Олег Сенцов, український режисер, боєць ЗСУ

Карловарський кінофестиваль, вже 58-й за рахунком, завершується 6 липня. Участь у престижному фестивалі, який належить до категорії А, є сама по собі «знаком якості» для стрічок, що на ньому представлені. Тут відбулася прем’єра «Реала» – роботи українського режисера, а нині лейтенанта ЗСУ, який боронить Батьківщину на «нулі», Олега Сенцова.

Кореспондентка Укрінформу зустрілася з режисером на полях кінофестивалю. Говорили про те, як з’явився цей «не фільм», як на нього відреагували глядачі та що Сенцов подарував президенту Чехії. Сенцов також відверто розповів, що думає про перспективи війни та мобілізацію, причини неуспіху контрнаступу та що його підтримує у важкі часи.

ШЕВРОН ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТА ЧЕХІЇ

- Олеже, ваша зустріч на полях фестивалю з президентом Чехії Петром Павелом привернула багато уваги. Ви подарували йому, генералу та колишньому голові Військового комітету НАТО, свій шеврон. Ви привезли подарунок саме для Павела? Ви очікували на цю зустріч із президентом Чехії чи це була несподіванка?

- Коли ми поїздку планували, а до останніх днів не знали, чи зможу я виїхати, організатори сказали, що планують зустріч із президентом.

Я і до цього поважав президента Павела за його дуже чітку позицію. Багато політиків говорять ніби хороші речі, але якось «розмазано», а в нього хороше розуміння війни, наших проблем, того, що треба робити.

І Павел робить. Відомо про конкретні ініціативи, зокрема, щодо закупівлі дня нас артилерійських набоїв. Це дійсно те, що працює.

Павел – дуже потужна особистість, і це відчувається при розмові.

Я подарував йому мій персональний шеврон, маленький прапорець на формі, який я носив на всі виходи з початку війни. Мені було це приємно, і йому також.

У ЛЮДЕЙ НЕРІДКО ХИБНЕ ВРАЖЕННЯ ПРО ВІЙНУ

- На фестивалі «Реал» демонстрували на спецпоказі. Ви сказали, що ця робота не «фільм» і не «документальний фільм». Як би ви назвали цей жанр, цю форму?

- Відбувся ще лише один показ.

Це не є документальним фільмом або художнім чи короткометражним фільмом. Там немає ані початку, ні кінця, нема сюжету, драматургії. Це такий сирий матеріал про війну, в якому тільки зроблено звук (бо GoPro погано його пише), для того, щоб це все сприймалось.

Тобто нема нічого, крім відчуття війни, людей там. Півтори години глядачі в цій траншеї разом з цією камерою, зі мною; вони відчувають те, що відчуває саме піхотинець на війні. І це головне – це відчуття оцієї справжньої війни: яка вона незрозуміла, мало контрольована, хаотична… Ця операція була трагічна, загинули люди, вона була, скажімо так, невдала. Але ми діяли, як могли, і завжди так відбувається на війні.

Просто у людей буває хибне враження від війни, що там усе так чітко організовано, як у голлівудському кіно або в деяких наших «роликах», що там все легко, все класно, все круто. Ні, там не легко, не класно, не круто. Там важко. Там буває багато проблем, багато помилок, багато «тупіжу». Але й багато такого простого, звичайного, «побутового» героїзму. Буває дуже просто, швидко… безповоротно й без такого геройства, яке ми бачимо в художніх фільмах.

- Якою була реакція глядачів, публіки? Такою, як ви очікували? І чи взагалі готова «розслаблена» європейська публіка виходити зі своєї зони комфорту, чи хоче вона бачити таке?

- Коли я виявив це відео на своєму GoPro, на флешці, через пів року після того, як воно було знято випадково, я думав його видалити, тому що мені здавалося, що воно буде саме по собі нудне. Але я подивився, зрозумів, що воно цікаве, воно чіпляє. Ми показали іншим людям, які сказали, що це треба показувати, і вирішили зробити.

