Онук Марії Примаченко з позивним «Марсель» захищає небо Київщини

Петро Примаченко у війську з перших днів Великої війни. В короткі миті відпочинку він малює на стелі бліндажу пташок у космічному стилі 

Війна карколомно змінює долі людей, «переплавляючи» найтонші душевні матерії на міцну крицю та вкладаючи в руки художника зброю замість пензля. 58-річний художник Петро Примаченко – онук однієї з найвідоміших українських художниць Марії Примаченко – пішов захищати державу з першого дня повномасштабного наступу російських військ. Він – старший стрілець мобільно-вогневої групи, працює по повітряних цілях, які летять на Київ та область.

«В основному, у нас нічна робота, тому найкраще побажання: тихих ночей. Хоча й денних повітряних тривог лунає чимало», – розповідає він. У розмові з Укрінформом сержант Примаченко згадує про своє волонтерство з 2014 року, добровільне патрулювання в Чорнобильській зоні і деокупацію Мощуна. Сумує через нещодавню втрату найкращого друга та не полишає мрії разом з його синами після нашої Перемоги завершити облаштування великого парку «Птаха Марії Примаченко».

ПАТРУЛЮВАЛИ ПРИКОРДОННУ ЧОРНОБИЛЬСЬКУ ЗОНУ

«Ми прикриваємо Київ під час повітряних тривог, – говорить Петро про свою нинішню службу. – Загалом  батальйон перекинули зараз на Донецький  напрямок. Наша група залишається весь час поблизу Києва. Працюємо по повітряних цілях».

Тобто, коли ми, наприклад, чуємо, що Сили протиповітряної оборони за добу знищили 102 ворожі ракети та 109 БПЛА, – у цьому є частка виконання бойових завдань Петром Примаченком. Результативність значною мірою залежить від того, що підрозділу дуже повезло з командирами.

Петро Примаченко – один із двох онуків знаменитої української художниці Марії Примаченко, 115-ліття з дня народження якої відзначали цього року 12 січня. Перед повномасштабною війною волонтер, підприємець і художник жив ніби вахтовим методом: три дні у квартирі в Іванкові Київської області і чотири – в селі Болотня, у родинній хаті, де облаштована його художня майстерня і де він вів невелике господарство.

Повномасштабний наступ Росії на українську землю для Петра Примаченка та односельців не став несподіванкою, бо після Майдану з 2014 року вони активно волонтерили, тож були добре обізнані з ситуацією на Донеччині та Луганщині. Силами активістів організували групу «Народний оборонпром» для допомоги українським захисникам – відправляли хлопцям на позиції в АТО/ООС відремонтовані авто, власноруч зварені «буржуйки» та придбані на донати тепловізори, передавали продукти.

Добровольці з Іванківського району також створили «Народну службу охорони». Мисливці із зареєстрованою зброєю з пів року перед повномасштабним вторгненням Росії в Україну допомагали прикордонникам контролювати Чорнобильську зону, від якої зовсім неподалік проходить кордон із Білоруссю, яка є васалкою РФ – країни-агресора. Фактично пів року добровольці  їздили з прикордонниками в навколишні українські села, щоб  відстежувати на місці можливу появу нападницьких диверсійних груп.

«Також їздили у Макарів на приватний аеродром. Орендували там двомісний  літачок і моніторили Чорнобильську зону», – розповідає Петро Примаченко.

24 лютого 2022 року пішли у Тероборону захищати Україну втрьох: внук Марії Примаченко і його двоє найкращих друзів –  Сергій Приходько і Володимир  Вождаєнко. «Нас би замучила совість, якби цього не зробили. Коли до тебе суне тьма ворога, то хтось же повинен захищати!» – каже Примаченко, який 55-річним швидко опанував протитанковий комплекс NLAW і став старшим стрільцем.

Його позивний – «Марсель» з'явився з подачі дружини від назви магазинів квітів і подарунків в Іванкові – підприємницької справи чоловіка.

