Пам’яті спецпризначенця Владислава Покрищука

Святкував уродини у День Української Державності і віддав за державу найдорожче – життя

Життєвий шлях Владислава Покрищука обірвала ворожа міна під Куп’янськом.

«Синочку! Владику! Пробач мені. Не вберегла, не вистачило моїх сил вимолити тебе і захистити. Бережи нас на небі! Тобі навіки буде 26», - написала в день смерті його мама Мирослава. 

Владислав народився 15 липня 1997 року в місті Бар на Вінниччині. Згодом сім’я переїхала в Івано-Франкове Яворівського району Львівської області, де пройшли дитинство і юність хлопця. Він дуже любив своє селище та мальовничу природу навкруги – край лісів та озер. Щоб увічнити цю красу, ще в школі захопився фотографією.

"Фотографування було одним із улюблених захоплень Влада. Він не був професійним фотографом і ніколи не відвідував жодних студій по фотографії, а лише прагнув поділитися з іншими своїм баченням світу", - розповідає кореспондентові Укрінформу пані Мирослава.

- Найбільше любив фотографувати природу, архітектуру міст, цікаві моменти з тваринами. Навіть перебуваючи на війні, старався за можливості сфотографувати чи зняти на відео мальовничі краєвиди Донеччини, Миколаївщини. Вміючи добре управляти квадрокоптером, робив для себе фотознімки з висоти «пташиного польоту», щоб зберегти і показати красу ще не зруйнованої на той час обстрілами нашої України».

Після закінчення 9 класу у середній загальноосвітній школі в Івано-Франковому Владислав вступив до Барського гуманітарно-педагогічного коледжу, де здобув кваліфікацію редактора.

«Владислав, ще навчаючись у коледжі, вирішив спробувати здавати кров, щоб рятувати життя. Казав мені, що у майбутньому хоче стати Почесним донором України. Завжди знаходив можливість, щоб допомогти іншим людям», - каже пані Мирослава.

У коледжі Влада згадують як щиру і безмежно віддану в справі і дружбі людину.

«Він був добрим і відкритим до світу та людей. Викладачі і студенти поважали Владислава за надійність і життєву позицію», - зазначили у навчальному закладі. 

Можливо, з Владислава був би гарний журналіст: він вправно володів словом, досконало знав англійську мову, але бажання бути військовим, носити стрій, захищати державу взяло верх. Тому у 2016 році він підписав контракт з Державною прикордонною службою України. Там пройшов навчання за програмою підготовки операторів БПЛА коптерного типу при Головному центрі підготовки особового складу ДПС України. Служив у прикордонній комендатурі швидкого реагування, а згодом - оператором повітряної розвідки відділу прикордонної служби «Краківець».

Після закінчення контракту хлопець працював водієм-інкасатором «ПриватБанку».

«Відзначався дисциплінованістю, порядністю, готовністю навчати і допомагати новачкам. Завжди усміхнений, ввічливий, врівноважений, неконфліктний», - згадували колишні співробітники.

Саме у цей час познайомився з майбутньою дружиною Соломією, яка працювала у банку в Ходорові. Молода пара дуже любила подорожувати, особливо зачаровували Карпати. Влад загалом відвідав чимало країн Європи: Польщу, Чехію, Словаччину, Німеччину, Австрію, Швейцарію, Швецію, Нідерланди, Іспанію, Португалію, Францію, Італію. Мріяв побувати в Аргентині та США. Але жити хотів завжди в Україні.

«Війна застала його, як і всіх нас, зненацька, до неї ніхто не готувався. Однак в перший же день після телефонного дзвінка із селищної ради про те, що він є резервістом першої черги і повинен з’явитися у військкомат, Владислав ні на мить не засумнівався, що повинен виконувати свій обов’язок у захисті Батьківщини. Разом із найкращим товаришем і побратимом Іваном Білограсем зі Страдча вже ввечері були у Львові на збірному пункті 80-ї окремої десантно-штурмової бригади як добровольці. По-іншому він не міг вчинити, добре розуміючи, яку загрозу несе Росія Україні і чим все може закінчитися», - пригадує мама.

З кінця лютого 2022 року вже воював на Миколаївщині, де тоді йшли запеклі бої. Служив командиром міномета 80-ї ОДШБ. Згодом бригаду перевели на схід. Владислав брав участь у боях за Лисичанськ, Соледар, Білогорівку, Сіверськ, Краматорськ, Бахмут та інші міста.

У липні головний сержант Владислав Покрищук був відзначений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного «За взірцевість у військовій службі ІІ ступеня».

Із вересня 2022 року був переведений до Сил Спеціальних Операцій ЗСУ.

«У червні 2023 року Владислав і Соломія одружилися. Коротка відпустка не дала можливості повноцінно насолодитися сімейним життям, знову потрібно було повертатися в частину, а згодом на передову. Владислав дуже хотів, щоб я пишалася ним, гордилася, адже добре розумів, що нелегко мені було самостійно виховувати його. Свою синівську вдячність і любов Владик проявляв подарунками, постійними дзвінками, повагою і добрим ставленням. На засадах вірності, добра та взаємопідтримки планував будувати і свою молоду сім’ю. Але війна забрала його у нас..» - каже зі сльозами на очах пані Мирослава.

Останнім місцем важких бойових дій для Влада став населений пункт Синьківка Куп’янського району на Харківщині, де 26 грудня 2023 року він отримав несумісне з життям поранення від вибуху міни. Смерть настала миттєво.

«Постійно веселий та готовий розбавити своїм гумором будь-що. У нього підкол був на все, і це була його фішка! В житті він мав три любові: любов до матері, любов до дружини, любов до песика. Війна така штука - забирає тих, кого захоче... Він був гідним сином своєї землі! Мужнім та відважним воїном! Йому було достатньо знати, що Соломія, мама Мирослава та Блек в безпеці. Завжди, вдень і вночі, готовий виконувати бойові завдання...» - писав про побратима Тарас Целюх. 

Попрощатися з Владиславом Покрищуком, якого ховали у рідному Івано-Франковому 30 грудня, прийшли друзі, земляки, військові, колеги та рідні. Під залп рушниць та звуки Гімну України згорьованій дружині вручили синьо-жовтий стяг як символ держави, якій вірно служив загиблий. Найбільше ж родина вдячна побратиму Владислава Івану Білограсю, який, попри ворожі обстріли, зміг забрати його тіло.

Вічна пам’ять та слава загиблому Воїну! Він поповнив ряди небесного воїнства. Наш обов’язок - пам’ятати про його жертву, бо Герої не вмирають, доки пам’ять про них живе.

Фото: Фейсбук-сторінка Тарас Целюх, Фейсбук-сторінка Мирослава Покрищук