«Курт», снайпер-розвідник 28 ОМБр ім. Лицарів Зимового походу

Гість нинішнього етеру «Станції Краматорськ» – воїн із позивним «Курт». У мирний час він відбув строкову військову службу, мав цивільну професію, займався спортом: від боксу – до важкої атлетики. Із 2014 року «Курт» – на війні. Починав як рядовий розвідник глибинної розвідки, згодом перекваліфікувався на снайпера-розвідника, став одним із найліпших снайперів Сил оборони України. У 2017 році військовий створив групу снайперів «Kurt & Company group», яка входить до 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу й виконує бойові завдання на різних ділянках фронту.

Спілкувалися ж ведучі проєкту Костянтин і Влади Ліберови з військовим про те, як змінилася війна від початку й дотепер, а також якою є зброя українського виробництва. Боєць розповів, чим займається його підрозділ «Kurt & Company group», як військові комунікують і взаємодіють між собою та цивільними. Оскільки сьогодні дуже актуальною є тема мобілізації, розпитали, що думає про це воїн, який захищає Україну вже десять років.

К.Л.: - Вітаю, радий тебе бачити! Знаю, що ти не дуже часто їздиш у, так би мовити, цивільне життя. І перше запитання  – чому «Курт»?

«Курт»: - Був такий командир Курт Меєр… Я просто схожий на нього. І так повелося з 2014 року, з самого початку.

В.Л.: - Ти вже десять років на війні. Чи міг уявити в 2014 році, коли йшов, що це буде так надовго?

«Курт»: - Так. Як тільки потрапив на фронт, у перший же день я збагнув, що ця війна надовго. Ми зрозуміли, що Росія на нас напала, а не «ЛНР» / «ДНР». Це було видно з перших же бойових зіткнень з противником, починаючи з вивчення амуніції, з допитів полонених. І було зрозуміло, що Росія починає велику кампанію проти України.

К.Л.: - Тобто ще під час перших боїв ти розумів, що це саме російська армія, в російському одязі, російська амуніція…

«Курт»: - Так.

К.Л.: - І це не шахтарі, які щось там купували у військторгах.

«Курт»: - Ну, шахтарі не вміють тактично переміщуватися на полі бою і стріляти з тих видів озброєння, які є в них у використанні. Тому було зрозуміло, що проти нас воюють не так ще добре підготовлені, але вже  військові РФ.

В.Л.: - Як взагалі змінилася війна за десять років?

«Курт»: - Війна – це такий вид діяльності, що постійно мутує. Змінюється, як людина. Людина пристосовується до суспільства, і війна пристосовується до середовища, в якому відбувається.

А сьогодні більш технологічною стала війна, і все прогресує дуже швидко. На жаль, так виходить, що за десять років (що вони, що ми) навчились знищувати одне одного більш простими способами і без втручання людей. Тепер все робиться на технологіях, але люди теж важливі, їх так само не вистачає.

К.Л.: - Розкажи, будь ласка, про свій підрозділ, наскільки я знаю, він у тебе не простий.

«Курт»: - Група людей, однодумців, які зібралися за ідейними переконаннями. Спочатку це було 13 осіб, які виконували суто снайперські функції. Тобто, поділені на пари, ми виходили на завдання, працювали, працювали. Мені прийшла ідея створити великий підрозділ. На той час війни, коли я його створював, це 2017 рік, коли «Kurt & Company group» зародилась, я бачив сенс  тільки в снайперській роботі, тому що снайпери не були заборонені на фронті й нам давали карт-бланш на відстріл живої сили противника.

І окопна війна – це рай для снайпера. Якщо все зупиняється на фронті, то снайпери виходять на перший план. Якщо артилерію забороняють, авіацію і важкі види озброєнь, то це робота снайперів. Ти виходиш, ведеш розвідку, спостерігаєш за противником, можеш виписувати собі будь-які варіанти дій і вирішувати на полі бою багато чого.  Там просто – до знищення противника, до багато чого, до обертання противника в такі панічні страхи, щоб йому навіть не хотілося заходити на позицію.

Постійно шукаю нові способи знищення противника, і ми можемо діяти на свій розсуд. Далі підрозділ розрісся, люди побачили результати, командування побачило результати. Результати на той час, на 2021 рік, були одні з найліпших,.. які ми напрацювали для знищення ворожих солдатів. Не найліпші, а одні з найліпших. І ми поступово добирали людей, і з початку вже повномасштабного вторгнення до мене прийшло багато людей, які хотіли воювати, але не всі були снайперами. І так з’явився підрозділ багатофункціональний.

К.Л.: - Можна сказати, що у вас уже повноцінна рота?

«Курт»: - Неформально, так, повноцінна рота.

К.Л.: - Є амбіція ще розростатися?

