Микола Ворончук: Дрон дав мені шанс на виживання
Ветеран із Вінниччини з біонічною рукою, який дивом урятувався після поранення, збирає бойових «пташок» для побратимів
Коли росіяни захопили позиції його підрозділу, який залишився без боєкомплекту, за всіма законами «жанру» Микола Ворончук мав загинути. А він живий. І хоча через поранення втратив руку, вважає себе везунчиком. Каже, урятуватися йому допомогли молитви матері й дружини та сильні янголи-охоронці. А шанс на виживання подарував український дрон, що завис над бруствером, на якому він лежав поранений: наші побачили і прийшли за ним.
За силою духу і бажанням діяти, допомагати фронту і побратимам – це справжній воїн. Тому навіть із протезованою біонічною рукою він збирає бойових «пташок», які тепер виручатимуть на передовій інших захисників.
Свою історію Микола розповів кореспондентові Укрінформу.
НА ВІЙНУ – ЗАМІСТЬ БРАТА
Микола Ворончук родом зі Жмеринського району, а тепер мешкає із сім’єю у містечку Бершаді. Розповідає, що до повномасштабного вторгнення працював електриком на залізниці. А на війну потрапив улітку 2022 року.
«В мене військової спеціальності не було. Я не служив строкової служби, то мене ТЦК і не смикав. Та й бронь у мене була, як у працівника Укрзалізниці. Повинні були мобілізувати мого молодшого брата. Але я домовився з військкомом і його відправили додому, а я пішов служити. Бо менший брат, як не крути, – це менший брат…
Близько двох тижнів було навчання у Житомирі, а потім – на передову. Воював на Донецькому напрямку у складі 79-ї десантно-штурмової бригади. Спочатку корегував артилерію, а потім став навідником», – розповідає Микола.
Повоювати Ворончуку довелося десь із пів року. А потім настав той страшний січневий день 2023-го.
«Був ближній бій, російські військові пішли штурмом на наш спостережний пост. Не відчував ані страху, ані паніки, – все було на адреналіні. Ми тримали бій дві години, а таке відчуття, що пройшла усього секунда. Тоді мене з кулемета й зачепило», – розповідає чоловік.
Микола каже, що росіяни зайняли їхні позиції тільки тоді, коли у хлопців закінчився боєкомплект.
«Нас було на позиції шестеро, якраз мій артилерійський розрахунок. Одного з хлопців вбили під час бою кулею в голову. Один був важко поранений, бо прилетів ВОГ (постріл осколковий гранатометний, – ред.). Мене поранило в кінці бою в праву руку, а ще троє хлопців були цілі. Вони забрали їх начебто у полон. Казали: «Не бійтеся, будете жити». Але, як я дізнався пізніше, їх знайшли у посадці через 300 метрів розстріляних. Росіяни стріляли ззаду, в голову», – згадує Микола.
«ВЕЗУНЧИК» І ЙОГО ЯНГОЛИ-ОХОРОНЦІ
Пораненого ж Ворончука росіяни вирішили не розстрілювати, мовляв, і так сконає. Роздягнули до спіднього і залишили помирати на морозі.
«Я п’ять годин лежав на бруствері, на землі, в самих трусах, тому що одяг вони на мені порізали зі словами: "Пусть сдохнет, как собака!". Певно, хотіли, щоб я помер від переохолодження, але натомість цим мене і врятували. Це було 16 січня. Мені було холодно і завдяки цьому я не стік кров’ю», – розповідає ветеран.
А загалом, вважає Микола, того дня йому пощастило багато разів.
«По-перше, коли мене поранило, куля затягла синтепон із бушлата і затампонувала артерію. Від холоду сповільнилася циркуляція крові. Теж плюс. Потім українська артилерія почала бити по нашій позиції, бо вважали, що ми усі вже загинули. Наді мною осколки від снарядів пролітали на відстані міліметра, але жоден не зачепив, тож знову пощастило. Коли росіяни почали відступати, одного із них убило і він упав біля мене. На його бронежилеті був турнікет. Я його зняв і наклав собі на поранену руку», – перелічує чоловік.
А ще ж, каже, хоч і пролежав на бруствері з дев’ятої ранку до другої години дня, на пневмонію не захворів і не відморозив нічого.
Потім над позицією завис український дрон. Миколі вдалося привернути до себе увагу, помахавши рукою.
«Коли прийшли наші хлопці мене евакуювати, ми з доком, бойовим медиком, бігли до їхнього бронетранспортера ще чотири кілометри. Бо через заміноване поле ближче під’їхати він не міг. Над нами увесь цей час висів російський дрон, і позаду нас падали їхні міни. І жодна нас не зачепила!
Як потім казали, у мене дуже сильний янгол-охоронець. А я частенько жартую, що він тоді був, певно, не сам, – по одному з усіх чотирьох боків. От тільки той, що був справа, мабуть, у момент поранення відійшов за потребою», – сміється Микола.
ДРОН ЯК ШАНС НА ВИЖИВАННЯ
Ворончук вірить, що урятували його того страшного дня молитви дружини і матері. А шанс на виживання подарував отой дрон, який кружляв над бруствером.
«Можливо, на підсвідомому рівні це було не останнім чинником, чому я узявся їх паяти. Але більшою мірою це було самоствердження: що я не інвалід, що можу навіть з протезом займатися улюбленою справою, робити те, що вмів двома руками», – ділиться він.
Власне, паяти він любив завжди. Ще до війни робив щось для себе і на продаж, а після початку повномасштабного вторгнення почав паяти павербанки для захисників, аж поки його не мобілізували.
