Роман Герасименко, «Гєрич», боєць Третьої штурмової

У рамках проєкту «Станція Краматорськ» цього разу гостем ведучих Костянтина і Влади Ліберових став колишній шеф-кухар, а нині командир мінометного взводу знаменитої Третьої окремої штурмової бригади ЗСУ Роман Герасименко з позивним "Гєрич".

Роман родом із Гостомеля – міста-героя в цій війні. Після закінчення Київського військового ліцею імені Івана Богуна навчався в КПІ на інженера. Згодом вирішив спробувати себе й в інших справах, тож початок повномасштабного вторгнення недружньої країни застав, працюючи шеф-кухарем. Вступив до лав бійців легендарного нині бойового підрозділу вже на третій день війни.

Темами ж обговорення стали насамперед дотичні до бойового підрозділу: як 3-тя штурмова здолала «совкові» армійські стереотипи, як узагалі змінилися ЗСУ за 2 роки повномасштабної війни й чому на військових не впливають російські ІПСО. Яке ставлення військових до законопроєкту про мобілізацію, якими мотиваціями керуються українські та російські мобілізовані, й як Україні перемогти за обмеженої західної допомоги, самостійно завдаючи ударів по Москві.

В.Л.: - Романе, твій позивний – це пов’язано з прізвищем чи щось інше?

Р.Г.: - Ні, тільки прізвище. Мене з дитинства називали Гєра, а коли я прийшов у підрозділ – в моєму взводі уже був Гєра, кажуть – треба щось нове. Вийшло Гєрич.

К.Л.: - Коли ти був кухарем, ти не думав, що будеш військовим командиром?

Р.Г.: - Ні, якщо чесно. У мене з дитинства, ще після військового ліцею – фобія на військову справу.

В.Л.: - Саме тому ти не став військовим після ліцею, правильно?

Р.Г.: - Так-так, з 12-ти років надивився на устАвщину чи уставщИну військову і розумів, що це не моє, це не для мене.

К.Л.: - А що для тебе змінилося 24-го лютого 2022-го року?

Р.Г.: - Та все, все моє життя змінилося повністю – погляди, пріоритети, образ життя, смисл життя навіть…

В.Л.: - От ти не боявся, що зараз ти знов будеш дотичний до цієї уставщини, від якої ти відмовився після ліцею, чи були якісь більш високі цілі?

Р.Г.: - Інші пріоритети навіть, так. Про це я не думав узагалі.

В.Л.: - Слухай, ну так чи інакше – військова освіта допомогла тобі чи ні?

Р.Г.: - Частково, я думаю, що так, було розуміння про військову справу, було розуміння про військову дисципліну. Я знав, що таке зброя, як вона працює, я вже стріляв, я її розбирав у 13-14 років, і я думаю, що так – частково це допомогло.

К.Л.: - Ти зараз себе знайшов на війні?

Р.Г.: - Війна знайшла мене в собі. Я навіть не знаю, як правильно відповісти на таке питання.

К.Л.: - Чи багато зараз охочих потрапити в третю штурмову бригаду?

Р.Г.: - Раніше біло більше, зараз тяжко з мобілізацією.

В.Л.: - А з чим це пов’язано? Загалом просто менше вмотивованих людей чи конкретно до Третьої штурмової менше хочуть?

Р.Г.: - Я думаю, що це взагалі працює ІПСО, причому працює дуже гарно і наші чоловіки думають, що це щось нереальне і вони всі помруть, якщо підуть воювати.

В.Л.: - До речі, ти зачепив тему ІПСО, і це така реальна й дуже актуальна тема. Тому що сьогодні, якщо подивитися на російську пропаганду, то вони представляють мобілізацію в Україні, як щось страшне, якесь беззаконня, хоча фактично у нас уже два роки повномасштабна війна. І це нормально – говорити про мобілізацію в країні, де такі обставини. З цим можна якось боротися – з цим ІПСО – чи просто, як ти думаєш?

Р.Г.: - Якщо чесно, я не знаю. Я не розумію, як у людей може бути таке ставлення до війни, до військових, до того, що відбувається. Як узагалі можна реагувати на те, що у нас війна, а він там для цього нічого не робить для перемоги, що в нього нема бажання, типу, взяти захистити свою сім’ю зі зброєю в руках.

К.Л.: - Ну, дивись, от ти зараз гуляєш по мирному Києву, ми зараз записуємося в Києві, ти виходиш на вулицю і бачиш абсолютно спокійне і мирне життя. Яка мотивація у пересічної людини може бути? Йти зараз в армію і практично вмирати?

Р.Г.: - Я думаю, потрібно просто згадати бої за Бучу, за Ірпінь і за решту міст, які були окуповані, й які досі окуповані, трошки струснути пам’ять свою – що вони робили з нашими людьми, дітьми, жінками – і трошки себе цим змотивувати. Тому що ніхто цього не зробить. Якщо ми не закінчимо війну, то прийдеться воювати нашим дітям, внукам. Я цього не хочу, наприклад, це мене мотивує.

