Христина, «Кудрява», капітан Нацгвардії України

До бесіди в форматі проєкту «Станція Краматорськ» фотографи-документалісти Костянтин і Влада Ліберови запросили Христину з позивним «Кудрява», капітана Нацгвардії України.

Христина народилася в Івано-Франківську, в армії служить з 2013 року. У 2021-му році закінчила Харківську академію Національної гвардії України, починала офіцерську службу в Гостомелі під Києвом. З перших днів повномасштабного вторгнення захищає Україну. Брала участь у боях на Луганщині, захищала Рубіжне, Сєверодонецьк та Лисичанськ, воювала на бахмутському й лиманському напрямках. Має досвід роботи командира відділення, командира розвідгрупи та заступниці командира мінометної батареї.

Розмова ж торкнулася початку повномасштабного вторгнення на сході України у лютому 2022 року, армії ворога, яка є повністю деморалізованою, але не рахується з втратами, а також ставлення до жінок на фронті й у суспільстві. Обговорили й можливість мобілізації в Україні за прикладом Ізраїлю, жіночі бронежилети та нагальні питання забезпечення, російські ІПСО на початку повномасштабного вторгнення, рекрутинг і його популяризацію, чому українці мають масово вчитися, як поводитися зі зброєю. Й насамкінець – як війна змінює українське суспільство та повоєнне майбутнє України.

В.Л.: - Розкажи, будь ласка, звідки ти до нас приїхала?

Христина: - Напевно, дуже символічно, що з Краматорська – потягом.

К.Л.: - Ти стала військовою ще задовго до повномасштабного вторгнення. Розкажи, як взагалі це сталося? 

Христина: - Насправді, це питання протяжністю 10 років. Я стала військовою ще до того, як це стало нормою у 2013 році, ще до подій Майдану, Революції Гідності й окупації Криму. І я потрапила в армію з біржі праці. Мені запропонували пройти співбесіду, де я мала сказати, що мені не підходить військова служба, а начальник мав сказати, що я не підхожу їм, як військовослужбовиця. Але склалося по-іншому і я стала на посаду керівниці культурним дозвіллям військовослужбовців, і робота з громадськістю. Це було у Франківську. Потім у 2015-му я вступили в академію. Я зрозуміла, що хочу реалізувати себе у якості командира. Для мене це було дуже важливо, тому що до подій 2014 року, війни, яка почалася у 2014-му, мене не залучили. Одним з питань це, напевно, була гендерна приналежність, бо жінок старалися не залучати у великій кількості до військових дій. І я дуже переживала...  

В.Л.: - 24 лютого 2022 року – як ти зустріла цей день?

Христина: - Я зустріла його на лінії зіткнення у населеному пункті Станиця Луганська. Туди ми прибули завчасно десь усередині лютого. Ми розуміли, що є накопичення військ противника, є велика концентрація БПЛА противника на лінії фронту. Ми для себе орієнтувалися, що основний ударний кулак тодішній і нові активні дії почнуться зі сходу України, і того ми хотіли зустріти противника там. Це була планова ротація, ми міняли одну з бригад Збройних Сил України. Відповідно, моя бригада якраз була 24 числа на марші в Станиці Луганській. Ми з групою дорозвідки зайшли раніше для того, щоб дізнатися більше інформації для наших підрозділів. Це було моє 24-те, воно почалося вночі, я була на чергуванні бойовому. Почалася артпідготовка противника, почалася радіогра. Як потім з’ясувалося, це вже не була радіогра. Перед тим це були такі періоди радіоігор, які супроводжувалися артилерійськими обстрілами. Я розбудила нашого артилериста, сказала, що йому потрібно вставати, тому що були цілі. І одна з цих цілей – це був наш командний пункт і місця розташування наших сил. Ми прокинулись, спустилися в бліндаж і вже почалася такі масовані артилерійські обстріли. Десь о 6-й ранку ми рюкзаками, з тим, що собі підготували під руку, виїхали назустріч підрозділу вже для того, щоб об’єднатися і далі вести бій.    

К.Л.: - То можна сказати, що ти по-суті одна з перших дізналася, що почалася війна?

Христина: - Напевно, що так.

К.Л.: - Перші ураження від ворога були по ваших позиціях?

Христина: - Так. Тобто, ми вже пізніше дізналися, що вирушив десант у Гостомель. Але от перші зіткнення на сході – це були, якщо ви пам’ятаєте, такими дуже резонансними, було потрапляння снаряду в дитячий садочок в Станиці Луганській, і вже тоді таке, напевно, відчуття того, що активні дії розвиваються. А тоді вже прийшло повне відчуття. Пам’ятаю, що я тоді спустилася в бліндаж, а у мене нашивка була – мій позивний і «Не матюкайся». Ми виходили зі Станиці Луганської вже як з оточення і виходили через Щастя, яке тоді дуже сильно обстрілювалося артилерією противника. І десь тоді прийшло відчуття того, що ми можемо не виїхати звідти. Там вгрузали величезні повнопривідні машини. А звичайними легковиками – дивом звідти виїхали. І я не знала, чи писати повідомлення мамі. Тобто, було таке відчуття: написати – стривожити, а з іншого боку: написати – і є велика ймовірність, що ми ніколи не виберемося з тієї території. І це була така моральна дилема.

К.Л.: - Написала?

Христина: - Ні.

К.Л.: - Шкодуєш про це?

Христина: - Я насправді дуже мало розповідаю своїм рідним про те, де я, коли я і як я. Це вже історії на після. Але у мене є ряд людей, з якими я ділюся цією інформацією для того, щоб вони могли у разі чого її передати.

К.Л.: - Твій позивний «Кудрява» – хто тобі його дав? 

Христина: - Це мій публічний позивний.

К.Л.: - А не публічний?

Христина: - Не скажу. В радіоефірі, коли виходимо на завдання, – тобто є позивний, яким послуговуються військові. «Кудрява» – це той позивний, за яким мене знають у соцмережах, яким мені вдається збирати якусь донаторську, волонтерську допомогу. І це історія, яка напряму пов’язана зі мною. Зазвичай позивні не дуже відповідають тому, яка людина насправді. А тут усе, що є, все на виду.    

В.Л.: - Яка твоя посада і зона відповідальності зараз?

Христина: - Я не можу розказати всіх деталей своєї посади і тих обов’язків, які я наразі виконую. За період повномасштабного вторгнення я дещо еволюціонувала, якщо можна так сказати. І, як я помітила, у багатьох ті обов’язки, які виконували раніше, й ті обов’язки, які я виконую безпосередньо на лінії зіткнення, – це трошки різні історії. Тобто, нам зазвичай доводиться брати на себе якусь певну бойову участь, певну бойову історію. Так склалося і зі мною. Тобто, тут більше менеджерські, більше організаційні, робочі моменти… Я була на посаді заступниці командира мінометної батареї, на початок повномасштабного вторгнення провела значний час з артилеристами. Потім я перевелася в інший підрозділ, де вже виконувала обов’язки командира групи.

