Мобілізація в’язнів: “Хочу, щоб родина пишалася і зеком не називали”
Ув’язнені, яких за новим законом звільнено для війни у штурмових бригадах, поділилися з Укрінформом, чому і для чого вони так вирішили
- Я хотів би піти на фронт. І щоб родина пишалася, і щоб мене зеком не називали.
- Вам же лише рік сидіти залишилося.
- Так. І якби мене зараз не взяли в армію, то я б звільнився і все одно пішов би воювати. То для чого чекати ще цілий рік? Я поверну собі ім’я, почну з нуля. Я взагалі вже умовно достроково звільнений.
Це Микола Рибалко, симпатичний круглолиций житель Київщини, який до війни з друзями заліз в будинок прокурора та обікрав його. Так тоді двадцятирічний фельдшер швидкої з благополучної родини, який щойно розлучився з дружиною, вирішив невдало чи то витіснити стрес, чи то вигуляти адреналін, опинився у в’язниці на 5 років.
А сьогодні він розповідав іноземним та вітчизняним журналістам, народним депутатам України, співробітникам мін'юсту, що можливість достроково звільнитися та піти в ЗСУ сприйняв як нагоду «обнулити» частину біографії.
Це був своєрідний десант управлінців і одночасно престур журналістів, вони мали на прикладі однієї з колоній Київської області подивитися, як виконується підписаний президентом 17 травня закон, що дозволяє деяким категоріям увʼязнених мобілізуватися до лав Збройних сил. Тут з 700 ув’язнених 129 написали заяву на умовно-дострокове звільнення.
Всього ж за неповних два тижні 4 564 тисячі ув’язнених з 86 колоній України написали такі заяви, щоб укласти контракти із Збройними Силами. Майже вісімсот з них отримали позитивне рішення суду. Дехто з них вже готуються їхати у тренувальні центри, а дехто - прямо в бригади, які їх відібрали.
Цього дня на подвір’ї колонії можна було побачити всіх учасників процесу - військових, ув’язнених, представників міністерства юстиції, це була така собі жива картинка реалізації закону, який так гаряче дебатувався в суспільстві, який хотіла армія, і, виявляється, ув’язнені – хотіли теж.
А ми продовжили розмову із Миколою.
- Микола, можливо, вам доведеться воювати пліч-о-пліч з прокурором, який вас «посадив»… Знаєте скільки їх воює зараз? - я тут згадую батальйон тероборони, де колись була на Харківському напрямку, там такі ситуації траплялись.
- Можливо. Мене це не лякає. Я сплатив ціну помилки. Мене і смерть не лякає. Мене лякає тільки каліцтво.
До Миколи підходять американські журналісти - то ми відходимо.
АРМІЇ ДУЖЕ ПОТРІБНІ ЛЮДИ, А УВ’ЯЗНЕНИМ ДУЖЕ ПОТРІБНИЙ ШАНС
Чи пускати ув’язнених на війну? Прийняттю закону, який регламентував цей процес, передувала серйозна дискусія - правильно чи неправильно поповнювати лави ЗСУ тими, хто вчинив злочини.
… І тут необхідний відступ. Це слово не звучало часто, але кілька разів, дуже вибачаючись, але журналісти таки казали “вагнер”… Річ у тому, що участь колишніх ув’язнених у бойових діях була б, загалом, прийнятною (так бувало в багатьох війнах), якби не свіжий «досвід» деяких російських підрозділів, названих не на честь видатного німецького композитора (при тому одного з предтеч німецького нацизму), скільки позивним нині покійного російського нациста Дмитра Уткіна (Вагнер), який збирав своє «воїнство» у РФ чималою мірою по зонах. Чи не щодня з’являються новини про те, як демобілізовані з «СВО» вагнерівці повернувшись до своїх російських провінцій, продовжують «за інерцією» і згідно «життєвого досвіду» чинити розбій та ґвалт, але вже із власними цивільними.
Втім, в Україні уже давно дійшли висновку, що звірства російських зеків - не підстава для нас, щоб відмовити власним громадянам, які мали проблеми із законом, у праві взяти участь у війні за волю та життя України. У росіян, вибачте за таке порівняння, і патріарха РПЦ, і духовенство кривавими називають, бо вони війну благословляють, але це ж не привід відмовитися в ЗСУ від українських капеланів... Росія здатна спотворити будь-що, навіть настільки полярні речі. Але в українських реаліях, де армії дуже потрібні люди, а ув’язненим - шанс, це було правильним рішенням.
