Мурад Насіров, командир артилерійської батареї

В інформаційний марафон «Ми різні, ми рівні, ми єдині» (про те, як національні спільноти та корінні народи України протистоять російській агресії) 28-річний Мурад Насіров включився дистанційно. Представник Об’єднаної діаспори азербайджанців України і військовослужбовець ЗСУ розповів про захисників, які називають себе мусульманами.

«В Україні є чеченці, азербайджанці, кримські татари, абхазці, дагестанці та представники інші мусульманських народів, які із початком Великої війни робили і роблять все, щоб зберегти Україну, – говорить Мурад Насіров, командир артилерійської батареї 23 окремого батальйону спеціального призначення Окремої Президентської бригади. – Війна увійшла в затяжну стадію, тому нам розслаблятися недоречно. Навпаки, нам потрібно ще більше згуртуватися, особливо зараз, взимку».

Укрінформ розпитав детальніше старшого лейтенанта Мурада Насірова про понад тисячу азербайджанців, які у сучасній російсько-українській війні захищають нашу землю. Мурад володіє українською бездоганно.

ЛЮДИ ПЛАКАЛИ, КОЛИ ЇМ ПРИВЕЗЛИ ЇЖУ, БО НА 7 ДНІВ ПРО НИХ ЗАБУЛИ 

- Мураде, чому вам, азербайджанцю, мусульманину важливо захищати Україну?

- Україна потребує допомоги.  Ця допомога з боку меншин є доречною і необхідною з позицій людяності. Ми називаємо себе мусульманами і стати на захист України для нас – це було справою честі.

- Коли саме ви доєдналися до оборони України після повномасштабного вторгнення ворога?

- Я громадянин України, станом на 24 лютого 2022 року був зареєстрований у Черкаській області, а знаходився в Києві. У перший день повномасштабного нападу Росії на Україну, ми з кількома знайомими подали документи одразу в чотири військкомати столиці, хотіли отримати дозвіл на застосування власної раніше зареєстрованої зброї. Зокрема, в Дарницький військкомат подали, Деснянський, Шевченківський. Вдалося взяти боєкомплекти в  Оболонському районі.

- Які завдання виконував добровольчий легіон, в якому ви спочатку служили?

- Відразу доєдналися до територіальної оборони. Наш легіон «Д» патрулював вулиці Києва, також стояли на блок-постах у Бортничах, їздили на зачистку лісів навколо столиці від ДРГ. Переважно в нічний час.

- А що тоді робили вдень у перші тижні Великої війни?

- До війни я був ювеліром, в мене були певні заощадження. І ми взялися допомагати немічним, коли в останні дні лютого, березні почалися проблеми з постачанням продуктів. Навіть цілком здоровим цивільним людям проблематично було переміщатися у містах, а тим більше – між населеними пунктами. Тож ми з моїм рідним братом Алімом Насіровим і побратимом  Дмитром Солонишиним, з яким ми потім разом були в Бахмуті, – купували продукти, домовилися з рестораном, щоб там готували їжу, і розвозили її тим, кому найбільше було потрібно.

Переважно це була Київська область. На своїй автівці ми у перші дні березня поїхали в будинок пристарілих в Зазим’я. Чутно було вибухи та як працює наша і ворожа авіація. Пенсіонери, інваліди плакали, коли ми їм привезли ту їжу. Бо на 7 днів про цих людей наче забули. Мені тоді було не те що страшно, а морально дуже важко, бо я ж розумів, що  інвалід похилого віку не може сам нікуди вибратися, коли поряд воєнна небезпека. Ці люди потім з подяками телефонували нам, коли ми вже на фронті були.

Їздили також у Димерку, Ірпінь, Бучу...

ПРОТИ РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ ОБ’ЄДНАЛИСЯ ЧЕЧЕНЦІ, АЗЕРБАЙДЖАНЦІ, ГРУЗИНИ, АБХАЗИ, ОСЕТИНИ

- Ви кажете, що й за пів року до 24-го лютого 2022  року знали, що Російська Федерація розпочне повномасштабну війну в Україні. На чому ґрунтувалася ця впевненість, на досвіді взаємин Азербайджану і Росії? 