К.Л.: - Чи правда, що жінкам у нас справді дуже складно потрапити в бойовий підрозділ?

Христина: - Я думаю, що така тенденція є, тому що й мені доводилося зіштовхуватися з подібним на початок повномасштабного вторгнення, коли командир намагався акумулювати всіх жінок, які тоді виїхали на лінію зіткнення, і відправити в тили. І я буквально просила його про те, щоб він мене залишив, тому що для мене це дуже особиста історія. Це історія з 2014-го року, коли я не виїхала. Це історія про те, що я провчилася 5,5 року в академії й отримала офіцерське звання. У мене ідентичний досвід і навчання, як і у моїх побратимів, які пройшли такий самий шлях, як я. Але мене хотіли в цій історії відгородити. Але в результаті мені все таки вдалося залишитися, і пізніше – командир давав інтерв’ю і сказав, що мене пожалів. Це мені так дуже відвело душу. Але це не про систему, це про винятки, які підтверджують у загальному правило. Тобто, нам для того, щоб реалізовувати своє право на участь у бойових діях, потрібно докладати зусилля і ресурс, який можна залучити було б десь в іншому місці, й можливо по-іншому.

В.Л.: - Як тобі тоді вдалося переконати командира, чи просто на силі волі?

Христина: - Я просто знайшла собі посаду і місце, де мене було важко підмінити. Тобто, я очолила групу, яка виконувала завдання на лінії зіткнення. І таким чином мене не можна було звідти забрати. Поки працює група, група працює ефективно і приносить результат, там врятовані життя наших військовослужбовців, під загрозою життя противника, то все складається. Але це ресурс, це не норма.

К.Л.: - Жінка мною командувати не буде. Ти таке чула?

Христина: - Чула. Ну це ще в курсантські роки я чула. Зараз у мене дуже крутий колектив. Тобто, я чула про те, що іншим так говорили, але в загальному, я думаю, що це більше про інфантильність, більше про те, що людина не готова брати на себе відповідальність, але вона й не готова, коли жінка бере на себе відповідальність. Тут така якась історія про владу, тобто я не готова нею поступитися, але і відповідати я теж не готова.

В.Л.: - Зараз за статистикою у нас служить більше 40 тисяч жінок у лавах ЗСУ. На твій погляд, чи готові збройні сили до такої кількості жінок?

Христина: - Скажу більше, наші збройні сили не були готові до такої кількості взагалі людей. І те, з чим ми стикаємося, ще плюс зі специфікою служби жінок – це я не можу сказати, що це норма, але це передбачувано, що воно так буде.

К.Л.: - А яка це специфіка?

Христина: - Насправді, це в першу чергу про сприйняття жінок, на різних посадах, тому що як ми бачимо – вже зараз є кулеметниці, є артилерійські розрахунки, є жінки на посадах командирів. І це треба було у першу чергу в голові у себе втовкмачити, що я можу, як командир, поставити цю жінку на цю посаду і вона буде виконувати свої обов’язки, і я буду від неї вимагати рівноцінно, так само як від її побратимів. Друге – це певно те, про що найбільше кричать з усіх екранів, – це про забезпечення жінок. Тому що, коли заїхала в Рубіжне перша тилова підтримка, тобто забезпечення з тилу, там були комплекти натільної білизни і там була Н-кількість пар трусів. І якщо чоловіки собі могли порозгрібати ті труси, то у мене такого вибору не було. Я мусила брати чоловічі труси. Це трішки не те, але за відсутності іншого – і воно піде.  Але, якщо б була передбачена ця історія завчасно, а вона вже могла бути передбачена з 2014 року, то було б трошки простіше. Ну і плюс, коли однакові оливкові труси сушаться висять, і раптом з’являються якісь мої іншої форми, то це зразу викликає певний ажіотаж. І доводилося їх чи під рушник ховати, чи під ще щось, щоб не привертати зайву увагу. Жінки – це зазвичай привернення зайвої уваги в армії.

В.Л.: - От ми заговорили про труси та інше. Як зараз жінки справляються з побутовими труднощами в армії?

Христина: - Трішки розкоші – я сьогодні буду митися, водичка. Я думаю, що це певні лайфхаки, які мають жінки. Але через те, що їх кількість в армії ще недостатня, як наша русофобія, то вони не встигають ділитися цими історіями. Умовно кажучи, історія про прокладки в берці, які чоловіки використовували, наскільки я пам’ятаю – ті прокладки у 2014-му році ледь не вагонами вантажили на схід, бо всі думали – це прямо дуже крута устілка. І вони між собою цими штуками діляться, це як приклад – прокладка. То у дівчат це трошки складніші процеси. Через соцмережі це стало легше, але про інтимні речі багато хто замовчує. У мене, наприклад, була історія, що мені потрібно мати з собою засоби від молочниці, грибка, тобто якихось хвороб сечостатевої системи, які виникають під час переохолодження, довгого знаходження без води, можливості помитися та ін. І я зрозуміла, що у мене в аптечці ще, крім знеболюючого від температури, у мене ще мають бути такі засоби, які я можу прийняти і таким чином згладити процеси. Стосовно проживання спільного з чоловіками – у мене взагалі не виникало ніяких проблем. Ми й на навчанні проживали всі разом, я жила в палатці з 16 офіцерами, і це було літо. Єдине, що мені образливо було, – що хлопці після обіду могли прийти і зняти футболки, влягтися на ліжка, а я собі не могла такого дозволити, і не прийнято. Але в загальному – ти просто нівелюєш цю історію. Ти просто хочеш спати. Ти спиш, якщо є така можливість, але ти не спиш, якщо такої можливості немає.  

К.Л.: - Як ти ставишся до мобілізації жінок за прикладом Ізраїлю?

Христина: - Ізраїль – це не наша історія. Мені здається, що взагалі в світі такої історії, як у нас, немає. Ми зараз будуємо абсолютно нову систему сприйняття взагалі – того, що є країна агресор, ти знаходишся на кордоні з цією країною і тобі треба бути постійно в стані готовності.   

К.Л.: - В Ізраїлі схожа історія з Газою.

Христина: - Схожа, але не такі масштаби. І я не говорю про загальну мобілізацію жінок чи чоловіків. А я говорю про їхню підготовку на всіх рівнях. Можна це назвати мобілізацією, можна це назвати підготовкою. Але такої історії, як строкова служба, яка у нас була до теперішнього часу, я не вбачаю. Я вбачаю можливість від держави надати людям інструмент для того, щоб вони могли елементарно себе захистити. Тобто, це та сама медицина, це тактика, це елементарна дисципліна військова. Тобто, для розуміння процесів, які відбуваються в армії. І в результаті, якщо виникне така історія, яка була, припустимо, в тому самому Ірпені, Бучі, Гостомелі, – щоб люди елементарно могли навіть розуміти – як працює зброя, як надати собі допомогу і допомогу своїм близьким, і щоб у них під рукою були оці засоби.

К.Л.: - Умовно, пройти курси… медиків хоча б.

