Пам’яті командира-штурмовика Володимира Лободюка (позивний «Дикий»)

У свої 22 роки командував людьми, які були старші за нього більш ніж удвічі, проте його всі поважали та любили

Володимир Лободюк родом з села Коршів, що на Прикарпатті. З дитинства любив грати у футбол, займався боксом. Але найбільше марив військовою справою.

«Син міг стати священником, бо в дитинстві дуже добре читав Слово Боже. Добре вчився. Але прийшов до мене і попросив допомогти йому вступити у військове», - пригадує батько Володимира Іван.

Так разом із троюрідним братом Дмитром вони вступили до Коропецького військово-спортивного ліцею.

«Володя прийшов до нас у 10-й клас. Найкраще йому давався футбол. Там він був і воротарем, і захисником. М’ячі майже не пропускав, добрий був спортсмен», - говорить класний керівник ліцею Іван Жичицький.

Вже після закінчення Національної академії сухопутних військ у Львові Володимир розпочав службу у 128-й гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді. Щойно розпочалася повномасштабна  війна, очолив мінометну батарею в штурмовому батальйоні, який із перших днів вів жорсткі бої на Запорізькому напрямку.

Перше бойове зіткнення підрозділу під командуванням Володимира відбулося біля Оріхова. Там вдалося розбити ворожу колону - два танки, кілька БТРів і КамАЗів.

«Росіяни не знали про нас, тому ми змогли зупинити їх набагато меншими силами. Один БТР піхотинці знищили з Джавеліна, КамАЗ розбили ми з міномета. Вантажівка перевозила боєкомплект, і після влучення вибухала ще дві години. Решта колони швидко розвернулася і втекла. На місці бою ми знайшли двох убитих росіян із документами, це були дагестанці», - пригадує старший сержант і командир взводу мінометної батареї Богдан Гота.

Ще за кілька днів мінометники розбили ворожу колону, що йшла на штурм їхніх позицій. Тоді вдалося знищити танк Т-72.

«Коли ворожа колона зупинилася й стала розвертатися, Володимир скомандував кинути ще три міни. І одна з них влучила в башту Т-72. У танку моментально здетонував боєкомплект, башту відірвало, дно пробило. Ми бачили це з дрона – дуже видовищна картина. У цей же період ми також однією міною знищили ворожу "мотолигу" (гусеничний броньований тягач), яка перевозила боєкомплект і 12 піхотинців на броні. Боєкомплект вибухнув, уся піхота загинула», - пригадує Богдан.

Після цього Володимира помітило командування, і його разом із кількома бійцями відправили на навчання до Німеччини опановувати американські міномети М120.

Щойно закінчили підготовку, Володимир відправився на Херсонщину. Побратими пригадують, що чоловік ішов усюди, де найгарячіше, незважаючи на небезпеку. Інколи снаряди вибухали зовсім близько, і хлопцям здавалось, що вони наче вдруге народились.

На Херсонщині вдалося знищити танк Т-90, який росіяни вважали найкращим. Володимир виявив його з дрона і накрив з мінометів. Танк, який ховався у засідці, більше не міг вогнем зупиняти бійців 128-ї бригади.

«У сина був позивний «Дикий». Він собі сам його обрав. У нас майже всі чоловіки з родини служать. Його брат теж має такий позивний», - каже батько Іван.

Одного разу на тренуваннях молодого командира запитали, що йому потрібно для роти, і він попросив лише одне – американські міномети. Володимиру, який розбирався в них найкраще, не відмовили.

«Він командував людьми, що були більш ніж удвічі старші за нього, проте його всі поважали й любили. У перші дні після призначення ми ще дивувалися, що Володимир разом із солдатами пішов на позицію обкопувати міномет, але потім зрозуміли, що для нього все мало значення. Він зробив наш підрозділ взірцевим», - розповідають у 128-й гірсько-штурмовій.

Там запевняють, що Володимир дуже поважав піхоту, тому й був постійно з нею попереду. Але й про свій підрозділ не забував.

«Піклувався про побут, їжу, стежив, щоб хлопці мали можливість помитися, випрати форму й вирватися в «цивілізацію», де працює пошта, щоб отримати посилку з дому. Ці «дрібниці» насправді дуже багато значать, тому хлопці цінували їх і дуже любили командира», - згадують побратими.

Найстрашніше почалося у грудні 2022 року, коли 128-та гірсько-штурмова захищала Бахмут.

«Володимир постійно виїжджав на коригування вогню, як найкращого мінометника його залучали підрозділи ССО. 82-міліметрові міномети тоді ставили на лінії з піхотою, а 120-ки - на 800 метрів позаду, тобто коригувальник весь час був на передку. Він не жалів себе, спав максимум по 2-3 години на добу», - зазначають побратими.

Попри такий графік, Володимир любив жартувати. Товариші пригадують, як він повертався з бойового виїзду стомлений, лягав відпочити й з посмішкою просив: «Якщо мені хтось подзвонить, скажи, що я 200».

Батькові обіцяв приїхати з дівчиною. Але відкладав цю подію на відпустку. А поки, казав, мусить воювати, бо росіяни кинули на них вагнерівців.

«Каже: москалі пруть, але ми їм добре даємо», - пригадує батько.

Тоді на полі бою Володимир бачив величезні втрати в штурмових підрозділах, тому робив усе, щоб їх зменшити.

16 грудня командир батареї коригував вогонь своїх мінометів з піхотою на передовій. Вранці він ще встиг сказати батьку, що живий і здоровий. А потім почався ближній бій, в якому Володимир поклав з автомата трьох ворогів. Так відбили першу атаку.

«Але за першою штурмовою групою пішла друга, краще оснащена і озброєна. Тактика «вагнера» – спершу посилати «м'ясо», а потім професіоналів. Цей штурм теж вдалося відбити, але Володимир загинув від кулеметної черги. Йому було всього 22 роки», - пригадують у 128-й гірсько-штурмовій.

Побратимам було важко у це повірити. Вони довго аналізували смертельний бій і зійшлися на тому, що командир втратив у ньому пильність через постійну втому і недосипання. Далася взнаки і контузія. У Володимира затерпали руки, але ні на лікування, ні на реабілітацію у нього не було часу.

«Якою була наша остання розмова? Сказав мені: «Тату, буде Україна», - плаче Іван.

Каже, син дуже хотів відпочити, порибалити, але так і не зміг приїхати додому. Напередодні останнього бою встиг лише подбати про бабусю.

«Востаннє ми спілкувалися 15 грудня. Наближалося свято Миколая, і Володя вислав на моє ім’я подарунок для бабусі. Після інсульту вона живе в літній кухні, там тепліше, і внук вислав їй новий сучасний телевізор. Подарунок прийшов 16 грудня після обіду, коли Володя вже загинув…» - розповіла тітка Оксана.

Це сталося біля села Яковлівка на Донеччині. Тіло старшого лейтенанта Володимира Лободюка привезли у рідне село Коршів через шість днів після загибелі. Поховали офіцера з усіма військовими почестями.

24 лютого 2024 року Указом Президента України старшому лейтенанту Володимиру Лободюку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.

«Ми ще про це не знали, але вранці до нас на підвіконня прилетів голуб. Він стукав у вікно. Ми ще подумали, що це наш Володя ніби приніс вісточку», - зізнається батько.

У Володимира Лободюка у рідному селі на Коломийщині залишились батько, мама і молодші брати Ярема та Іван. Троюрідний брат Дмитро нещодавно вперше приїхав додому з фронту у відпустку.

Вічна слава і шана Герою!

Фото із сімейного архіву, соцмереж, Інформатор