Як живе Суджа – місто, яке нині контролюють українські військові
Кореспонденти Укрінформу побували у російському містечку Суджа, яке розташоване приблизно за 10 кілометрів від кордону з Сумською областю
Одягаємо бронежилети і грузимося у броньований автомобіль. У місто нас супроводжує декілька військових.
- І каски одягніть, бо трястиме. Наб’єте собі здоровенні гулі й будете, як ото я… - сміється лисий солдат у великих темних окулярах.
- Всі погрузилися? Буде чотири зупинки. Перші три – до 10 хвилин: газовимірювальна станція, пункт пропуск та околиці міста, - розповідає керівник групи.
- Вирушаємо! - кричить водій.
На останню – центр міста Суджа – часу нам виділили трохи більше.
А трясе справді нічогенько… Обома руками міцно тримаємося за лямки й поглядаємо у маленьке віконечко броньовика, через яке видніються сірі будівлі з синіми дахами.
- Під’їжджаємо до газової станції. Всім приготуватися.
Одна з адміністративних будівель станції, а також один із майданчиків, на якому встановлено вимірювальне обладнання – зазнали серйозних пошкоджень. Втім, транзит газу попри події в Курській області триває. Робимо кілька знімків і повертаємося в машину.
- Далі – на околиці Суджі.
- А що там?
- Подивитеся.
А там – кілька одиниць спаленої техніки армії РФ (танки, БМП), що має російські номерні знаки та специфічні позначки ворога.
- Бойові машини їхали у бік українського кордону.
- Їхали на підмогу своїм?
- Угу. Але не доїхали, - знову сміється військовий в окулярах.
Нарешті – Суджа. Лінії електропередач пошкоджені, всюди висять дроти. Дороги вкриті шрапнеллю, валяються гілки, сміття і… трупи російських солдат, які розкладаються. За виключенням одиночних будинків, місто загалом не сильно поруйноване. Вулиці міста переважно безлюдні.
Магазини, хоч і покинуті, та не розграбовані.
Майже через кожні 30-40 метрів – невеликі діри в асфальті від прильотів мін та fpv-дронів, які російські війська запускають по Суджі. А ще вони скеровують на місто КАБи, попри те, що там досі залишаються їхні цивільні – без світла, води і газу – близько 100 людей.
Хто ці люди? Переважно старі й ті, хто з різних причин не встиг виїхати на підконтрольну РФ територію. Чому не встигли – пояснюють: «Власти нас не придупредили». Українські військові приносять їм їжу та воду в бутлях, а також інструктують, як поводитись у зоні бойових дій.
- Нас кинули! – скаржиться літня жінка, яка відмовилася називати свої ім’я.
- Про кого це ви?
- Местные власти… Они все знали. Еще раньше, до того, как в Суджу зашла украинская армия, - собрали вещи и уехали.
- А хіба ви не почали підозрювати, що відбувається щось дивне?
- Сначала нет. А потом было уже поздно. Те, что помладше – успели, они эвакуировались на собственных автомобилях. Если в городе проживали их родители или родственники - с собой тоже забирали. А у меня здесь никого нет. Я очень старая. Мне уже за 80. И таких, как я, здесь два-три десятка. Прячемся все мы в подвале – в местной Школе интернат, - показує рукою на цегляну триповерхову будівлю.
- А скільки взагалі людей залишилося?
- Не считала. Но, думаю, не больше сотни.
- А діти тут є?
- С нами в подвале школы прячутся трое детей – им где-то 12-15 лет.
- Ще одне питання: вас ніхто тут не ображає?
- Нет, никто не абижає. Наоборот, украинские военные нам помогают. Они очень хорошие. Мы им благодарны.
Поруч проходить ще одна бабуся, яка відбивається пакетом від рижого дворняжки: «Пошел, пошел я сказала. Фу!»
- Ваша собака?
- Нет, пристал ко мне зараза.
- Як ви тут взагалі? Як вас звати.
- Меня зовут баба Нина. Мне 74. Не могу найти лекарства.
- Загалом – всім забезпечені, продукти маєте?
- Потом зайду в «Магнит», местный супермаркет. Мне нужны мыло, сахар, вода...