Христина: - Це настільки база, що, мені здається, її навіть проговорювати не треба. Навіть з тими ракетними атаками, які по всій Україні відбуваються, це просто необхідність.

В.Л.: - Тим не менш, більшість не пройшли навіть такі курси за вже 3-й рік війни.

Христина: - Так. Ми мусимо про це говорити постійно, постійно.

В.Л.: - Міноборони сертифікувало перший спеціальний бронежилет для жінок, і ця броня має звужені плечі, розширений низ та вигнуту бронеплиту. Це зручно?

Христина: - Я не пробувала, не знаю. Скажу, що намагання зробити жіночий бронежилет уже були. У 2021-му році мені точно присилали – частини для того, щоб ми там спробували, як вони виглядають. Єдине, чому ця історія не про мене, – тому, що по статурі я середньостатистичний солдат-дрищ і мені підходить найменший розмір чоловічої форми. Якщо підігнати під мене бронежилет найменшого розміру, то в принципі – він на мені сидить. Це більше історія про тих жінок, у яких великі об’єми грудей. Для чоловіків це насправді також історія – тих, у кого об’єм грудної клітини набагато більший. Це ок. Важливо в амуніції те, щоб було легко рухатися. Тобто, коли ти виконуєш якесь важке завдання, ти не повинен відволікатися на те, що на тобі – чому воно тебе натирає, чого не натирає. Ти повинен бути сконцентрований на задачі.  

К.Л.: - Що б ти хотіла додати в Збройних Силах України конкретно для твоєї зручності?

Христина: - Мені здається, що для жінок треба добавити якісь засоби саме, які будуть стосуватися жіночої справи. Дослідити цю історію – і додати їх чи в аптечки, чи умовно кажучи в медицину, до медика, який знаходиться в підрозділі. Я б це так хотіла бачити. Але взагалі було б класно більше снарядів на артилерію – і тоді всі були б задоволені.

В.Л.: - Як ти вважаєш чи змінилося після повномасштабного вторгнення ставлення до жінок в обороні, в нашій армії?

Христина: - Однозначно змінилося. Тобто, від тої самої оборони, коли жінки виявляли велике бажання, і потім вже в складі збройних сил, сил безпеки, оборони прийшли до лав і далі продовжують свою боротьбу. Коли вони почали займати посади, які раніше, напевно, догматично не сприймалися, що вони взагалі там можуть бути – і розвідниці, й артилеристи. Мені здається, на абсолютно всіх щаблях зрозуміло, що це не масштабні якісь відсотки, що це не половина армії жінок чи половина чоловіків. За моїми підрахункам, в зоні бойових дій 1 відсоток, умовно кажучи, жінок, які беруть участь безпосередньо на лінії зіткнення, і більше там тих, які знаходяться в тилу і виконують завдання. Але армія – це ж про забезпечення. Тобто – де нога піхотинця, там наша земля, але для того, щоб той піхотинець там стояв і не боявся, і розумів, що у нього за спиною стоять люди, які його повністю у всьому забезпечують. І це купа людей – як тилове забезпечення, як і розвідницьке забезпечення, морально-психологічне забезпечення. Тільки десь воно прогинається – у піхотинців з’являються сумніви.

К.Л.: - То в принципі можемо сказати, що гендерні стереотипи зараз трохи йдуть на… після повномасштабки?  

Христина: - Я думаю, що вони вже в 2014-му році почали ламатися, умовно кажучи, того що у мене є безпосередньо моя дуже хороша знайома й очільниця жіночої ветеранської організації «Ветеранки» – Андріана, яка, на превеликий жаль, отримала поранення і зараз вже повернулася в стрій після реабілітації, вони адвокували оцю всю історію з боротьбою з дискримінацією. І коли вона перший раз приїхала в академію і їй ставили питання, що як ви жінки будете з довгим волоссям в армії, як ви будете в окопах, якщо у вас місячні, такі різні питання, помимо всіх історій про забезпечення, – вона сказала: повірте, коли ви знаходитесь в окопі, знаходитесь у бойових діях, всі ті моменти, які не стосуються ризику твоєму життю безпосередньо зараз від ворога, – вони відходять на задній план. А потім, коли ми розуміємо, що немає отаких інтенсивних бойових дій, ми вертаємося до забезпечення. Але забезпечення всіх. Тут немає якоїсь там цільової історії про те, що це повинні бути тільки жінки або чоловіки.  

В.Л.: - Ти брала участь у боях на найгарячіших ділянках фронту. Що вразило і запам’яталося найбільше?

Христина: - На початок повномасштабного вторгнення – насправді дуже сильно мене вражало те, що в населених пунктах перебували цивільні люди, ми на той період часу були в Сєверодонецьку, Рубіжному, потім знову в Сєверодонецьку. І коли там були перестрілки, умовно кажучи, – ти бачив, як люди переходять на світлофорах, як переходять дороги. Тобто, ви знаходитесь у бойових діях, розумієте, що противник – буквально на сусідній вулиці, а люди просто «живуть життя» і не розуміють, що насправді відбувається. Оце було якимось шоком на початок повномасштабки. Я думаю, що у Києві було щось дуже подібне, коли плюс ІПСО дуже сильно працювало. Воно працювало як на сході, так і в центрі, що ми просто мусили боротися з великою кількістю оцієї дезінформації про те, що в медичці їде група ДРГ, що десь маячки якісь. Тобто, оцих всіх дуже багато моментів, які наводили паніку на особовий склад і на людей у тому числі. І оцей такий момент нерозуміння того, що відбувається, населення, яке там знаходилося, – насправді для мене дуже сильно відбилося в свідомості.

К.Л.: - Ваш підрозділ шукав мітки в перші дні війни?

Христина: - Бувало й таке. Ну, мітки не шукали, було таке, що, наприклад, ми дислокуємося і умовно кажучи – прибігає воїн і каже: там червоне світло на 9-му поверсі у вікні. Типу вони маячать, що у нас тут місце дислокації. І відправляється туди група, стукають у двері – й там якась перелякана тітонька каже: та це нічник дитячий. І добре, що ми пішли, бо міг хтось бути, хто подумав би: всьо – мітка, війна – і туда… Були ще якісь приколи з вишивками. Там приходило повідомлення, що якщо знайдеться у нього якась серветка з вишивкою з волошками, то це означає, що він щось знає.  

К.Л.: - Я такого не чув.

Христина: - Це було. Там з пляшками від пива було, що якщо він з пляшкою від пива «Оболонь» – то це щось одне означає, чи пляшка від якогось іншого. А це просто були люди без постійного місця проживання, які просто йшли. Не знаю, чи у них там пиво бачили.

К.Л.: - А які взагалі найабсурдніші історії ти пам’ятаєш з перших днів війни?

Христина: - Для мене справді оця історія з «мітками» є напевно найбільш показовою, але вона не смішна, вона до абсурду страшна, тобто як інформація може впливати, інфопол може впливати як на особовий склад, так і на цивільне населення. Зараз я прекрасно розумію, як воно працює, але тоді в масовці тієї інформації, яка нам надходила, – це було щось.

