Андрій Когут, директор Галузевого державного архіву СБУ
Відкриті архіви СБУ - це наша відповідь на “війну дезінформації”
“Ми зараз знаходимося в приміщенні, яке було обладнане вже за незалежної України. Якщо міряти нашими мірками, це одне із найсучасніших приміщень архіву: тут і система кондиціонування, і схема приміщень відповідна. Єдине, що в нас у більшості сховищ стоять “старорежимні” стелажі, але ми намагаємось їх міняти на сучасні, мобільні”, - одразу береться за екскурсію Андрій КОГУТ, директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України. З 2016 року він відповідає за цю установу.
На відміну від багатьох інших, - архіви СБУ привертають особливу увагу науковців, дослідників, юристів, журналістів, а також тих, хто шукає сліди своїх репресованих родичів. Адже з 2015 року всі документи радянського періоду є відкритими.
У коробках лежать справи тих, хто потрапив під “пильне” око НКВД-КГБ. Андрій Когут відкриває першу, яка потрапила під руку, коробку і показує у найпухкішій папці “речдоки” - зошити, списані дрібними щоденниковими записами, вірші - на справі проставлена стаття, яка інкримінувалась, - “зрада батьківщини”.
“Це справа 1965 року, їй вже майже 60 років. Тобто це якісь спогади людини, які вона собі нотувала, потім це знайшли при обшуку, і вже пішло як “речові докази”. Тут була, бачите, проведена графологічна експертиза. Є результати. Ці речові докази дуже часто цікавіші, ніж самі справи. Справи типові, за лекалами”.
Їх тут на стелажах сотні… Збоку, окремо, папки із розстрільними списками. Поруч - підшиті матеріали про знищені справи. Рукописи горять, горять, на жаль…
Те, що в народі називають “архів КГБ”: це переважно справи репресованих. Але не лише - це і спецоперації КГБ, і боротьба із рухом опору та дисидентами, українською діаспорою та інші. І це чи не найбільший відкритий архів радянських каральних органів.
“Принцип організації архіву такий, - пояснює співрозмовник, - в 1954, коли з МВД було створено КГБ, до регіонів почали відправляти архівні справи. Спрямовували за місцем засудження, або за місцем народження. Тобто, якщо людина була засуджена на території радянської України, а народжена, приміром, у Казахстані, то, швидше всього, справа може бути у нас”.
Архіви КГБ охоплюють період з 1917 по 1991 рік. Але тут можна знайти документи і кінця ХІХ століття. “Це, як правило, різні родинні документи: про народження, шлюб, які були вилучені чекістами під час обшуків. Наш найдавніший документ (не справа) це середина ХІХ століття”, - каже директор архіву.
Часто родичам репресованих доводиться шукати відомості по різних архівах у різних областях України. І добре, коли їхні пошуки завершуються саме тут.
Створення єдиного архівного центру при Інституті Національної пам’яті, як планувалося раніше через війну та відсутність фінансування поки на паузі. Тож поки все залишається як було - кожна архівна установа тримає у себе свій “скарб” у справах репресованих.
Тим часом ми говоримо з Андрієм Когутом про те, як змінилась робота архіву СБУ з початком Великої війни, чи можуть документи радянського періоду розказати більше про наших ворогів і чи змінились сьогодні їхні методи?
АРХІВИ СБУ ТА ВЕЛИКА ВІЙНА
“Перші кілька місяців широкомасштабного вторгнення ми були зайняті евакуацією, облаштуванням місць зберігання документів. Але з квітня-травня 2022-го ми вже почали відновлювати роботу звичайної архівної установи. Почали піднімати звернення і запити, які надійшли до нас напередодні 24 лютого і на які не встигли дати відповіді. Це, мабуть, один із таких важливих викликів, перед якими ми зараз стоїмо, - попри повномасштабні воєнні дії, ми продовжуємо функціонувати як архівна установа”, - каже Когут.
Для відвідувачів майже нічого не змінилося - хіба що неможливо користуватися читальною залою у звичайному форматі. Але на конкретний запит потрібні документи оцифровують і надсилають електронною поштою. Форма запиту є на сайті СБУ. Архів відповідає всім.
Як і до 2022, так і зараз більшість запитів — це ті, хто шукає інформацію про своїх рідних. Потім йдуть дослідники, журналісти. Рубіконом був 2014-2015 рік, тоді кількість звернень зросла в рази. Особливо від закордонних дослідників.
“Війна для нас почалася в 2014-му. Про долю архівів на тимчасово окупованих територіях ми, на жаль, достеменно не знаємо. У нас є певна інформація: як правило, їх намагаються перемістити кудись на територію Росії, де їх використовують. Де архіви неможливо вивезти, їх, вочевидь, знищують.
