Півтори тисячі джипів для ЗСУ від однієї київської СТО

Андрій Бурахович знає, які ризики несуть водії на війні. Тож «музею» на СТО йому не треба: Просто перемогти й забути, що ти робив для цього…

«Пташки летять на Схід» – креативно збирало донати при в’їзді на СТО симпатичне кафе, на оголошенні якого були намальовані машини і снаряди.

Я прийшла на станцію технічного обслуговування «Всюдихід» в одному із районів столиці раніше призначеного часу і зайшла на каву.

«Всюдихід» – СТО, яка вже 10 років на зібрані волонтерством та благодійницькі гроші купує і ремонтує позашляховики для війни. За цей час вони привезли звідусіль – з України, з-за кордону – та відремонтували півтори тисячі машин (переважно позашляховиків) мало не для всіх бригад ЗСУ.

Укрінформ напросився відвідати цю київську СТО.

За пів кварталу до входу на станцію стоять один за одним припарковані позашляховики різних марок, але майже всі – тактичного кольору, в пікселі – чекають черги. Ці машини після дбайливого «лікування» поїдуть на фронт, вони будуть возити розвідників, піхоту, артилеристів, а деякі з них, передусім пікапи, будуть евакуювати поранених.

Оскільки історію нашого спротиву та перемоги писатиме все суспільство, нам здалося цікавим і доречним подивитися на війну очима Андрія Бураховича, очільника цієї СТО, професійного автогонщика, переможця багатьох змагань з трофі-рейдів (саме перегони на позашляховиках).

Він добре знаний «джипар» (так на сленгу називають людей, які ремонтують джипи), в житті мовчазний та трохи сором’язливий, бо сходу попереджає: «Я не вмію давати інтерв’ю. Але можу провести екскурсію».  

- Давайте. Ми просто будемо слухати і дещо уточнювати, – проходимо в перший бокс станції, де для ремонту ходової частини на підйомниках «підвішені» машини.

- От цей «Ленд Крузер» і он та гарна «Тойота», – в голосі Андрія відчувається задоволення своєю роботою, – незабаром поїдуть на фронт. Я займаюся ремонтом машин з 2008 року. Був учасником Революції гідності, вдень працював тут, а вночі віз на Майдан «начинку» для коктейлю Молотова – відпрацьовану оливу. Коли у 2014 році почалася війна, анексія Криму, мені подзвонив колега, власник автосервісу з Харкова, і сказав, що його підлеглий служить у батальйоні «Донбас», зараз він у Києві і йому треба допомогти з машиною. Ми його авто «забронювали» і поставили турель для кулемета. Що таке турель? Це така поворотна штуковина, ставиться в кузов пікапа, а на неї зброя навішується – кулемет, наприклад. І далі закрутилося, почали надходити ще машини. Ми були готові віддати все для перемоги.

У нас нині з десяток різних напрямків роботи. Хлопці, які на фронті, знають, чим ми тут допомагаємо: можемо знайти машину і все, що треба до неї, відремонтувати. Надходять запити на запчастини, на витратні матеріали для обслуговування позашляховиків. Ми на платформах, буває, забираємо побиті авто з фронту (Краматорськ, Слов’янськ) тут відновлюємо, повертаємо назад. Деколи приганяємо машини з-за кордону. Це вже процес налагоджений.

Я прошу Андрія розповісти про початок Великої війни.

- В лютому 2022 року тут, у дворі, в мене стояло два десятки машин і деякі власники казали: якщо треба, то хай військові забирають. І наші бригади їх брали для оборони Києва. Отут стояла розібрана для ремонту машина  «Міцубісі Паджеро». Власник-айтішнік мені каже: «Андрій, віддавай мою машину». А я тоді відвозив родину на Західну Україну. Дзвоню знайомим хлопцям, танкістам 72-ої бригади, кажу, є машина, треба тільки зібрати. Вони приїжджають на СТО (ще розпал боїв навкруги Києва), а тут все є: інструмент, запчастини. Хлопці з бригади самі її збирали, десь день на це в них пішов – і на фронті машина, воює. До слова, мій клієнт, власник IT-бізнесу, віддав кілька дуже дорогих машин, всі воюють.