В.Л.: - Сильно впливало на стан військових, бійців?

Христина: - Я не скажу, що сильно. Зрозуміло, що ті, хто був в окопах на передніх краях, ті, хто ті окопи рив у бетоні, – на них це особливо впливало. Але все одно воно десь заставляє зайве витрачати ресурс, скажімо, один раз ти пішов перевірити будинок з тим червоним нічником, а другий раз ти дивишся на нього і думаєш: ну точно маячок, але це не точно маячок. У мене такі вагання були, що я бачу щось – і не можу дати йому нормальну свідому раціональну оцінку, тобто поки ти туди не прийдеш та не переконаєшся, що все в порядку. Але тут воно так працювало, створюючи таким чином оцей сумнів і паніку. Тут головне було зібратися в собі та розкласти по поличках ще й не собі, ще й особовому складу.

В.Л.: - Розкажи, як виглядає твій звичайний день на війні?

Христина: - Абсолютно по різному насправді, бувало так, що ми виїжджали, умовно кажучи, на задачу, там жили або в підвалі, або в лісі, рили собі окопчик, в такому плані це в залежності від часу. Мені пощастило, я була не в піхоті й я виїжджала в короткотермінові задачі. Й як казав наш старший сержант, головний  сержант підрозділу: їдемо на день, але беремо на три, або їдемо на три дні, а речі беремо на тиждень.

К.Л.: - Слухай, це дуже хороший сержант, бо зазвичай як це відбувається: ми заходимо, йдемо, беремо мінімум речей, чуємо – вам все принесуть, і це типу якийсь жарт, я вважаю, серед піхоти, серед військових, ваш сержант уже з досвідом.

Христина: - Так, наш сержант дуже крутий, навіть коли його поранили, він виходив на задачу, то після нього були призначені певні особи, які відповідали за забезпечення так, як відповідав він, то ми називали, що всі ті люди просто виконують його завдання, його може не бути, але посада є і справа мусить виконуватися. У нас дуже крутий колектив, от то, про що ви говорите, що жінка мною командувати не буде, – у мене абсолютно різної вікової категорії особовий склад і я ні разу від них такого не чула, навпаки – це була максимальна повага і сприйняття. Тобто, я не користувалася цією історією, умовно кажучи, там є чоловік, якому 50 років, і у нього прямо на рівні рефлексу – щось забрати у мене, щоб я не несла, і ми з ним боремося. Але вони знають, що я не зловживаю своїм становищем, і вони стараються також віддаватися тим задачам, які у нас є, – на сто відсотків.

К.Л.: - Ти часто падаєш духом?

Христина: - Бувають моменти такого абстрагування від усього, це коли гинуть побратими, і це напевно той момент, коли ти зупиняєшся і думаєш: за що і для чого це все? Оце напевно той момент, я не скажу, що це упадок духу, тому що це дуже короткий період часу. Потім ти розумієш, що треба акумулюватися, і люди, які живі, мусиш далі з ними працювати, бо ті люди загинули і вони мали перед собою дуже важливу задачу, вони пішли і ми мусимо продовжувати їхню роботу. Як Тоня Корнута писала: коли нас стає менше, ми мусимо ставати більшими, і це для мене історія всього того. Я дуже хочу, якщо я загину, то щоб були люди, які б не зупинялися.

К.Л.: - Не кажи так, будь ласка.

Христина: - Окей, колись це станеться, скажімо так, рано чи пізно.

К.Л.: - Робимо установку, що ти не загинеш.

Христина: - Добре, не на війні, але не хочеться загинути в тилу, хочеться загинути як воїн, і люди продовжать те, що я робила, той весь ресурс, який був залучений, що він не пройде марно, що люди не закриють очі та скажуть, що так і було. Так само я ставлюся до того вкладу, який зробили мої побратими, які віддали по факту найдорожче і найцінніше. Від того усвідомлення, що люди втрачають життя – напевно найгостріше сприйняття війни. От у такі моменти, тому що дуже багато є якихось дружніх, теплих, коли ми курили кальян у Лисичанську під обстріли з обох сторін, ти згадуєш якісь такі речі, це круто, але це про романтизацію. А коли, умовно кажучи, ти береш бронежилет побратима, він весь у крові, ти розумієш – він просто витік, тоді тільки – відчуття, що ти безпомічний у цій ситуації, тому що ти ніяк не можеш їй протидіяти, просто не розвернеш, а тобі б хотілося землю рити нігтями, щоб урятувати ту людину. Отут десь є таке відчуття пригнічення. Плюс у мене дуже хороший друг у полоні, в полон потрапив, і я тепер живу з відчуттям того, що от-от його повернуть, оцей обмін – і ти теж не можеш повпливати на це ніяк. Тобто, тільки повна ліквідація держави-терориста, але це така ефемерна історія, тут раціонально дуже складно усвідомити.

В.Л.: - Є щось, що тебе надихає під час війни?

Христина: - І знову ж таки – це про людей, які знаходять ресурс далі боротися, які не бояться брати відповідальність, у яких ти просто бачиш великий запал в очах. У мене є побратим, який, ти вже думаєш – Бахмут був дуже складний, Рубіжне – майже на краях, коли кадирівці зайшли в місто, Сєверодонецьк, і ти його питаєш: ну що там? А він так: усе добре. І ти не можеш поряд із цією людиною падати духом, тому що ця людина виходить звідти – і ти питаєш: що там, а він каже: все добре, окей, добре, працюємо далі. І коли ти бачиш запал цих людей, їхнє бажання боротися, робити те, що вони собі запланували, – ти просто сам не можеш падати духом. І плюс у мене є такий метод заспокоєння, якоїсь такої рефлексії: я споряджаю магазин – і можу щось читати з поезії Жадана, Іздрика або вже новітніх наших поетів і письменників, то це такий мій вид заспокоєння, але коли є можливість.

К.Л.: - То кого порекомендуєш почитати?

Христина: - «Далі» Максима Кривцова, я знаю, що ви зібрали всю його першу збірку після загибелі, а я замовила у нього з підписом і він мені не відправив, я ображаюся, він дійсно мене чує, і вона не доїде. Дуже багато молодих поетів, Тоня Корнута мені дуже подобається, вона дуже вдало підбирає слова, Таня Власова, її в принципі як би достатньо, думаю вона попадає десь. Й напевно вже класики, Жадан, я замовила його повну збірку творів і з вигляду книжка – як Кобзар.

К.Л.: - Скільки магазинів можна спорядити!

Христина: - Новітні історії, зрозуміло, що вибрані якісь історії, які я собі прочитую. Знаєте, це зазвичай такий «рандом», умовно кажучи, це як карти Таро, але коли ти рандом відкриваєш, щось читаєш – і рефлексуєш для себе якусь відповідь, хоча я впевнена на сто відсотків, що він того туди не вкладав, що я собі рефлексую.

К.Л.: - Скажи, будь ласка, от у нас зараз часто романтизують війну, це шкідливо чи ні?