РОЗМАЛЬОВАНА СТЕЛЯ БЛІНДАЖА ЗАМІСТЬ ВИСТАВКИ

На 2022 рік Петро Примаченко мав чимало планів: на весну налаштувався робити операцію на серці – цю проблему має нарешті вирішити тепер, а під новий рік збирався запрошувати друзів на персональну виставку художніх робіт… Натомість довелося брати до рук зброю. І для творчості залишаються лише короткі миті відпочинку між повітряними тривогами: у бліндажі на чорній стелі білим маркером він інколи малює пташок та іншу природу в космічно-абстрактному стилі. 

Віджартовуючись, називає себе ловцем снів. І розповідає, що перед Великою війною разів три бачив у снах, як в село заїжджали танки.

Ще Петро Примаченко згадує, як перед відходом в інші світи (а сталося це 18 серпня 1997 року) бабуся Марія зібрала всю сім’ю до себе на свято, як кажуть місцеві, празник. «Потім покликала до себе Івана й мене та й каже: «Ой, хлопці, вам ще прийдеться таке пережить – таке пережить! Що ви навіть не уявляєте». А ми: що пережить? Та ну, все нормально. Вона каже: «От побачите: ще таке буде!» – розповідає Петро Примаченко.

Тепер він впевнений, що Марія Примаченко передбачала нинішню війну. Недаремно  самобутню народну художницю ще за життя вважали віщункою.

Іванків та Болотня, де народилася і прожила все життя народна художниця Марія Примаченко, – це 80-100 км від Києва. З кінця лютого 2022 року і до 1 квітня ці населені пункти були тимчасово окуповані ворогом. На той час всі картини Петра Примаченка залишилися в селі, тож він переживав, що вороги все знищать.

У той період мобільний зв’язок заблокували, тож гуляли чутки, що Болотню повністю розбили й половини Іванкова вже немає... Інтенсивно почали поширювати таку інформацію буквально наступного дня після початку Великої війни – коли сталася пожежа після обстрілу з ворожого винищувача  Іванківського краєзнавчого музею, де зберігалися картини Марії Примаченко.

Такі новини пригнічували, зізнається пан Петро. Хоча іноді хтось передавав, що все нормально. А достеменно встановити, що насправді відбувалося, – змогли тільки після деокупації території. Слава ЗСУ і Богу, з родинними помешканнями нічого найжахливішого не сталося. 

Петро Примаченко обороняв Київщину. І після деокупації рідних місць його буквально в окопі знайшли журналісти, щоб записати сюжет для «Єдиних новин» – тоді він вперше з початку повномасштабного наступу потрапив у Болотню і на хвилин 5 встиг зайти у квартиру в Іванкові.

Для односельців візит їхнього захисника став тоді несподіванкою. Петро Примаченко розповідає: «Приїхав великий броньований джип – і сусіди вже подумали, що привезли мене «двохсотим». Дивлюся з авто: вони плачуть – і тут я виходжу…»  І додає:  «Мене двічі  вже так «хоронили».

Зоною відповідальності сержанта Примаченка з побратимами у перші місяці повномасштабного періоду російсько-української війни було протистояння ворогу на Київщині: Демидів, Козаровичі… Особливо запав у пам'ять Мощун, де нападники вщент зруйнували до 85 відсотків житла, яке зараз потроху відбудовують. Зайшли туди після того, як окупанти-злочинці втекли.

Переважити горе, яке принесла російська армія, змогла згуртованість людей і воля до перемоги. Петро Примаченко згадує активну волонтерську допомогу людям, організовану, зокрема, митцем Русланом Горовим. Музикант із гурту «Широкий лан» Святослав Бойко, який тепер уже в лавах захисників, тоді бійцям територіальної оборони привіз два тепловізори. Прилади нічного бачення  в умовах непроглядного лісу дали змогу значно ефективніше гнати ворога з Київщини.

ВТРАТА НАЙБЛИЖЧОГО ДРУГА, ЯКИЙ РЯТУВАВ ПОРАНЕНИХ

Петро Примаченко активно протистоїть російському агресору вже понад 10 років – ще у вересні 2014 року Іванківський «Народний оборонпром», одним з організаторів якого він став, відправив у зону АТО велику броньовану машину «Буян».

Коли цього року сержантові – стрільцю випало побути у відпустці 15 днів – приїхав у Болотню. Зізнається, хотілося заховатися від навколишнього світу і нікого не бачити. Дня два прибирав, наводив порядки у хаті, де малим спостерігав, як на диванчику біля печі малювала лівою рукою бабуся. Навів  красу – і відпочивав. Нічого не хотілося.

