Володимир Бездітний, військовослужбовець Сил ТРО

Укрінформ спільно з Центром протидії дезінформації при РНБО продовжують новий сезон програми «Станція Краматорськ».

Нинішній гість студії – Володимир Бездітний (позивний «Крим»), боєць 244 батальйону 112 окремої бригади Сил ТРО. До 2014 року він працював слідчим у Криму, а після анексії півострова був змушений покинути службу й перейти на цивільну роботу. Від початку повномасштабного вторгнення «Крим» брав участь у запеклих боях за Київ, захищаючи столицю від російського агресора, згодом воював на східному фронті.

Про свій шлях від рядового піхотинця до командира роти, болючі втрати й непереможну віру в повернення рідного Криму військовий розповів ведучим – фотографам-документалістам Владі й Костянтинові Ліберовим.

Костянтин Ліберов: - Володимире, привіт. Дуже-дуже раді бачити тебе в нашій студії, дякую, що до нас завітав. Звідки ти до нас приїхав сьогодні?

Володимир Бездітний: - Сьогодні я приїхав з Часового Яру. Прекрасне місто було колись. Друга моя ротація в тих краях. Так, сьогодні Часів Яр.

К.Л.: - Дуже не любимо Часів Яр, завжди настільки некомфортно, коли там буваєш. Це місто просто тебе бере і висмоктує всю якусь енергію, силу…

В.Б.: - Якщо б ми раніше познайомилися, я б тобі сказав, де продаються нормальні біляші в Часовому Ярі. Це ти просто (їсиш, – ред.) біляш – і в тебе емоція, атмосфера, все…  

К.Л.: - Слухай (звертається до Влади, – ред.), а ми не їли в Часовому Ярі. Пам'ятаєш шаурму в Бахмуті?..

Влада Ліберова: - Якраз хотіла сказати. У нас є шаурма в Бахмуті, яка закохала нас у Бахмут. Причому я пам’ятаю цей момент, це літо 2022 року. Там уже щось бахало, вже щось було побито, розбито. І там ще така акустика була: ти заїжджаєш у Бахмут, там ще далеко все, а було дуже гучно завжди. І там усе бахає, і при цьому хлопчики їдять шаурму, і вона така смачна.

В.Б.: - У березні ми заїжджали, цього року, в Часів Яр, він уже майже був зруйнований – і працює магазин. Я такий, блін, – дежавю. У 2022 році ми тут купляли якісь біляші, і ось він єдиний на весь Часів Яр працює, цей магазин. Ми просто були в шоці. Туди потім прилетів КАБ. І все-таки місто було зруйновано.

К.Л.: - Я знаю, що ти їздив, вже під час російської агресії, у Крим. Як це сталося? Що ти там робив?

В.Б.: - Я їздив до батьків, я родом із Криму. Народився там, виріс там і школу закінчив там. І в мене залишились батьки, які не хотіли виїжджати, бо для них це дім. Кілька років після анексії я не був удома. Але родственниє связі все ж таки, і я їду до батьків. І навіть буквально за місяць до повномасштабного вторгнення був.

К.Л.: - А для контексту, щоб ми зрозуміли: ти у Криму був слідчим до 2014 року?.. Як усе відбувалося в 2014-му? Як так, що ти все ж таки не зрадив Україні, не залишився там?  

В.Б.: - Коли дійсно приходять війська і намагаються захопити твою Батьківщину, ти розумієш, що ні, слухай, типу, ні. Це не так. Треба вирішувати, і виїхав сюди. Далі не служив. Я займався вже цивільним... Тоді сам факт агресії, відчутної агресії, це була, зрозуміло, агресія... Хоча спілкуєшся там з деякими своїми колишніми колегами, які все це бачили на свої очі, вони кажуть: та яка агресія?! – Ну там же приїжджали КамАЗи з російськими військовослужбовцями, захоплювали нашу військову частину. – Так а що там було захоплювати, якщо там стояв якийсь військовослужбовець наш зі штик-ножем, і що йому... Ніхто ж не стріляв, значить, захоплення не було. Було дуже дивно, тому що вчились всі за тими самими книжками, за тим самим Кримінальним кодексом.

В.Л.: - Як взагалі оця інтеграція: жив у Криму, тепер із частиною знайомих не спілкуєшся, батьки, які не розуміють і відгороджуються? Як це відчувається? Це боляче?

