Пам’яті киянина Астамура Гумба (позивний «Абхаз»)

Цими днями влітку, два роки тому на фронті під Харковом загинув син українських журналістів Астамур Гумба.

Син журналістів Наталі Іщенко та Сергія Моругіна захищав Україну з 24 лютого.

Про загибель 32-річного Астамура написала тоді у Facebook його мати. «Прошу вважати мого сина, Гумба Астамура Дауровича, позивний «Абхаз», народженого в місті Сухумі 22.07.1989 року народження, громадянином України. Посмертно», — йдеться у дописі.

Чоловік не мав українського громадянства і пішов на фронт добровольцем, повідомляло «Детектор медіа».

Астамур народився в Абхазії, приїхав до України разом із матір’ю тридцять років тому. Батьком, який його виховав, став український журналіст і активіст Революції на граніті Сергій Моругін. Наталя і Сергій були засновниками першого українського онлайн-видання Ukraine Today.

Боєць Астамур Даурович Гумба («Абхаз») з першого дня повномасштабного вторгнення рф проти України добровольцем вступив до лав ЗСУ. Він воював у складі 130 батальйону 241 окремої бригади Сил ТРО.

Оскільки Астамур народився у Сухумі і був по батьківській лінії представником старовинного роду з Абхазії, то він взяв собі позивний «Абхаз».

Всі 32 роки, прожиті Астамуром Гумба пов’язані з трьома регіонами, які з 90-х років і досі є місцями запеклих конфліктів: Сухумі в Абхазії, Україна в центрі Європи, Чорногорія на Балканах.

«Його прабабусі — з України. По батьковій лінії, він з роду Гумба, відомого та шанованого», — розповіла «Вечірньому Києву» мама Астамура.

Відома українська журналістка-міжнародниця Наталя Іщенко (Гумба) показала світлини з далеких 90-х. На них — вулиці з пальмами, красиві люди, а на обрії — море і, здається, що це — ідеальне місце для спокійного життя. Сухумі і справді було курортом, а Ріца — одним з найчистіших гірських озер.

«Я виїхала з Астіком, коли вже було зовсім небезпечно і скрізь стріляли. А взагалі-то більшість наших знайомих були просто вбиті. Моя мама врятувалась, вистрибнувши з другого поверху. До речі військами, які це творили в Абхазії, командував чоловік на ім’я Сергій Шойгу» — розповіла історію своєї втечі від війни Наталка.

Її бабуся з Харківщини, а дідусь з Гуляйполя, тож вона переїхала до України, до Києва. Її син ріс у столичному українському середовищі маминих друзів. Наталка стала дружиною журналіста Сергія Моругіна, з яким і виховувала хлопчика.

«Нам всім пощастило почати свою школу разом. Астамуру та його однокласникам, які прийшли у перший клас і стали моїми на три роки. І мені — у 19 років стати їх вчителем. Вони були у мене першими», — розповіла виданню Наталія Козинець, перша вчителька Астамура.

Сімдесят восьма школа колись була поруч з Бесарабським ринком, там, де нині пафосний ТРЦ. Саме в ній і звела доля Астіка, як звали хлопчика рідні та друзі, і його клас з юною вчителькою.

«Знаєте, коли я вела урок, я увесь час ніби розповідала йому. Він був настільки жвавим і допитливим. Він практично ніколи не мовчав. Він коментував, розповідав щось, ділився емоціями», — посміхається від згадок сьогодні пані Наталя.

Проживши в Україні 29 років, Астамур Гумба не отримав українського паспорта та офіційного громадянства. У нього була «Посвідка на постійне проживання», яка надавала йому всі права в Україні. Астамур ніколи не відчував ніяких обмежень.

Журналіст Сергій Моругін, який виховував Астамура з його п’яти років згадує, що він себе усвідомлював, як абхаз і українець водночас.

«У нього на поличці стояли «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі та «Абхази» авторства Інал-Іпа. Він шукав своє коріння. А ще — Шекспір англійською, він його читав постійно. Героїчний епос давав йому снагу. У нього поєднувались кавказькі риси характеру і українські», — розповів Моругін.

За його словами, пережите у ранньому дитинстві у Сухумі відклалось у хлопця на все життя.

«Він мене вразив, коли переїхавши до Києва, у магазині побачив багато сортів різного запашного хліба і почав просити: «Давайте його більше купимо. Треба багато хліба!» — згадує Сергій.

Після закінчення школи Астік вступив до Київського національного університету імені Шевченка на філософський факультет, вирішив стати політологом.

