Пам’яті краєзнавця, старшого солдата Дмитра Сірмана

Хвилина мовчання

Енергійність 59-річного воїна була прикладом для молодших побратимів

На початку 2020 року читачі Укрінформу дізналися чимало невідомих фактів про один із районів Чернівців — Садгору, місце, де народилася «Хава нагіла». Нашим екскурсоводом тоді став місцевий активіст, краєзнавець, ексдепутат міськради Дмитро Сірман.

А на початку серпня 2024 року тисячі людей проводжали його вулицями Садгори в останню путь - до місцевого кладовища. Старший солдат ЗСУ Дмитро Сірман загинув 3 серпня 2024 року від ворожих куль під Синьківкою на Куп’янському напрямку.

Більшість свого активного життя Дмитро прожив у Чернівцях. Хоча народився в селі Юрківці Заставнівського району. Дмитро був наймолодшим у багатодітній родині Сірманів, мав двох старших братів і сестру.

В юності Дмитро Онуфрійович переїхав до Чернівців для навчання у політехнічному технікумі, здобув освіту інженера-будівельника. Тут зустрів свою майбутню дружину, створив сім’ю. У них народилося двоє синів.

– Тато не одразу закінчив технікум. Ще студентом, у радянські часи він заколядував на різдвяні свята голові колгоспу у себе в селі. І за це його виключили з технікуму. Він пішов до армії на строкову службу. А коли повернувся, то поновився на навчанні і здобув освіту інженера-будівельника. Потім він деякий час працював на будівництві, а потім - у Чернівецькій міській раді, – розповідає старший син воїна Олег.

Дмитро обіймав різні посади у виконавчих органах Чернівецької міської ради з 1986 року. А у 1994-му став заступником голови Першотравневої районної ради Чернівців. Був депутатом кількох скликань районної, а з 2010 року - і Чернівецької міської рад. У 2011-2014 роках Дмитро Онуфрійович очолював департамент житлово-комунального господарства міськради.

Попри активну роботу у виконавчих органах влади, він завжди знаходив час на сім’ю та виховання синів.

– У мене було дуже щасливе дитинство, тато був зі мною поряд на всіх етапах мого життя: раннє дитинство, юність, навчання в університеті. Він завжди був поруч, допомагав і підтримував, коли потрібно. Йому на все вистачало часу. Коли я на похороні побачив ті тисячі людей, які прийшли його провести... Я не міг і уявити, що за життя можна познайомитися із такою кількістю людей! І кожному з них він намагався допомогти, якось підтримати. Як він усе встигав, я просто не уявляю, – пригадує син загиблого.

З 2011 року Дмитро із сім’єю перебралися у Садгору, на малу батьківщину дружини. Із розвитком цього краю пов’язував своє подальше життя. Дмитро Онуфрійович захопився дослідженням історії цієї місцевості, заснував невеличку туристичну організацію, проводив екскурсії визначними місцями Садгори.

– Я трохи допомагав йому у «розкрутці», вів соцмережі, писав пости про цікаві історичні факти, визначні місця тощо. До нього на екскурсії приїздили туристи з усього світу – американці, німці, французи, євреї. Не можна сказати, що це був бізнес для нього, швидше громадська активність. Він на цьому не заробляв. Отримував задоволення від того, що розвиває туристичний напрямок Садгори, поширює відомості про наш край, – каже Олег.

Коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, чоловік одразу включився в допомогу українському війську. Спочатку він волонтерив для армії, возив обіди у військкомати. І паралельно шукав шляхи долучитися до війська.

– У нас є сімейна традиція вечеряти разом – мама, тато і ми з братом. Й одного разу за столом він нам повідомив своє рішення приєднатися до війська. Спочатку його у військкоматі не хотіли оформляти до лав ЗСУ через вік. Йому довелося підключити свої старі зв’язки, в тому числі і серед військових. Він доклав усіх зусиль, щоб його взяли у новостворений батальйон ЗСУ, який формувався тоді у Чернівцях.

З березня 2022 року Дмитро став зв’язківцем у 116-й механізованій бригаді ЗСУ. За два з половиною роки військовий тричі відривався від служби, щоб провідати сім’ю. І кожного разу повертався у підрозділ із корисними для війська речами: дронами, амуніцією, продуктами тощо. Востаннє побував у повноцінній відпустці приблизно за місяць до загибелі.

– Тато любив робити нам сюрпризи. Усі три рази, коли його відпускали у коротку відпустку, він вимикав телефон. Десь на пів дня із ним зникав зв’язок, ми, звичайно, хвилювалися. А потім він раптово стукав у двері! Ми сподівалися, що так буде і цього разу… – ледве стримуючи сльози, розповідає Олег.

Він пригадує, що під час останньої відпустки батько розповідав, що ситуація на їхньому напрямку загострюється. І, ніби щось відчуваючи, показав рідним місце, де хотів би бути похованим у разі загибелі.

3 серпня на позиції українських військових біля Синьківки зайшла ворожа ДРГ. Дмитро почув по рації прохання про допомогу від побратима, якого поранили росіяни. Він вийшов рятувати товариша - і потрапив під ворожий обстріл з автоматичної зброї... Побратим, якого він намагався витягти з-під куль та фактично прикрив собою, вижив і наразі перебуває у шпиталі.

Старшого солдата ЗСУ Дмитра Сірмана поховали 7 серпня 2024 року на кладовищі у Садгорі. За два місяці йому мало виповнитися 60 років...

Вулицю, на якій проживав військовий, пропонують перейменувати на його честь. Наразі тривають громадські консультації з цього приводу.

Вічна слава і шана Герою!

Фото Віталія Олійника та із соцмереж