- Росія напала на Азербайджан 20 січня 1990 року. Жорстоко вбивала невинних людей, моїх земляків… Тоді було вбито 147 цивільних, поранено 744, незаконно заарештовано 841 особу.

І я розумів: те, що відбувалося на Донеччині з 2014 року, може масштабуватися. У 2016-2017-му ми їздили, зокрема, у Шуми, в Часів Яр, Торецьк і надавали допомогу. Тоді я закінчував Університет оборони імені Черняховського. У той період у нас не було достатньо озброєння, переді мною, командиром батареї, стояло завдання, в першу чергу, зберегти життя наших бійців. І ми його виконали.

- Коли ви повернулися до Збройних сил України?

- Наприкінці березня 2022 року.  Ми всі об’єдналися – чеченці, азербайджанці, грузини, абхази, осетини. Як кавказці, один одного підтримували. Хочу згадати добрим словом осетина Мурата Хачмазова, який з перших днів нам фінансово допомагав. А коли ми пішли на фронт, передав нам не одну автівку для виконання бойових завдань. Мурат ніде про це не говорив. Але така підтримка реально дала нам силу: не впадати у відчай і робити все, щоб зберегти Україну.

Нині рідна Україна виборює незалежність для всього світу.

- На яких напрямках вам довелося воювати?

- Із жовтня 2022 року були у Бахмуті. Майже два місяці дислокувалися у районі Кліщіївки, Озарянівки, Курдюмівки. Жодного ВОП (взводного опорного пункту) ми не віддали ворогу.  Потім, з кінця січня 2023-го, знову воювали на Бахмутському напрямку. Коли почалися холоди, у нас, у мінометників, виникли проблеми з боєкомплектом. У районі Бахмута мене поранило. Побратими приїхали, евакуювали. Потім були шпиталі, операції…

- Скільки загалом у вас пішло часу на лікування і реабілітацію?

- Три місяці, а потім ще був місяць відпустки. Я поїхав на батьківщину в Азербайджан, побачився з мамою.

- Як мама вибиралася з Києва?

Ми її відправили разом з іншими цивільними у перший тиждень після повномасштабного нападу росіян. Тоді азербайджанське посольство терміново організувало виїзд потягом до Румунії, а звідти вже добиралися в Баку.

Мама дуже переживала за нас із братом. До останнього я їй не повідомляв, що воював у Бахмуті. Казав, що волонтерю; надсилав фотографії і просив не хвилюватися.

- А як ви взагалі з батьками потрапили в Україну? Звідки у вас така бездоганна українська мова?

- За українську мову завдячую своїй першій вчительці Гулюк Ніні Іванівні із 238-ї київської школи. Батьки з нами, синами, приїхали в Україну у 2002 році. Мені було п’ять. Брат на два роки старший.

Постав вибір: 238 українська школа, а навпроти 247 – російська. Батько сказав, що ми живемо в Україні, тож будемо навчатися тільки в українській школі. А потім Ніна Іванівна виростила в мені любов до мови і України.

Батьків змусили виїхати з Азербайджану постійні воєнні загрози і важка економічна ситуація. Наш рід походить з Нагірного Карабаху. Село Талиш було окуповане. Зараз вже, слава Богу, ми свою територію повернули.

- У вас кілька є професій і навіть зараз ви навчаєтесь. Яка мотивація мати кілька дипломів?

- Після школи я закінчив з відзнакою економіко-правовий коледж МАУП. Потім вчився в Національній академії внутрішніх справ. Ще закінчив уже академію – МАУП, де вивчав менеджмент управління персоналом. Зараз   другий рік заочно навчаюся в інституті Університету імені Шевченка, опановую стратегічний менеджмент державного управління.

