і як набирала розмаху їх спільна справа. Спочатку вона зустріла сусідку з Гатного, яка теж провідувала поранених і з якою вони почали це робити разом. Потім доєднувалися інші сусіди, деякі з них – двічі переселенці, які всиновлювали дітей. Згодом допомагати «ангельському десанту», крім Гатного, стали сусідні прикиївські села Юр’ївка, Віта Поштова, а потім, крім киян, жителі Львова, Чернівців, Харкова, а ще українці з Греції, Бельгії, Італії. Вони не збирають гроші – лише одяг, їжу, спеціальне харчування. Але сюди вкладається щотижнева праця багатьох жіночих рук.
Ми заходимо в іншу палату, бачимо гарну пару.
Це Тетяна та Микола, він боєць 47-ї бригади.
Потрапив під обстріл, у нього постраждали рука, нога і внутрішні органи.
- Спочатку був у реанімації у Дніпрі, а потім, коли там початково довели до ладу і зрозуміли, що довезуть до Києва, то привезли сюди, – каже Микола.
Пані Тамара суворо попереджає, що якщо хлопці говорити не схочуть, то не варто розпитувати. А буває, що хочуть поговорити, але не хочуть зніматися, тоді просто поговорити треба, послухати.
І я слухала. Наприклад, що у ЗСУ вони побачили те, про що ніколи не знали раніше, бойове братство у всій його крові та силі. Коли побратими під кулями півтори години виносять тебе з поля. Або про лікаря, який влаштував маленьку операційну прямо на позиції, в окопі, завдяки чому вдавалося невідкладно зробити значно більше, ніж надати першу допомогу, бо евакуація деколи затримується.
Ми у наступній палаті, тут двоє бійців, Олег Іванюк (його поранено бомбою, яку скинули з ворожого БПЛА, перелом у чотирьох місцях, уламки, сьогодні була шоста операція, але він у гарному настрої і непогано почувається, – ред.)
- Бачиш, як наші дівчата гарно його підстригли, – каже Тамара.
- Був приліт, потім евакуація. Спочатку це був Куп’янськ, польовий шпиталь, потім сюди привезли, – розповідає Олег.
Віталій Лавренюк також з-під Куп’янська: хотів взяти рашиста в полон, а той, мабуть, не схотів, підірвав гранату.
- І ось я тут, – жартує Віталій.
Ми завершуємо обхід.
Залишилась ще одна палата, де лежить той самий важко поранений, за яким доглядає його вагітна дружина. Ми не заходимо, з палати виходить симпатична рудоволоса жінка, бере смаколики, просить ще якийсь особливий вид пластиру і погоджується поговорити.
- Тетяна Гуторова, – представляється вона, – мій чоловік – Євген, ще не може спілкуватися, важке поранення. Я не можу вас запросити до палати.
- Коли ви чекаєте дитину?
- У січні, – сміється вона, і я тішуся такому гарному настрою Тетяни, – буду мати два клопоти: і чоловіка, і малечу. Жінки військових зазвичай дітей у війну народжувати не поспішають, але таке трапляється і ніхто ще не пожалів. Допомагати особливо нікому, але ми впораємося.
Вагітна дружина біля свого пораненого чоловіка. Україна, життя обов'язково переможуть. Чи є кращий символ для тилового шпиталю? Жінка щаслива, що він, батько її дитини, живий. І Тетяна анітрохи не боїться, що їй доведеться доглядати перший час обох: «Ми будемо вдома, у рідному Харкові».
Лана Самохвалова, Київ
Фото автора публікації