Дмитро Козацький, фотограф, військовослужбовець ЗСУ

Дмитро Козацький відомий тим, що під час боїв на металургійному комбінаті «Азовсталь» у Маріуполі він, тоді керівник пресслужби полку «Азов», фотографував те, що там відбувалося. Його світлини облетіли увесь світ.

За спиною Дмитра – російський полон, повернення додому й нова сторінка життя. Жанр фотографії, який військовослужбовець любив раніше, він не покинув.

Кореспондентка Укрінформу поспілкувалася з Дмитром Козацьким про те, чим він зараз займається, як відбувалася його адаптація після полону, про що варто і про що не можна розмовляти зі звільненим полоненими та про те, чому важливо перетворювати свій травматичний досвід у пам’ять.

РОБОТА В МІНОБОРОНИ І НАВЧАННЯ В ОСТРОЗЬКІЙ АКАДЕМІЇ

- Дмитре, розкажіть, чим зараз займаєтеся?

- Зараз я працюю фотографом у Міністерстві оборони. Час від часу беру участь також у соціальних проєктах, роблю фотосесії та портрети за донати. Зокрема, є благодійний проєкт «Сталева врода», в якому дружин, наречених, матерів та сестер оборонців Маріуполя перевтілюють, а я роблю для них фотосесію. За можливості відвідую свої фотовиставки або допомагаю їх організовувати.

- Минулого разу, коли ми з вами записували інтерв’ю, ви зауважили, що не хочете залишитися автором лише декількох фотографій і сподіваєтеся зробити визначні світлини. Зараз у цьому напрямку й рухаєтеся?

- Більшість моїх фотографій – протокольні, які ми не завжди можемо публікувати. Розумію, що моя робота з висвітлення діяльності Міністерства оборони важлива, адже це працює на іноземних партнерів, а українське суспільство дізнається про його роботу.

Хотілося б більше фотографувати військових на лінії бойового зіткнення або на полігонах, але обставини часто не дозволяють, та й у Києві в мене багато роботи. Часто я сам себе картаю, що на це вистачає часу.

- У соцмережах ви повідомляли, що поновилися на навчанні в Острозькій академії. Чи була складною ця процедура?

- Я приїхав в університет, де мені запропонували поновитися, та й сам цього прагну, бо хочу мати принаймні одну вищу освіту. Я навчаюся в Острозькій академії на спеціальності «Політологія».

ПІСЛЯ ПОЛОНУ ЗМІНИЛАСЯ СИСТЕМА КООРДИНАТ

- Не можу в нашій розмові не зачепити тему вашого перебування в російському полоні. Скажіть, що ви найчастіше згадуєте про той період?

- Найчастіше я згадую про побратимів, які досі перебувають у полоні. Якщо говорити про якісь певні спогади, я намагаюся не повертатися до того періоду життя і продовжую рухатися далі. Якщо буду зациклюватися на них, то думаю, що нічого хорошого з того не вийде.

- Чи змінив вас полон?

- Важко сказати. Я не хочу в жодному разі знецінювати досвід, який я здобув за той час. Найважче мені було вже після того, як нас обміняли. Вільний світ набагато складніший, бо в полоні, як і на війні, ти знаєш, хто свої, а хто вороги. Звісно, там ти не знаєш, коли тебе звільнять, але принаймні розумієш хто є хто.

Я був у полоні всього-на-всього чотири місяці і, як на мене, мій досвід не є об’єктивним, бо це невеликий проміжок часу. У жодному разі не хочу себе прирівнювати до бійців, які були там набагато довше. За час моєї відсутності світ і суспільство не сильно змінилися. Більше змінилися мої координати, тому що я був звичайним військовослужбовцем, а став публічною людиною, сам того не бажаючи.

З приводу «публічних» полонених є багато думок, бо комусь із побратимів чи цивільних це не подобається. Це дуже складна роль, бо ти постійно маєш враховувати думки різних людей, говорити так, щоб нікого не образити, а особливо – рідних полонених, які чекають на їх повернення. Саме це змушує тебе ставати дорослішим і відповідально ставитися до того, що ти кажеш і як себе поводиш.

- Під час закордонних відряджень вас досі впізнають як колишнього військовополоненого?

- Зараз з’являються обличчя нових військових, які повертаються з полону, і для мене важливо, щоб говорили про них. Я завжди прошу, аби говорили не тільки про публічних полонених, а й про інших, бо в них складні долі та випробування. Я лише чотири місяці був у полоні, а дехто значно довше.