Христина: - Романтизувати війну можуть тільки ті, хто на тій війні не певен, без своєї свідомості; у мене є спогади, у мене є події – і я хочу надавати їм не романтизованого, але позитивного контексту. Тому що це люди, які пройшли дуже такий важкий шлях, і я вважаю, що це моє право і цих людей, які поруч зі мною, – оці події в своїй голові проживати, тому що якщо ми будемо все драматизувати чи «хоррорити», то умовно кажучи – голівонька може не витримати. Це така моя можливість тримати кепочку нормально, щоб вона сходила вправо, вліво. Але для цивільного це погано, це небезпечно, скажімо так.

К.Л.: - Значить, тільки ті, хто воюють, прямо у самому пеклі, мають, скажімо так, драматизувати війну.

Христина: - Я не буду роздавати дозволів, я просто говорю, що в моїй свідомості я просто бачу так, що тільки ті, хто прожив певні події, в бойових діях мають певний досвід і спогади, вони собі можуть їх передавати в позитивному ключі. Це так, як розказувати якусь чорнуху в колі своїх людей, тобто, тільки вони її зрозуміють і це буде контексті світосприйняття. А коли ти це розказуєш людям, які до цього не дотичні, вони можуть це неправильно зрозуміти, хтось може пережив якийсь інший досвід і їх це ще може тригерити, тобто, тут треба розділяти, як на мене.

В.Л.: - Чи допомагають вам волонтери, і взагалі, на твою думку, яке їхнє значення на фронті?

Христина: - Я скажу, що однією з моїх функцій на початку етапу повномасштабного це була якраз комунікація з волонтерами, вони просто закривали те, що потрібно буквально на вчора. Це в принципі те, що держава не може робити, держава – це про довгострокову перспективу, а волонтери – це типу про те, що от тут уже треба дрон, він уже долітає якусь там крайню історію – і нам вже треба новий дрон. І от волонтери в цьому плані справляються на всі сто відсотків, і я скажу, що й зараз вони виконують оцю функцію «на вчора», тобто закриття якихось потреб, які потрібні негайно, коли ти мусиш обходити якісь певні бюрократичні процедури, там поставити на облік, тобто – це вже навіть зараз відповідно порівняно швидко робиться, порівняно – я говорю з доповномасштабним часом, тому що там були певні більші процедури, а зараз це потрібно і це закривається. Волонтери – це дуже правильна історія, а з іншого боку, волонтерство – це ж і про консолідацію зусиль. Коли я бачу, як люди об’єднуються в цьому волонтерстві, допомозі, то це теж дуже круто, тому що вони відчувають себе частинкою спільної боротьби. От коли люди відгороджуються, – це погано, а коли люди долучаються до певних процесів, хоч що б це було, тобто було таке, що відро олів’є передавали – і ти розуміш, що це вкладений ресурс, бо треба потратити, умовно кажучи, якийсь вечір для тих жінок, у яких діти, онуки, господарство, але вони йдуть і ріжуть той олів’є на фронт. Тобто, це якраз про спільні зусилля, спільну боротьбу.

К.Л.: - Скажи, будь ласка, чи потрібна військовим, які зараз там десь на нулі, психологічна допомога, і якщо потрібна, то як її можна надати?

Христина: - Чесно кажучи, я не уявляю, як би мені хтось подзвонив на нулі надавати психологічну допомогу, хіба це якийсь такий стан, як, умовно кажучи, шокові, ступор, ще щось – те, з чого можна вивести безпосередньо. Але цьому нас намагаються навчати – відновленню. Але потрібна реабілітація, коли люди виходять із зони бойових дій, – мені здається, що тобі насправді мають включатися психологи.

К.Л.: - А у вас в бригаді є робота з психологом?

Христина: - Так, у нас дуже велика команда психологів і наші психологи зазвичай працюють, коли люди побули на позиціях і, умовно кажучи, їх відвели на відновлення, – тоді вже включаються психологи, там різного роду декомпресії.

В.Л.: - В цілому, як би ти оцінила роботу психологів: вони справляються, вони компетентні, тому що я чула багато історій про те, що буває таке, що бригадний психолог – це або доволі байдужа людина, яка для галочки проведе якусь розмову – і все, або недостатньо компетентна людина, яка може і хоче допомогти, але не вміє, не знає як?

Христина: - У мене психологи – це люди, які вчилися зі мною в академії на суміжних курсах, на психологічному, я їх знаю особисто, і це люди, які віддаються справі. Проте я розумію, звідки ці історії потрапляють, тому що в принципі – та людина, яка знаходиться на нулі, їй дуже складно щось довести людині, яка там не знаходиться, скажімо так. Наші психологи – один був заступником командира, коли ми були в Сєверодонецьку, він прямо з КСП, він поїхав до командира і він був з ним безпосередньо учасником боїв, керував боєм. Тобто, у нас багато у кого з психологів бойовий досвід і тому до них менше в цьому плані питань. Але це шарять люди, які були разом з ним, умовно кажучи – ті піхотинці, ті люди, які бачили його безпосередньо в цій «движусі», а ті, які не бачили, кажуть: а, що ти там можеш. Нівелювання – це така типова історія, так як, умовно кажучи, нівелювання роботи штабу: типу, чого я тут вмираю, тому що там хтось у штабі спланував роботу? І це, напевно, так є і так буде.

В.Л.: - Як ти вважаєш, взагалі, чи може цивільний психолог допомогти військовому, чи це мають бути спеціально навчені люди, які розуміють приблизно – через що проходять військові під час війни?

Христина: - Мені здається, потрібна певна підготовка.

В.Л.: - Тобто, це різні проблеми, різні кваліфікації і різні процеси?

Христина: - Цивільний психолог може допомогти з проблематикою, яка не стосується чогось військового, якщо проблема, наприклад, в якійсь сім’ї – і людина приходить з цими проблемами, тобто, психолог цивільний може десь допомогти, але накладається ще військова специфіка поверху. І тут потрібно розуміти, що оця психологія на нулі, умовно кажучи, я не говорю безпосередньо в окопі, а в зоні бойових дій, і психолог у тиловому місті – це про різне.

В.Л.: - Мені здається, посттравматичні синдроми по різному проходять, це різні синдроми, це військовий і цивільний досвід...

Христина: - Так, військові посттравмати, вони можуть відрізнятися в залежності від того, яку травму пережив: хтось пережив втрату побратима, а хтось від артилерійського снаряду, а хтось потрапив у засідку, тут різний абсолютно досвід, який треба розуміти. А якщо людина не знає елементарної військової специфіки, підрозділів різних, то коли буде спілкуватися – зрозуміє, що він не може пояснити, хто там командир батальйону, хто там командир відділення, хто взводу, а психологу буде все одно, як начальнику, умовно кажучи, тому тут є свої нюанси певні. Але скажу так, мені здається, що жодна країна світу не дасть нам інструменту для реабілітації взагалі військових, тому що таких масштабних бойових дій не було напевно з часів Другої світової війни. І ми зараз є для світу таким полігоном, тому що ми зараз випробовуємо всі види зброї в усіх можливих інтерпретаціях протидії того, як вони можуть знаходитися, так само з людськими головами, тобто – зараз наші психологи будуть напрацьовувати цю базу. Головне, щоб нас не реабілітовували чайочками в Карпатах й іпотерапією, щоб ми не заходили в крайнощі, щоб справді була кваліфікація, щоб ми доходили до якихось алгоритмів дій при різних ситуаціях.