А збирати дрони для фронту Микола, попри втрачену руку, розпочав після протезування в американській клініці «Protezfoundation».
«Повернувшись звідти, я був на обслуговуванні кисті протеза. Вона українського виробництва – EsperBionics. І спілкувався з хлопцями, які виготовляють ці "руки". Проговорився, що любив колись паяти, що це було моїм хобі. Пошкодував, що я не можу до цього повернутися. А вони мені й кажуть: "То візьми паяльника та спробуй!". Спробував, наче трішки виходить, то вони мені: "А давай будеш дрони паяти?".
Отак жартома все й почалося. Потім мене познайомили із хлопцями з "Дронарні" – і все закрутилося. Спочатку я приїздив до них у Київ на 2–3 дні складати дрони, коли приходила велика партія запчастин. Потім домовились, що вони відправлятимуть мені додому "конструктор". Чого не вистачало, я докупляв, складав удома і відправляв їм готовий дрон», – розповідає Ворончук.
Паяти він вмів, але треба ж було наловчитись це робити біонічною рукою! Микола каже, що загалом «освоїв» штучну руку досить швидко. Вже наступного дня, після того, як отримав протез, складав ним кубики у гірку, спокійно виконував інші фізіотерапевтичні вправи.
«Головне у цій справі – бажання, і я взявся паяти дрони вже в січні цього року. В мене була якась депресія з приводу того, що не можу займатися улюбленою справою. Але коли мені дали спробувати і я зрозумів, що в принципі можу це робити, почав працювати. Протезованою рукою тримаю паяльника, притримую деталі і сам дрон. А де потрібна більш дрібна моторика, коли йдеться про дротики і мікросхеми, – притримую переважно лівою рукою», – розказує він.
Шкодує, що протез не має такого функціоналу, як жива рука. Тому використовує біонічну як допоміжну. Каже, що виробники вже працюють над тим, щоб у протезі був ротатор, щоб «рука» поверталась за допомогою міодатчиків, і щоб згиналася кисть. Тоді буде зручніше.
Утім, і нинішні опції штучної кінцівки не завадили йому зібрати для фронту вже близько п’ятнадцяти дронів. До того ж і помічників має.
«Я займався дронами у вільний час. Мені мої хлопці допомагали. Вони прийдуть зі школи, я з роботи – і гайда щось крутити і паяти! Старшому, Кості, 13 років, а Дімі, молодшому, 10. Молодший допомагав складати корпус дрона, як конструктор, йому саме це було цікаво. А старший допомагає паяти, – він таке любить, у нього навіть шкільне псевдо "Технар". В нас вже налагоджений конвеєр», – сміється Микола.
Каже, важливо, що діти не сприймають це як розвагу. Вони розуміють, що роблять, для чого ці дрони і як вони допомагають нашим захисникам. І дуже серйозно до цього ставляться.
ПРО НОВИЙ ФАХ І «АНТИДЕПРЕСАНТИ» ДЛЯ ФРОНТОВИКІВ
А зовсім скоро у житті Ворончука відбудуться великі зміни – вони всією сім’єю переїздять до Сваляви. Там на Миколу чекає новий виклик: він працюватиме у філії фундації «Protezfoundation», де допомагатиме психологічно захисникам, що, як і він, пройшли через поранення і ампутації кінцівок.
«Після протезування в США, у листопаді минулого року мене запросили до Києва на саміт протезистів. Ми спілкувалися там з директором Protezfoundation і він наче жартома сказав: "Гайда до нас на роботу!". Ми з дружиною загорілися цією ідеєю і дійшли до того, що я вже працевлаштований, а дружина з 1 червня почне там працювати.
Суть моєї роботи полягає у психологічній підтримці військовослужбовців, які отримали протезування. Так скажу: жоден військовий, який побував на фронті, отримав поранення, не розповість цивільному психологу те, що його турбує. Тому що цивільний психолог цього в принципі не зрозуміє», – ділиться планами чоловік.
Микола каже, що ретельно готується до нової роботи. Багато читає спеціалізованої літератури, планує навчатися на профільних курсах для отримання потрібного сертифіката. Він вірить, що усе в нього вийде.
«В принципі, мені це вдавалося і раніше, до спецлітератури, до курсів. Отримавши поранення, я лежав у госпіталі з хлопцями, які теж були ампутовані, перебували в депресії. Я їх витягував з цього стану навіть краще за психологів», – розповідає.
А чи практикуватиме із побратимами власний антидепресивний засіб – збирання дронів? Каже, нікого не змушуватиме, але якщо хтось захоче, то і їх залучить до роботи.
«До кожної людини потрібен індивідуальний підхід, бо всі люди різні. Є хлопці, які після поранення хочуть повністю закритися від війни, усього, що відбувається на фронті, і якнайменше з усім цим контактувати. Таким я не зможу сказати, мовляв, давай будеш робити дрони. Бо це не універсальний засіб для виведення з депресії. Універсальний – це домашні тваринки», – вважає Микола.
Особисто він сам має свого «хвостатого психолога» – це Арчі, собачка породи мальтіпу. Вона ласкава, грайлива, постійно активна і не дає стресувати: «Коли починає "накривати", мій Арчі підбігає, починає ластитись, гратись – і флешбек зникає кудись дуже швидко».
Ворончук сподівається, що зможе і своїм побратимам допомогти віднайти власний «антидепресант» і точку опори в повоєнному житті.
Антоніна Мніх, Вінниця
Світлини надав Микола Ворончук