Моє обличчя вже не пригадують, і мене це тішить, бо звертають увагу на інших героїв сучасності. Утім, за кожної можливості я намагаюся постійно нагадувати про військовополонених. Не завжди це вдається, бо розумію, що працюючи в Міністерстві оборони, я маю купу інших задач. Наш міністр постійно звертає увагу на те, що в міністерстві працює колишній військовополонений, і певною мірою він допомагає мені з тим, щоб звернути увагу наших іноземних партнерів на цю проблематику.

Кожен публічний захід я стараюся використовувати для нагадування про військовополонених. Не пам’ятаю жодної промови, в якій я б не згадав про цих людей. Це мій шлях, на якому я намагаюся робити те, що можу.

ВАЖЛИВА ЗВИЧАЙНА ПІДТРИМКА

- Поділіться своїм досвідом, що допомагало вам адаптуватися до життя після звільнення з полону.

- Хочу поділитися тим, як робити не треба. Моя помилка була в тому, що я занадто швидко занурився в публічне життя і поїздки за кордон. Я б радив військовополоненим, які повертаються, приділити декілька тижнів собі та своїм близьким, аби була можливість адаптуватися, побачитися зі знайомими, відпочити. Це має відбуватися поступово, бо коли ти швидко вливаєшся в активне життя, де щогодини змінюється інформаційне поле, дуже складно продовжувати рух за цим темпом.

- Зараз активізувалися обміни полонених, і з часом вони поїдуть у свої міста та села, будуть там спілкуватися з різними людьми. Дмитре, скажіть, про що не варто запитувати звільнених з полону і як їх можна підтримати?

- Я б радив людям, які хочуть поставити якесь питання, сто разів подумати, чи доречне воно до колишнього військовополоненого.

Наведу власний приклад. Коли я був на весіллі у свого друга, до мене з іншого залу підійшла людина і запитала, чи справді нас у полоні катували. Не розумію, навіщо було це запитання, що це дасть людині. Всі бачать, у якому стані повертаються українські військовополонені, і це не потребує жодних пояснень.

Якщо людина готова ділитися і розмовляти, то в принципі можна й поговорити, бо звільненим військовим треба виговорюватися, щоб переводити цей досвід із травматичного в пам'ять.

Важлива звичайна підтримка, коли людина може сказати: «Радий, що ти повернувся», «Можливо, тобі треба якась допомога?» – або розповісти якісь новини із життя міста чи села.

ПЕРЕТВОРИТИ ТРАВМАТИЧНИЙ ДОСВІД У ПАМ’ЯТЬ

- Чи вам уже вдалося перетворити свій травматичний досвід у пам’ять?

- Я все ще над цим працюю. Це мене майже не турбує, бо життя занадто швидке й активне, щоб звертати увагу на той травматичний досвід, який був. Іноді бувають моменти, які повертають до тих спогадів, бо так працює наша психіка. Але мені гріх скаржитися. Плюс активного життя в тому, що в тебе немає часу повертатися до цих спогадів, а мінус – що його й не вистачає, аби це пропрацювати.

- Ви розповідали, що постійно намагаєтеся привернути увагу до теми військовополонених. А що можуть зі свого боку робити пересічні українці?

- Як на мене, найпростіший спосіб – це виходити на акції підтримки, які відбуваються в різних містах щотижня. Звісно, є противники цих акцій, які говорять, що вони ні на що впливають. Для себе я це розумію так: коли хтось із військовополонених повертається, ми можемо відповісти, що ми робили весь цей час і як підтримували його чи її рідних, аби вони не залишалися самі з цією бідою.

Я б радив виходити на акції й дослуховуватися до тих громадських організацій, які напряму співпрацюють з органами державної влади. Вони можуть порадити, як краще підтримати і що варто зробити, аби не завдати шкоди. Наприклад, я спілкуюся з такими громадськими організаціями, і вони розуміють ситуацію, тому дослухаюся до їх думки.

- Як ви даєте собі раду на фоні постійних новин про обстріли і загибель людей?

- Та ніяк. Я захоплююся людьми, які роблять більше, ніж я, а також своїм підрозділом, у якому служив, і тим, що багато людей продовжують військову службу та активно захищають Україну, і мене в тому числі. Я просто пливу за течією і намагаюся робити все, що можу.

- Згадала вашу зворушливу промову під час вручення нагороди «Національна легенда України», яку отримала ваша мама. Як часто бачитеся з мамою?

- Старюся принаймні раз на місяць. Підтримка мами завжди потрібна. Для мене важливо просто їй зателефонувати, про щось поговорити, зустрітися.

Ірина Чириця, Житомир

Фото надав Дмитро Козацький