Пам’яті десантника, комвзводу «Маґури», мера Лебедина Олександра Бакликова

Він пішов на фронт із місцевої політики після деокупації Сумщини, загинув, прикриваючи собою молодого побратима.

Олександр Бакликов загинув на фронті 14 квітня 2024 року. Це була відважна смерть: автівку, в якій він, комвзводу гранатометників 47-ї штурмової бригади «Маґура» рухався разом із побратимом, росіяни обстріляли з кулемета із засідки. Бакликов прикрив собою молодого побратима. Той поранений, але вижив. Відважний же мер Лебедина, десантник, повернувся в рідне місто на щиті.

Олександр Бакликов пішов на війну після деокупації Сумщини добровольцем, восени 2022-го року. Служив в ЗСУ командиром гранатометного взводу в 47-й штурмовій бригаді «Маґура», з честю та гідністю виконував бойові завдання на пекельному Авдіївському напрямку.

На його смерть колега по місцевому самоврядуванню Сумщини мер Тростянця Юрій Бова: «Україна втратила Героя і Патріота. Не можу досі повірити...»

Бова одним із перших розказав і обставини смерті хороброго колеги поблизу населеного пункту Новобахмутівка Покровського району Донецької області.

Олександр Бакликов народився у Лебедині на Сумщині. Працював токарем, учителем, був приватним підприємцем. У 2015 і 2020 роках був обраний міським головою Лебедина. У вересні 2021-го депутати проголосували за дострокове припинення повноважень Бакликова, проте згодом суд поновив його на посаді.

Через рік, уже після вторгнення, деокупації Сумщини та налагодження життя в містечку й громаді під час війни, у вересні 2022 року Бакликов повідомив, що долучається до лав ЗСУ. Назвав це «відрядженням для пришвидшення нашої перемоги».

Той допис Олександра Бакликова процитували усі медіа, які повідомляли про його загибель — й не дивно, адже слова військового до болі правдиві й відгукуються у серці кожного.

«Як міський голова, я вважав і вважаю, що із 24-го лютого моїм головним завданням було не допустити окупації міста і всієї громади. Разом з вами та ЗСУ ми не тільки виконали цю святу місію, але й звільнили Сумщину від окупації. Знаючи оперативну ситуацію, переконаний, що 24 лютого вже не повториться. Але є ще значна частина України, яка чекає на визволення, - казав Олександр Бакликов. - Сьогодні йде третя світова війна проти кацапської орди. Війна за життя кожного українця, бо мета кацапії знищити українців, як націю. Колишніх десантників не буває. І мені, здоровому, досвідченому десантнику неймовірно боляче ховати наших дітей, які гинуть за Україну, за кожного з нас. І тому я ухвалив рішення, яке вважаю єдино правильним. Я відбув у відрядження для пришвидшення нашої перемоги. Сам багато чого вмію і зможу поділитися цим з молодшими братами по зброї. А чомусь ще й вони мене навчать», - писав у вересні 22-го Бакликов.

За словом у кишеню чоловік ніколи не ліз, був принциповим по життю, завжди мав свою думку та відстоював її.

«Сьогодні війна продовжується, але знову дехто про це забув або й не помічав. Кожного дня гинуть наші рідні і близькі люди, а деякі пропиячили під час бойових дій і продовжують це робити й зараз. У битвах за гуманітарку готові повбивати не тільки працівників апарату виконавчого комітету (що навіть не «нюхали» її), а й одне одного», - відверто називає речі своїми іменами Бакликов у своєму Фейсбуці.

На його сторінці є й посмертний допис, зроблений друзями — в ньому остання воля Бакликова.

«Раптом, що трапиться, і незалежно коли (навіть через 10 чи 40 років), але скажеш моїм, щоб навіть близько не було таких істот як Зікєєва, Горошко, химичі, ячменьови, трояни і т.д. Жодного бл#ського депутата, що брали участь в шабаші проти громади 2021 року, не повинно бути (окрім адекватних з минулого скликання). Це моє прохання (чи волю) опублікують на моїй сторінці. Щоб навіть звідти вони почули мій голос і зневагу до них», - волив десантник, мер Лебедина.

Олександр Бакликов був прекрасний оратор. У дописі на честь «свята ВДВ» пояснює, що ж це таке — бути десантником та чому колишніх десантників не буває.

«Шановні, представники «крилатої піхоти»! З 1930 року, 2 серпня було Днем народження ВДВ СРСР.  Військ, що мали і мають величезну, і водночас суперечливу, історію. Але що є беззаперечним, так це те, що десантник не просто та людина, яка зробивши перший раз крок у блакитну безодню, ніколи цей крок не забуде і відчуття вільного польоту пронесе через все своє життя. Десантник – насамперед, той, хто ніколи не складе зброю, не стане перед ворогом на коліна, а в разі потреби, без вагань, віддасть життя за своїх друзів по зброї, за мирний спокій свого народу. Сьогодні 2 серпня! Вже 3 роки як цей день не є офіційним святом Військ Дяді Васі (генерала Василя Маргелова, уродженця м. Дніпро). У 2017 році його перенесли на 21 листопада, день Архистратига Михаїла, командира «божого війська» та покровителя десантних військ ЗСУ. Що для мене цей день? Дуже важко сказати однозначно. Я й раніше не напивався у цей день «до чортиків» та жодного разу не купався у фонтані. Для мене це день пам`яті.(...) А ще я згадую друзів. Дістаю альбоми з фотографіями, беру телефон чи сідаю за комп`ютер. З ким є зв`язок – дзвоню, з радістю чую голоси своїх друзів. Нас поріднило блакитне небо і ми такими рідними й залишимось!»

Олександр Бакликов дуже чітко виказував свою позицію як військового, котрий служив в Радянській армії — але захищав і, зрештою, загинув за рідну землю від кулі тих, хто нині є спадкоємцем цієї армії.

«А що робити з тим, що свого часу я був маленькою частиною 106 Тульської дивізії ВДВ?! З одного боку - це була еліта ВДВ. З іншого – саме ця дивізія брала участь у нападі на мою УКРАЇНУ! І сьогодні від їх зброї гинуть наші громадяни, наші військові, що боронять Україну, у т.ч й мої брати - українські десантники. Що з цим усім робити? Нічого! Просто жити, робити свою роботу, боронити СВОЮ УКРАЇНУ і нічого не забувати. Як можна забути друзів живих?! Як можна розділити чи забути загиблих та померлих друзів?! Вважаю, що це потрібно сприйняти і продовжувати з цим жити. Це важко робити, але потрібно. Заради всіх, хто загинув і гине за волю України, заради наших дітей, заради майбутніх поколінь, заради України», - писав Бакликов.

На сторінці міського голови Лебедина багато фото й дописів з його участі в житті міста. Видно, що за рідний Лебедин він вболівав щиро та прагнув розвивати місто. І видно також, що люди за це його любили.

Свого мера лебединці зустрічали на щиті й проводжали в останню путь навколішки.

Дорогу, по якій везли загиблого, встелили червоними тюльпанами. 

Поховали Олександра Бакликова на Алеї Слави у Лебедині з військовими почестями поряд з іншими солдатами, які загинули за волю і незалежність України.

Світла пам’ять відважному меру Лебедина!

Фото: Фейсбук Олександра Бакликова, Лебединська міськрада