«Курт»: - Є, але не вдається зробити те, що хочеться, не вистачає коштів, техніки, обладнання. І ми постійно в пошуку ідеальної структури, щоб зробити цей підрозділ найефективнішим. Поки що зупинилися на моделі з дронами, і там, де треба, заходить група і витягує противника… У мене в підрозділі люди вміють усе робити. Кожен боєць навчається володіти зброєю, від автомата до дрона.

К.Л.: - Розкажи про початок війни, про південь, де ви зустрічалися.

«Курт»: - Для мене все почалося в Одесі, де мій підрозділ якраз готувався до заходу. Ми вже знали, куди їдемо. Я знав заздалегідь, що буде повномасштабна війна за добу. 23 лютого я роздав БК, які у нас були, бронежилети, каски, підготував усіх морально, перегнали всі свої автівки до місця, де ми проживали. О четвертій ранку ми вже всі були готові, коли по порту Одеси полетіла ракета, ми вже виїхали на бойове завдання. Нам дали завдання обороняти дамбу Коблево, щоб противник не висадив десанту та не захопив дамбу. Бо ця дамба з’єднує Одесу й Миколаїв. Ми її замінували і чекали там у перші три дні десант, який висадили на човнах. Ми їх успішно ліквідували  (разом з першим  батальйоном, який з нами там стояв, нашої бригади). І я приїхав до командира бригади, попросив дозволу діяти вільно. Нас відпустили, ми пішли до самого Миколаєва. І там зустрічали вже противника, спочатку Вознесенськ… Там був період, що ми під Кривим Рогом повоювали трохи.

К.Л.: - Як це ви аж до Кривого Рогу доїхали?

«Курт»: - На авто, сіли всі й поїхали… По дорозі своїх людей залишав, вони мені давали інформацію. Ми контактували з місцевими мешканцями, тому що вони нас дуже підтримували. Нам дзвонили з усіх сіл, наприклад з Вознесенська, ми могли подзвонити в Каховку і нам давали інформацію, звідки й куди йде противник через дамбу. І ми намагалися з тими силами, які є, зустрічати ці підрозділи, допомагати їм, щоб знищувати.

К.Л.: - Скільки вас було?

«Курт»: - Було 17 першого тижня. Потім люди прибували. Із-за кордону багато друзів поприїжджало, ті, хто воювали в АТО з нами. І ми так потихеньку розросталися, і це було добре. 

В.Л.: - А як взагалі ти оцінив оборону Миколаєва? Бо місцева влада каже, що… не готувалась.

«Курт»: - Якщо міряти військовими мірками, то неготове було місто. Якщо міряти злагодженістю суспільства, людей із військовими, то це було 95 відсотків зі 100.

В.Л.: - Що, люди підтримували?

«Курт»: - Люди підтримували, – і це головне на війні, коли тебе підтримує цивільне населення в тій місцевості, де ти проводиш бойові дії, це дуже велику роль відіграє. Коли народ за тебе, то це зменшує ризики для втрати особового складу і підвищує боєздатність підрозділу. Тому що тобі йдуть завжди назустріч та проводять стежками, яких ти сам не знаєш, а місцеві знають. І ти використовуєш це для своєї мети і добиваєшся результату.

А вже в самому Миколаєві ми не сиділи. Ми розбили колону під Вознесенськом, пішли через Нову Одесу на Миколаїв, там були ще бої на окраїнах міста. Там… намагалися прорватись весь час, але їх дуже швидко ми відкинули аж до кордону Херсонської області. І моє завдання подальше було зачищати населені пункти. Ми таким авангардом бригади були. Я заходив із групою, зачищав населений пункт, там село, з Прибузького починаючи. Якщо все добре, я повертався,  забирав роту або батальйон і заводив їх у населений пункт і так далі, далі, аж до кордону з Херсоном. У нас там пішла вже взагалі «жара по повній».

К.Л.: - Ти сказав: ми розбили колону. Що це означає?

«Курт»: - У Вознесенську, коли приїхали, ми знали, що йдуть на Південноукраїнськ сили противника, нам місцеві подзвонили й кажуть: йде велика колона на Південноукраїнську АЕС, там атомна електростанція. А друга колона йшла з іншого напрямку, дві колони було. Йшла через Баштанку, через ті краї, і також повернула в бік АЕС. Я знав, що на шляху до Південноукраїнська є тільки одне місто – Вознесенськ. Знав, що тут буде основна битва за цю АЕС. Ми таке пропустити з хлопцями не могли, зірвались, поїхали. І я вийшов на командира бригади, кажу: дайте якусь підтримку, бо нас мало. У нас взагалі нічого не було. Єдине, що було таке корисне, – це «джавеліни» і снайперські гвинтівки. Гранатомети ми нагребли, скільки нам треба в бригаді, і поїхали. Приїхали й зустрілися з десантниками, які виходили з оточення, з Херсона самого, наскільки я зрозумів на той час. Там їх теж небагато було, може, батальйон. Але в них також важкого озброєння ніякого не було. Там було дві, по-моєму, гармати – і все.

