Пам’яті сержанта Романа Гапака (позивний «Цитрус»)

Міг не йти на війну, але мріяв про військову кар’єру і став «ідеальним солдатом»

З головним сержантом роти ударних безпілотних авіаційних комплексів Романом "Цитрусом" Гапаком попрощалися 4 червня в Ужгороді. Йому було лише 22 роки. З огляду на вік і стан здоров’я він не мусив іти на фронт, та ще за рік до початку повномасштабної війни з Росією підписав контракт зі 128-ю гірсько-штурмовою Закарпатською бригадою. Був штурмовиком, навідником гармати, згодом перевівся в підрозділ БПЛА. Кавалер двох орденів "За заслуги". Роман загинув 27 травня 2024 року внаслідок удару FPV-дрона в селі Малі Щербаки Запорізької області.

Як розповіли в Ужгородській міськраді, Роман народився 4 квітня 2002 року в Ужгороді.

Навчався у школі №6 ім. В.С. Ґренджі-Донського. Вчителі згадують Романа як творчого юнака: старанно вчився, писав роботи в осередку Малої академії наук, отримував нагороди. У 2020 році вступив на факультет історії та міжнародних відносин УжНУ за освітньою програмою «Центральноєвропейські студії» спеціальності «Історія та археологія».

Мав право не служити в армії за станом здоров'я, але мріяв стати військовим, тож уклав контракт з 128-ю ОГШБр.

Із перших днів лютого 2022 року хлопець став на захист держави. Боровся з росіянами у Білогорівці, Волновасі, під Бахмутом.

Кавалер двох орденів «За мужність» – ІІІ і ІІ ступеня, численних подяк від командування батальйону.

"У Роми був незвичний позивний – "Цитрус". Він їв лимони без цукру, як яблука, й навіть не кривився. Я спеціально привозив лимони, коли приїздив у підрозділ, завжди радий був його бачити", - пише пресофіцер 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади Ярослав Галас.

Ярослав зазначає, що якщо є таке поняття, як ідеальний солдат, то Рома максимально відповідав йому: "Він пішов у ЗСУ одразу після 18-ліття... Три роки прослужив у 15-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні, був штурмовиком і навідником гармати в БМП. З початку повномасштабки пройшов через страшні речі – штурми, оборону, важкі обстріли, загибель товаришів, у тому числі найближчого друга. Для будь-якого військового на війні є дві фундаментальні цілі, до яких він прагне, – виконати бойове завдання і вціліти. Рома виконував дуже важкі й надзвичайно небезпечні бойові завдання, він завжди був дуже ефективним, одним із кращих".

Пресофіцер бригади говорить, що аби вціліти, "Цитрус" дотримувався однієї установки.

"Її розуміють далеко не всі військові навіть зрілого віку, а люди в тилу, котрі знають про війну із соцмереж чи телемарафону, вважають її неправильною. Ось вона: щоб вціліти, солдату немає потреби ненавидіти ворога, він навіть не мусить мати мотивацію (яка дуже швидко вивітрюється). Солдат має йти на бойові позиції з ясним розумом і холоднокровно виконувати завдання, повністю відключити емоції й ставитися до смертельно небезпечних завдань, як до звичайної роботи. Тому що емоції дуже заважають і нерідко відіграють фатальну роль, цьому є багато прикладів. Рома зрозумів це правило ще у 20 років, тому що в 15-му батальйоні пройшов через пекло – на його очах гинули товариші, він сам багато разів міг загинути. Можливо, саме через це він дуже тверезо дивився на життя. Знав, що після війни не варто сподіватися на державу, тільки на себе. Тому відкладав гроші й зробив інвестицію, на яку планував жити після звільнення із ЗСУ. Мене завжди вражало, що в такому молодому віці після пережитих жахіть Рома зберіг розсудливість, ясність розуму й говорив про серйозні речі як доросла, досвідчена людина", - зазначає він.

В інтерв’ю, яке встиг дати "Цитрус" цієї весни, він розповідав, що пережив моменти, коли прощався з життям.

"Найкритичніша ситуація була в Білогорівці, коли росіяни намагалися кинути понтони. Їхній танчик розстрілював наші позиції в невеликому технічному приміщенні. Перший снаряд ліг за кілька метрів. Другий ще ближче, аж двері вилетіли. І я подумав – кінець, він нас вирахував. Третій вибух – потемніло в очах, я приготувався, що зараз усе життя пролетить перед очима. І тут четвертий снаряд – переліт, п’ятий – далі… І мене попустило, я зрозумів, що він нас не бачить, просто шукає. Скільки таких ситуацій було? Я не рахував, десь десяток…", - розповідав хлопець.

У бригаді розповідають, що Роман Гапак усвідомлював, де перебуває, але вірив, що виживе. Як і всі вірять.

"Минулого року перевівся в підрозділ безпілотників, який порівняно з гірсько-штурмовою ротою вважається набагато безпечнішим. Він не мав загинути, все робив правильно, щоб виконати бойове завдання і вціліти… І все одно загинув. Тому що все сказане вище – тільки теорія. Яка, якщо її дотримуватися, збільшує шанси вціліти, але не дає жодних гарантій. А на практиці навіть ідеальний солдат може опинитися в поганий час у поганому місці. І через кілька днів його ховатимуть у закритій труні", - написав Ярослав Галас.

Віддати шану полеглому на війні Роману "Цитрусові" Гапаку на набережну Незалежності прийшли багато містян, рідні, друзі, вчителі й викладачі, військові...

Поховали воїна з почестями на Пагорбі Слави в Ужгороді.

Шануємо його чин, вклоняємося його пам’яті!

Фото: Фейсбук Ужгородської міської ради та надані пресофіцером 128-ї гірсько-штурмової бригади Ярославом Галасом