Звісно, люди не всі у нас такі, як він. Якось приїжджає чоловік на дуже дорогому авто, я б сказав, непристойно дорогому, а за ним – на евакуаторі - стара дешева машина, розбита абсолютно – і каже, що хоче віддати оце от на армію. Мені просто стало... Я відмовився таке ремонтувати, бо це не те, на чому можна їздити воєнними дорогами Півдня та Сходу. Було дуже неприємно.

Нас тут десятеро людей працює на «Всюдиході», ми шукаємо, привозимо, ремонтуємо, і це ми не один раз робимо, наче для такого собі «алібі», це постійно, до перемоги.

Я розпитую, як змінюється характер роботи у ході війни. 

- Армії позашляховики весь час потрібні, – каже Андрій, – а машини мають властивість закінчуватися. Деякі джипи армія викупила у власників, моїх клієнтів. З ближніх країн всі підходящі б/у машини вже вигребли. У Польщі, Німеччині їх уже просто немає. Ми нині бронюємо авто у Британії та Швейцарії. З Швейцарії вже три машини, які я забронював, їдуть в Україну.

А з фронту до нас іноді привозять такі машини, яким взагалі-то пора на металобрухт… Але ми тут воюємо за кожну. Зараз ви побачите.

Ми заходимо в наступний бокс, де стоїть джип зі вщент розвороченим передком. Так виглядає авто «поранене» FPV-дроном.

- Це машина з бригади, – розповідає Андрій. – Хлопці пішли працювати, а тут прилетіло, добре, що їх там не було. Ніхто у Київській області не брався за такий ремонт. Але ми беремося – буде ще жити й воювати машинка. Звідки що зняти у нас є – за стінкою можете побачити машину-донора. 

Перший рік Великої війни автосервіс «Всюдихід» працював для ЗСУ безплатно. Але ремонт позашляховика – це як купити машину: доставити (деколи з країни реєстрації, деколи з фронту), забезпечити запчастини, відремонтувати, відправити назад – це все видатки, які самостійно не потягне жодна команда. Тож при СТО був створений благодійний фонд. А зарплати в команді джиперів – середні по ринку і менші, ніж отримують хлопці з автороти в зоні бойових дій.

- Ціни на машини зросли, раніше вона обходилася в 3-4 тисячі, а нині це 6-7 тисяч євро, з ремонтом всі 10. Військові часто оголошують збір коштів – у них свої родичі, друзі, роботодавці (при мирному житті). Але їм потрібна допомога, щоб ці машини доставити на СТО. А привезти автомобіль з-за кордону – то цілий квест: знайти, купити, оформити, знайти водія, перегнати за 2-3 тисячі кілометрів, прийняти в Україні..

Ми заходимо ще в один бокс. Я запитую в Андрія чи він знає, чиї це машини? 

- Ми з 72-ою бригадою працювали, з ГУР, СБУ, Альфою. Не всіх, але багатьох людей пам’ятаю, – каже Андрій, – ми маємо історію ремонту та відновлення кожної машини, а вони потім присилають мені відео з тих, які не можна виставляти в соцмережі…

Андрій дістає смартфон і показує відео з «гоупрошки» (відеокамера, яка кріпиться на каску). Там обстріл і миттєва евакуація пораненого бійця машиною, яку готували на цьому сервісі.

- Я покажу вам зараз ще одну машину для медичної евакуації, вона прямо з «нулів», вже другий місяць на етапі підготовки до ремонту. Візочок, який всередині – бачите? – це такі мобільні ноші, дуже дорого коштують – 1700 доларів чи євро. Хтось їм подарував.

Запитую, чи є тут ще «медичні» авто і Андрій розказує про них історії, наче це живі істоти...

-  От машина госпітальєра, на ім'я Сергій. Вона маленька для надання серйозної допомоги, але підходить для евакуації з «нулів», коли треба дорогою найпростішу допомогу надати. Ми їй зробили капремонт двигуна, перефарбували, зараз вже обкатуємо, готуємо до передачі. А он на тій машинці воює хлопець з британським паспортом, він сам її пригнав в Україну на початку війни. Він наш, ім'я українське, говорить українською,  але хтось з його батьків з Британії. До слова, у мене ремонтував машину медик Юра, який в Японії 7 років прожив, а коли почалась війна, повернувся і пішов на фронт.

Ми заходимо в останній бокс, де ремонтують двигуни.