Через знайомих ми вийшли на авіаційний полк у Первомайську і нам дали один літак для підтримки на крайній випадок. Там ще відіграв велику роль мій побратим, з яким я воюю з першого дня, Макар. То його знала особисто та людина, до якої ми звернулися. Не називатиму, бо командування буде ображатися, що без них використовували авіацію. І наша «сушка» там зробила багато, коли нам вже край був. Ми розуміли, що якщо з двох боків зайдуть у місто, ми не втримаємо (бо ми тримали один напрямок – центральну дорогу і міст). Ну і так сталося, що ми скоригували артилерію, яка у нас була, це дві гармати проти 27 одиниць у першій колоні техніки. І ті ж дві гармати, і піхота, яка у нас була там проти іншої колони, там понад 40 одиниць, але то більш вантажна колона йшла. Розбили і ту, і ту колони. Там одні хлопці займалися однією колоною, а ми іншою. Зробили засаду на них, у центрі міста їх майже зустріли. Все, вони почали швидко тікати, і я зрозумів цей момент, що ми перемагаємо і… нас бояться. Такі самі люди, там ніяк не друга армія світу. Вони навіть не двадцять друга армія світу, це на той час була просто така купа людей, яким сказали: їдьте, вони здадуться, піднімуть руки і з квітами вас зустрічатимуть. Ми зустріли по-своєму.  

К.Л.: - Отже, ваша невелика група, там до батальйону з морпіхів, які виходили…

«Курт»: - Десантники 80-ї бригади – вже виснажені такі, побитий батальйон.

К.Л.: - І це ви розбили 60 машин плюс-мінус?

«Курт»: - Повністю знищили понад 30, а інше все пішло на трофеї. Забрав особисто зі своєю групою три танки, четвертий – це Т-90 був, три «урали», два БТР, МТ-ЛБ і купу озброєння я ще захопив.

К.Л.: - То ви перетворилися на механізований батальйон майже?

«Курт»: - Не батальйон. Я знайшов швидко людей, які вміють управляти технікою, і вони стали бійцями нашого підрозділу. Я їх мобілізував за їхньою згодою. І все, ми почали, вже мали таку невеличку силу, яка могла рухатися. Але техніку, де підлатати треба було, нам місцеві дуже допомагали це робити.

К.Л.: - Про це потім треба буде знімати фільми. Особливо момент, коли ти сказав, що у нас там підтримка авіації: добрий день, будь ласка, можна нам «сушку»?

«Курт»: - Ми сказали, що йде колона, і нам повірили. Там прапорщики, сержанти та один офіцер серед нас були. Знаєте, страх – така штука… Коли дзвонять з усіх куточків країни і кажуть, що до нас москалі йдуть… Був льотчик, я його запам’ятав, який нагнав їх. Ну дуже здоровий.

К.Л.: - Як звати?

«Курт»: - Я не спілкувався, він – у небі, а я – на землі. Але красень. Просто допоміг дуже сильно, тому що дуже багато техніки було. Навіть для такої групи, як у нас, у нас би не вистачило БК. Але так все склалося, що все добре.

В.Л.: - Є така думка, що поганий командир – гірший за ворога. Ти з такими зустрічався командирами?

«Курт»: - Так, їх дуже багато. Переважно у вищому командуванні, з людьми, які не розуміють сучасну війну. Це дуже погано, коли людина навчена за старими шаблонами та книжками в академіях або ще десь. Але є прогресивні офіцери, які так само пристосовуються до війни, і показують великі таланти, і стають добрими командирами. Але, на жаль, ця війна показала, що за десять років ми погано підготувались до неї, це правда.

В.Л.: - А що з цим можна вдіяти?

«Курт»: - Мені здається, немає взаєморозуміння між солдатом і, наприклад, генералом. У нас дотепер в армії нема цієї ланки, вона пропущена, коли боєць, який п’ять років відвоював, ділиться своїм досвідом, і до нього прислухаються офіцери, які навіть в жодному бою не були. А вони кажуть, що це неправильно, і не слухають тих, хто пройшов якесь пекло на війні. Але, я кажу, це не загальне в армії. Є добрі командири. Я не буду називати прізвищ, – це не моя компетенція. Але я бачив на війні, коли зі мною начальник розвідки сектору ходив у розвідку, особисто зі мною. У розвідку, у «сіряк», ходили.

К.Л.: - Справді?

«Курт»: - Так. І був випадок, коли начальник сектору, командир, ходив зі мною аж на найбільш крайні позиції. А були такі, яких я не бачив узагалі. Можливо, це не їхня робота, але своїм прикладом такі офіцери заслуговують поваги, і їх ми будемо слухати. Бо, у кожному разі, якщо людина з тобою йде в «сіру», і я знаю, на якій вона посаді…, то такі люди заслуговують поваги. Як командир бригади наш. Він приходить на позиції до своїх бійців і цікавиться… Він прийде, поспілкується і йде. Таке теж було з нинішнім командиром нашим. Там заступник командира бригади по позиціях постійно ходить. Це люди з нового покоління армії, яких поважають і будуть поважати.

