Американські «сокири» палять ворога у запорізьких степах

Як працює розрахунок гармати “М777” на фронтових ділянках Запоріжжя

Повномасштабна війна перетворила запорізькі степи на мінні поля та “розкроїла” їх на ділянки фронту. Одну з таких нині боронить 66-й окремий гарматний артилерійський дивізіон 406-ї окремої артилерійської бригади. В гості до арти потрапити непросто. Заїхати на вогневі позиції можна на спеціальній техніці, від якої в полях, що, наче губки, просочені дощами, залишаються траншеї завглибшки пів метра. Другий варіант – дійти пішки цими самими траншеями. Саме так ми й вирушили до артилеристів.

Дорогою до місця, звідки почнеться “піший маршрут”, зустрічаємо величезний всюдихід. Називається він “Ошкош”. Вага броньовика – понад 11 тонн. Його водій розповідає, що саме відвіз розрахунок на “робоче місце”. Він також підвозить армійцям боєкомплект та гарячі обіди. Часу на довгі розмови немає, “Ошкош” має доставити на позиції ще одну групу бійців. Тож швидко прощаємось та розходимось кожен у своєму напрямку.

Поки йдемо на “вогневі”, чуємо відлуння кулеметної черги, час від часу добряче вибухає.

- Тут багато до чого звикаєш та багато на що вже не звертаєш уваги, – каже заступник командира 66-го гарматного окремого дивізіону з морально-психологічної забезпечення Віктор (позивний “Дзвонар”).

- До цього гепання теж уже звикли? – запитую.

Віктор прислухається, потім на його обличчі з’являється посмішка:

- От це не гепає… Це ні про що взагалі. Гепає – це коли видно “прильот”. Якщо на кожен вибух реагувати, то ніяких моральних сил не вистачить, – додає.

Підходимо до позицій. Нам пощастило – застали бійців за роботою. Попри ранковий час, чотиритонна американська гаубиця “М777”, яку українські вояки називають між собою “Три сокири”, справно гатила по ворожих цілях.

СПАЛЕНА “МОСКВА” ТА “СОЛНЦЕПЬОКИ”

Розрахунок навіть не встиг розкласти речі в бліндажі – одразу взялись за роботу.

- Ми постійно на стрьомі, постійно слухаємо, чи не літають ворожі безпілотники. У нас є чергові. Отримавши команду, розмасковуємо гармату, заряджаємо, нам надають координати. Буквально за п'ять хвилин після команди відкриваємо вогонь. У морозну погоду працюємо більше в ручному режимі, – розповідає командир гармати Богдан на позивний “Дантист”.

“М777” вважається високоточною гарматою. Але багато чого залежить від погоди, типу снаряду, виробітку ствола, навичок навідника.

- Тут – комплексна робота. Ми працюємо по пристрілках, за допомогою БПЛА коригуємось. Другий-третій постріл уже точний, – каже командир.

Артилеристи з гордістю розповідають, що один із дивізіонів їхньої бригади вразив крейсер “Москва”. Бійці, до яких ми приїхали, мають на своєму рахунку не один спалений ворожий “панцерник” та “Солнцепьок”.

- Зазвичай ми працюємо на підтримку, прикриваємо наших піхотинців, які заходять на зачистку. Відбиваємо ворожі штурми, аби вороги “взбудоражились”. Багато живої сили знищуємо. Були на Авдіївському напрямку, де дуже добре працювали. Там у ворога великі втрати, – додає “Дантист”.

Закінчивши стріляти, розрахунок швидко маскує гармату. У бійців є час, аби все ж розібрати особисті речі, трішки перепочити, підготувати снаряди для подальшої роботи.

- Можна поспілкуватись, але якщо буде команда, то звиняйте, – кажуть нам артилеристи.

Саме під час перерви в роботі “Дзвонар” вручає командиру гармати відзнаку від головнокомандувача ЗСУ – почесний нагрудний знак “Золотий Хрест”.

Боєць зізнається: для нього це – дуже несподівано.

- Неочікувано, приємно, але я не за відзнаки тут. Хоча, сподіваюсь, її заслужив, – каже Богдан.

Він родом із Рівненської області. До війни працював стоматологом (тому і позивний такий). У війську – з квітня 2023 року, до цього служив строкову службу в 55-й артбригаді.

- Зовсім не важко стати артилеристом. Усі навчаються. Людина може пристосуватися до будь-яких умов. Треба просто знайти ціль і до неї йти, а в нас є ціль велика. Це моя перша зима на фронті. Вже звикли до умов. У нас кочова гармата: ми змінюємо позиції, маємо швидко приїхати, відпрацювати, змінити напрямок, – говорить боєць.

Удома на нього чекають мама, дружина та шестирічна донечка Емілія.

- Жінка буквально вчора повідомила, що вагітна, – додає боєць. – Нещодавно я був у відпустці й досить успішно (посміхається). Ще ніхто не знає, що ми чекаємо дитинку. Я такий піднесений, дякую богу. Жити треба. Хоч як би було важко. Ми тут боремося за те, аби життя продовжувалось. Я надіюсь, що війна у мене закінчиться тоді, коли закінчиться й сама війна. Я поважаю побратимів, усіх буду пам'ятати.

