В епіцентрі воєнних подій - українські етнічні терени

Про що свідчать історія і документальні джерела

Цими днями особливого звучання набуває Указ Президента України Володимира Зеленського від 22 січня 2024 року про посилення уваги до українських етнічних теренів, які російські більшовики остаточно окупували наприкінці 1918 року. Йдеться насамперед про Слобожанщину, що нині опинилася в епіцентрі воєнних подій, і де може вирішитися доля її матері України.

Так, саме з Києвом єдналася ця земля з часів Русі. А коли після її падіння вилюднилися нинішні Харківщина, Курщина, Білгородщина й Вороніжчина, частини Сумщини, Донеччини й Луганщини, перетворившись на так зване Дике поле, то з початком розвитку нашого козацтва почали масово переселятися сюди українці Наддніпрянщини. Вони не тільки принесли козацький устрій, а й ще тривалий час залишалися прив’язаними адміністративно до «матері городів руських». Скажімо, на початку XVIII ст. до Київської губернії указом московського сатрапа Петра Першого були віднесені Білгород, Брянськ, Трубчевськ, Курськ, Сівськ, Путивль, Рильськ, Лівни, Карачев, Орел, Кроми, Новосіль, Короча, Белєв, Мценськ, Старий Оскол, Обоянь, Хотмижськ, Карпів, Яблунів.

Зрештою, у 40-х роках XVIII ст. слобідські козацькі полки формально звітують канцелярії Гетьманщини, що засвідчує в січні 1742 р. «Генеральная Перечневая табель Малоросійских и Слободских полков...» про присягу імператриці Єлизаветі. З цього документа, зокрема, довідуємося, що в найбільшому слобідському полку – Острогозькому – великоросіян «рядових і разного званія людей 444». Водночас українців – 2242 особи.

Ця українська присутність на землях колишнього Дикого поля збереглася й у майбутньому. Зокрема, за переписом 1897 року в Курській губернії нараховувалося 523277 наших співвітчизників, а у Воронезькій – 854093. Саме вони та їхні нащадки заявили після Лютневої революції в Росії в 1917 році про своє бажання приєднатися до відродженої Української державності. Це їхнє волевиявлення проявлялося також серед вихідців із названих регіонів і на всіх фронтах Першої світової війни, де вони брали участь у виборах до Українських установчих зборів.

Цілком імовірно, що цей рух вплинув і на переговори більшовицької Росії в Бересті навесні 1918 року, де Центральні держави поставили їй умову провести розмежування з Українською Народною Республікою за етнічною ознакою. Однак Ленін дав наказ голові своєї делегації на цих переговорах Християну Раковському всіляко затягувати цей процес, тим паче, що Червона армія не залишила так званої нейтральної зони на Східній Слобожанщині. А коли із закінченням війни німецька армія вийшла з цих теренів, то їх негайно окупували росіяни і більше з них уже не виходили.

Але бажання українського населення про приєднання навіть до радянської України виразно проявлялося. Зокрема, 1920 року за входження до УСРР однозначно висловилися з'їзди рад Коров'яківської та Кульбаківської волостей Рильського повіту Курської губернії, Нововознесенської, Успенської, Грайворонської, Путивльського та багатьох інших. Тоді ж з'являється подібного характеру спільна постанова виконкомів Новооскольського, Корочанського та Білгородського повітів, на території яких мешкало майже 650 тисяч осіб.  У цьому документі, до речі, зазначалося: «Ще в 1917–1918 роках місцеве населення одностайно висловилося на користь приєднання до Харківської губернії, і тільки німецька окупація України перервала подальше здійснення цього народного бажання».

У протоколі загальних зборів громадян Томарівської волості 4 квітня 1920 року, на яких було присутніми 956 осіб, зазначено:

«Вислухавши доклад участників Білгородської повітової конференції безпартійних по питанню о прилученні до України, збори одноголосно вирішили звернутись з проханням заступництва перед належними центральними установами з приводу прилучення Томарівської волости Білгородського повіту до території Української Совітської Республіки по слідуючим, одноголосно ухваленим зборами мотивам:

По походженню населення Томарівської волости українське з своєю самобутньою культурою, мовою, звичаями, норовами і історичним минулим.

Томарівська волость є простим продовженням однородного чисто українського населення Харківської губернії, отже ніяких технічних перешкод  для прилучення її до території  Української Совітської Республіки немає.

В економично-господарському житті Томарівська волость, як і цілий Білгородський повіт, тяжіють до Харкова, як до найближчого центру, з котрого завше забирали як споживчі продукти, так, однаково, і ріжні сільського-господарські вироби і інші предмети сільського вжитку.

Окрім того, для Томарівської волости Харків є найближчим центром, із котрого вона почерпає духовно-моральні вартости рідної української культури, придбання котрих легше здійснити  при навчанні на материній (українській), а останнє (навчання) користніше і з техничного боку більш справдимо у всеукраїнському масштабі.

Дякуючи малій віддалености і зручности шляхів, всі культурні вартости, а саме: книги, газети і т.и. можуть одержуватись дуже швидче, чим з инших культурних центрів, так, наприклад, газети одержуються у день їх виходу...».

