ДАП – перше наше «місце сили». А потім були – Бахмут, Авдіївка, Кринки...
На річницю Дня пам’яті захисників Донецького аеропорту Укрінформ поспілкувався із трьома кіборгами, які і сьогодні боронять Україну
«Я побачив, що, дійсно, абсолютне добро ось у цьому аеропорту, який захистити не можна, бореться з абсолютним злом…»
Сергій Лойко, журналіст Лос-Анджелес, автор книги «Аеропорт».
Матеріали, присвячені нашим великим битвам завжди пишеш із хвилюванням. Бо це завжди маркер епохи. Дев’ять років тому на двох поверхах термінала та летовищі відбувалося те, що вже описано в тисячах статей на десятках мов, у книгах і мінімум у двох художніх фільмах – «Кіборги» та «Добровольці Божої чоти». Українські захисники героїчно тримали оборону 242 дні.
За даними українського незалежного проєкту «Книга пам’яті полеглих за Україну», які були оприлюднені в січні 2018 року, під час оборони ДАПу понад сто українських воїнів загинули, кількість поранених становила 446 осіб, а безвісти зниклих – 6.
Кількість знищених росіян точно невідома, окремі правозахисники повідомляли, що ворог станом на 30 листопада 2014 року втратив убитими 299 осіб, пораненими – 190.
Всі ці 242 дні на терміналі, диспетчерській вежі, в пожежному депо, на кожній позиції, де стояли українські кіборги, не вщухав бій.
Ми знали, що і 100, і 500 років тому українці були готові вмирати за Батьківщину. Але ми не знали, що і сьогодні стільки наших будуть готові стояти на смерть там, де інші давно б відступили. Протягом всієї оборони ДАПу світ захоплено дивився на цю безпрецедентну мужність.
Напередодні 20 січня, чергового Дня пам’яті захисників Донецького аеропорту, Укрінформ зв’язався із трьома кіборгами, які і зараз воюють на фронтах Великої війни, і поставив їм кілька запитань. Як вони з висоти сьогоднішнього дня оцінюють оборону аеропорту? Символічний, історичний та воєнний сенс операції. Як склалися долі тих, хто був поруч з ними? Чим ДАП був для них тоді? Зараз? Чим він був і буде для України?
«ДАП – НАЙБІЛЬШ УКРАЇНСЬКЕ МІСЦЕ НА ЗЕМЛІ»
Кирило Недря, військовослужбовець, оборонець ДАП, кандидат історичних наук, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін та психології поліцейської діяльності Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. Тренер-інструктор Національної поліції України та низки міжнародних організацій. Консультант та один з прототипів фільму «Кіборги»:
- Я з підрозділом був у ДАПі два місяці, більше нас там перебував лише Третій полк спецпризначення. Якщо оцінювати оборону з висоти сьогоднішньої війни (яка вже багато в чому змінювалася – у тактиці, стратегії, засобах ураження), то ДАП – це масштаб сьогоднішньої війни тільки в «локалі».
Я чудово пам’ятаю, як по нас працювали одночасно десять установок «Градів», і це на не таку вже й велику будівлю зі скла та металоконструкцій. Танковий бронебійний снаряд прошивав термінал наскрізь.
Завезти та вивезти в ДАП людей, БК – це була окрема спецоперація, розробити маршрут, забезпечити охорону, прикриття, в тому числі артилерійське. Для військового і те, що відбувається зараз, і те, що було тоді – подібне. Там теж були бої на дистанції 30-50 метрів.
Як я оцінюю оборону ДАП? До певного моменту як дуже вдалу. Людина, яка зголошувалася поїхати воювати в ДАП, уже надзвичайна. А війна – це передусім імена, люди. Я оцінюю бої за ДАП, як одну з кузень тих Збройних сил, які ми маємо зараз.