Богдан говорить, що донька на нього чекає і часто питає: “Тату, ти з дядьками?”. Він обіцяє доньці, що вони усією родиною поїдуть на море, коли “всіх поганих дядьків повиганяють”.

Уже тут, на війні, Богдан зрозумів, що після перемоги хоче побувати в кожній області нашої країни. Він каже, що Україна – дуже красива, але нерозкручена, як, приміром, єгипетські чи інші курорти. 

Але плани на подорожі та відпочинок – то на майбутнє. Богдан зауважує,  що тепер хотів би спробувати “гатанути” з потужної гармати, що має назву “Гіацинт”.

КОЛИ КОЖНА ЦІЛЬ – ВАЖЛИВА

Коли працює розрахунок, то один з бійців вигукує: “Гармата!”. Інший смикає за спеціальний важіль та відповідає: “Постріл!”.

Номером розрахунку, який робить цей самий постріл, є боєць на позивний “Норд”.

- До Нового року був на Авдіївському напрямку, а сьогодні тут. Стріляти з гармати – дуже круто. Коли тобі кажуть: “Гармата!”, а ти відповідаєш:  "Постріл!”, –  це дуже кайфовий момент, –  говорить він.

Боєць у війську з червня 2022-го. Каже: не став чекати повістки, пішов добровольцем. Спочатку потрапив до ТрО, а потім перевівся до артилерійської бригади.

Він сам родом із Донецької області. Його рідне селище нині під окупацією.

- Я на війні таке побачив… Як ці потвори себе ведуть.  Ніхто не забуде ні Гостомель, ні Бучу. Це важко сприйняти. Злість, одразу закипаєш. Не хочу, аби таке було в інших наших містах, тому і взяв зброю до рук. Не хочу, щоб узагалі десь у світі таке було. Це реально страшно. Я свої кращі роки провожу на війні, хоча зовсім про інше мріяв. Але зараз так треба, –  каже “Норд”.

Він говорить, що не варто недооцінювати ворога.

- Хай навіть мобік, але в нього – зброя, в нього є наказ: “Піз@уй вперед”. І немає різниці, мобік він чи ні. Ворог може бути за крок попереду. Краще його переоцінити, ніж навпаки. Що б не казали, у ворога теж є мозок і страшно, бо ти не знаєш, куди наступний снаряд упаде і що то буде за снаряд. Уся надія на бога, бо якщо попаде в бліндаж, то все, “game over”, – ділиться боєць.

На питання, по чому ворожому хотів би влучити, «Норд» спершу відповідає: “По Кремлю”. Потім додає, що хотів би знищити серйозну техніку.

Його побратим на позивний “Журик” приєднується до розмови та каже, що на війні будь-яка ціль – важлива. І саме знищення цілей наближає нас до перемоги.

ПОТУЖНА АРТА

Армійці погоджуються, що артилерія – «боги війни». Говорять, що статистика це доводить.

- Близько 80% втрат ворогу завдає саме артилерія. Це потужно, ефективно, страшно, – зауважує “Дзвонар”.

Він служить у цьому підрозділі з березня 2022-го. За цей час бригада виконувала завдання на різних напрямках фронту: на Херсонщині, Миколаївщині, під Бахмутом, Авдіївкою. Нині хлопці боронять Запорізький напрямок.

- Моя війна почалась із Майдану. Тоді я почав змінюватися. Зміни важливі, але головне при цьому не втратити себе. Я намагаюся бути людиною, перш за все. Намагаюся бути чесним. Маю досвід служби в піхоті, служив у артпідрозділі й знаю, скільки важать снаряди, наскільки важко військовим, – пояснює заступник командира.

До повномасштабного вторгнення бригада виконувала функції берегової охорони. Військові кажуть: були змушені тимчасово залишити своє місце дислокації – Бердянськ, та впевнені, що повернуться.

На питання, а чи довго, на його думку, триватиме війна, “Дзвонар” чесно відповідає, що не знає. 

- Коли казали про два-три тижні, це викликало в мене непорозуміння. Як це, навіщо таке казати? Коли вона закінчиться, залежить і від того, як нас підтримуватимуть, у тому числі – зброєю та боєприпасами, – каже боєць. 

Якщо ж говоримо про найважчий день, то на війні це – не про фізичну втому, а про втрату побратимів. Хоча фізично та морально втомлені всі.

Бійці кажуть, що помилково було називати Україну “молодшим братом росії”.

- Ми – дуже різні за духом і менталітетом. Ніякі ми не брати, – впевнений Віктор.

Хлопці скучили за рідними, адже з деким не бачилися від початку Великої війни. Інколи дозволяють собі згадувати цивільне довоєнне життя. Більшість із них не будують планів на майбутнє. Проте всі, як один, дуже хочуть якнайшвидше “вигнати всіх поганих дядьків” за кордони України.

Ольга Звонарьова
Фото Дмитра Смольєнка