Однак цю та інші численні петиції корінного українського населення Слобожанщини Москва проігнорувала, посилаючись на нібито повне задоволення духовних запитів місцевого населення через так звану українізацію. Насправді ж така фактично саботувалася владою, що зумовило нові й нові рішучі вимоги місцевого українського населення, які проголошували на велелюдних зібраннях. Зокрема, учасники партійного активу тодішнього Суджанського повіту Курської губернії 20 лютого 1925 року поставили це питання перед секретарем ЦК ВКП (б) Молотовим на зустрічі з ним у Народному домі.

Його відповідь про те, що «кордони вже встановлені, і Суджанський повіт відійшов до РСФРР», спричинила велике невдоволення населення повіту. Наприклад, через два дні 433 мешканці села Заолешенки підписалися під таким протестом: «Маючи природне національне і етнографічне тяжіння до України, а також економічне тяжіння до центру України – Харкова і, зокрема, міста Суми, а не до міст РСФРР, зокрема, до теперішнього повітового міста Льгов і губернського Курська.

Крім того, маючи в своєму складі 100 % українського населення, яке здавна має український побут і звичаї, що доказує історичну приалежність до України, з метою здійснення заповітів Леніна на самовизначення народів, підтверджених ХІІІ партійним з'їздом РКП (б) і неодноразові на те вказівки друкованої преси вождів робітників і селян у нинішній час, що особливо яскраво виразилися на останньому Всеросійському учительському з'їзді, з метою підняття культурного рівня народу малих національностей, Загальні Схід клопочеться про приєднання слоб. Заолешенки до УСРР і тим полегшити економічний та адміністративний зв'язок з такою.

Ми, громадяни слоб. Заолешенки, сподіваємося, що наш голос – голос народу – буде почутий центром, і останній, як виконавець волі народних мас селянства, повернеться обличчям до села, піде нам назустріч і з'ясує це питання через свого уповноваженого шляхом плебісциту в населення колишнього нашого Суджанського повіту про його волю приєднання, – чим переконається в законності нашого клопотання.

Насмілюємося обмовитися, що категорична відмова в нашому клопотанні і взагалі мовчанка з цього питання чи просто нав'язування зверху своїх міркувань стосовно встановлення кордонів без згоди на те зацікавленого населення цієї місцевості шкідливо і з недовір'ям відгукнеться на престижі й довірі населення Центральній Владі Рад, котра порушує права на самовизначення».

Подібні до цього звернення постійно надходили й до органів влади УСРР. Тож політбюро ЦК КП (б) під головуванням свого генерального секретаря Лазаря Кагановича 18 травня 1928 року розглянуло доповідну записку до ЦК ВКП (б) стосовно остаточного визначення кордону між РСФРР і УСРР. Це було зумовлено створенням Центрально-Чорноземної області, в ході якого з'явилася  можливість менш боляче здійснити всі територіальні зміни в Курській і Воронезькій губерніях, включивши українські терени до складу УСРР.

У документі, який підписував до Москви українофоб Каганович, навіть наголошувалося, що «проведення державного кордону між УСРР і РСФРР за етнографічним принципом цілком співпадає з сільськогосподарськими й економічними районами». Отже, українські більшовики просили Москву «винести принципове рішення» встановлення «на основі етнографічних даних точних кордонів між УСРР і РСФРР».

З цим у Москві зволікали. А коли на зустрічі українських письменників зі Сталіним у лютому 1929 року його запитали: «Чому до України не приєднають декілька повітів Курської та Воронежської губерній», той відповів: «Для нас кордони в межах СРСР не мають значіння, питання це стояло кілька років, але ми до цього ставимося дуже обережно. Західня буржуазія в своїй пресі і так натякає, що ми дуже часто міняємо кордони».

Зрозумівши, що українізація наших етнічних теренів у Росії пішла не за кремлівським сценарієм, Сталін та його найближчі соратники вдалися до нечуваного злочину, аби зупинити відродження й утвердження національної ідентичності: спеціальними урядовими постановами припинили цей процес, звинувачуючи коренізацію наших співвітчизників у саботажі виконання непосильних планів хлібозаготівель. Спочатку така директива від 14 грудня 1932 року за підписами Сталіна і Молотова стосувалася українства Північного Кавказу, а наступного дня все українське за межами УСРР заборонялося на всій території СРСР.

Відтак негайно почали переводити на російську мову всі українські газети, книгодрукування, радіопередачі й навчання в школах. Лише в Азербайджані, куди не прислали цілком таємного рішення Кремля, продовжували українізацію шкільної освіти – аж поки з УСРР, куди звернулися за підручниками, не повідомили пошепки про згортання процесу коренізації, який так розрекламували російські більшовики.

Понад 90 років відтоді минуло. Але, як видно із сьогоднішніх репортажів із теренів того ж Суджанського району Курської області, українська мова далі там існує. Бо там українці – на своїй батьківській землі.

Володимир Сергійчук, доктор історичних наук, професор КНУ ім. Т.Шевченка