Василь Галамай, «Джміль», бойовий медик, командир взводу ЗСУ

Гість 18-ї програми Костянтина і Влади Ліберових – Василь Галамай, позивний «Джміль». Тепер Василь є командиром взводу в 14-му окремому полку, 3-му батальйоні «Нахтігаль», однак роботу бойового медика не забуває та завжди бере зі собою на завдання медичний рюкзак. У 2014 році Василь брав участь у Революції Гідності, на Майдані був важко поранений. Під час повномасштабного вторгнення РФ воював на Київщині, Херсонщині, у Бахмуті та Соледарі. Нагороджений орденами «За мужність» ІІ та ІІІ ступенів.

Василь Галамай розповів про роботу на передовій та хитрощі ворога, ворожу пропаганду, мобілізацію та бачення майбутнього України. 

К.Л.: - Розкажи, будь ласка, про «Нахтігаль».

В.Г.: - Наш батальйон – це батальйон 14-го окремого полку. Дуже цікавий такий, і я тішуся, що сюди потрапив, адже мої однодумці – хлопці, які прийшли сюди всі після відбору, після співбесіди. Хлопці, які, крім того, що зарекомендували себе позитивно на війні, є освіченими, активними в житті.

Тобто до повномасштабки вони були такими доволі дієвими і переважно мали досвід участі в бойових діях. У батальйоні, коли ми не на бойових, а повернулися з завдання, дуже активно займаємося спортом, читаємо. Ну, як не дивно, дуже багато хлопців читають, маємо цікаві бесіди, спілкуємося. О, там є колеги такі, що сьогодні ми спілкуємося польською, і ми весь день собі, чи два, чи три, там скільки домовимось, спілкуємося польською для того, щоб удосконалити свої знання, освіжити. Адже коли ти на війні, тут є зовсім інші пріоритети, але не можна не розвиватися.

У нас в багатьох є, завдяки друзям, десь чотири десятки книг. Це в мене в кімнаті поробили шафи, полички і там зберігаємо книги. Читаю, як є змога, це супер. Бігаємо, тренуємося. Їхав сюди, до вас, книгу взяв зі собою. Тобто інтелектуальне зростання для кожного воїна також важливе, не менш ніж фізичне тренування, аніж злагодження команди… Дуже важливо тренувати мозок.

К.Л.: - Скажемо так, за специфічною назвою вашого батальйону, ви потрапляли до російських медіа, читали про себе новини?

В.Г.: - Я вам скажу, до російських медіа ми потрапляли ще десь у році 2018-му, мабуть, останнього разу. Адже нас називали «львовские нацики», через що? Через активну участь у процесі декомунізації Львівської області. І, зокрема, навпроти училища військового, Сагайдачного, на вулиці Стрийській у Львові, був монумент, присвячений певній річниці створення Совєцької армії, тобто загарбницької армії. Не там перемоги над нацизмом, фашизмом чи будь-чим. Ми були одні з тих, хто добився повного його демонтажу. За це на нас люди, яких уже офіційно Служба безпеки України переслідує як зрадників, писали в поліцію скарги, заяви. Там ніби ми фізично якось на них впливали, лайкою і т.д. Тобто ще тоді ми потрапляли в об'єктиви камери. Скабєєва показувала в себе там. Ми робимо справу, яка важлива для всієї громадськості, й не зважаємо на таке. Але от таке часто більше в ті роки траплялося, й тут немає нічого дивного.

К.Л.: - А які взагалі завдання виконує ваш батальйон?

В.Г.: - Знищуємо ворога, як і всі. Просто робимо це завдяки безпілотним авіаційним комплексам, FPV-дронам. Знаходимо, виявляємо, знищуємо. Все. Допомагаємо побратимам, які сидять в окопах, піхоті, взаємодіємо максимально зі всіма.

К.Л.: - Наскільки тепер все добре з розвитком технології, наприклад, у твоєму взводі, що у вас змінилося за останній рік?

В.Г.: - Зокрема, наш взвод використовує FPV-дрони. Після кожного завдання ми всі недоліки, помилки усуваємо... Ми працюємо за принципом «After Action Review». І кожного разу пропрацьовуємо, якщо вимагає певна ситуація, певний день, певний виліт і глобальніше – виїзд.

Це все ми систематизуємо. Проводиться аналітика цих всіх дій. І потім за висновками ми поліпшуємо обладнання, закуповуємо те чи інше обладнання, щось міняємо. Тобто це все ефективно доволі й дуже дієво відбувається, і мені це дуже подобається.