Не всі будуть добрими командирами, я так само. Я не всім добрий командир. З ким ми не вжилися, ті пішли з підрозділу, у мене немає на них образ ніяких. Людина не підійшла для підрозділу. Кожен має право вибирати, де йому воювати і служити. Якщо тебе таке не влаштовує… Були випадки, що ми йшли з автоматами на танки – і нічого, живі. А люди говорили мені: я з автоматом на танк не піду. Кажу: все, тоді не йди. Ми поверталися із завдання, знищували техніку і прощались після цього. 

В.Л.: - Ти сказав, що не для всіх добрий командир, буває таке, що людина не підходить, і ви розходитесь. А взагалі часто бувають конфлікти всередині твого підрозділу? І як ти їх розв’язуєш?

«Курт»: - Конфлікти в підрозділі… У нас за стільки років – тільки суперечки, як правильніше зробити. У мене в підрозділі заборонено битися, наприклад. У мене в підрозділі заборонено вживати алкоголь і наркотичні речовини. Якщо людина хоче щось вжити або з кимось побитися, то вони можуть взяти боксерські рукавиці, вийти на ринг і там з’ясувати це питання. Або напитися, вжити якісь наркотичні речовини, – ти береш відгул або відпустку і їдеш, проводиш свій час. Сюди ти прийшов воювати, то воюй. 

К.Л.: - Чого не вистачає твоєму підрозділові? Людей, БК?

«Курт»: - Людей професійних, які прийдуть з вогнем в очах, і під ними буде земля горіти, але вони виконають завдання. Таких дуже мало, але є люди, які розкриваються під час служби. Ти розраховуєш на одне… У нас такі приклади є в підрозділі: людина була снайпером, а стала добрим оператором БПЛА, або людина була на гарматі, а стала механіком-водієм. Перевтілення людей – це добре, тому що людина стає на своє місце, заповнює свою ланку, на якій має бути. Гранатометники стали безпілотниками, кулеметники – гранатометниками. Ось так, це як в природі.  

К.Л.: - Я знаю, що в твоєму підрозділі завжди є якась незвичайна зброя, якісь особливі боєприпаси. Де це ти все береш?

«Курт»: - Щось ми отримали, а щось здобули в боях як трофеї… Є саморобні пристрої різні. У нас такий підрозділ – постійно шукаємо форму, на жаль, не порятунку людини, а знищення.

К.Л.: - Ми з тобою двічі працювали. Одного разу в тебе було міні-РСЗВ. Де ти взяв?

«Курт»: - У мене є побратим, я вже казав, він такий ідейний хлопець, також займається розробленнями боєприпасів та озброєння. І, коли збили «вертушку» під Вознесенськом, ми забрали собі комплекси… І вони довго в нас лежали, поки не настав час їх переробити. Ми й переробили.

К.Л.: - Добре, ви взяли шахту від НУРСів. А де взяли НУРСи?

«Курт»: - Обмінюємо в інших підрозділів, там, де їх не використовують, на складах шукаємо, в людей, які нам дадуть змогу обміняти на інше якесь озброєння. Розумієте,  війна – це така штука… Це як на ринку. Якщо ти добрий менеджер, то собі в команду набереш тих, кого тобі треба. От, щоб підрозділ успішно воював, потрібна команда людей. Так само, як наша майстерня, – вона працює вдень і вночі, не зупиняється, розробляє боєприпаси різні. Ти бачив, ми на дрони чіпляємо, різні… запускаємо боєприпаси. 

К.Л.: - …Імітатор показував, який з дрона ви скидаєте.

«Курт»: - Так, класна штука. Замовляємо за кордоном, нам ящиками доставляють. Ми туди вмонтовуємо гранату – і на спини «товаріщам». Що ми про них думаємо, те й робимо.

К.Л.: - І вдруге ми з тобою працювали… Тоді ми поїхали на позиції піхоти, де ти розвалив сусідню позицію з «термобарів». Де ти взяв «термобари»?

«Курт»: - Термобаричні заряди завозить логістична служба.

К.Л.: - Вони є на озброєнні в Україні? 

«Курт»: - Є. А є саморобки, які ми переробляємо з неліквідних боєприпасів або з того, що захопили у противника. І ми переробляємо, робимо своє, щоб воно більш було потужним. 

К.Л.: - Це в у тебе якесь виробництво, підвал, гараж? Це все робите?

«Курт»: - Майстерня. Ми назвали майстернею місце, де у нас працюють «уми», які на своєму місці, вони знають, що роблять, і як зробити з підручних матеріалів боєприпас.

К.Л.: - Скільки людей у твоїй майстерні?

«Курт»: - До шести осіб. По-різному, там хтось відлучається кудись, хтось на іспитах, хтось постійно. Там постійний движ, як кажуть, мов у мурашинку. Зробили це. Знову розробляємо боєприпас зі свого досвіду. Було завдання, штурмували позицію, нам вистачило одного вогнегасника, щоб зрівняти позиції з землею, набитого пластинами.