В.Л.: - Як тобі загалом новий законопроєкт про мобілізацію, ти читав, щось чув про нього?

Р.Г.: - Я думаю, що це круто, він мав бути з першого дня, мабуть. Повинна, скажемо так, працювати група якихось законопроєктів, не тільки про мобілізацію. І решта моментів – з приводу запуску фабрик на озброєння, ставити підприємства на військові рейки і відповідно – були б робочі місця для людей.

В.Л.: - Слухай, а загалом, як пояснити зараз людям цивільним у контексті ІПСО і цього всього, що треба йти в армію, якщо ми хочемо, щоб у нас було завтра?

Р.Г.: - Звозити їх у Костянтинівку, напевно, прогулятися.

В.Л.: - Ти думаєш, вони повірять, що Костянтинівка зможе дійти до Києва?

Р.Г.: - Може бути, може це когось вмотивує, подивитися на медевак – як пацанів вивозять з позицій, можна прогулятися на позицію.

В.Л.: - А ти ж розумієш, ось дивись, ми ж це показуємо і показуємо регулярно – а це все одно не змінює в корені світогляд людей.

Р.Г.: - Це для всіх така тема, наче це десь там у Костянтинівці. В Києві добре, решта міст – все окей, десь там війна, ну, хай воюють там. Я їх туди не посилав, як кажуть. І все.

К.Л.: - Що б ти порадив тим, хто зараз думає мобілізуватися?

Р.Г.: - Займатися спортом, тренуватися.

В.Л.: - Тобто «фізуха» – це в принципі головний такий камінь спотикання на цій війні?

Р.Г.: - Фізуха – це якщо може підтягнутися цивільна людина в цих умовах. Ну, можна, звісно, якісь там курси по медицині, піти в тир і навчитися стріляти. Але по-факту, фізуха – це база для цивільного.

В.Л.: - А в теорії, є посади в армії, де фізуха – не головне, чи можна без цього обійтися, чи тільки якісь штабні – й усе?

Р.Г.: - Ні, чому, є. Робота взагалі для всіх є, абсолютно, зварювальники, водії, кухарі, хто хочеш, штаби, писарі, як-то кажуть.

К.Л.: - А чому в нас узагалі в суспільстві є така думка, що коли ти йдеш у ТЦК, то ти одразу йдеш десь під Бахмут?

Р.Г.: - ІПСО.

В.Л.: - А тоді ти можеш нам пояснити в двох словах, як проходить процес мобілізації, умовно – від військкомату до, наприклад, Третьої штурмової? Який цей ланцюжок?

Р.Г.: - Саме до Третьої штурмової – краще прочитати на сайті Третьої штурмової. Бо у нас це все специфічно, бо ми проходимо КМБ, спецкурс підготовки.

К.Л.: - КМБ – це що?

Р.Г.: - КМБ – це курс молодого бійця. І «різуха», і медицина, це базовий, скажемо, такий рівень. Якщо ти там його не вивозиш, то тебе не беруть до третьої штурмової. А для всіх: у ТЦК ти приходиш, проходиш медкомісію – і тебе відправляють на «учебку», це типу те саме КМБ, але від Міністерства оборони загальновійськова така учебка. І там також тебе навчать – бігати, стрибати, стріляти, якоїсь бази медицини – і потім уже йде розподіл по військових частинах.

Р.Г.: - А можна якось впливати на свій розподіл? Умовно, наприклад, я вважаю, що я шикарно готую, й я хочу в армії готувати їжу, я не хочу штурмувати посадку… Чи в принципі це не має значення, чи ти вмієш, а якщо потрібно штурмувати посадку, то будеш штурмувати посадку?

Р.Г.: - Ну, це все відносно. Якщо ти готовий щось робити для цієї країни і йти на війну, і ти розумієш, що можеш тільки готувати, то краще самому проявити цю ініціативу – знайти якусь там бригаду, якихось знайомих...

В.Л.: - Де потрібен кухар.

Р.Г.: - Так. Знайти, де саме потрібна ця посада, – і йти самому мобілізуватися, й робити ту роботу, яку ти можеш. Тому що може бути така ситуація – або настане такий час, або ти потрапиш у таку ситуацію, або в таку бригаду, що ким би ти не хотів – скажуть, штурмуй будинки.

В.Л.: - Тобто правильно я розумію, що ми приходимо до точки, що воювати будуть усі, ми до неї вже підходимо впритул, то треба розуміти, що краще піти добровільно самому й обрати, ким ти будеш у певній бригаді, яку хочеш, аніж чекати повістку – і там, де ти вже опинишся. Ти на це не впливаєш.