- А магазини хіба працюють?
- Нет, мы просто берем то, что нам нужно. Воруем, если хотите.
- А українські військові помагають вам чимось?
- Да, они помогают. Спасибо им большое, что не оставляют.
- А чому в Суджі залишилися, чому не евакуювалися?
- Не успела. Я думала, что все как началось, так и закончится.
- А що діти, внуки?..
- Сын живет в Питере. Дочь умерла. Одна внучка на юге, а другая была здесь, она уехала с правнучкой. Других близких родственников у меня нет... Одним словом, решила остаться. Меня здесь никто не обижает, и я ничего плохого никому не делаю.
- На вашу думку, хто винен в тому, що зараз відбувається?
- Я не понимаю, кто именно и куда наступает, откуда выстрелы раздаются, ракеты летят...
Після цих її слів – пролунав дуже гучний вибух. Перелякану бабусю дещо здивував мій спокійний вираз обличчя. Я уже звик до подібних звуків. Вона – ні.
- Ви б хотіли сказати щось своєму президенту?
- А что я могу ему сказать? Мне нравится его политика. С тех пор как он стал руководить Россией - пенсия стабильная, все можно купить, все доступно. Если бы Путин был плохим, то его бы не выбрали в этом году снова. Но ведь выбрали.
- Тобто ви підтримуєте війну, яку він розв’язав проти України?
- Ну, я против убийств.
Прямую на центральну площу. На постаменті, перед будинком культури, стоїть пам’ятник Леніну, правда вигляд у нього зажурений, без половини лиця (підвечір, коли наші кореспонденти поверталися назад до Києва, з’явилося повідомлення, що в Суджі розпочалася декомунізація – пам’ятник радянському вождю зник), а погляд спрямований на будівлю, в якій ще донедавна працювала «Почта Росии». Вкрай символічно, адже як там колись говорив сам Ілліч – "взять почту, телеграф, телефон, мосты и вокзалы?.."
Здалеку бачу чоловіка у темно-синій футболці, місцевий, який махає мені рукою і гукає українською: «Молодий чоловік, можна вас на хвилинку?» Хутко прямую йому на зустріч, зрештою, це перший місцевий, від якого почув не «язык», а мову.
- Ви щось хотіли, пане?
- Газовий балон.
- Навіщо?
- Маленький такой, - чоловік знову перейшов на російську.
- Точно, у вас же газу немає…
- Нету... Туристический такой баллон газовый ищу.
- Я навіть не знаю, чим допомогти. А ви не місцевий, не з Суджі?
- Из Суджи.
- Так, а чому мене про балончик запитуєте? Вам же краще знати, де його тут можна знайти. Можливо, он там, у супермаркеті?.. Бачив, як ваші тягнуть звідти все.
- Просто мне газовый баллончик никогда раньше не был нужен.
- Ну…
- Наверное, пойду в «Пятерочку» (теж супермаркет)...
- Я чув, як ви гукали мене українською. Розмовляєте?
- Так рядом живем.
- А що по нинішній ситуації скажете?
- Бывает и хуже.
- І хто в цьому «хуже» винен?
- Да Бог его знает... Власть, неверное.
- Яка влада?
Чоловік щось нерозбірливо пробурмочав, я його ще раз перепитав, але в результаті так і нічого не зрозумів. І він побіг, мабуть, далі шукати газовий балончик.
Крокую уздовж 1 Мая, потім повертаю на Рози Люксембург, щоб дістатися Леніна, але не пам’ятника (його ми вже бачили), а вулиці, на якій знаходиться Суджанська школа-інтернат. В її підвалах переховується більшість із тих, хто залишився у місті. Дорогою зустрічаю дівчину-військову.
- Слава Україні! Ви журналіст?
- Героям слава! Так, - показую пальцем на надпис PRESS на броніку.
- Як звуть і звідкіля будете?
- Я Мирослав, кореспондент інформагентства Укрінформ. Місто Київ.
- А мене С. (ім’я та бригаду, в якій служить дівчина, з міркувань безпеки нас попросили не називати).
- Мабуть, ідете в інтернат? Давайте проведу.
- З радістю.