Москалі день і ніч штурмували, а ми день і ніч відбивалися. Але до слова «кіборг» (ми ж були перші кого так назвали) ми ставимося скептично. Ми – військовослужбовці ЗСУ, рядові, сержанти, офіцери, які захищали і захищають Україну, її територіальну цілісність. Це не менше. Хоча для виховання молоді я такий символізм підтримую. Після 2015 року я повернувся до викладацької діяльності і бачив, як це впливає на молоде покоління. З початком «повномасштабки» багато моїх випускників казали, що ми для них були живим прикладом, закликом стати до лав ЗСУ.
Якби не ДАП, не Дебальцеве, якби не було Іловайська або Широкинської операції, не було б і ЗСУ в тому форматі, в якому постало військо України. ДАП дав нашим військовим безцінний досвід, дав цілу низку бойових офіцерів, які стали командирами першої ланки.
Якщо говорити про воєнний сенс боїв за ДАП. Він не в тому, як прийнято вважати, що ворог не міг саджати там свої літаки, десантуватися. ДАП – волноріз, який стримував навколо себе те, що могло тиснути на неокуповані території. І цим ДАП більш як на 100 відсотків виправдав себе у воєнному сенсі.
Для мене ДАП – це Україна. Я ніколи не бував у більш «українському місці», ніж ДАП. Незважаючи на те, що ми там були дуже різні, віком від 18 до 50 з гаком, у нас не виникало жодних ані політичних, ані мовних, ані історико-культурних розбіжністей. Всі відчували, що цеглина, яка відвалилися від стіни, відвалилися від України, а кожні 15-20 метрів пройдені ворогом – це відібрані метри нашої землі.
Долі тих, хто був поруч зі мною, звісно, склалися по-різному. Після ДАПу був потрібний час, щоб вбудуватися в цивільне життя, але все всім вдалося. Не було нікого, хто б маргіналізувався. Люди зміцніли, розвинули бізнеси. Наприклад, один з моїх бійців увійшов у сотню кращих фермерів. І більшість з них з початком повномасштабної війни повернулися до лав ЗСУ. Вони не могли цього не зробити, незважаючи на те, що у когось була бронь. Але ні. Деякі загинули, той самий фермер, про якого я сказав, Сергій Прудич, загинув під Кремінною. Освічена інтелектуальна людина, здавалося, він умів все... Дехто зник безвісти, дехто воює.
«ДАП БУВ «ІКОНОЮ» ТОГО ЧАСУ, МІСЦЕМ, ДЕ НІХТО НЕ ПАДАВ ДУХОМ»
Микола Шніцер, військовослужбовець 80 бригади:
Ми заходили в ДАП разом з 79 бригадою, в якій я тоді воював (а там були ще бригади 95, 93), у нас були дві ротації по дванадцять днів.
Спочатку зайшли на диспетчерську вежу, це був початок грудня. Для нас вона служила пунктом спостереження. І вдень, і вночі ми чергували по чотири години. Правда, коли москаль сунув, то всі вставали до бою. Коли не сунув, то спостерігали, власне, за обстановкою, чистили зброю, укріплювали позиції. Насипали у мішки подрібнений вибухами бетон і закладали ними там, де були руйнації. У новому терміналі було напевно вісім оборонних позицій, а на вежі, по колу (там, де була диспетчерська зала, головний майданчик вежі) було шість позицій.
Москалі день і ніч штурмували, а ми день і ніч відбивалися. Найбільше напруження – це коли чекаєш танкової атаки. Втім, з’ясувалося, що танки горять, ще й дуже добре. Ну ще було «Точка У» (радянський ракетний комплекс, – ред.) поцілила поруч…
Побут був, як кажуть, «по ситуації». Ми там мали газові горілки, продуктів було багато. Було зимно, мороз бував під 28 градусів. Але там, на Донбасі, легше мороз переноситься, ніж на «верхній Україні», бо тут у нас повітря дуже вологе, а там – сухіше. Але все одно спали у двох спальниках. Зранку встаєш, вологими серветками «прийняли душ», потім – на пости.