Р.Г.: - так, краще всього зайти на сайт Третьої штурмової заповнити анкету, пройти курс КМБ.

В.Л.: - І вриваєшся у вирішальну битву.

К.Л.: - Скажи, чому маємо йти мобілізуватися саме в Третю штурмову? Давай-но хвилинку агітації: розкажи три головні плюси Третьої штурмової бригади.

Р.Г.: - Моя особиста думка. Це бригада топ. По-перше, наше командування – топ, ми відходимо від уставщини якоїсь совкової. По-друге, наше забезпечення. По-третє, колектив, люди, які в цій бригаді є, до якої я долучився, уже був якийсь колектив, частиною колективу якого ми стали, тих, хто прийшов пізніше. І формується уся ця бригада. Це просто нереальні особистості, кожен – зі своєю історією, зі своєю мотивацією, ну це топ для мене.

В.Л.: - Які насамперед зараз завдання стоять перед вашою бригадою?

Р.Г.: - В бойових умовах – це штурм і утримання, закріплення позицій. Штурмова бригада, ми штурмуємо.

К.Л.: - Розкажи про найтяжчі бої, які були у вашій бригаді.

Р.Г.: - Найтяжчий бій попереду, як-то кажуть, але й простих боїв також напевно що не існує. Кожен бій по-своєму тяжкий і для кожного бійця – теж по-своєму тяжкий. Якось так.

В.Л.: - Може там знаєш якісь певні історії, які ти зараз згадуєш, думаєш – от це фортануло чи не фортануло?

К.Л.: - Що ти будеш розповідати дітям?

Р.Г.: - Я взагалі не хотів би, напевно, розказувати про війну, що ми це переживали. Але з іншого боку: та напевно будуть якісь кринжові історії, де ми більше угорали, аніж воювали. Як у нас там праве колесо, десь за кілометр від нуля, накрилося. Я кажу пацанам: все, кидаємо тачку. А мені: та ні, зараз зробимо, давай домкрат! По нас стріляють, а ми просто домкратом колесо міняємо. І типу угораємо з цього.

К.Л.: - Кажеш, такі безстрашні історії, а що для тебе взагалі страх на війні? Війна – це страх, це біль, на мою думку.

Р.Г.: - Я думаю, що це – втрачати близьких людей. Найстрашніше – це когось зі своїх пацанів, та й взагалі – навіть малознайомих пацанів, коли знаєш, що хтось помер, то це боляче і страшно.

В.Л.: - Ротація чи мобілізація умовно через 6 місяців – що, на твій погляд, дієвіше, як узагалі з ротаціями у Третьої штурмової?

Р.Г.: - В принципі нормально, скажемо так, якщо порівнювати з іншими бригадами, що чуємо, знаємо, то у нас усе добре. 36 місяців, я не знаю, можливо новий бій за Київ.

В.Л.: - Зараз, знаєш, є така в суспільстві думка активна, що люди будуть активніше йти до військкомату, активніше мобілізуватися, якщо вони умовно будуть знати: я йду там на два, на три роки, от я три роки відслужив – і мене можуть відпустити додому.

К.Л.: - Я йду додому і я більше не йду в армію.

В.Л.: - Якщо хочу – я залишаюся, але якщо я не хочу, то можу піти… Як ти гадаєш, це спрацювало б чи ні?

Р.Г.: - Можливо так, для основної маси, можливо, це була б якась мотивація, розуміння: рік чи два – і він вільний. Але у нас весь колектив, коли пішли перші розмови про демобілізацію через якийсь там певний період, все одно ми розуміємо, що ми залишаємося до кінця.

В.Л.: - Особисто для тебе, ти в минулому – абсолютно цивільна людина, максимально цивільна, ось ти в армії, на такій посаді робиш такі важливі речі. В тебе немає такого, що ти не знаєш, скільки ще часу тобі бути в цих обставинах, це якось не деморалізує тебе, не виснажує? Чи в тебе нормально з цим?

Р.Г.: - Я думаю, що колектив дуже багато чого вирішує. Якби я був там якось сам по собі, то уже напевно що перегорів би давно. А так, я навіть приїжджаю у відпустку до дружини, за якою сумував, і там хотілось відпочити і ще щось, ще щось, купа всіляких «розвлєкух». Але проходить буквально тиждень – і я тупо сплю і бачу, як я з пацанами віджую десь. І повертаєшся вмотивований – далі працювати.

В.Л.: - Ні, це дуже круто, справді!

К.Л.: - Ти в своїй бригаді бачив уже саме мобілізованих – тих, хто пішов у ТЦК і потрапив у вашу бригаду?

Р.Г.: - Так, звісно.

К.Л.: - Як у них із мотивацією? Ти відчуваєш, наприклад, – оце доброволець, а цей, блін, прийшов з військкомату, що мені з ним робити?

Р.Г.: - Ми їх наповнюємо мотивацією, воно так – само якось виходить.