Втім, йдеться і про більш предметні речі. Коли ми розпитували законотворців, чим наш закон відрізняється від російської моделі мобілізації тих, хто скоїв злочин, то почули таке: наші ув’язнені укладають контракт до кінця воєнного стану і вони не матимуть відпустки, окрім ситуації, коли солдата поранено. Крім того, є стаття, яка передбачає 8-10 років позбавлення волі, якщо людина після ТЦК зникне і не поїде в підрозділ.
Спілкуванню з ув’язненими та військовими (Міноборони було головним “замовником” закону) передувала коротка пресконференція з міністром юстиції Денисом Малюською та народними депутатами, які працювали над законом. (Перед тим журналістам, серед яких були й «Ройтерс», і “Вашингтон пост” показали короткий ролик - його зняли командири підрозділів, які вже почали відбирати собі достроково звільнених. Там був показаний інтенсивний потік людей із заявами на «умовно-дострокове», показували, як вони шикуються, тренуються, спілкуються… Це не було промо Міноборони, яке заманювало “жителів” колоній на передову, це був короткий звіт про першу взаємодію командирів та “тих, хто помилився” (так депутати й міністри називали ув’язнених).
- В Конституції сказано, що захищати державу — обов’язок кожного, - коротко сказав Денис Малюська, - І ми його імплементуємо без зволікань, і я дуже вдячний народним депутатам, що вони прийняли закон. Це просто фантастична історія якщо дивитися на неї, як на можливість ресоціалізації засуджених і допомоги армії. Я розумію, що до колишніх в’язнів буде прикута величезна увага і як тільки вони щось не те зроблять, чи хтось виявиться дезертиром, то це неодмінно буде тиражуватися в медіа. Я б дуже просив журналістів дивитися на все ширше, враховувати загальну статистику, скільки поганих солдатів виявилося у підрозділах достроково звільнених (з колишніх ув’язнених створюють окремі підрозділи) у порівнянні зі «звичайними» підрозділами. І не починати розганяти хвилю там, де статистично для цього немає підстав. Ідеальних підрозділів нема. Але мені здається, що патріотична налаштованість та бажання воювати у підрозділах достроково звільнених буде подекуди більше, ніж у звичайних. Вони приєднуються добровільно, налаштовані патріотично, для них це, крім іншого, істотне поліпшення побутових умов, краще забезпечення, ніж було. Бойовий дух і оптимізм у них на рівні. На початку війни ми випустили більш як триста в’язнів через механізм помилування, у нас ще не було відповідних процедур, це робилося «з коліс». Наслідки були різні. Але серед тих людей є вже ті, хто став героями, командирами й вони дуже чекають на поповнення з колоній, будуть їх готувати. Просто зараз підхід продуманий і більш структурований.
А КОРУПЦІОНЕРІВ ТА ЗРАДНИКІВ НА ФРОНТ НЕ БЕРУТЬ
Ми виходимо на подвір’я колонії, де стоять кілька ув’язнених. Окрім Миколи, про якого ми писали вище, сюди привели й тих, хто хоче, але не може скористатися процедурою.
Андрія Фетісова не взяли, бо він звинувачується у вбивстві двох людей.
Розпитую, як він скоїв такий важкий злочин, засуджений розповідає про п’яну бійку, каже, що захищав слабшого друга і скористався пістолетом, який випав у їхнього противника… До Андрія підходять депутати, він запитує, чи не було б можливим потрапити на фронт через механізм помилування, дещо плутано, але каже, що він все усвідомив і готовий до найбільш небезпечних ділянок фронту.
Депутати вислуховують, співчутливо, бо прагнення захищати країну викликає повагу навіть, коли перед тобою людина, яка вчинила настільки тяжкий злочин.
Цікава деталь: не можуть написати заяву на таке звільнення і доєднатися до ЗСУ і ТОП-корупціонери, і ті, хто вчинив злочини проти основ нацбезпеки країни; проти статевої свободи; учасники ДТП, якщо воно спричинило смерть кількох людей. Дещо змінюється в суспільстві, якщо топ-корупція мало не прирівняна до подвійного вбивства…
- Я засуджений за наркоторгівлю. І сам вживав наркотики, - каже Ігор Цибуля, ув’язнений, який може, але не хоче йти на фронт, - мені 21 рік. Я порадився із родиною. Вони сказали, щоб я не йшов. Але хлопці з барака казали, що почекають звістки від перших, хто пішов і залежно від того, що почують, приймуть рішення.
Я оглядаю будинки колонії й, згадавши ролик, де ув’язнені підтягуються та бігають, що спецназ, розпитую персонал, чи є тут спортзал.