К.Л.: - Вогнегасника, перепрошую?

«Курт»: - Вогнегасника, в РПГ зарядженого, і ми вистрелили ним, куди треба, і позиція склалася просто. Ми підійшли впритул, де працювали, що потрібно було, завели туди людей і відійшли. 

В.Л.: - Чи виправдані сьогодні доволі жорсткі методи мобілізації?

«Курт»: - Я думаю, що мобілізацію неправильно проводять.

В.Л.: - Як би ти її проводив?

«Курт»: - Є таке розуміння стосовно мобілізації. У нас Президент оголосив загальну мобілізацію. Чому спочатку всі не мобілізувалися? Є таке поняття: той, хто хоче робити, шукає спосіб, а хто хоче петляти, – виправдання. Все, тут ні про що розмовляти. Там всі ті, хто потрібні. Але нам не вистачає людей. І мотивацію в людях потрібно всіма способами пробуджувати, щоб чоловіки розуміли, що вони – чоловіки. Ось, це така штука.

К.Л.: - Ми всі розуміємо, що це дійсно треба робити, але як? Тепер усе, що ми знаємо про мобілізацію, якщо подивитись в пабліках…

«Курт»: - Мені здається, треба людині дати право вибору, де вона хоче служити, воювати. Не всі можуть бути штурмовиками, не всі можуть бути танкістами або пілотами.

К.Л.: - Ну, всі захочуть бути пілотами.

«Курт»: - Якщо всі захочуть стати пілотами, то створімо армію з пілотів БПЛА. Дайте нам стільки дронів. Це ж не погано. Якщо у нас буде 500 тисяч операторів БПЛА, уявіть результат. Чому ні? От не кожен хоче бути снайпером. Хтось може просто будувати лінію оборони, яких тепер не вистачає. Можна мобілізувати людей, 10 тисяч, 20 тисяч, і сказати: ви будуєте лінію оборони. Але тут цивільний сектор має допомагати. Чомусь на початку війни люди йшли допомагати: рити окопи, будувати бліндажі, блокпости ставили, а тепер цього всього немає, зникло.

В.Л.: - Як ти ставишся до мобілізації жінок? І чи доводилося тобі воювати з жінками?

«Курт»: - До мобілізації жінок негативно ставлюся. Тільки добровільно щоб жінки йшли. Я вважаю, що дуже достатньо ще чоловіків... 

В.Л.: - А був бойовий досвід із жінками? Як вони себе проявляли?

«Курт»: - У мене були в підрозділі за весь час війни дві жінки. Одна – снайпер, Царство Небесне, вона загинула. Непогана була дівчина. Але все одно постійно відволікаєшся. Ти постійно контролиш це питання, щоб, як у побуті, нічого не сталося, так і на бойових. Якщо на 100 чоловіків є одна жінка в колективі, за нею будуть більш дивитися, оберігати та інше. Є в армії жінки, які такі бойові, навіть у штурми ходять, знаю про таких. Якщо у неї є бажання, чому ні?

В.Л.: - За десять років війни чи змінилося твоє ставлення до смерті?

«Курт»: - Так. Коли йшов, романтика була в голові, не розумів, що це таке. Я йшов, можна сказати, юним хлопцем. Думав, що дорослий, але це зовсім не так. А тепер у мене таке ставлення до смерті: скільки мені написано, стільки і проживу. Випадковостей нема. Якщо мені там буде честь зі зброєю в руках загинути за свою країну, то смерть нею скористається і забере мене. Якщо ні, поки я ще Богу потрібен, то не забере.

К.Л.: - Ви, по суті, на початку тримались малою групою, там, тут завдали удару, відійшли, завдали удару. Наскільки тепер це ефективно?

«Курт»: - Це ефективно, але залежить від завдання. Якщо є достатньо прикриття артилерії та з повітря безпілотниками, то можна виконувати завдання. Але достатньо має бути прикриття, а не один-два снаряди та безпілотник, який носитиме що п’ять хвилин гранати. Таке не підходить. 

К.Л.: - У нас тепер… збираються маленькі групи, які йдуть і виконують завдання.

«Курт»: - Спеціальне завдання це називається.

К.Л.: - Чи не думав, що, наприклад, твоєму підрозділові буде ліпше в ГУРі?

«Курт»: - Я думав про це, і були можливості. І є можливості тепер перейти. Але я вважаю, що тут діє правило: ти там, де маєш бути. Коли настане час, ми підемо туди, де найбільше будемо потрібні.

В.Л.: - А як ти зрозумієш, що настав час?

«Курт»: - Коли я побачу, що моя робота вже не є на цій ділянці фронту ефективною, зрозумію, що щось роблю не так. Я завжди працював інстинктивно. Якщо моя робота дає результат, а саме знищення ворога, то я роблю все правильно. Якщо моя робота перестає бути актуальною і не дає результату, я або шукатиму нові способи, або йтиму туди, де це буде працювати.