В.Л.: - Як ти ставишся до мобілізації й чи потрібна вона наразі?

Христина: - Мобілізація однозначно потрібна, ми воюємо проти країни, яка чисельно переважає нас у десятки разів і її мобілізаційний ресурс набагато більший. Якщо раціонально мислити, ми не можемо перемогти цю війну людськими ресурсами, тобто, це абсолютно зрозумілі, очевидні речі, й ми повинні вдосконалювати нашу матеріально-технічну базу, ми повинні вдосконалювати людей, які мають різні навички. Я зі свого досвіду можу сказати, що будь-яка цивільна спеціальність – вона прикладна в армії, тобто ти переходиш на військові рейки, займаючись тією роботою, яку ти вмієш, але на військовий формат, на військовий мотив. І ми мусимо готувати людей до того, що їм доведеться обороняти свій дім, свою сім’ю і давати їм інструменти для того, щоб вони можливо з меншими сумнівами приходили в підрозділи, оце важливо. Тобто, це не повинна бути історія, що когось погрузили і відправили одразу, хоча цим дуже часто користуються російські ІПСО, тому що всі мої військові, які прийшли у мою бригаду, мобілізовані, вони всі пройшли курс перепідготовки, це мінімум три місяці на полігоні з бойовими підрозділами, з бойовими інструкторами до того, як потрапити вже в реальні бойові дії. І от розуміння того, що так повинно бути і так відбувається, воно має вкладатися всім у голови, а не резонансні відосики в Тік-Ток – як там когось пакують, але перед тим той чувак натикав усім факів і сказав, що він не звідси й у нього румунський паспорт і його не можуть забрати.

К.Л.: - А зараз багато бригад розвивають саме рекрутинг. Що зробити, щоб він був більш привабливий для пересічного українця, якщо ми зараз не будемо казати про патріотизм і все таке інше, наприклад – саме «плюшки»?

Христина: - Зараз єдина плюшка для людей – це єдине, не одразу попасти піхотинцем в окопи, це єдина плюшка, яка є. І те, як у нас в бригаді проходив рекрутинг, а ми майже не комплектуємося за рахунок військкоматів, у нас здебільшого всі приходять на добровільній основі, – це те, що потрапиш не в піхотний, умовно кажучи, підрозділ, якщо ти по спеціальності ІТшник, ти потрапиш для виконання таких завдань, які по специфіці, якісь курси пілотів дронів, тобто ти будеш працювати з безпілотниками. І в такому плані це єдина плюшка, яка реально працює, коли люди приходять і вони розуміють, що вони не одразу попадуть в окопи, бо всі, хто чують про піхоту, то це вже все, то там запаморочення – і більше нам нічого не треба. Тоді, коли мобілізація, – це вже типу про те, що ти не знайшов собі сам підрозділ, ти не мобілізувався добровільно, держава тобі пропонує отакий варіант.

В.Л.: - Зараз пропонують замінити строкову службу базовою військовою підготовкою, передбачається, що вона буде обов’язковою для чоловіків і за бажанням – для жінок. Наскільки це корисно, як ти думаєш?

Христина: - Я «за» – обома руками за таку історію, я про неї говорила напевно ще до того, як це стало мейнстрімом.  Я взагалі, слідкуючи за тим, як проходять події, наприклад, повсякденний день солдата строкової служби, я зрозуміла, що історія про загальну підготовку – вона більш ефективна. Просто єдине, що треба продумати систему, на базах чого воно буде відбуватися, щоб воно не відбувалося, знову ж таки, на папері, тобто я пройшов курс якийсь, умовно кажучи, а потім я бігаю по вулиці і кричу, що мене нічого не навчили, це взагалі для галочки і це нікому не потрібно. Щоб це була реальна історія з полігонами, з можливістю виучки. Добре побажання для жінок, я б напевно зробила її обов’язковою в якомусь форматі, тобто там, де немає обов’язкового догляду за людьми, які не можуть за собою доглядати самостійно, тоді типу це теж мало б місце. Знову ж таки, це інструмент для збереження свого життя і здоров’я, для збереження свого майна, збереження того, що тебе оточує.

К.Л.: - Навіть умовно, якби у нас кожен проходив таку підготовку, нехай це буде один місяць за все життя, й ось у нас є країна-агресор Росія, яка знає, що в цій країні кожен уміє стріляти, – чи пішли б вони на нас?

Христина: - Пішли б. Місяць – це дуже мало насправді… Я десять років в армії, тобто ми системно проходимо якийсь там базис, якийсь там курс. І якщо ти не працюєш зі зброєю певний час, то втрачаєш навички, якщо не практикуєш медицину, накладання турнікету, тампонування та інші моменти, – ти втрачаєш навички. Це м’яз і ти його відновиш, але це треба робити системно. Я прекрасно розумію, що багато моїх знайомих жінок, якщо б вони потрапили в таку ситуацію і вони знали, як працює та сама зброя, коли там п’яний бурят, він увірвався до них додому і заснув, лишивши свій автомат в іншій кімнаті, то це було би інше питання своєї безпеки і свого сприйняття себе, тобто, я можу за себе постояти, це типу трошки інша історія, мені вже безпечніше в якихось моментах, тому що я знаю, як поводитися зі зброєю, я відрізняю прильоти і розумію, як працює кожна зброя.

К.Л.: - Це, умовно, розуміти, що автомат не відірве тобі плече, бо всі бояться.

Христина: - Та навіть елементарно – його розуміння, тобто, його запобіжник, він заряджений чи ні, ці всі моменти важливі. З таким сусідом, на превеликий жаль, ми мусимо говорити про це і плюс до того – діти ростуть, вони бачать дуже багато зброї і їм також потрібно розуміння того, як воно працює, для того, щоб вони безпечно могли поводитися і розуміти ті процеси, які відбуваються. На превеликий жаль, це вимога.

К.Л.: - А чого б вам хотілося більше з західного озброєння?

Христина: - Це системи РЕБ, це системи РЕР ефективні, але знову ж таки – вони всі випробовуються у нас, я би дуже хотіла, щоб це була прямо професійна військова історія, яка вже опробувана десь в іншому місці.

К.Л.: - Не буде, на жаль.

Христина: - Не буде, ми це зараз випробовуємо. Плюс, напевно, було би непогано, в ідеалі – артилерія у нас є, але закінчуються снаряди, тобто, заходять якісь нові зразки і на них закінчуються снаряди. Історія, яка би нам пасувала, то це історія з хорошим виробництвом артилерійських снарядів різного штампу, які б допомогли нам реагувати.