К.Л.: - Наприклад.

Р.Г.: - Ну, одне діло, як ти кажеш, прийшов сам, пройшов там КМБ, вмотивований перемагати, нищити ворога. І буває таке, коли попадають молоді пацани по 18 рочків – дивишся, блін, дитя зелене, знаєш. А в бойовій ситуації: 2-3 виходи – і там такий тигр розкривається, розцвітає, що нереально, і деяким вмотивованим ще може мотивації підкинути.

К.Л.: - У вас такі історії були?

Р.Г.: - Це історії з піхоти у пацанів, що мені розказували, я просто цих пацанів знаю, деякі загинули, але це просто нереальні люди, які прийшли й  показали неймовірні результати, розквітли в колективі такому. Є побратим у мене, він втратив кінцівку, йому відірвало ногу, здається 22 чи 23 роки йому. І перше, коли ми приїхали до нього в лікарню після ампутації, вивозять з реанімації, він ще був під наркозом, і перше – він відкрив очі й такий: о, Гєрич, братан, привіт! Кажу: що ти, як там вийшло? В нього перша фраза така була: та ногу типу відірвало, то все фігня, зараз швиденько протез, знову в стрій – і будемо далі воювати. Каже, братан, у мене кусок зуба відколовся. Переживав за зуб більше, ніж за те, що він без ноги.

В.Л.: - Є й така теза: хай ідуть воювати спочатку депутати, чиновники, їхні діти, а потім я. Як ти до неї ставишся, як на твій погляд? Якщо підуть діти депутатів, чиновників, – чи врятує це нас?

Р.Г.: - Момент який, чиновники, депутати й там поліцейські: якщо людина знаходиться на своїй посаді, робить якісно свою роботу – то вона там має бути, роботу має хтось робити. Якщо є там стереотип, що чиновники, депутати, поліція, корупціонери якісь роблять щось неправильно, то, в принципі – я думаю, що такі люди і на війні не потрібні! Вони там навіть не достойні бути з пацанами, пліч-о-пліч приймати якийсь бій. Тому, я не знаю, я не воюю за депутатів, я не знаю ні одну людину, яка воює за депутата. Тут кожен воює за себе, за свою країну, за свою сім’ю, дітей і майбутнє. Якщо комусь подобається ця теза, нехай беруть своїх депутатів, формують батальйон – і в принципі можуть з ними воювати...

К.Л.: - А депутатів вистачать на один батальйон всіх по Україні?

Р.Г.: - Я думаю, що вистачить, якщо по всій Україні позбирати.

К.Л.: - Місцевих узяти?

Р.Г.: - Так, від сільради до Верховної.

В.Л.: - Ти знаєш, мене в цій фразі бентежило тільки одне: я розумію, чому люди так кажуть, ми всі розуміємо – чому люди так кажуть, це теж не просто так. Але уявити: хоч які б були депутати – якщо зараз усіх враз прибрати, у нас може настати повна анархія… Уявляєш, все просто впаде.

Р.Г.: - Люди просто забувають про відповідальність кожного. І це теж просто така позиція – моя хата скраю. До чого тут депутати, якщо ти сам відповідальний за себе, за свою родину, і в тому числі – за свою країну, і за того депутата, якого ви обрали або допустили, щоб його обрали.

К.Л.: - Якщо продовжувати тему мотивації: у нашого ворога – вмотивовані солдати… Якщо так, то в чому їхня мотивація взагалі?

Р.Г.: - Я думаю, що там мотивація у кожного своя. Хтось просто фанатик, який воює все життя, вже там іншого життя не бачить. Бо ж дійсно – там країна воює сторіччями. Хтось воює за гроші, хтось воює через свою певну тупість і те, що їх там зомбують по телевізору, й подібне – десятиліттями триває.

К.Л.: - Якось почув думку, що в них мотивація вбивати більша, ніж у нас – вбивати їх. Що ти можеш про це сказати?

Р.Г.: - Я не знаю, я думаю, що у нас мотивація сильніша, в тім числі й вбивати їх. У них – більшістю частина людей, яка просто воює, їм «по фану» воювати, це типу їхній спосіб життя такий. А ми воюємо тому, що це наша земля, і за нашими спинами – наші діти й сім’ї. І тут далеко не «по фану», тут уже важливіше впливає…

В.Л.: - Так, набагато серйозніше. Дивися, ми з тобою почали з того, що в тебе з самого початку не склалася кар’єра військового тому, що тебе відштовхнуло, оцей «совок» в армії. А що зараз із «совком» в армії? Чи він досі є, принаймні в Третій штурмовій? І якщо так, якщо ти з ним зустрічався, – то можеш навести приклади якісь?

Р.Г.: - Третя штурмова – це взагалі не про совок в армії, ламаємо стереотипи і систему цю…

К.Л.: - А як? Є ж статут, і ви як-не-як живете за статутом.