Думаю, що в перспективі не такій далекій нам вдасться зробити великі зрушення, адже є результати, якщо ви дивитесь новини, стежите, що більшість нафтопереробних заводів у зоні досяжності, великі, були вражені різними безпілотниками. Тобто якщо в 2022 році ми цього не могли зробити, тепер це все відбувається доволі ефективно. Порівнюючи, ми бачимо прогрес. Так, в нас, можливо, немає стільки дальніх і якісних, власного виробництва, комплексів, як є в росіян, однак це не означає, що ми не оперуємо іншими комплексами.

К.Л.: - А які у вас тепер головні проблеми в ураженні цілей? Що росіяни робили для того, щоб вам було це складно робити?

В.Г.: - Дуже активний РЕБ. Вони його історично мають добрим, вдосконалюють. Є, відверто, такі недієві моделі, тому що хлопці вражали техніку, на якій був якийсь тип РЕБа, однак це не допомагало. Плюс активно вони тепер почали знову муляжі… Муляжі різні роблять. У них народна така ще кмітливість присутня. Останнього разу, як ми працювали, був штурм. І десь вісім FPV всадили в танк, поки хлопці його знищили. Тобто вони обварюють його, ще поки холодно, щоб він не перегрівся. Так розумію, просто обварюють тотально додатковими пластинами металу, натягують сітки. Ящики від БК бачив, теж мав один уздовж гусениць, щільно набитий, збитий, якось зафіксовані й напхані піском чи землею, щось там було таке, потім то не допомогло. Але постійно вони щось таке майструють, окрім засобів, яким їм видає їхнє міністерство оборони.

К.Л.: - Чому «Джміль»? І як давно «Джміль»?

В.Г.: - Ну, то одразу, як пішов ще парамедиком...

К.Л.: - Тобто «Джміль» не знав, що він буде літати на FPV?

В.Г.: - «Джміль» не знав на той момент, як він пішов у «Добробат», що буде таке повномасштабне вторгнення саме в 2022 році. Я знав, що цей ворог у нас все життя буде, скажімо так, свідомо не давати нам розвиватися як державі, але що це так швидко буде, мабуть, що й не підозрював.

Люблю мед. Багато говорю, хоча я, до речі, з часу повномасштабки став виваженішим, мабуть, спокійнішим і почав менше говорити, а ще більше слухати людей. Далі, коли я на БР, ніколи не голюся. Борода в мене росте просто до таких розмірів, я такий бородань…

Я, знаєш, колись читав дослідження про американську армію, і вони, як брали індіанців, що кого вони не стригли, там в них краще сприймали, вони ніби інформацію з оточення зчитували, такі метафізичні якісь явища, і я взяв собі за принцип не стригти. Можу трошки підстригти вуса... Коли я вже просто їм сухпайок, і ти відчуваєш, що жуєш вуса, і ти такий: о’кей, десь там ножиці в парамедика, підстриг трошки вуса, може бути супер.

І Ніл Хасевич (то один з ідеологів УПА, автор майже всіх нагород і дереворитів, оцих листівок агітаційних, які ви бачили, можливо, десь в пресі), то в нього один, до речі, з позивних був «Джміль». Це мені теж до вподоби було, оскільки я колекціоную різноманітну таку тематику, і в мене родичі були в УПА…

К.Л.: - Як ти взагалі бачиш наше життя з Росією в майбутньому? Бо я про це насправді багато думаю. Я розумію, що в будь-якому разі кордон нікуди не дінеться, і вони будуть існувати далі. Як нам жити? Як до них ставитися?

В.Г.: - Перше, скажу тобі, погоджуюся, кордон ніде не дінеться. Друге, моє бачення щодо цього таке: ми не повинні дивитися на них, як з ними жити, ще щось. Ми повинні настільки розвивати свою країну технологічно, соціально, науково, тобто в усіх сферах, щоб могли собі дозволити не лише стримати їхню агресію в майбутньому, а за потреби їх, скажімо так, придушити, щоб вони не могли ні використати ядерну зброю, ні інше.

Ми не маємо дивитись ні на кого тепер у світі, а рвати, і метати, і йти вперед. Розвиватися, розбудовувати і зростати. Лише безумовні, на мою думку, чинники дадуть нам змогу бути сильними в цьому світі. Тому що тільки на сильних зважають, а я бачу лише дві сили. Перша сила – це м'язи, друга – розум. І в цьому напрямі наші люди мають розуміти і розвиватися.

В.Л.: - Розкажи, будь ласка, про випадок із Сирським у Соледарі.