«Запам’ятав його серед тисяч студентів ще з часу вступу. Я тоді був заступником декана філософського факультету. Астамур мав нестандартне мислення. Дуже талановитий і допитливий. Він багато працював додатково, завжди був незадоволеним — йому здавалось, що їм малувато дають вчити, до нього всі тягнулись. А ще він був дуже дружнім і обережним водночас у спілкуванні. Я думаю, через свій життєвий шлях», — поділився Володимир Бугров, нинішній ректор КНУ ім. Т.Шевченка.

Він пригадує, як у лютому 2022 колишній студент йому повідомив, що йде на фронт.

«Розумієте, в Астамура і його мами був дуже болісний досвід еміграції. І я добре запам’ятав його кредо: треба любити батьківщину, яка у тебе є, адже її можна втратити», — розповів про життєвий урок, який виніс зі спілкування зі студентом ректор університету.

А задовго до повномасштабної війни батьки Наталя і Сергій певний час жили й працювали у Чорногорії. Балкани знали дуже добре. Тому Астамур вирішив вступати до магістратури у тамтешній університет і мав усі можливості залишитись у Монтенегро, щоб навчатись і працювати. Перед ним відкривався весь світ.

Але Астамур повернувся в Україну. Це був 2016-й рік. Росія вже анексувала Крим і вдерлась на Донбас. Абхазька історія повторювалась ніби у новому вимірі.

Спочатку Астамур пішов працювати у ай-ті галузь і на одному зі стартапів подружився з колегою по роботі Іваном Логіновим.

«Він був переконаний, що країна сама має робити вибір — куди їй рухатись. І саме він виявився згодом одним із найсміливіших людей, яких я знав. Додайте до цього кавказьке чоловіче переконання, що мужчина має обороняти свій дім. Це він ніколи не виказував зовні, але це завжди відчувалось», — згадує про друга Іван.

Він і досі перебуває під враженням того, як Астамур прийняв рішення йти воювати.

«Ми 24 лютого прийняли рішення йти до тероборони. Зголосилось багато хлопців, але так вийшло, що прийшов лише один Астамур… Я був у шоці! Людина, яка не має навіть прописаних обов’язків, як громадянин. У нього зір був — 6 і астигматизм, його б не взяли з такими даними. Але він пішов воювати за Україну. Добровільно і беззаперечно. Для нього була головною цінністю свобода», — розповів подробиці Іван.

«Абхаз» виконував бойові задачі в Дементіївці, на Харківщині, разом з бойовими медиками підрозділу надавав допомогу пораненим й доправляв їх до пунктів евакуації.

«У червні 2022 року під час ворожого штурму позицій підрозділів батальйону солдат Астамур Гумба брав безпосередню участь у відбитті атаки у складі групи швидкого реагування, яка висунулась на одну з позицій та закріпилась на ній, успішно відбивши штурм противника. В результаті було зупинене просування ворожих сил, але на жаль, Астамур Даурович героїчно загинув, внаслідок мінометного обстрілу цієї позиції», — розповіли у 241 бригаді ТРО про останній бій захисника.

Батьки лише з часом отримали офіційне розслідування обставин загибелі сина з побратимами. Там написано, що їхня позиція утримала наступ на Харків.

«Дементіївка Дергачівського району Харківської області. Криваве місце. Всі хлопці загинули. І довелось відновлювати картину того, що відбулось. До них навіть спочатку не могли дістатись. І ми не так давно отримали документи, де названа причина загибелі», — ділиться пережитим Сергій.

Журналістка телеканалу «Еспресо» Ольга Лень, яка знала Астамура з його дитинства, зізналась, що навіть стоячи у храмі біля його труни не могла уявити, що цієї відкритої, вільної і сучасної людини вже немає. Вона вважає, що покоління 40-50-річних передало цю війну дітям, а могло б зробити так, щоб її не було.

«Як же так, він міг абсолютно спокійно і вільно жити у будь-якому куточку світу. Він був людиною, сповненою свободи і можливостей. Я думала колись, що це покоління легковажне… А він сам вибрав собі дорогу — він пішов на фронт і за кілька місяців був вбитий», — добирає слова Ольга. Вона шокована і кількістю загиблих і тим, що вони пішли з життя, так і не народивши власних дітей.

Його поховали на Алеї Слави на Берковецькому цвинтарі в Києві. Посмертно Астамура нагородили орденом «За мужність» третього ступеня.

Через рік, влітку 2023 року у присутності його побратимів на будинку, де жив Астамур Гумба у Солом’янському районі Києва, відкрили меморіальну дошку пам’яті захисника.

Фото: ФБ, Вечіірній Київ