“З 2022-го ми збільшили обсяги оцифрування документів практично вчетверо. І це завдяки підтримці міжнародних партнерів з Німеччини, Чехії, Канади. Тобто, доукомплектували наш архів обладнанням для оцифрування і зберігання цифрових копій. Ми максимально намагаємося оцифровувати документи і справи, які, на нашу думку, становлять суспільний і науковий інтерес”, - розповідає керівник архіву СБУ.
- Чи можна говорити про те, що методи та механізми роботи каральної системи СРСР і нинішньої Росії, ідентичні?
- Так, цілком. Більше того, ми навіть можемо, завдяки тим документам, які у нас зберігаються (як правило, це нормативні, розпорядчі, інструктивні документи КГБ і їхніх попередників), стверджувати, що Росія продовжує використовувати всі напрацювання комуністичної системи, особливо такі як репресії і контроль над суспільством. Депортація українських дітей - свідчення того, що росія не лише використовує старі методи катувань, а й вигадує нові. І це погана новина не тільки для нас, а й для всього цивілізованого світу. Бо російські спецслужби можуть “поширювати” таку практику на інші країни.
ВІДКРИТІ АРХІВИ
Потерпаючи від спеки (у приміщенні економлять електроенергію і архіви, як і люди, обходяться без кондиціонерів), ми продовжуємо розмову. Попри складні теми, в Андрія Когута добре почуття гумору і його коментарі дещо згладжують цю емоційно важку історію.
Архів КГБ переживав кілька трансфомацій і рівнів відкриття і засекречення, останній з яких - часи Віктора Януковича, деякі з тогочасних секретних статусів тільки нині відкривають. І сьогодні архів СБУ є одним із найбільш відкритих і доступних серед архівів колишнього КДБ у пострадянських країнах. Цим користуються і наші громадяни, і дослідники з усього світу.
Довкола документів радянських часів і досі “крутиться” чимало історій. Скажімо, про “чистки-пожежі” в архівах. Або про те, що архіви прискіпливо втаємничують справи своїх агентів. Скажімо, у довоєнний час у деяких справах, які видавали на запит, були заклеєні прізвища тих, хто співпрацював з “органами”.
“Така практика колись була, - підтверджує Андрій Когут, - але зараз такого немає. У 2015 році з'явилося законодавство, яке передбачає, що колишні агенти і співробітники не можуть бути таємними і їхні справжні імена можна оприлюднювати. На ці архіви не поширюється законодавство про захист персональних даних. Тобто на сьогодні можна відкрити, дізнатися, чи співпрацювала людина з органами”.
Наприклад, у 90-ті роки у Польщі, Чехії та Угорщині відкритість архівів мала прикладний характер, тобто, політики мали пройти перевірку на можливу “співпрацю” з радянськими органами держбезпеки у минулому. Періодично там вибухали скандали, до яких були залучені медіа, політики, суспільство.
- Чи горять архіви?
- Робота архіву КГБ після 1954 року відзначилася масовою чисткою. Якщо говорити про перші два роки після створення КГБ, то з понад 4 мільйонів справ було знищено майже півтора мільйони. Пізніше практика “чисток” архівів продовжувалася. Останній такий епізод - це кінець 80-х, тоді в архівах багато чого знищили.Після масштабних сталінських репресій партія була зацікавлена у тому, щоб якомога менше компромату зберігалося в архівах. І відповідно, після смерті Сталіна багато документів було знищено.
З початком повномасштабного вторгнення в Україні були спроби чистити архіви?
- Ні. Архіви ми намагалися максимально евакуювати і зберігати. Це ключове завдання під час війни. Інформація має бути доступна. Бо Росія використовує історію як один із фронтів війни, ідеологічної боротьби, дезінформації, створення фейків проти України. І наша - зокрема, Державного архіву СБУ - відповідальність у тому, щоб кожен, хто хоче перевірити інформацію, міг це зробити якнайпростіше і якнайшвидше.
Для нас важливо, щоб якомога більше науковців приїжджали і знайомилися з архівом СБУ. Тут є відповіді на багато питань. В тому числі для розуміння злочинної суті держави-терориста, якою є сучасна Росія.Андрій Когут дістає з полиць друковані видання, - це ті архіви, які стали загальнодоступними без жодних запитів. У сучасних книгах є к’юар коди, відсканувавши які, можна побачити оригінали документів.