Про що ми говорили? Сварили владу. Коли я після демобілізації 2015-го року став депутатом міської ради в західноукраїнському містечку, то зрозумів, що ти в очах людей завжди будеш поганий. Це властивість українського характеру, ми владі не прощаємо ані найменшого компромісу, навіть якщо ти пішов на нього, щоб допомогти в чомусь побратимам.
Другий раз, після ротації, ми були на радіолокаційній станції, за злітно-посадковою смугою. РЛС це така невелика споруда – шість на десять метрів. Але плюсом було, що танки не могли бити по нас прямою наводкою, ми були в улоговині, нижче тобто. Але мінус у тому, що споруда була маленька, і один вдалий приліт міг би поховати всіх. Ми вирили поруч бліндаж, тобто мали схованку. На РЛС ми зайшли, коли вже впала диспетчерська вежа, це була там наша основна позиція.
Коли вежа впала, то хлопці, які виходили, по ночі йшли через «злетку» і нашу позицію. Ми їхній відхід прикривали. Пам’ятаю, які вони були похмурі. Бо сум за полеглими побратимами – головне, що мучить людей.
Чим був ДАП? Тоді всі говорили про наш героїзм, хоча все про що мріяли герої, повертаючися з ротації, – помитися та виспатися. Але вежа – це була неймовірно вигідна позиція. Звідти ж можна було все бачити, далеко дістати. Тому тримали позицію до останнього, дуже не хотіли відходити.
Мене після 2015-го запрошували в школи, розповісти дітям, чим був ДАП. Я казав їм, що він був місцем, де ніхто не падав духом. Ми всі знали, що можемо померти, але всі були у нормальному настрої. Цікаво, що і потім, під час «повномасштабки», я потрапляв саме у такі ситуації.
Більшість моїх побратимів після 24.02.2022 знову встали до лав ЗСУ. Дехто виїхав, я з ними не спілкуюся. Але поруч зі мною є хлопець, який зі США повернувся воювати.
«ДАП БУВ СИМВОЛОМ ТОГО, ЩО МИ БИТИМЕМОСЯ ЗА СВОЮ ЗЕМЛЮ ДО ОСТАННЬОГО»
Максим Грищук, антикорупційний прокурор, зараз воює у 112 бригаді, в ДАПі стояв на позиції РЛС:
- ДАП був першим прикладом, коли українці показали Росії, всьому світу та самим собі, що ми будемо битися до останнього за свою землю. І сьогодні, через дев’ять років, можемо повторити, що все було правильно, ми дали приклад для наслідування. Бахмут, Авдіївка, Вугледар, Кринки...
Спочатку ДАП був позицією, яку ми не мали віддати противнику для використання, як, власне, аеродром. Потім, коли аеродром фактично було знищено, це вже була передова позиція. А в кінці ДАП став символом. Всі знали, що ми в аеропорту тримаємося і ми трималися. А зараз я думаю, що це був такий капкан для противника. Так, як потім було у Бахмуті. В активній обороні, в умовах щільної міської забудови, перевага артилерії і техніки у кацапів нівелюється. І ворог несе значно більші втрати, оскільки ворог атакує, а ми обороняємося.
Мені бувало ставили запитання – чи не задорога ціна ДАПу? А я, повертаючися у той час, запитую: А які ще є у нас варіанти, як не битися за свою землю? Ми так ідемо до Перемоги.
Долі моїх побратимів складалися по-різному. Майже всі пішли на фронт, дехто загинув, дехто воює на різних ділянках фронту, дехто уже не воює...
ДАП був тим, чим для Січових стрільців була гора Маківка чи гора Лисоня в Тернопільській області, де вони зупиняли російський наступ. ДАП – це символ, як Маріуполь два роки тому чи Авдіївка зараз. Це – місця сили, де сходилися ми та вороги і показували, що ми будемо битися за свою землю до останнього набою.
Лана Самохвалова, Київ
Перше фото з архіву Миколи Шніцера