К.Л.: - А що ми будемо робити, якщо у нас закінчиться західна підтримка?

Христина: - Ми будемо боротися тими силами, які у нас є.

К.Л.: - Це які?

Христина: - Це люди, голови, в крайньому випадку це партизанщина, я для себе вже в принципі її усвідомила.

В.Л.: - Скажи, конкретно у твоєму підрозділі чи використовується західне озброєння?

Христина: - Так, у нас було декілька зразків і зараз у нас техніка, машини.

В.Л.: - І які переваги вітчизняним?

Христина: - Є як переваги, так і недоліки, тобто, коли вся ця історія автоматизована, вона зазвичай може погано реагувати на погодні умови, тобто на вологу і на мороз, але це зазвичай про снаряди, тому що снарядів радянських зразків уже немає, то коли заходить якесь нове озброєння з Заходу, то на нього зазвичай дають і снаряди. Плюс це дрони, які можуть літати на певні відстані, й якщо противник ще не встиг придумати завади, РЕБ типу, то ці дрони можуть ще ефективно працювати на лінії, а потім придумується щось нове.

К.Л.: - І все по колу.

Христина: - Так, це така схема.

К.Л.: - Ще існують хороші росіяни?

Христина: - Ні.

К.Л.: - Правильно.

В.Л.: - Як ти взагалі оцінюєш армію ворога?

Христина: - Армія противника – це армія, яка всю свою свідому і несвідому історію вела війни і тренувала свою армію на різних полігонах у світі, й Україна не стала винятком. Армія противника часто деморалізована, але це абсолютно не впливає на її боєздатність, тому що противник не рахується з людськими втратами своєї сторони, і дуже часто на моєму випадку були історії, наприклад, той самий Бахмут, коли ішли зеки і була група вночі, яка з тієї сторони забирала трупи з доріг – для того, щоб коли інша штурмова група буде йти, щоб вона не боялася, дивлячись, скільки трупів валяється.

К.Л.: - Тобто, не евакуація полеглих?

Христина: - Ні, це для того, щоб прибрати страх. Там було дуже багато історій, коли, умовно кажучи, ти не можеш відступати, тебе розстріляють, для них було єдиним варіантом – це якимось чином здатися, але у тебе є один маршрут уперед, тому фізично ти не можеш здатися, тому що ніхто не повірить, що чувак, який іде на тебе з автоматом, хоче здатися. А з тої сторони той самий дивиться, тому що між посадками насправді була не дуже велика відстань...

Й ще вони модернізуються. Єдине, що нас якоюсь мірою рятує, – те, що ми не так швидко вертаємося до маленької радянської армії в плані взяття відповідальності та виконання завдань, тому що там, можливо, бюрократичні процеси трошки довші й за рахунок цього у нас є переваги. Я читала статтю, що у нас зараз переваги по ефпіві, це дуже хороша історія, але ми точково це робимо, тоді як має бути одне велике виробництво.

В.Л.: - Наскільки я знаю, я не можу з цим погодитися, мені здається – у нас немає переваги ефпіві, можливо вона була у нас колись, але тільки не зараз.

Христина: - Крайні три місяці.

К.Л.: - Ні, воно тільки прогресує, а не перевага.

Христина: - На жаль.

К.Л.: - Навіть по своїй роботі можемо сказати: ми зараз не можемо доїхати до фронту, ніхто не хоче брати на себе відповідальність, щоб нас відвезти, бо дуже велика вірогідність ураження активів.

Христина: - Стосовно вас я розумію чому так, я говорю про лінію зіткнення, тобто, використання противником і нами – трошки різниться, це не кардинальна перевага однозначно, це не топова історія і ми цим переможемо, але це треба напрацьовувати і розуміти, що на цьому буде базуватися дуже багато майбутніх процесів. І можливість піхотинцю вступати в бій – це якраз робота дронів.

К.Л.: - Якою, на твою думку, має бути українська контрпропаганда?

Христина: - Спочатку треба розуміти, яку саме тактику використовує противник по відношенню до нас. Наразі я спостерігаю історію про те, що противник намагається тиснути на больові точки, на розділення. Тобто, якщо раніше вони своїми діями викликали злість і агресію, яка продукувала в результаті більше, напевно, консолідації, аніж розділення, то зараз більшість історій – про розділення. Історія з підбитим Іл-ом – це також історія про розділення, коли ти зачіпаєш найболючішу тему, яка є в нашому суспільстві, – це полонені, яких можна обміняти. І тому дуже важливо відслідковувати їхні ресурси, на які вони якраз вкидають основні тези, які повинні бути в соцмережах. І я бачу, що частково наші люди цим заражаються. Заражаються, знаєте, такою зневірою, коли можна поплакати в ефірі про те, що нас зливають, здають, п’ята колона, корупція, кум, сват, брат не служать, а хлопчики повинні, й це дуже така біла нитка, якою прошита вся пропаганда Росії. Тобто, тут потрібно, щоб підключалися так звані лідери думок, які можуть раціонально мислити і які зможуть ці речі точково демонструвати. Контрпропаганда – це якраз розкриття, розривання оцих білих ниток, якими прошита оця вся історія. Тобто, воно може звучати правдоподібно, умовно кажучи, але чи масово? ТЦК когось забирає і відправляє на фронт, звідки з’явилася ця інформація, чи має якесь достовірне підтвердження. А скільки історій, коли люди добровільно самі прийшли, пройшли перепідготовку і поїхали на фронт, таких ніхто не висвітлює.

К.Л.: - Це не цікаво.

Христина: - Так, не цікаво.

К.Л.: - Ніхто не хоче читати хороші новини.

Христина: - Для чого? Але коли ми говоримо про якусь резонансну, умовно кажучи, участь, то це завжди викликає ажіотаж. І тут треба розуміти першопричину, тобто – чи це був вкид, який вигідний противнику, чи це реальна історія, яка має місце, з нею потрібно боротися, їй потрібно протидіяти. Для цього держава робить певні кроки, для цього є громадянське суспільство, яке на це реагує, адекватно реагує. І відповідно, таким чином ми зможемо достукуватися напевно до українців у цілому. Для мене це так, мені дуже важливо розуміти те, де я емоційно сприймаю будь-яку інформацію з екрана мого телефону, що це жива людина, яка раціонально мислить, але її в якийсь момент накрило, або типу це прописана противником історія, яка мусить впливати на певні процеси держави.

В.Л.: - Як ти вважаєш, ця війна змінила щось у свідомості українців?

Христина: -  Ця війна змінює у свідомості, напевно – ще такий процес триває, та війна впевнено всіх змінює.

В.Л.: - Як би ти ці зміни схарактеризувала, які є й відбуваються?