- У нас відкриті ці документи, ми їх публікуємо, але у суспільстві не завжди існує відповідний резонанс. Дивіться, це книжка про художника Миколу Глущенка, який тривалий час жив в еміграції і мав славу опозиційного митця. Він був близький з діячами української політичної та мистецької еміграції і тоді ж був завербований радянськими спецслужбами, мав псевдо “Ярема”, “Художник”. Книгу видано на основі розсекречених документів. Але ця історія уже вийшла з площини актуальних подій.
Одна з книг, яку ми видали, це «Кримськотатарський національний рух 1917-20-х років”. Це дуже маловивчена тема. Є кримінальна справа, яка знаходиться в Криму. Частина документів вважалася втраченою (про діяльність національно-визвольного руху кримських татар на початку 20 століття, - ред.), але ми їх знайшли у справі-формулярі, що була передана для зберігання у Києві. Це документи Парламентської комісії, що здійснювала дослідження від наслідків першої більшовицької окупації Криму взимку 1917-1918 років. У книзі ми також опублікували протоколи перших засідань Курултаю, національного парламенту, який створили тоді ж, коли й Центральну Раду. Там супер цікаві документи: як кримські татари сперечаються про те, чи може жінка голосувати з точки зору шариату. І вони тоді вирішили, що може і надали їй це право.
Коли після 2015-го року ми почали працювати з архівами НКВД-МГБ-КГБ, була ілюзія, що черги охочих працювати з документами стоятимуть тут на декілька кілометрів. Але виявилося, що існує суспільна інерція… То ми вирішили, що не будемо чекати, будемо створювати умови і почали видавати ці книжки. Тож коли дослідники, журналісти захочуть - зможуть пропрацьовувати ці теми.
Де їх можна прочитати? Ми розсилаємо ці книжки по бібліотеках. На сторінці архіву на сайті СБУ є лінк, якщо за ним перейти - то в PDF можна побачити і завантажити всі видання, які ми видали раніше. Ми зацікавлені в тому, щоб з ними працювали. Тому що кожен такий документ - це фактично запрошення до переосмислення історії, в якій ще залишається чимало “білих плям”.
- Провокативне питання про сучасність… А чи можливо сьогодні переглянути справи на діячів епохи становлення Незалежної України?
- Тут, мені здається, ми вже починаємо говорити більше про специфіку спецслужби сучасної і про те, як працювало КГБ колись. Це кардинально різні підходи і принципи. СБУ сьогодні – це оновлена і прозора структура, яка повністю очистилася від старого спадку, залишивши його лише для вивчення та аналізу.
- Тобто, таких справ нема?
- Скажімо так: таких справ у нас на зберіганні нема. Сьогодні Служба безпеки працює по-іншому.
ЯКІ ФАКТИ ЗДАТНІ ВРАЗИТИ ДИРЕКТОРА АРХІВУ СБУ
Збереження та дослідження архівів, керівництво колективом та відповіді на поточні виклики - це те, чим займається Андрій Когут більшу частину часу. То чи вистачає його, наприклад, на хобі? Отримати відповідь на таке питання вийшло складніше, аніж щодо архівних справ... І все ж.
Подорожі, які до цієї посади, були для Андрія Когута частиною відпочинку, нині переросли у професійну діяльність. “У нас є багато міжнародних проєктів і ми бачимо для себе як одне з таких завдань,- заохочувати іноземців до дослідження і вивчення української історії. Ми маємо розгалужене партнерство, то до повномасштабного вторгнення доводилося багато мандрувати”.
Те саме з читанням: “коли читання перетворюється з хобі на роботу, тоді його важко назвати хобі”, - усміхається співрозмовник.
На питання, яке часто ставлять директору, - чи часто він буває, власне, в архівах, сміється: щодня. А от наскільки здатні архівні факти вразити загартовану людину - пояснює: “Мій приклад - не показовий. Тому що те, що дивує мене, не дивує, як правило, тих, хто запитує. А те, що, навпаки, дивує їх, не здивує мене. Наприклад, я працював з темою депортацій. Знайшов табличку, скільки було депортованих. Це було для мене відкриття. Якщо ж я покажу цю табличку журналістам, то вони її сприймуть інакше, адже статистична інформація не буде настільки промовистою як персоналізована історія.”
Андрій Когут усміхається і проводжає нас до тих самих “гарячих” сходів, які ведуть у сховище. Там, де у сусідніх теках зберігаються справи - терор, депортації, арешти, страти - все те, що породжувала і чим живилася репресивна система СРСР і що продовжує сучасна Росія. Тепер це місце, де не приховують історію. Адже найкращим способом боротьби з пропагандою та маніпуляціями є правда.
Ярина Скуратівська, Київ
Фото Володимира Тарасова