К.Л.: - У чому тепер твоя група найефективніша, коли триває, по суті, окопна війна?

«Курт»: - Це неправильне трактування війни.

К.Л.: - Тоді виправ мене.

«Курт»: - Тут все ділиться на ділянки фронту. У когось йдуть штурми, а хтось стоїть позиційно в обороні. Хтось продавлює противника, а хтось, навпаки, відходить. Найефективніше тепер роботу свою роблять дрони, тому що це розвідка, коригування артилерії, це влучання артилерії, це вихід тих же малих груп, про що ми розмовляли якраз. Дрон здатен завести тебе туди, де своїми очима й ногами не дійдеш ніколи. Тобто це велика допомога солдатові. Дрон – це друг бійця.

К.Л.: У тебе вистачає дронів?

«Курт»: Інколи так, інколи ні, хочеться завжди більше, ми не зупиняємося на тому, щоб постійно поповнювати наш арсенал дронів. Тому що якщо ти зупинишся, думаєш, що у тебе там є 20 Мавіків і це багато... Буває, така РЕБ працює на лінії зіткнення, що за день витрачаєш зо п’ять – і це вже не багато їх залишається. Це питання потрібно виводити на державний рівень і на промисловий рівень, щоб дрони безперебійно надходили у війська, в усі ланки підрозділів, без дрона зараз воювати вже дуже складно.

К.Л.: Ви самі копаєте собі окопи?     

«Курт»: Та позиція й сусідня, де я стою, – так, у мене дві позиції бойові, ми самі собі копали тунель, бліндаж, окоп. По сусідству – частково була позиція, ми її вдосконалили, втілили в той вигляд, в якому вона має бути.

К.Л.: У вас є запасні позиції на випадок НС?

«Курт»: Відсічні це називається, відсічна позиція, де ти можеш вести бій не так вже ефективно, якщо зрівняють з землею твою позицію, але зможеш вести: потрібно мінімум часу, щоб вдосконалити її і привести до нормального бою. Так завжди має бути: є основні позиції й є запасні позиції. Й є запасна лінія оборони – це взагалі інше.

В.Л.: Ви кажете, так має бути, а так є?

«Курт»: Не завжди і не всюди, але є.

К.Л.: Хто взагалі має будувати запасну лінію оборони?

«Курт»: Я думаю, інженерна служба. Потрібні люди, які на цьому знаються, це інженери, які вміють будувати – як цивільні, так і військові, але цивільні можуть стати військовими інженерами. І нам потрібна техніка, техніки не вистачає, яка буде будувати лінії оборони, це катастрофічно. Цим має хтось займатися, треба людей вести, щоби всі ставали й робили ці лінії оборони.

В.Л.: Ти казав сьогодні про таку дуже суттєву підтримку людей цивільних у Миколаєві, Херсоні, а як це відчувається на Донеччині?

«Курт»: Там населення, оскільки вони межують з Російською Федерацією, більш русифіковане в плані пропаганди, але не всі люди. Там через деякі канали знаємо, що багато людей, які чекають Україну, багато хто змінив свою думку, оскільки пожили при «русском мірє». Той регіон найближчий до Росії, хоча й там недалеко, де ми зараз перебуваємо, але там не так повпливало. Ми програли пропаганду в тих регіонах.

К.Л.: Ти десять років на війні, скільки ще ти зможеш воювати за Україну, ти про це думав?

«Курт»: Думав. Хай підзарядять – і я далі буду воювати, але треба підживлювати бійців, от як мене. Мені потрібно постійно, щоб я підживлювався мотивацією, яку мені дає моя нація, моя країна, і бути впевненим у тому, що після того, як ми переможемо на цій війні, що ми будемо потрібні суспільству, що від нас не відвернуться, як після АТО або ООС.

В.Л.: Ти відчуваєш, що ставлення суспільства, порівняно з АТО, зараз змінилося до військових?

«Курт»: Змінилося, але не всюди, не в усіх містах, але я це бачу в телеграм-каналах або на ютуб-каналах.

К.Л.: А в житті це бачиш?

«Курт»: Я не їжджу по країні, дуже рідко.

К.Л.: Що порадиш нашим глядачам для розуміння того, що у нас відбувається на фронті?

«Курт»: Телеграм-канал ваш.

К.Л.: До речі, я чув, ви запустили «мерч». Що це за «мерч»?

«Курт»: Я розробив лінію одягу, це такий проєкт був, щоб підтримати сім’ї загиблих та підрозділ, – спортивний одяг, тому що я спорт люблю. Це худі, футболки, спортивні шкарпетки.

К.Л.: Все з твоєю символікою?

«Курт»: Так, із символікою, з написами, але ми намагаємося бути оригінальними. Зараз на весну підуть у продаж панами й бейсболки – це те, що ми ще не робили, ми маємо бути оригінальними і свій продукт продаємо заради підрозділу та родин, які втратили членів своїх сімей.