І я не знав, як це буде сприйматися, і був дуже здивований, що люди до мене підходять тут, у місті, пересічні глядачі та професіонали, кажуть, що були дуже вражені цим відео, вони його розуміють, воно їм «заходить». Журналістські відгуки також дуже потужні, дуже хороші. Я такої реакції не очікував.

- У Карлових Варах відбулася прем’єра. Чи буде у цієї роботи фестивальна історія?

- Так. Будуть покази на інших фестивалях, цим займаються мої партнери-продюсери.

Окрім того, після фестивалю ми їдемо через Прагу, там буде спецпоказ.

Фільм без режисера заходить не так, або має бути присутній військовий, який може пояснити. Це вже культурна акція на підтримку України, на просування інформації про нас, бо деякі люди втрачають фокус, і це зрозуміло, бо вони живуть своїми життями, й ніхто не живе чужими проблемами.

ПРОБЛЕМА КОНТРНАСТУПУ – В ТОМУ, ЩО ВІН ВІДБУВСЯ

- Фільм було знято, як уже всі знають, випадково, під час нашої спроби контрнаступу. Чому, на ваш погляд, погляд людини з окопа, контрнаступ не досяг мети? Через нестачу зброї, зокрема підтримки з повітря, через завищені очікування та недооцінку підготовки ворога, прорахунки в плануванні…?

- Ну, все, що, ви назвали, має місце. Немає якоїсь одної причини. Там системні наші проблеми, весь комплекс.

Як я кажу спрощено: проблема цього контрнаступу – в тому, що він взагалі відбувся. Краще б ми цього не робили. Але ми завжди розумні заднім числом.

Коли ми готувалися, коли нам сказали, що ми будемо одною з головних бригад прориву, ми готові були покласти там своє життя для того, щоб пробити там «дірку» й всі могли рухатися далі. Але не змогли зробити цього і через недооцінку ворога, його підготовки, і через те, що він знав про наші плани та готувався, і так далі.

Зараз розумію, що це було якщо не самогубство, то точно план, який не міг мати успіху.

Коли кажуть, що треба було «трохи-трохи-трохи дотиснути», то ні, там треба було багато чого тиснути. І ми були не готові це зробити. На жаль, ресурси були вкинуті – людські, боєприпаси, техніка, очікування... Рік прийшов, а ми досі не можемо оговтатися, багато проблем ми зараз маємо через те, що контрнаступ був невдалий.

Це як у «Реалі»: маленький бій, де все іде не так, як ти хочеш. Великий бій також пішов не так, як хотілося. На війні завжди так: це великий вплив хаосу, який не можна контролювати. Але треба готуватися і бути максимально готовим до хаосу, тоді ти будеш перемагати.

Ми завжди воюємо з обмеженими ресурсами. Жодна країна світу за таких умов ніколи б не наступала. Але ми ведемо цю війну вже два роки і мали успіхи. Контрнаступ 2023 року – на жаль, наш неуспіх, але це не кінець війни.

ТРЕБА ГОТУВАТИСЯ ДО ДОВГОЇ ВІЙНИ, А НЕ ЗАКОЛИСУВАТИ СЕБЕ

- В одному з нещодавніх інтерв’ю ви сказали, що треба готуватися до війни на 10 років. Що треба зробити в плані комунікації, щоби підготувати людей до такого сценарію: тих, хто, як ви, вже майже два з половиною роки на передовій, хто в тилу, хто поїхав з Батьківщини?

- Проблема вже в тому, що «поїзд трохи поїхав». На початку війни був підйом, і замість того, щоби казати, що ось «два-три тижні», «до літа», «до осені», «до кінця року…, треба було говорити, що ця війна буде важка, що всім треба напружитися. Ми й зараз продовжуємо жити як такі собі віслюки, перед якими прив’язана морквина, й ми за нею біжимо в надії, що ось-ось… У такому очікуванні скорої перемоги добре жити психологічно, але для країни це погано, тому що немає стратегічного планування. За ці понад два роки в нас не було такої концепції, що ми стоїмо в жорсткій активній обороні, розбиваємо ворога, гнучко контратакуємо, виснажуємо ворога та згодом зможемо звільнити все. Добре, що зараз почали більш системно будуватися фортифікації.