Розпитую, як до українських солдат ставляться місцеві, що говорять, і чи ЗСУ в Суджі - це надовго?
- Місцеві… Вони скаржаться на свою владу, яка втекла з міста. Кажуть, що не було жодного повідомлення із закликами про евакуацію, що їх кинули.
- А до вас ставляться як до окупантів?
- Насправді ні. Окупантами не називають. Але трохи бояться. Постійно запитують, чи можна їм пройти і так далі. Коли наші військові до них підходять і цікавляться як справи, чи потрібні їм продукти, вода, ще щось, чи всі здорові – то вони одразу ж тичуть свої документи.
- Люди, з якими говорив, відзиваються про вас дуже добре.
- Ну, бо ми не орки, ми нормальні, ми – люди. Хоча й, по правді, всередині до росіян горить шалена ненависть.
- Але ми не орки…
- І ми не порушуємо міжнародне право, конвенції… Але водночас мусимо слухати різну єрунду. От буквально вчора чувак підійшов до нас на площі й почав «заливати», мовляв, давайте ми сядемо з вашими хлопцями, перекинемо пляшечку і про все домовимося. Перед цим жіночка мучила нас «брєдовими» історіями...
- Україномовних багато в місті, бо особисто я знайшов лишень одного. І то - з натяжкою...
- З нами вони пробують розмовляти суржиком. Згадують «родствєніков с Украини», «сестру/брата с Харькова»…
- А що про Путіна кажуть?
- Нічого не кажуть. Лише про «внєпалітікі», «мишебратья», «виновата не Россия, не Украина, а НАТО и Амєрика» – повна клініка.
- Чи надовго ви тут?
- Росія окупувала наші території. Їх треба якось повертати. Тому ми поки тут.
- Вважаєте, що вдасться обміняти Курщину на, приміром, частину Херсона з Харківщиною?
- Побачимо… Кличуть по рації, мушу йти. А ось інтернат – де напис від руки: «В підвалі мирні люди, військових немає».
- Щиро дякую! Бережіть себе!
Знову чути вибухи… За кілька кілометрів від Суджі – працюють «Гради». Під цю канонаду люди у підвалі школи-інтернату неохоче йшли на контакт. Однак на питання, чи поїдуть як біженці в Україну – в місто Суми – абсолютно усі відповідали категорично: «А зачем?»
- Никуда я не поеду… У меня там никого нет, денег нет. Ничего нет! Буду здесь жить, - каже 56 річний суджанин, якого звуть Андрєй (принаймні, так він назвався).
- Хіба ж тут безпечно (питаю, і саме в цей момент лунають ще кілька вибухів - працює мінометний розрахунок)? Хоча, це ваше право. Зрештою, нехай Путін, який вас тут залишив, про це думає.
- Не понимаю, что значит «залышыв»?
- По-вашому - оставил.
- Да, нас совсем никто не предупредил.
- Про що не попередив?
- О том, что украинские военные заходят в город.
- А про те, що ваша Росія вторглася в Україну хоча б знали, чи знову скажете, що ніхто не попередив? Телевізор дивитеся?
- Сейчас не смотрю. Света нет…
- Я не про зараз.
- Нам с телевизора говорят одно, а вам, наверное, совсем другое. И кстати… Огромное спасибо вашим ребятам из ВСУ. Они нас не бросили, хорошо относятся и очень помогают: приносят продукты, воду - все необходимые вещи.
- А ваші займаються мародерством, гвалтують і вбивають.
- Та ну, я не верю.… Наверное уже пойду. Мне ещё надо газовый баллон где-то найти. Света нет, воды и газа тоже… Но ваши молодцы - помогают.
Супроводжуючі квапили нас повертатися назад до броньовиків, якщо, звісно, ми ще хочемо заїхати на пару хвилин на КПП «Суджа»
- Та хочемо…
- Ну, то шнеля, шнеля! А то вже треба повертатися назад.
Все, що залишилося від російського прикордонного пункту, який охоронявся солдатами-строковиками (десятки з них були взяті в полон) — це руїни. Українська артилерія та дрони вправно зробили свою справу.
Мирослав Ліскович
Фото Кирило Чуботін