Вони показують вікна одного з будинків і з якоюсь гордістю, навіть, кажуть, що у них він чи не найкращий в Україні й в ув’язнених є щодня час на заняття спортом.
…Цей день, попри тишу у тилу, в якійсь дивний спосіб увібрав у себе війну. Я намагалася пригальмувати у дворі двох ув’язнених для розмови, але охоронець зупинив мене: “У них судове засідання”… Я так зрозуміла, що саме те виїзне засідання суду, який дає умовно-дострокове звільнення. І я подумала: де ще побачиш, як на судове засідання фігуранти біжать ледве не з радістю. Ще раз: люди радо біжать на суд, який дасть їм перепустку на війну.
КОЛИШНІ УВ’ЯЗНЕНІ ВОЮВАТИМУТЬ В ОКРЕМИХ ПІДРОЗДІЛАХ
Ми вирішили продовжити розмову із військовими.
- Зараз ми об’їжджаємо різні колонії, хочемо максимальну багато спілкуватися. Ці люди добровольці, хоч і колишні ув’язнені. Мобілізація тих, хто відбував покарання мало відрізняється від звичайного рекрутингу. Той самий підхід. Співбесіда, психолог, стан здоров’я, намагання розібратися, на якій позиції людина буде найбільш ефективною, - каже Олег Петренко, військовослужбовець Третьої окремої штурмової бригади. - Не кожен може бути штурмовиком-піхотинцем. Але окрім штурмовиків, потрібні люди різних фахів: водії, зв’язківці. На кожній позиції в бригаді має бути фахівець.
- Близько 90 колишніх ув’язнених прийде до нас у П’яту штурмову. Зараз їх етапують з колоній, потім - ТЦК, на місяць-три підготовка. А потім - бажаю здоров’я! – образно висловлюється помічник командира П’ятої штурмової бригади, який назвався Владиславом, - згідно з законодавством це має бути окремий підрозділ, де воюватимуть колишні ув’язнені. Вони зможуть ставати командирами, їх можна буде підвищувати, система соціального ліфта в Збройних силах працює. Ми створили для них батальйон. У нас ще не було такого досвіду. Але очікування оптимістичні, нам дуже бракує людей, а нових мобілізованих чекати довго. Зарплата у них буде згідно зі статутом, залежить від того, які будуть бойові розпорядження.
Ми прощаємося з усіма і я мимоволі згадую свою нещодавню поїздку в іншу колонію, в табір для військовополонених росіян. Може хтось скаже, що це нерелевантно, але, тим не менше, - це були дві в’язниці. У першій - зразкові умови, і люди, які абсолютно не потрібні своїй державі. Там у повітрі відчувалося оце відчуття непотрібності. Здається там, я чітко зрозуміла значення терміну «біомаса». А тут я потрапила в іншу в’язницю, де зовсім неангели самим настроєм мотивовані битися за свою землю.
…І все ж війна і уявлення про неї — різні речі.
- Як це можливо в принципі, що вчорашні ув’язнені стануть добрими солдатами? - запитую я психолога колонії Романа Опарієнка, майже на виході з колонії.
- Я працював з кожним з тих, кого відправляють в тренувальні центри. Перша сотня - це різні люди, з різним рівнем стресостійкості, рівнем підготовки. Але всі вони пройшли тестування, і я вірю, що вони зможуть подолати труднощі адаптації. У них зріла громадянська мотивація. Вони дійсно хочуть бути частиною світу, який боронить свою землю. Я це бачив і в анкетах, і розумів по їхніх очах. І хотів би, щоб і ви зрозуміли: у більшості своїй це люди, які припустилися помилки, яку може зробити кожен. Втім будемо відверті, вони й родинам своїм хочуть допомогти. Бо контракт із ЗСУ - це робота і це зарплата. Передавати рідним пристойну суму, це аргумент. Ми будемо дивитися, як буде розвиватися ситуація. Але я помітив у них такі зміни. Після того, як ув’язнені написали заяву на умовно-дострокове звільнення, прийняли рішення йти на війну, то у них навіть між собою вже з’явилося якесь відчуття спільності, вони почали уникати конфліктних ситуацій. Я б це назвав першим злагодженням. Для мене це крок до роботи над собою. Якщо суспільство вже на старті сприйме їхній прихід із довірою, ми всі замість рецидивістів, отримаємо героїв. Я думаю, що це лише перші сто людей, які йдуть, що у багатьох це бажання буде дозрівати.
Ярослава Міщенко, Київ