Р.Г.: -  Статут є, але є совок, і є устав, – це теж різне, статут має бути в будь-якому разі, має бути порядок, дисципліна, якась документація, без цього також ніяк, бо буде анархія, безпорядок. Але совок – це совок, і ми всі добре знаємо, бо в ньому народилися і відчували всі його залишки на собі, наше дитинство, у когось – юність і таке інше. Тепер його набагато менше і щодня стає менше, він потроху відходить.

К.Л.: - А куди він дівається?

Р.Г.: - Я думаю, що молоді командири ламають ці стереотипи і стараються робити по-іншому.

В.Л.: - То як змінилися ЗСУ за майже 2 роки війни, чи змінилися взагалі?

Р.Г.: - Змінилися, дуже сильно змінилися, насправді. Є зміни великі, знову ж таки, багато новосформованих бригад, багато молодих командирів, багато курсів, які проходять за кордоном і вже переймають якісь там натовський або закордонний досвід, і вже трішки по-іншому це все працює.

К.Л.: - У вас хтось є, хто навчається за кордоном, у бригаді?

Р.Г.: - Так.

К.Л.: - Що вони розповідають про навчання за кордоном?

Р.Г.: - Деякі з наших навчали інструкторів, розказували.

К.Л.: - Наші поїхали на навчання і навчають інструкторів НАТО?

Р.Г.: - Так, це нормальна історія взагалі.

К.Л.: - А де ж нам вчитися?

Р.Г.: - На війні.

К.Л.: - А командирський склад де вчити?

Р.Г.: - На війні.

К.Л.: - Старший сержантський?

Р.Г.: - Це все формується на війні.

В.Л.: - Скажи мені, що, на твою думку, треба тепер змінити в українській армії, щоб вона була більш ефективною? Знову ж таки, якщо треба щось змінювати.

Р.Г.: - Я думаю, що не тільки в армії, а взагалі, можливо, в країні і в суспільстві, і це підуть зміни і в армії, зокрема, потрібно багато, насправді. Я не розумію, чому за два роки не запустилися якісь підприємства для виготовлення боєприпасів, снарядів, ракет.

К.Л.: - Кажуть, що щось запустили, але не кажуть, де і що.

Р.Г.: - Я думаю, що можна було і більш серйозно перейти до цього моменту, багато підприємств уже мали працювати, причому, знову ж таки, я не розумію, чому нема програми, 2-й рік війни, буде 3-й, скоро почнеться, і поранені, побратими, які обмежено придатні, які без кінцівок зокрема, держава мала вже придумати якусь програму, щоб цих людей забезпечити якимось адекватним працевлаштуванням, щоб це працювало на війну. Людина без ноги може спокійно збирати дрони, і це мало би бути вже на державному рівні, на державних рейках. 

К.Л.: - Ти казав, що працював у Буковелі. Чи підтримують тебе тепер якось твої колишні роботодавці, чи підтримуєш з ними зв’язок?

Р.Г.: - Так, звісно, я на зв’язку зі своїм бренд-шефом з перших днів війни, я як їхав, звільнився, ми телефонували, він, як ти, що ти, живий. Пізніше він там, що ти, може, навоювався, вертайся, у нас тут все добре, робота є. І нещодавно ми зустрічалися з ним, я був у відпустці, допомагають.

К.Л.: - Донатять?

Р.Г.: - Так, допомагають, підтримують.

К.Л.: - Підтримують чи все відносно?

Р.Г.: - Це також, так, відносно, це для когось суттєво, хтось останні 50 гривень віддає, а хтось з мільйона виділяє тисячу і каже: я ж більше за всіх дав.   

В.Л.: - Це їхній стан, ставлення не змінилося. Знаєш, таке, типу: спочатку підтримуємо, а тепер ну, там десь він воює, але нам це вже не цікаво.

Р.Г.: - Взагалі я навіть не звертався до них… Для мене були дуже тяжкі часи, не зрозуміло взагалі нічого, у нас хатинка з пічкою на дровах, без води, без газу, без світла, і ми в цій хатинці просто на головах, здається, нас 13 людей чи 14 було тоді, просто максимально. І дзвонить (у мене був записаний номер телефону з відділу кадрів з минулої роботи) мені людина, я дивлюся, думаю, може, він помилився номером, я тільки кажу: «Алло, так, добрий вечір». – Він: «Привіт, це я». – Я кажу: «Я знаю, номер записаний». – Каже: «Ми зараз всіх обдзвонюємо, хто у нас воює, хочемо допомогти. Можливо, вам щось потрібно, ми вам скинемо гроші».

К.Л.: - Це приємно.

Р.Г.: - Так, приємно. І пізніше, я ж кажу, я з бренд-шефом на зв’язку, він мені сам пропонує, я іноді дзвоню, кажу, якщо є можливість, може, потруси, сходи до офісу, треба пацанам, допомагають.