Маючи знання, можна покращувати державне управління. Вважаю, що треба змінюватися. Треба підключати до управління державою молодь, зокрема тих, хто прагне, щоби Україна реально стала європейською державою, хто знає, як за це треба боротися.

«Я ПРОТИВНИК ТОГО, ЩОБИ МОБІЛІЗУВАЛИ 20-РІЧНИХ»

- Скільки  азербайджанців обороняє Україну?

- Служить близько 1000 осіб, це я знаю зі спілкування з побратимами. Глава діаспори добровольців Азербайджану – Гідадіз Трафілов, учасник бойових дій з 2014 року, служив у Батальйоні імені Кульчицького. Пройшов Дебальцеве, Широкине. Він поважна і безстрашна людина, йому за це велика вдячність. Гідадіз – інвалід війни, «списаний», але в період повномасштабної війни був з нами у Бахмуті, допомагав виконувати завдання.

Рустам Алізаде воює із 2014 року: спочатку був у батальйоні «Айдар», потім у підрозділі ГУР. Отримав поранення в Запорізькій області, довгий час був з апаратом Ілізарова. Можна довго продовжувати…

- Скільки воїнів-азербайжанців, які обороняли Україну, повернулися на щиті?..

- Більш як 40 військовослужбовців  загинуло... У бою за Бахмут поліг 30-річний доброволець Ілкін Гаджиєв, на миколаївському напрямку – Саїд Васиф огли Гусейнов...

Когось із полеглих поховали на Батьківщині, дехто залишився на вічний спочинок в землі України. Побратим Чарім спочатку воював у Київській області, загинув на Донеччині. Був у нас земляк Аміль, загинув на Донецькому напрямку під Бахмутом...

В Азербайджані є стіна загиблих воїнів-азербайджанців. Коли я був там влітку – на ній було вже  більш як 20 фотографій...

- Вашими братами по вірі є добровольці Чеченського батальйону імені Шейха Мансура, які воюють за Україну. Перетиналися з ними?

- Дуже велика подяка і шана батальйону імені Шейха Мансура. Це люди високої моралі, честі, гідності. Коли я прийшов до Мусліма – командира чеченського батальйону з проханням допомогти завести свій підрозділ на Бахмут (там одна дорога життя), то він заборонив нам туди йти, допоки не відправив своїх людей перевірити й очистити шлях.

Добровольці чеченського батальйону – ідейні воїни. Як і проти мене, всіх азербайджанців, так і проти них, – війну Росія розпочала у січні 1990 року. Тому і вони, і ми знаємо за що воюємо.

- Уже майже 23 місяці Україна живе в стані Великої війни. Наскільки важче стало воювати вам?

- Хлопці стомилися не так морально, як фізично. Це не означає, що буде якась зупинка. Війна перейшла у стадію затяжної – це факт. Однак хлопці не відступають, не готові віддавати своє. Всі зосереджені на тому, щоби ми зараз гуртувалися, набратися сил, акумулювати озброєння, щоб далі піти й забрати все своє. Ми розуміємо, що ситуація важка, у нас є втрати, це війна. Однак наші бійці допомагають один одному. Немає значення це ЗСУ, Нацполіція, ДСНС, підрозділи ТрО чи ГРУ. Ми всі разом, бо мета і ціль у нас одна – перемога України.

- Як має відбуватися мобілізація, про яку стільки розмов нині?

- У першу чергу, воювати мають мотивовані люди – добровольці. Розумію, що вони вже воюють... Мобілізованому має бути надана можливість навчитися воювати. Саме добре навчені українські захисники змогли дати ворогу ляпаса – відбити його атаки і погнати його у Київській області,  на харківському напрямку.  Я противник того, щоб забирали 20-річних. Молодь – це основа, яка зробить Україну розвиненою європейською державою. Ми стоїмо на передовій саме заради того, щоб наші діти та онуки побачили майбутнє.

Валентина Самченко, Київ

Фото надані Мурадом Насіровим