В.Б.: - Взагалі легко. Ти на позитиві, ти рухаєшся. Там у мене була якась умовна кар’єра, я міг до повномасштабного поїхати до батьків. Те, що ти в російському Криму, відчувається відразу. За кількістю заборів. Реально внутрішнє відчуття, що дихати важче. От я вам клянусь, ти переходиш тільки кордон наших прикордонників, де все там якась кабінка, шлагбаум, – і ти заходиш туди, а там вольєри з собаками, якісь там рентгени і вся оця двіжуха. І ти розумієш, що попадаєш в тюрму як людина, що працювала з ув'язненими в СІЗО, коли ти проходиш – і там куча у тебе якихось бар’єрів, рєшоток і все інше. І ти отак попадаєш у Крим. І далі вони звикають, і у них там «все хорошо». А ти, коли туди попадаєш... Я більше ніж 10 днів не міг там бути, це однозначно. Тому що починає потім працювати телевізор. Та нє, не може бути це правда. Та все, мамо, я поїхав обратно.

В.Л.: - У мене всі родичі теж у Криму, і після початку повномасштабки частина родичів подзвонили і побажали найскорішого звільнення, освобожденія. Друга частина досі ніяк не вийшла на жоден дзвінок. Ну, наче нас немає, і наче війни не існує. Як ваші знайомі, родичі?

В.Б.: - Взагалі припинив спілкування. Не закриваю фейсбучну сторінку. Вона у мене є, хоча я військовий  і розумію, що це не завжди правильно, але дотримуюсь якихось певних безпекових заходів, я не показую локацію, принаймні там, де я зараз. Якщо там фото з’являються, називаються пізніше. Я хочу, щоб вони бачили, що не всі такі, як вони. Але я припинив спілкування. Деякий час хтось мені ще писав з колишніх колег, що все, Росія прийшла. Я кажу: ну ще нікуди не прийшла, і що ще зустрінемося, «приезжай, СИЗО тебя тут ждет». Я відповів, що приїду... Потім когось вніс у чорний список, але загалом ні з ким не підтримував спілкування.

В.Л.: - Ти займався бізнесом, тепер ти у війську. Як взагалі ця трансформація: від людини бізнесу у військо, чи були сумніви?

В.Б.: - Не було сумніву, просто панорамне вікно, війна, ракети, бомби, дзвінок дочки: папа, війна – і просто взагалі ніяких сумнівів. Просто ти розумієш, ну все, там Крим, скільки можна бігти, треба йти, вийшов і поїхав у Деснянський ТЦК.

К.Л.: - Коли ти ставав до служби в Збройних силах України, не було проблем, що ти з Криму, їздив у Крим, питань чи розмов?

В.Б.: - Просто не брали. Приходиш у ТЦК, відстояв чергу... Тебе записують. Документи де твої? – У Криму. – А, ні, все, досвідос. – Я кажу: почекай, який досвідос, я відстояв чергу, давай воювати пішли, я ж не прийшов щось списувати, давай воювати. Ні, піди до якогось майора, можливо, він тебе візьме в якусь роту охорони, рєбята, яка рота охорони, смієтесь? Тоді поїхав в інший ТЦК, і там плюс-мінус така ж ситуація, і коли тебе зловили з автоматом у руках, ну раз у тебе вже автомат у руках – київське ТРО, ти з Криму, військового квитка нема, нормально, дамо, все, «вот это, я понимаю, сплоченный коллектив», і всі – як команда.

В.Л.: - Я читала чи десь чула, що, здається, в районі Кремінної у вас була людина, яка відповідала за квіти в домі. Що це за історія?

В.Б.: - ТРО – це взагалі, це люди різних цивільних професій, коли хлопці приходять з позицій, кожен займається тим, чим він хоче. Я не забороняю хлопцям кудись там виходити з хати, як це роблять деякі підрозділи, хлопці займаються тим, що їм подобається. Андрюха Конь, ми з ним вийшли з оточення в 2022-му, він до мене повернувся, сказав, що я буду служити тільки з «Кримом», він обмежено придатний був, але каже: «Крим», я хочу до тебе. У нього був шанс тут залишатися, але він повернувся до мене в підрозділ. Ми їдемо в Кремінну, з 11 нас залишається двоє, Конь читає молитву, чистить зброю, передає мені, я відбиваю штурми. І після цього він приходить і говорить: «Крим», мені треба в Слов’янськ поїхати, вазон купити. – Андрюха, який вазон, давай, братан, трохи поспимо. – Він: ні, треба квіти. І їде в Слов’янськ, купує горщик, лається, що горщик коштує кучу грошей, але у нас завжди квіти. Тільки-но почало теплішати, одразу городець з’являється, Микола там робить якусь коптильню, і кожен, реально, займається цивільною справою. Коли ти приходиш з позицій, відчуваєш, що у тебе в домі кожен робить свій комфорт, оце –  Хмельниччина, оце – Вишгород, і це дуже круто.