В.Г.: - У Соледарі наш батальйон попав у дуже вже складну ситуацію. Нас туди перекинули, коли  ворог будь-якою ціною рвався… Це були «Вагнера» групи повністю, покійний Пригожин, дай му, Боже, здоров'я, як то кажуть… Нас було тільки п'ятеро, так нормально насипали, але ми тримали все одно сектор, поки двох з нашої групи не поранили.

Нам довелось відкотитися назад, підійшли інші наші сили. І от ми притягнули поранених на «стабік». Мені кажуть: лишайся, бо я одна, один медик на всю «банду». Кільце затягується, ми вже в такому наполовину оточенні були. Але команди кидати позиції не було. Дійшло до того, що ми були в оточенні, на місці, й противник єдину дорогу взяв під вогневий контроль, все по асфальту, ніхто нікуди не їздить вже, абсолютно. І коли ситуація вже така з напівкільцем доволі критична, комбриг доповідає постійно десь вище, приїжджають Сирський ще з якимись генералами.

К.Л.: - До вас у «стабік»?

В.Г.: - Так, на штаб…

В.Л.: - І який перебуває в цьому напівоточенні?

В.Г.: - Так, у Соледарі. Прямо перед шахтами соляними. Ну, приїжджає, про ситуацію йому доповідають, вони думають, як то розрулити, ще щось. І до нас тут поранених привозять, працюємо. Дарина у нас, вона як хірург, досвідчений і бойовий медик, тобто дуже-дуже крутий. Вона каже: «Так, Джмелю, стаємо, працюємо». І ми працюємо, поранені кричать… І тут в один момент – все, забрали пораненого на евакуацію. І ми так: гоп, ага, і швидко треба ті калюжі крові стирати. Тому що це все просто ногами розносилось. І ми так: гоп-гоп, всі шмати, підтираємо кров, дивлюся – в калюжі стою, відходжу, рукавички, сам весь у крові, і так: фух, – чую, когось штовхнув. І перепрошую, і так обертаюся, а там Сирський з телефоном: «Це я перепрошую, працюйте». Типу, все о’кей. І далі, я так розумію, що він доповідав вищому. І от така ситуація, стикнувся, скажімо так, з головнокомандувачем, у прямому й переносному сенсі слова.

В.Л.: - Чи стежиш за законом про мобілізацію?

В.Г.: -Тут дуже важливий складник, кого мобілізовують. Розумієте, як на мене, нам не треба кількісно, не треба людей під генделиком ловити, має бути якісно… Я знаю випадки, коли людей хапає там міжхребцева якась грижа, ще щось, люди не можуть розігнутися, а за штатом вони ж то є, у вас є бійці – воюйте.

Це все повинно мати систематичний характер – ось підхід. Закон про мобілізацію, до речі, спричинив надзвичайно великий шквал. Я отак дивлюся, гортаю інформаційні різні ресурси. Там просто від одних – хейту, від інших – бравади… Ну, дуже-дуже по-різному. І це також дуже важливо, щоб правляча верхівка, керівництво нашої держави чітко донесло меседж, чому потрібний цей новий закон, яка його суть, як він буде працювати.

В.Л.: - У тебе є обереги?

В.Г.: - У мене є хрестик дерев'яний.

В.Л.: - Без чого ти не підеш на завдання?

В.Г.: - Без медичного рюкзака, реально, я не якийсь мегазабобонний. Просто є традиції. Та не стрижу бороду. Тягаю всюди той рюкзак, так, тягаю. Бо справді він наче і компактний, продуманий. Нічого зайвого, але там є вага.

К.Л.: - Скажи, будь ласка, на твою думку, одним словом, – що тепер найголовніше для українського суспільства?

В.Г.: - Перемога. Якнайскоріша. Ну, коли вона буде, розумієш, тут не можна так казати. Це не дитину виносити, знаєш, 9 місяців… І від того, що ця Перемога не буде швидкою, вона не стає менш важливою. Так, але тут сама суть, яку ти вкладаєш у слово «Перемога», розумієш? Для мене Перемога – це коли ми відвоюємо свою землю, наші громадяни повернуться, і ми зможемо не повертатися до попереднього стилю життя, а піднятися далі, далі, далі, кожного дня, місяця, року на новий щабель, будемо задавати тон для своїх політиків, економістів, державних мужів, діячів і для суспільства. Перемога буде комплексною. Не лише календарною, що ми в такий-то день повернули землі, а значно глобальніше. Адже ти маєш зрозуміти, що те, що на нас напали, це не лише територію забрали, – це знищення нашої нації, потужна міграція біженців, відплив мізків, капіталу і будь-чого. Не може бути держава без громадян.

Влада Ліберова, Костянтин Ліберов

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі «Ukrinform TV»