В.Л.: І як, нормально продається?

«Курт»: Потрібна більша розкрутка реклами медіа, але вже на рівні військових – дуже добре відомий бренд, багато хлопців купують. Гадаю, потроху ми дійдемо до того, що зможемо частково взяти на себе забезпечення сімей, бо якщо ми не будемо підтримувати сім’ї побратимів наших загиблих, то я думаю – з часом їх не буде підтримувати ніхто.

В.Л.: То ти не віриш, що суспільство буде довго пам’ятати про той подвиг?

«Курт»: Те, що я бачив в АТО й ООС, тепер не вірю.

В.Л.: Але це різне, тоді, мені здається, багато людей не розуміли, що відбувається, не було донесено.

«Курт»: У мене є приклади тих, хто вже не перебуває у війську, хто втратив кінцівки або звільнений з армії по хворобі. Маю приклади живі, я не вірю вже...

В.Л.: А як ти взагалі оцінив би рівень психологічної підтримки? У тебе були випадки, коли ти бачиш, що хлопець у тебе в підрозділі якось «пливе», на межі?

«Курт»: Були і не раз, ми даємо таким людям відпочити, а потім приймаємо рішення спільно з бійцем: якщо він каже, що «я вже не можу», то я не затримую таких людей, намагаюся йому допомогти в цьому питанні. Я запропоную йому або якусь медичну допомогу на своєму рівні, наскільки я зможу організувати через знайомих у цивільному житті. Якщо я бачу, що у людини, так би мовити, потекла стеля, то з такою людиною краще не йти в бій, тому що може будь-що трапитися, але такі випадки є і це проблема війни, не всі ми здатні. Я був десять років у різних ситуаціях, але я тримаюся, у мене були натхненники, які загартували мій характер, – і все, я не переживаю з цього приводу. Якщо за десять років не став якимось психопатом, то значить – все буде добре.

В.Л.: Ти кажеш, що у тебе були натхненники, а можеш сказати – хто це, або взагалі – кого ти вважаєш героями?

«Курт»: На цій війні чи загалом?

В.Л.: Давай загалом.

К.Л.: Давай спочатку на цій війні, а потім загалом.

«Курт»: Для мене на війні, якщо брати такий образ, з різних людей я можу зібрати: це Донецький аеропорт, Іловайський котел, оборонці, вони формували дух незламності у тих, хто йшов на війну, Дебальцеве – як хлопці там трималися. І такий образ – з багатьох людей, я не хочу називати прізвищ, щоб когось героїзувати, а когось ні, для мене великий поштовх дали Ічкерія, я дуже багато про цю війну читав, дивився, вони показали, що маленький, гордий народ може протистояти великому тупому народові.

К.Л.: Так-от я повернуся до твоєї відповіді, що ти не згоден, що не треба ідеалізувати, називати імена. Навпаки – мені здається, що суспільство має знати героїв, їх імена, чути.

«Курт»: Для мене ті хлопці герої, які пішли з першого дня, з початку всього цього, вони для мене були основою, починаючи від бійців добровільних батальйонів, добробатів, – «Азов», «Правий сектор», «Дніпро», «Донбас» і багато інших. У нас багато було добробатів, вони для мене теж стали свого роду натхненниками. І загалом у Збройних Силах – показали себе добре чимало підрозділів, я не брав особисто собі когось за авторитет, а я брав загально. Для мене орієнтиром стала на той час та група людей, яка пішла в АТО, вони стали чимось таким, про що ми в книжках читали або по телевізору бачили в кіно, – це були люди, за якими я пішов так само. Розумієте, це у чоловіка вища нагорода, так було навіть у давні часи – це захищати свою державу, захищати свою територію зі зброєю в руках, це вища нагорода, що може бути, але не кожному вона дана, тут треба розділяти.

В.Л.: Як ти вважаєш, чи є сьогодні сенс до чогось закликати чоловіків, які виїхали за кордон, повертатись захищати, більше донатити, щось робити, якось виконувати свій обов’язок?

«Курт»: Якщо вони хочуть допомагати, нехай донатять нам, але хай розуміють: коли ми будемо закінчуватися, хай повертаються і стають на наше місце або нехай готуються до війни у Європі.

В.Л.: Дуже часто буває, що цивільні не знають, як правильно спілкуватися з військовими, тобто хочуть, можливо, підійти на вулиці, сказати слова подяки, але ніяково себе відчувають, бояться, соромляться. Як ти вважаєш, треба підходити і висловлювати подяку цивільним чи не чіпати навпаки? Особисто тобі – було б приємно, щоб цивільний підтримав?