- Це джип мого кума з батальйону «Свобода», у них дуже крута аеророзвідка, багато неприємностей роблять ворогу. У мене всі куми воюють…

Андрій раптом круто міняє тему: для мотора перегрів це практично смертний вирок. А машини з перегрівом до нас часто потрапляють. Ремонтуємо...

Ми виходимо на двір СТО, заставлений автівкам, здається, всіх можливих в Україні марок.

- Розкажіть про машини з вашого подвір’я. Чий це білий «Мерседес»? – прошу я.

- То у нас є давня клієнтка, така гарна, модна, гламурна, можна сказати. А на початку війни мобілізувалася, стала на блокпост. І досі воює. Зараз у відпустці, то просто хоче свою «мирну» машину обслужити, як належить, на СТО.

Андрій відкриває багажник «Мерседеса», і я бачу там тактичне взуття, десь 36 розміру (навчилися у нас роботи військові берці та кеди «жіночого» розміру!), бронежилет із наліпками «Мандруй. Стріляй. Кохай», розгрузка і каска в гарному маскувальному матеріалі – таке собі «зелене пір’ячко».

… А поруч стоїть здоровенний джип.

- Хлопчині, який воює на цій машині, 22 роки. Був штурмовиком, але зараз перевівся в аеророзвідку. 80-та бригада... Бачите ці два «Нісани»? Перший – це з 72-ої бригади, машинка воює вже, напевно, 10 років. Це дуже багато, бо авто на війні, на жаль, це витратний матеріал, вони часто гинуть, міняються…  Її водій Артем, артилерист, теж після контузії зараз відпочиває.  То він мені каже: «Андрій, я після контузії, тож без кондиціонера просто не переживу ще одне літо. Навіщо військовому кондиціонер? Хто про таке на війні думає. А коли в хлопця це вже третя контузія? То я для себе так зафіксував: треба максимально комфортно для Артема зробити».

Розпитую чи всі військові розфарбовують машини в тактичні кольори?

- Вже ні. На Херсонщині, скажімо, зараз вже не заведено обов'язково камуфлювати машини. Це якщо машинка «живе» в лісі, там, де їй це дійсно потрібно, то треба її маскувати. А якщо вона в містах працює, в тому ж Херсоні, наприклад, який сенс у тому камуфляжі? Тут все дуже індивідуально. Багато хто просять не фарбувати «в піксель», не робити машини військових одразу помітними, – розповідає Андрій.

- Які проблеми найгостріші? – питаю Андрія.

- Ми ж не звичайний автосервіс. Гроші мене хвилюють в останню чергу, зараз йдеться не про прибуток, а про мінімальну рентабельність. Але дуже хочеться ефективно використовувати ресурс. Якби була змога дещо інакше організувати логістику...  З тією ж Укрзалізницею, наприклад: вагонами, можна доставляти «поранені авто». Або хтось, скажімо, телефонує: їду з Краматорська, пустий, то ми туди вантажимо, що треба. І доставка коштує нам у вартість палива.

А ще Андрій хотів би мати бронь для хлопців, які працюють на СТО, їх усього то десятеро. Вони не ховаються, якщо призвуть, то підуть, а працювати кому? Ніхто з них не отримує зарплатню вище, ніж в авторотах ЗСУ, отримували б свої 30-40 тисяч. Але ж тут вони роблять те саме. Але Андрій вважає, що тут вони продуктивніше працюють.

Щоб підбадьорити, я кажу, що за кордоном ми колись зможемо показувати їхні роботи як взірець української СТО часів Великої війни.

-  А я хотів би це забути, як страшний сон... Фактично, я зараз займаюсь тим, чим займався попередні 10-15 років. Це підготовка автомобілів під складні умови експлуатації. І нині я гостро розумію, що це за «умови», які ризики несуть водії на війні. І якийсь «музей» робити і машини виставляти на подіумі в себе я не буду. Просто перемогти й забути, що ти робив для цього.

…Ми підходимо до виходу і я розпитую, чи не вони часом ще й власники цього кафе зі слоганом «Пташки летять на Схід»?

- Ні, але й вони нам допомагають...

Я заходжу в скляні двері кав’ярні, на яких написано: «Чекаємо сонечка». Замовляю каву. Хоча б чимось допоможу «пташкам».

Ярослава Міщенко, Київ