К.Л.: - У Буковелі не відпочивав?

Р.Г.: - Відпочивав.

К.Л.: - Коли?

Р.Г.: - У вересні у мене була відпустка, і ми з дружиною, з друзями були в Тернополі кілька днів, заїхали в Буковель і потім поїхали далі, на Закарпаття, в гори, такі тихі місця, де нікого нема, ані людей, нічого, нікого.

К.Л.: - Як тобі взагалі цей контраст: Донеччина – Карпати, заспокоює чи бісить?

Р.Г.: - Чудово, заспокоює, я міг кілька годин просто на вулиці біля вогнища сидіти, дивитися на небо і кайфувати від тиші.

В.Л.: - Слухай, тут, бачиш, це саме гори, це Карпати, ти ліпше запитай про Київ, бісить чи окей, знаєш, бо в Києві більш таке бурхливе життя, інколи чуємо від військових, що занадто бурхливе, що це «too much» в умовах війни.

Р.Г.: - Я нормально реагую на движ, на людей, взагалі нормально. І мені самому до вподоби, я приїжджаю в Київ, у якийсь ресторанчик піти, смачно поїсти – для мене це ок.

В.Л.: - Це, мені здається, теж, знаєш, така можливість трохи перезавантажитися, навіть якщо в тебе день, два вихідних, ти приїжджаєш і ти…

Р.Г.: - Але це – максимум, вистачає на 3 дні, все.

К.Л.: - Чому не 4–5, чому саме 3?

Р.Г.: - Не знаю, якось так виходить. Бісить, от є момент, який бісить, після оцих всіх ІПСОшних приколів з військкоматами, блокпостами і всім-всім, що всіх загребуть і всіх уб’ють, перша ситуація, я приїжджаю в Київ, дзвоню до барбера, кажу: «Що там, можна постригтися чи як, є в тебе час чи, як завжди, все забито?». Він такий: «Ти що, гониш? Взагалі порожньо, нуль, нема, пацани усі по домах». Ми з цього угорнули з ним, але наступного дня я виходив, мені потрібно було в деякі місця заїхати і бути в формі, і люди, коли бачили мене у формі, максимально неадекватно реагували…

К.Л.: - Серйозно?

Р.Г.: - Наче я їх зараз заберу за бари з собою. Оце максимально бісить, і було якось спочатку смішно, а потім не дуже.

В.Л.: - Слухай, а от ти зараз заговорив про ІПСО. Як ти вважаєш, взагалі ворожа пропаганда має вплив на наших бійців? Тобто те, що вона має вплив на цивільних, ми розуміємо, а от військові?

К.Л.: - От, наприклад, на твоїх підлеглих. Ти з ними живеш у хаті, ти з ними спілкуєшся?

Р.Г.: - На моїх – ні, на нас це не працює.

В.Л.: - А як ти відрізняєш, що ІПСО, а що не ІПСО? Умовно, от сидиш і бачиш якийсь абсурдний заголовок. Як зрозуміти, чи це правда, чи неправда?

Р.Г.: - Просто ми живемо в якійсь умовній мильній бульбашці, яка відмежовує нас від новин, у принципі, від того, що відбувається, і виконуємо свої завдання, жартуємо свої жарти і живемо своїм життям. Якщо у нас і є вільний час, то ми його присвячуємо родині, дружинам, дітям, а ніяк не ІПСО.

В.Л.: - Слухай, тепер, якщо вже говорити про абсурдні заголовки, один з таких – це те, що Захід нас кинув, чи кидає, чи планує кинути, і мені здається, що так ворог сіє у нас паніку, зневіру. Бо як же ми без західної підтримки? І от питання до тебе: а як ми взагалі без західної підтримки, якщо, наприклад, це правда, вивеземо таку війну чи ні?

Р.Г.: - А як в перші дні були без західної підтримки?

К.Л.: - Дуже її хотіли і просили допомоги, насправді, але тоді ворог просто йшов колонами, і ми ці колони розстрілювали.

Р.Г.: - А як пацани у спортивних костюмах вибігали назустріч колону зустрічати з двома рожками магазинів?

К.Л.: - Але ж ворог навчився за цей час…

Р.Г.: - І ми навчилися. Знову ж таки, чому ми ведемося на ІПСО, що нам Америка не допомагає, а ми неадекватно приймаємо ту думку, що нам потрібно запускати своє якесь виробництво? Я не розумію, чому взагалі маємо від когось бути залежні й розраховувати на щось, це ж не нормально, це не ок.

К.Л.: - А це, мабуть, те, що ми розуміємо, що Росія – дуже сильний ворог, і як цьому сильному, великому ворогу, який пробрався нам повністю у мізки, як можна йому протистояти, коли у нас такі обмежені ресурси?