Христина: - Я скажу, напевно, таку непопулярну річ про те, що ми, на превеликий жаль, виборюємо свою незалежність, тобто, ми були державою, про яку багато хто в світі не знав, не знав, що Україна – це не частина Росії. Тобто, про це треба говорити, хоч якою б я була патріоткою, хоч як би я любила свою державу, стільки всього знала, але, наприклад, побачила нещодавно паблік про те, що у Харкові нарешті перейменовують вулицю Пушкіна. Супер! Але вони пропонують перейменувати вулицю Пушкіна – і там перелік англійських і американських художників, митців, поетів і письменників. І мене щось це тригернуло в плані того, що багато хто вже зараз починає вмикатися в українську історію і в українську культуру, і про те, наскільки вона багата, і наскільки багато у нас вкрали. Але, коли ми міняємо шило на мило, умовно кажучи, – Пушкіна міняємо на якогось іноземного поета, письменника, коли Харків, Слобожанщина – це взагалі осередок української культури, колиска української інтелігенції, яку нищили, ліквідовували. Стус сказав, що Україна починається з маленького села на Донеччині. Якщо там не буде української мови, то українцям буде дуже складно говорити про Україну в цілому. І для мене ця війна – це історія про ідентифікацію себе як українки. І так – для багатьох людей, які проживають в Україні, тому що багато хто не ідентифікував себе українцем. А зараз цей процес і це усвідомлення проходять. Воно проходить складно, дуже високою ціною. Дехто до нього не приходить, тому що це потребує чималого ресурсу, як і перейти на українську мову – це теж про ресурс. Хтось перейшов, але потім вирішив, що для чого я буду це робити, якщо мене ніхто не булить.

К.Л.: - Як зміниться Україна після війни?

Христина: - Я насправді не мислю категоріями після війни. Бажаю… щастя. Це те, що мене тримає в контексті теперішнього часу. Я розумію, що після війни буду дуже багато плакати, бо я втратила вже дуже багато людей, яких я б дуже хотіла, щоб вони були рушіями тих процесів, які відбувається у нас в державі. Я не говорю, що військові прийдуть і будуть наводити порядок. Але є дуже багато військових, які мають політичні й громадські амбіції, які в принципі з того середовища прийшли на війну. І того для мене це період буде такого усвідомлення скорботи, яку я собі зараз не дозволяю. Я вперше потрапила на похорон побратима більше як 1,5 року після початку повномасштабного вторгнення, і це такий достатньо складний процес самоусвідомлення…

Й я розумію, що після війни буде просто неймовірний шмат роботи по відновленню, по усвідомленню, по розчаруванню. Неймовірний, бо це буде величезний упадок економіки, як, наприклад, був упадок економіки у 1991-му році після здобуття Україною незалежності, – і треба збирати буде себе до купи. Буде складно, але повоєнний період – набагато, набагато складніший. І ми не можемо говорити, що нас буде постійно хтось підтримувати. Ми мусимо локалізувати свої ресурси і можливості. Головне, щоб було ким їх локалізовувати. Тут дуже важливе якраз питання демографії. І питання якраз кріоконсервації репродуктивного матеріалу досить таки актуальне. Я рада, що воно в суспільстві набуло резонансу і надалася можливість. Мене дуже тішить, насправді, що наш суспільний громадський голос має вплив. То справи з корупцією піднімаються не раз, коли журналісти проводять розслідування, розкривають корупційні схеми і вони йдуть у рух. Так працює громадянське суспільство, мене це відверто дуже тішить. Коли хтось мені каже: «Що я можу зробити з корупцією?», я кажу – перепости цей допис в Інстаграмі й це буде твій вклад у боротьбу з корупцією. Не дай хабар – і це буде твій вклад в боротьбу з корупцією.           

В.Л.: - Мій особистий великий страх, який мене часто зневірює, полягає в тому, що зараз під час війни вже загинув і продовжує гинути цвіт нації. І коли все закінчиться, ці люди, які, мені здається, мали б відбудовувати країну, я б хотіла, щоб вони стояли в авангарді цього, а їх уже немає. І скільки ще загине, тому що вони зараз також в авангарді нашого захисту. І оце питання – хто буде, хто залишиться – мене дуже зневірює. Як ти, чи є у тебе такі думки? Яка твоя відповідь?

Христина: - Я впевнена в тому, що, коли війна закінчиться, а закінчитися вона повинна нашою перемогою… Тому що, якщо ми не переможемо, ми взагалі будемо ліквідовані як нація, як народ, як держава, тут абсолютно не обговорюється. Залишаться, знову таки, манкурти, які будуть приймати уклад, який буде. Таке гетто створиться, умовно кажучи, яке вже було на території України. Коли ми переможемо, залишаться люди, які будуть це робити, тому що вони були прямими учасниками бойових дій. Тобто, те, про що ви говорите, у мене теж є це відчуття. Це тільки через те, що я знала цих людей особисто. Але в загальному це великі, великі масштаби і зрозуміло, що ті, які будуть якраз громадсько активні, їх буде небагато. Повірте, дуже багато людей після бойових дій, участі у війні захочуть ще не втрачати ресурс і впливати на процеси. Вони будуть хотіти, щоб уже сісти рівнесенько, там – в гори сходити, на кониках покататися, реабілітуватися, прийти до тями. Але все одно будуть ті, які не можуть сидіти на місці, й вони будуть впливати на ці процеси. І коли ми переможемо, то, я думаю, що цих людей буде достатньо, бо це будуть прямі учасники цих бойових дій. Головне, щоб у нас була, й я буду наполягати в своєму баченні – я б наполягала на квоті для військових для того, щоб вони потрапили в ці числа якраз людей, які впливають на процеси. Щоб це справді були не люди, які спостерігали за цим всім збоку.    

К.Л.: - Квоти куди саме?

Христина: - В громадські органи, в самоврядування, у політику, у Верховну Раду.

К.Л.: - На кожну ланку.

Христина: - Так. Тобто, владні процеси.

К.Л.: - Який відсоток ти б запропонувала?

Христина: - Який зараз відсоток жінок у парламенті? Там, по моєму, кожна 5-та має бути.

В.Л.: - Ти думаєш, це позитивно вплине?

Христина: - Я думаю, що це позитивно вплине, тому що суспільство вже зараз має, військові мають досить високий авторитет. Самі військові, а держава наша мобілізується в результаті, тобто багато людей будуть учасниками бойових дій і вони будуть вбачати цих людей: якщо ти пройшов бойові дії, у тебе буде змінене дещо бачення певних речей і процесів, і ти будеш на ці речі й процеси  впливати.

В.Л.: - Що для тебе перемога у цій війні?

Христина: - Для мене перемога – це час, коли наші потужності дозволять свою територію, територію, де живуть українці, люди, які є громадянами України і ідентифікують себе як українці, – бути в безпеці. Тобто, це репутаційно досить високий рівень того, що Російська Федерація буде боятися вести бойові дії на території України. Десь отак я бачу цю історію.

К.Л.: - Яка найважливіша річ, одним словом, для українського суспільства зараз?

Христина: - Консолідація.

В.Л.: - Дякую тобі, що прийшла, дякую за твій час.

К.Л.: - Дякую за чудову розмову.

Влада Ліберова, Костянтин Ліберов
Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на каналі Ukrinform TV

Фото Павла Багмута та надані авторами