«Курт»: Було би приємно, потрібно підходити до військових і підтримувати їх. Розумієте, якщо військові мовчать, – це не значить, що вони невдячні людям, які допомагають Збройним Силам України. Ми дуже вдячні, ми бачимо, скільки йде допомоги, інколи навіть не потрібно слів. Але якщо людина проявляє неповагу будь-де на вулиці, в транспорті чи потязі, то військовий здатен проявити агресію або стриматися і просто піти, – це неприємно, коли тебе ображають. Розумієте, має бути культура-мілітарі в країні, щоб люди вийшли на той рівень: якщо людина іде у формі – це захисник.

К.Л.: Що для тебе перемога?

«Курт»: Збереження Держави Україна?

К.Л.: Ми можемо втратити нашу державу?

«Курт»: Можемо, на даному етапі так. Розумієте, держава, вона така штука, в якій мають бути декілька факторів – нація, армія і своя культура. Якщо хоч щось із цього випадає, ми не є нацією й державою. Якщо людина не здатна себе ідентифікувати… Наприклад – я зі сходу України, але я знаю, що я українець, мої предки всі були козаками на Січі, то я теж українець, я знаю, що я українець. А коли людина, щоб не воювати, каже: «Мне все равно, под каким флагом жить», – то це вже не нація, це народ, як у Росії, там є натовп і народ, але там немає нації, немає коду свого. Нам потрібно десятиліттями виховувати це в людях, щоб вони розуміли свою історію, бо без історії немає майбутнього у людей. Так само армія: нам потрібно будувати й будувати, потрібно зараз усе зробити, щоб втримати армію. Україна зникне в той день, як зникнуть Збройні Сили. Сильна армія – це запорука держави. Це факт.

К.Л.: Ти віриш, що зараз цю війну можуть заморозити?

«Курт»: Частково так.

В.Л.: І як ставишся до цього?

«Курт»: Негативно. Як може ставитися людина, яка десять років воює? Звісно, негативно! Чому? Тому що хлопці гинули на фронті не дарма, не аби так загинуло стільки українців. Якщо ми зараз зупиняємося – все, у нас із часом заберуть і все інше. Ми маємо домовлятися, не без того, але не про те, щоб віддавати свої території. Якщо вони не хочуть помирати, ми готові зупинитись, вони виходять і ми виходимо на свій законний кордон. А потім – перемовини.

В.Л.: Усі ці заяви, заклики Україні йти на перемовини, заморожувати – це ІПСО російське чи реально люди не розуміють того, що ти зараз сказав?

«Курт»: Люди не розуміють, та й ІПСО це теж, це комплекс дій російської пропаганди та російської політики. Розумієте, у них така політика в державі, як я її бачу, – дуже така гнила, але там є фахівці своєї справи, які здатні впливати на людей, вони дуже в цьому напрямку багато працюють. Якщо наші люди зараз схилять голову і скажуть, що давайте домовлятися, щоб просто спинитися, – це вже було, вже домовлялися, відводили зброю. Як показала практика війни, з росіянами домовлятися ні про що не можна, вони не цінують своїх солдатів, а люди думають, що вони будуть цінувати інших. Ні, цього не буде. Їм і народ не важливий, там потрібно відрубувати голову, а потім вже домовлятися з іншим.

В.Л.: Я думаю, що в України є шанс перемогти цього внутрішнього ворога, перемогти корупцію, зупинити це все.

«Курт»: Є, нехай пустять наверх людей, які трохи повоювали, – і все буде.

В.Л.: А ти вважаєш, що військовим треба йти в політику?

«Курт»: Так, треба, але тільки тим людям, які достатньо будуть кваліфіковані в цьому питанні, які розуміють проблеми людей і суспільства нашого. Але у нас дуже багато недовіри до військових є, так чи інакше, все одно. Зараз до нас є довіра тільки в тім, що ми вистоїмо. Чомусь так: от ви вистоїте – і все. Почекайте, а коли дати нам право голосу і підписати дозвіл на зброю і все, немає?

К.Л.: Що ти розкажеш гіпотетичним онукам про війну? Дід воював?

«Курт»: Я своїм онукам розкажу від першого дня до останнього, якщо виживу. Я пам’ятаю все і ми все знімаємо на відео. З першого ж дня, як я приїхав, а в 2015 році я вже почав знімати повномасштабно свою війну – і по сьогодні ми знімаємо. Я їм відео покажу і розкажу, як було. Я буду своїм дітям казати або онукам, хто нам ворог як усередині держави, так і за її межами, тому що для мене особисто Росія – вже ворог мабуть до самої смерті. Те, що вони зробили, ніхто не може пробачити, я не вибачаю їх. Ми маємо зробити все, щоб років 300 покоління робили так, щоб вони й у трунах перекидалися за кордоном у себе. А ми маємо перемогти і ми переможемо! Я думаю,– російська армія закінчиться рано чи пізно.

В.Л.: Будемо вірити.

К.Л.: Скажи, будь ласка, одним словом, яка найважливіша річ для українського суспільства просто зараз?

«Курт»: Єдність.

К.Л.: Дякую – за те, що прийшов і за цю відверту розмову.

Влада Ліберова, Костянтин Ліберов

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі «Ukrinform TV»