Р.Г.: - Потрібно замість бруківки, стадіонів запускати заводи, робити патрони і ставати потужнішими.

В.Л.: - Дуже влучна думка. От, умовно, про що ви розмовляєте з хлопцями на позиціях, ви торкаєтеся цих тем чи ні? Якщо так, то яка загалом серед військових думка, чи є в нас шанс перемогти, не просто вистояти, а перемогти, якщо скорочується західна підтримка?

Р.Г.: - Звісно.

В.Л.: - Тобто будемо боротися далі?

К.Л.: - Будь ласка, кажи про це частіше.

Р.Г.: - Ми про це не думаємо.

К.Л.: - Там, де нема активних дій, дуже сильно заливається активна інформація, і особисто мене це дуже лякає.

Р.Г.: - У цьому їхня проблема, що вони багато присвячують своєї уваги тому, що пишуть, вони у якомусь своєму інфопросторі живуть, не розуміючи реальності.

В.Л.: - Твій секрет – це менше читати новини в пабліках і більше працювати на перемогу?

Р.Г.: - По новинах з пабліків мала в минулому році бути атомка…

В.Л.: - Так-так, ядерний…

К.Л.: - Ми чекали атомку, ми з Владою купили костюми для хімзахисту, щоб можна було знімати наслідки.

Р.Г.: - Круто!

В.Л.: - Так, ми планували їхати, знімати.

К.Л.: - Тепер у нас є костюми.

В.Л.: - Так, у нас тепер є костюми.

Р.Г.: - Потім мала підірватися Запорізька АЕС, і мали ще раз напасти на Київ, мали ще раз через Рівненську область наступати на Західну Україну, наскільки я пам’ятаю, було таке колосальне ІПСО кілька місяців.

К.Л.: - Слухай, навіть я в це повірив, я шукав контакти бригад, які там стоять, щоб можна було, якщо що, до них поїхати.

В.Л.: - Ти зараз перерахував буквально хіти російської пропаганди, це, знаєш, нетленки. Мені цікаво, як у моменті, коли це розкручувалося, реагував ти і твої хлопці, чи ви зразу знали, що… не буде ніякої атомки… і не підірвуть ЗАЕС?

Р.Г.: - Так якщо і буде, ми ж на це ніяк не повпливаємо, насправді. Бути готовим до цього – ок, війна.

В.Л.: - Знаєш, умовно, подзвонити сім’ї, сказати: «Так, все, хто там живе біля Запоріжжя»…

Р.Г.: - Купляйте йод.

В.Л.: - Купляйте йод. Чи ти просто знав, що це якийсь….

Р.Г.: - Це завдання мам, напевно.

К.Л.: - Ти купляв йод?

Р.Г.: - Купляти йод, відправляти всім сім’ям. Ні, я не купляв йоду. Я не знаю, ми не реагуємо на такі новини.

К.Л.: - Що взагалі думаєш про роботу нашого ТЦК?

Р.Г.: - Цікаве питання, я би в ТЦК відправляв пацанів після поранення, на роботу, вони б знали ліпше підбір кадрів для війни: хто штурмовик, а хто кадровик. Знову ж таки, у пацанів була б робота, вони були би при справі й корисними.

К.Л.: - А куди всіх з ТЦК, у третю штурмову, посадку?

Р.Г.: - Ні, у третю штурмову не треба, хоча можливо.

В.Л.: - Де ти береш інформацію, де читаєш новини? Можеш щось порадити?

Р.Г.: - Можу порадити користуватися офіційними джерелами, державними, тому що більшість пабліків просто копіюють новини одне у одного, і звідки вони беруться, незрозуміло. І в моєму розумінні, більшість цього всього просто отак-от заради аудиторії і розкачування всього…

К.Л.: - Кордони 1991-го року, зможемо і коли, на твою думку?

Р.Г.: - Зможемо і коли…  Думаю, що коли все суспільство зрозуміє, що у нас війна, потрібно брати і робити…

В.Л.: - Кордони 1991-го року чи захищати те, що маємо?

Р.Г.: - Штурм Красної площі може бути.

В.Л.: - До речі, а треба взагалі бити по Москві, по Російській Федерації?

Р.Г.: - А чому ні?

К.Л.: - Це ж, типу, ми б’ємо по цивільних, це не можна робити.

В.Л.: - Це мені теж дивно, їм можна робити, а нам не можна?

Р.Г.: - Ну так, це ж – війна. Окей, а що таке перемога? Я вважаю, що це – повне зламання цієї машини, військової машини, політичної машини. Як це зробити? Від харківських кордонів, розтягнути плакати, сказати: все, ми проти вас, ви не влада чи ви не країна? Ні, це повна поразка як держави.