На жаль, у мене немає у підрозділі мегатворчих хлопців, але є акваріуміст, і у мене зараз у Дружківці є фонтан з черепахою, і ми все це обладнали. Я кажу: а чому ми сидимо, ти ж у нас акваріуміст, у нас є місце під це. – «Крим», я можу це облаштувати, але от не знаю, як там зробити фонтанчик. – Кажу: ти ж можеш насосами з цією бідою працювати... Вкопали ванну, знайшли каміння, ним обклали, Лєший зловив якусь черепаху випадково, і вона у нас там, наловили раків, і у нас з’явився фонтанчик під абрикоскою. І ми виїжджаємо з позицій, кажу: що за діла, Сірий, розумієш, що не вистачає комфорту якогось біля цього фонтанчика, столів і стільців? – Так точно, «Крим», все робимо. – Чух-чух – є стільці, і в нас з’явилася така лаунж-зона. Виходимо з позицій – і тут є внесок кожного хлопця, який живе в цьому будинку, той там викопував, той зробив, той зловив черепаху, – і це дуже круто. Хлопці самореалізуються і до того ж роблять це в команді, тому квіти – це Андрій Конь, він, на жаль, загинув у травні цього року. Біда, мало бути весілля, і він вже провів мінометний розрахунок, але, на жаль, загинув, не встиг одружитися. Але так, балагур, вічно чимось не задоволений, а я не розумію, як незадоволена людина може робити таку красу, але ні, він там щось бубнить, а квіти, палісадничок, городик все робить сам. У нас атмосферно було, ти заходиш в будинок – і постійно свіжі квіти стоять на столі, Конь там собі вирощує якісь тюльпанчики, нарциси, у нього така постійно атмосфера.

К.Л.: - Дуже чудова історія насправді.

В.Л.: - Ти так тепло про це розказуєш, і таке відчуття, що от серед побратимів наче знайшов нову сім’ю, тому що, мені здається, неможливо так говорити про чужих собі людей.

В.Б.: - Чоловіча доброта і дружба набули якогось іншого сенсу для мене. І коли були моменти, коли ти щось копаєш, у тебе є три години, щоби викопати окоп, тому що от вони там, буквально хлопці наші ввечері відійшли, і ми розуміємо, що є кілька годин, поки не зайдуть туди кацапи, у тебе є кілька годин, щоб  викопати, і в тебе ломається лопата, і ти лежиш і, як ложка, це копаєш. Хтось підходить із хлопців і каже: відійди, – і починає копати тобі окоп, він розуміє, що його.., якщо він не зробить цей окоп, але він приходить і копає тобі.

Коли вбили нашого побратима, йшов дощ, побратим просто його накрив від дощу, типу, зняв зі себе плащ і накрив. Я кажу: ти воїн, ти повинен вести, а він: я не можу, мені це важливо. І ми сухого двохсотого виносили, тоді як боєць стояв мокрий. Побратими – це більше ніж про дружбу, це набагато більше, бо це реально про життя і смерть, реально багато хлопців. Зараз у мене всі, з ким я починав, майже всі – або трьохсоті, або двохсоті.

К.Л.: - Чи були в тебе моменти, коли ти думав: навіщо це все, треба все це кинути, треба повертатися?

В.Б.: - Жодного разу.

К.Л.: - Київ, панорамні вікна, життя.

В.Б.: - Від панорамних вікон і до сьогодні я не шкодую жодного разу про свій вибір, от ні разу. Є втома, хочеться відпочити, хочеться, щоб все це закінчилося, але це не про неправильний вибір того, що я зробив. Я йшов захищати, типу, ситуація-то не закінчилася, про що шкодувати? Я прийшов, воюю для того, щоб у моїй країні був мир, для того, щоб моя дитина не сиділа в бомбосховищі, для того, щоб ті, хто прийшов, або здохли, або звідси пішли.

В.Л.: - Я впевнена, що те, що відбулося у Криму, одна з таких головних причин, – це те, що весь цей час Росія дуже потужно накопичувала свою пропаганду, і тоді, і тепер, це працює, коли з кожного «утюга» людям кажуть, що, типу, ви Росія – історично Росія, то в якийсь момент вже підростає покоління, яке починає в це вірити. Немає зараз відчуття, – при тому, що ми в незалежній Україні, що все одно інформаційна політика Росії сюди шириться, і це ІПСО діє на населення, – немає відчуття, що, типу, ми якось повторюємо цю історію?

В.Б.: - Слухай, фейсбучна стрічка, яку відкриваєш, – і там купа якоїсь інформації, красиве фото якогось красивого військового, а далі текст такий: влада – козли і т.д., розумієш. І дуже багато таких постів у стрічці. Я таке просто видаляю і все, телевізор, якщо ви будете показувати це по телевізору, я не побачу це, телевізор я не дивлюсь. До речі, телемарафон – я не знаю, що це таке, коли кажуть: телемарафон, його треба заборонити, я не знаю, що таке телемарафон. Для себе я фільтрую якусь інформацію, відповідно якщо це блогери, я дивлюся тих блогерів, які мені подобаються, навіть якщо я розумію там, у якому ТВ, який пропагандистський український канал, але я беру український або проукраїнський. Стосовно того, чи поширюється російське ІПСО, то так, на сьогодні суспільство не задоволене тим, що вони можуть бути мобілізованими, не задоволене економічним станом.