Я вважаю, треба говорити людям правду. У нас достатньо доросле суспільство, яке багато чого пережило, говорити з ними як з дітьми, заколисувати їх: «все буде добре», – замало. Треба робити певні речі, зокрема в інформаційному просторі, в соціальному, в аспекті єдності суспільства, в питанні мобілізації тощо.

Тих, хто два з половиною роки воюють, стає все менше. Це не секрет, не якась військова таємниця. Зараз іде мобілізація, але не так, як хотілося б. Дуже багато людей уникають мобілізації, роблять собі довідки, багато заброньованих…

Тобто людський ресурс є, але його бояться використовувати, мабуть через те, що бояться падіння рейтингів або ще чогось. Те, що робиться, – це напівзаходи, але ми не можемо діяти так, коли Росія повністю викладається. Нам треба всім «мобілізуватися», тоді ми зможемо розраховувати на паритет. Інакше росіяни будуть продовжувати на нас тиснути. Вони ідуть повільно, але десь трапляються прориви, як-от під Торецьком, на 2 кілометри. Не можна допустити, щоби все почало потрохи «сипатися», оскільки тоді ми опинимося в дуже поганій ситуації.

Моя позиція досить чітка: я вважаю, що три роки – це достатньо справедливий термін для служби в армії, і він дає можливості. Тобто людина може три роки відслужити, потім за бажанням щороку продовжувати контракт або демобілізуватися і потім повернутися. Він уже буде підготовлений. Тому що психологічно це важко, фізично це дуже важко. Я сам дуже виснажений, і багато хто виснажений. Ми тримаємось, але треба міняти людей, і це має бути не ротація, коли бригаду завели з полігону на передній край, потім вона повоювала два-три місяці – й знову на другу лінію. Це не те, адже ти не буваєш вдома й не маєш можливості психологічно і фізично відновитися.

А якщо скажуть, що всі будуть воювати, всі будуть служити, всіх будуть готувати й робити великі ротації, то це – планування на 10 років. Тоді ми будемо мати свіжі війська, наповнені людьми, добре підготовленими, і всі будуть залучені. Країна буде вся залучена.

Це історичне планування: ми становимося на ці рейки й готові воювати довго і серйозно. І ворог це відчує, тоді в нас будуть кращі позиції на перемовинах, якщо вони будуть. Тоді ми зможемо відвоювати наші позиції і не здати нові території, бути більш потужними та готовими до всього.

Якщо Перемога прийде раніше, то добре. Але краще готуватися до 10 років війни та перемогти за рік, аніж готуватися «до кінця року» і воювати десять.

- Ви вже частково відповіли на моє наступне запитання, але все ж: як ви оцінюєте нинішню кампанію з рекрутингу?

- Усі розуміють, що армія в нас у чомусь дуже модернова, а в чомусь дуже застаріла, я кажу про загальне управління. Досі все на папірцях… Тому добре, що є зараз ініціатива міністерства оборони, що вони роблять електронний облік.

ТЦК показали свою неефективність, вони навіть не могли оновити дані. Зробили «Резерв+», і сотні тисяч людей оновилися за місяць. Це показало, що електронна система працює набагато краще.

А рекрутинг повинен бути прямий. Тобто бригада дає свою рекламу, як це роблять, наприклад, Третя штурмова і багато інших: запрошують до себе людей на такі-то посади, людина проходить співбесіду, з нею підписується контракт, її забирають у свій навчальний центр, маленький, а не великий як-от у Яворові чи на інших полігонах, це небезпечно. Сотні маленьких центрів розпорошені, кожен сам собі тренує бійців, бачить, з ким буде воювати, бачить свого командира, – він уже в цій родині.

МОТИВОВАНИЙ БОЄЦЬ ВАРТУЄ П’ЯТЬОХ

- За кордоном опинилася чимала кількість українських чоловіків, і щодо цього точиться жвава дискусія. Чи є, на вашу думку, сенс апелювати до тих, хто зробив такий вибір? Адже юридичні підстави повернути їх навряд чи будуть.