«Єдине – зустрівся з побратимом, з двоюрідним братом Володею Вождаєнко,  – розповідає Петро Примаченко. – Дуже світла людина, врятував багато життів. Ми з ним всі революції пройшли, кругом були разом. В селі від мене – через дві хати їхня».

Примаченко і Вождаєнко активно втілювали ідею зробити Болотню привабливим туристичним центром, де б проходили мистецькі фестивалі і могли відпочивати всі бажаючі. Почали реалізувати облаштування великого національного парку «Птаха Марії Примаченко» з водоймами і лісовою зоною. Згідно з задумом, він має нагадувати обриси птаха. Громада викопала два ставки, під керівництвом Володі Вождаєнка. Збирали гроші. Для реалізації проєкту заручилися підтримкою ще міністра культури Євгена Нищука.

…Володимир Вождаєнко загинув 2 липня, коли групу накрили ворожі дрони. Служив старшим медиком роти у 250-му окремому батальйоні територіальної оборони 114-ої окремої бригади ТРО. Як завжди витягував під обстрілами наших поранених.

«Я їздив на 40 днів, так тяжко було, – не може стримати безмежного суму Петро Примаченко. – У нас у селі це перша бойова втрата. Багато хлопців воює. Чимало на реабілітації»...

«Двоє синів Володимира сказали, що продовжать після війни справу батька. Хороші хлопці, всі в батька», – додав він, згадуючи свого найближчого друга.

СПОГАДИ ПРО БАБУСЮ Й АПЕЛЬСИНИ ПАРАДЖАНОВА

Петро Примаченко гордиться своєю талановитою бабусею, батьком-художником і всією родиною. Марію Примаченко він називав просто бабуся, звертався до неї: «ба’». У п’ять років вона навчила внука читати й писати, тож таким малим вже ходив у бібліотеку. Найпершою прочитав книжку про Котигорошка.

Творчість Марії Примаченко для її внука – оберіг і пророцтва. Буквально в перші дні Великої війни заставкою на своїй сторінці у соціальній мережі він зробив її картину, де поліський звір тримає двоголову птицю, яка дуже нагадує імперський російський символ.

58-річний сержант ЗСУ, якого минулого року нагородили орденом «За мужність», якось майже по-дитячому розповідає, як бабуся йому у дворі на штахетах, на заборі, крейдою писала букви – А, Б та слово «В І К Н О». Згадує,  як дуже багато гостей приїздило у село, майже кожні вихідні. Навідувалися і в будні. 

Пам'ятає подаровані йому з братом Іваном грузинські «100 казок» та ящик апельсин від кінорежисера Сергія Параджанова. Каже: «Як можна забути ящик апельсин?! У шафі мамка заховала… Коли влаштовували застілля – з піснями, рогом для вина, бурдюком – ми малими з братом ховалися під столом. Нам то цукерку дадуть, то ще який гостинець».

Малювати внука Петра Марія Примаченко не вчила. «Я тільки спостерігав» – говорить він. В якомусь класі створив свою першу картину за побажанням вчителів: «У тебе ж бабуся така відома – намалюй». Ту роботу навіть відзначили поїздкою у дитячий табір у Крим. Однак поїхала однокласниця, бо хлопець захворів.

Картини Петра Примаченка, в яких поєднані абстракція та народне мистецтво, є у Спілці майстрів народного мистецтва. Їх виставляли у Києві, зокрема, в Українському домі та на родинному вернісажі у Галереї М17.

«Я завжди хотів вигадати свій стиль. Бо бабусю всі знають і тато заслужений художник. Неначе знайшов свою нішу. Майже нікому роботи не показував і не дозволяв фотографувати. Готував виставку. Один експерт дав оцінку: такого ще ніхто не творив, це щось нове. Хочу, коли, дай Боже, війна закінчиться – представити виставку. Хай мою творчість оцінять люди», – поділився планами з Укрінформом старший стрілець мобільно-вогневої групи Петро Примаченко.

Валентина Самченко, Київ

Фото надані Петром Примаченком.