В.Л.: - Повертаючись до Москви… Чи треба по ній бити, чи не треба по ній бити? Чому є думка, що не треба, що ми так позбавимося підтримки Заходу, бо ми, типу, порушуємо правила війни, бо там – цивільні, не можна бити цивільних? Але завжди радієш, коли там щось відбувається. Тобто, на твою думку, це важливо – діставати до них, щоб вони теж там відчули, чи ні?

Р.Г.: - Я вважаю, що так, око за око, наші цивільні страждають, нехай їхні постраждають.

К.Л.: - А на що взагалі розраховує ворог, продовжуючи цю війну, чого хоче ворог, на твою думку? От ти з ним стикаєшся кожного дня, ти розумієш, що він хоче взагалі від нас?

Р.Г.: - Так, вони розраховують, що ми здамося, що їхнє ІПСО буде сильніше, ніж розум наших людей, що у них людей буде більше, ніж у нас озброєння, і хоче просто нас зламати, виснажити, думаю, що це – їхня перша мета.

В.Л.: - Як вважаєш, у нас є шанси витримати довготривалу війну?

Р.Г.: - Якщо копнути історію, то у нас війна уже років 300, напевно. Я думаю, що так.

В.Л.: - І ми втрачали за ці 300 років свою незалежність.

Р.Г.: - Звісно, але ж у нас вибору нема.

В.Л.: - Тобто будемо продовжувати стільки, скільки треба?

Р.Г.: - Я думаю, так.

К.Л.: - У чому тепер наша перевага перед ворогом?

Р.Г.: - Мотивація.

К.Л.: - І все?

Р.Г.: - Я думаю, так.

К.Л.: - А в чому перевага ворога над нами?

Р.Г.: - Решта всього, озброєння, люди, у них ресурси – взагалі ж нереальні, насправді.

В.Л.: - Скажи мені, що б ти зараз хотів сказати українським чоловікам, тим, які не йдуть ще воювати?

Р.Г.: - Щоб готувалися до війни.

К.Л.: - Думаєш, воювати будуть всі?

Р.Г.: - Я думаю, так.

В.Л.: - Як ти до цього ставишся – добре, недобре? Вважаєш, що мають воювати ті, хто не знайшли себе в цивільному житті, як правильно?

Р.Г.: - Якщо і не воювати, то працювати на війну, я так вважаю.

К.Л.: - Наприклад, що таке не воювати, а працювати на війну в цивільному житті?

В.Л.: - Умовно, в тебе є перелік професій, перелік справ, які, ти вважаєш, можуть звільнити людину принаймні на певний час від мобілізації?

Р.Г.: - Повертаючись до висловлювання,  що нехай ідуть депутати, я думаю, якщо розібратися з цими депутатами, провокувати, створювати нові закони, проєкти для війни з виробництва дронів, патронів, снарядів, будь-чого, ми навіть танки можемо робити в Україні, я вважаю, що це працювати на війну, робити корисну справу, створювати нові проєкти, створювати нові закони, не дозволяти красти гроші на бруківку, на стадіони, це все стосується праці на війну. Якщо ти боїшся йти воювати тепер, ти ще не прийшов до того, що все, я готовий, піду, то потрібно хоча б щось робити.

К.Л.: - Що б ти хотів сказати росіянинові, якщо він був би перед тобою?

Р.Г.: - Нічого.

К.Л.: - Пішли вони всі?

Р.Г.: - Так, а що їм казати?

К.Л.: - До речі, з полоненими часто спілкуєшся?

Р.Г.: - Ні, це було декілька разів і випадково, нема про що спілкуватися, навіть не цікаво, типу, якусь банальщину питати: що ти тут робиш, навіщо ти прийшов? У них на все є заготовки, як відповідати, нецікаві взагалі.

В.Л.: - І зараз буде від мене банальщина… Як і коли закінчиться війна?

Р.Г.: - Я вважаю, що тільки перемогою, а коли – все залежить від нас усіх: як суспільства, як держави.

В.Л.: - Назви, будь ласка, свою головну мрію, якщо це не секрет...

К.Л.: - Особисту.

Р.Г.: - Особисту? Я думаю, що виховувати дітей у мирній, незалежній Україні.

В.Л.: - Це дуже красива мрія.

Р.Г.: - Номер 1 для мене.

К.Л.: - Насправді це чудово, дійсно. Що взагалі тепер найголовніше для українського суспільства, одним словом?

Р.Г.: - Війна.

К.Л.: - Всі маємо жити війною?

Р.Г.: - Так, а чому хтось має жити війною, а хтось – не війною?

К.Л.: - Дякуємо, що прийшов, це була чудова розмова, нам дуже було приємно тебе побачити.

В.Л.: - Дякую, що приїхав, дякую, що ти такий є, що оберігаєш нас…

К.Л.: - І захищаєш нас.

Р.Г.: - Дякую, що запросили.

Влада Ліберова, Костянтин Ліберов

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на каналі Ukrinform TV