- Людину не можна заставити воювати. Його можна впіймати на вулиці, запхати в бус, забрати документи та телефони, доставити в навчальний центр, тримати там ледь не під охороною, привезти в бригаду, а він скаже: «Я не хочу воювати, я не буду». Навіщо такий боєць потрібний?

Треба мотивувати людей, надавати їм можливості та прозорі, чіткі, однакові правила гри для всіх. Щоб люди бачили, що це справедливо: я йду на два-три роки воювати, бо воюють усі.

Те ж саме робота з тими, хто виїхав. У кожного свої причини. Не всі з них перелякалися і поїхали. Але зараз вони думають: я приїду й мене «законопатять у цю армію, і що я буду там робити?».

Одна справа – це «Наші Котики» у Фейсбуці, а інша – реальна армія. Ми живемо у вигаданому світі. Тож треба з цими ілюзіями прощатися й говорити про це відверто.

- Ви на фронті від самого початку війни. З вами поруч лишаються побратими, з якими ви починали?

- Я кілька підрозділів змінив під час своєї служби. Це нормальна історія. Я вважаю, що треба давати людям можливість обирати, де вони хочуть служити, в тому числі підрозділи, тому що це дає можливість максимально використовувати людей, оскільки якщо він не хоче служити тут, у нього проблема з командиром і таке інше, його треба перевести.

Люди повинні хотіти цього. Мотивація людини – це дуже важливо. На війні це дуже важливо. Толку від немотивованого бійця дуже мало. Мотивований боєць вартує п’ятьох на всіх ланках, особливо в піхоті.

Я підтримую зв'язок з багатьма, хто починав зі мною, але, на жаль, люди гинуть, отримують поранення.

ПІШОВ НА ВІЙНУ, ЩОБИ ПОМСТИТИСЯ, АЛЕ НАВМИСНО НІКОГО НЕ «МІНУСНУВ»

- Ви були присутні при тому, як росіяни здаються в полон, самі брали в цьому участь?

- Я сам двічі брав у полон групу росіян. Один раз на позиції «Барселона», під Роботиним. Взяли шістьох, один побіг, його довелося утилізувати. І потім теж через кілька тижнів була ще одна операція на позиції «Донецьк». Взяли шістьох, у тому числі командира.

- Що ви відчували? Після того, як самі стільки років були в’язнем Кремля, фактично в російському полоні. Є бажання помститися?

- Помститися бажання є. І в тому числі це була одна з причин, чому я пішов в армію. Тому що це єдина можливість зараз легально вбивати ворогів. Потім такої можливості вже не буде.

Але в мене немає жодного особистого «мінусу»: щоб я побачив людину – і вбив її. На війні я в штурмовій піхоті, ми багато стріляємо, багато працюємо на спалах, на звук, на вогник або щось таке. Але такого, що ти персонально когось мінуснув, такого в мене не було.

Коли ми робили засідку останню, це був мій вибір: або дати команду їх знищити, тому що вони були у нас під прицілами відкриті, або взяти в полон. Ситуація була для нас не ризикова, тому ми взяли їх у полон.

- Зовсім скоро, 13 липня, у вас день народження. Де будете зустрічати?

- Я не знаю. Після повернення (з-за кордону) я повинен повернутися в сектор. Тобто, можливо в секторі, а можливо ще вдома.

- Хто й що вас підтримує найбільше, що надає сил?

- Ну, передусім людина повинна сама себе підтримувати, на себе спиратися, тому що бувають моменти, коли поруч нікого, ти один сам з собою, своїми страхами, своїми проблемами.

Я в тюрмі був п'ять років, коли ти один, а навколо – агресивне середовище. Підтримка є, але вона десь там, ти її тільки бачиш у листах.

Я вважаю, що в самій людині є багато сил, і якщо вона може їх використовувати, то спроможна багато чого зробити.

А так підтримують родина, друзі, люди, які щось пишуть, або я просто знаю, що вони існують. Хороший тил, і ти знаєш, навіщо це робиш.

Ольга Танасійчук, Карлові Вари, Чехія

Фото: Укрінформ, prezidentpavel та Oleh Sentsov/FB