Це просто ідеально, коли людина чимось не задоволена, ти просто береш і, умовно, її вербуєш. Як можна завербувати людину, – це гроші, ідеологія, все, у тебе купа незадоволеного суспільства, яким дуже легко маніпулювати. Чесно скажу, я не впевнений, що після того, як ми переможемо, оця частина суспільства, яка залишилася, умовно, тут, навіть частина у війську, які «бусифіцировані», що вони скажуть: ну слухай, треба дружити з рашкою, і це проізойдьот, от через десять років це відбудеться, це факт. Ми наловили купу людей невмотивованих, одягнули на них форму, і тепер людина, яка вже у формі українського військовослужбовця, віщає те, що вона віщала, як незадоволена, якісь там свої наративи, і мене це вкрай бісить. Я розумію, що є частина військових, які вже втомилися, і я втомився, реально, сидіти в окопах, у мене болить спина, у когось – нога, ну, реально, 2,5 року воювати і не мати якихось проблем зі здоров’ям неможливо, у тебе бронежилет, каска, якийсь осколок у шиї, купа контузій, ти втомився. Але ті військові, які прийшли спочатку, втомлені, але вони розуміють, що треба дати кацапам по .., – все, іншого варіанту просто немає. Через втому, через незадоволення обрізати це ІПСО.

В.Л.: - Ти сказав таку фразу, що тепер беремо невмотивованих, вони долучаються до війська і далі поширюють свої невмотивовані наративи з приводу ситуації у країні. А де брати вмотивованих, власне, у цьому ж полягає питання сьогодні?

В.Б.: - А ми звідки взялись? Нас народили...

В.Л.: - Так, я скажу зараз жахливу річ, але вона правдива: що вмотивовані, вони закінчуються в усіх сенсах, як в найгіршому сенсі цього слова, так і в тому, що вони вже у війську, вони вже воюють, і вони вже втомлені.

В.Б.: - То створімо найману армію, де люди будуть вмотивовані грошима, приберемо купу необґрунтованих мобілізаційних заходів немобілізаційних людей. До мене приходять десять людей, з яких може воювати один, а зарплату ми платимо всім десятьом. Тоді ми трохи зекономимо, наберемо якихось хлопців, не знаю, з Африки чи Європи, які готові воювати, умовно, за гроші. Не будемо просто брати тих людей, які не можуть воювати. Я думаю, по грошах, то на то і вийде, як один з варіантів. Де брати мотивованих? Швидко ми їх ніде не знайдемо, бо потрібен виховний процес дітей, студентів і т.д.

К.Л.: - Ти ще не сказав, що приходять десять людей, з яких один може воювати, а що ти робиш з тими дев’ятьма, які залишилися?

В.Б.: - Вони перебувають у війську, ти намагаєшся знайти їм якусь роботу, дивишся: окей, копати можеш, – не можу копати, – і оце починається круговерть людей по підрозділах. Ти розумієш, що він тобі не потрібен, бо він не може виконувати завдання, які стоять перед підрозділом, і ти направляєш його в будь-який інший підрозділ, де теоретично він може виконувати свої... Він приходить туди, йому говорять: міни ставити можеш? – Ні. – Окей, у ПВО. –  Його відправляють у ПВО, за весь цей час він отримує заробітну плату. Він приходить у ПВО, йому говорять: слухай, ти будеш ящики подавати з патронами, умовно. –  Ящики з патронами? Та у мене рученьки болять. – І от він по колу ходить по підрозділах, ніде нічого не робить, але в підрозділі отримує заробітну плату, іноді навіть з премією, тому що підрозділ є в бойових, так, там не сто, але там... От таких людей, які десь рухаються і у мене в штатці, дивишся – нічого собі, у тебе штатка заповнена на 70 відсотків. А 70 відсотків – це бойовий підрозділ, і тобі кажуть: ти маєш вивести людей і зайняти якийсь там рубіж оборони. Я кажу: як я це можу зробити?

К.Л.: - Але ж за документами у тебе дійсно бойовий підрозділ, вищий штаб бачить, що, умовно, на цій ділянці – 47 людей, які можуть виконувати бойове завдання, треба 30 людей на позиції, заводь.

В.Б.: - Так, ти виходиш і кожен раз починаєш пояснювати, господін, такий-то позивний, 130 кг ваги, у нього гіпертонія, у нього передінфарктний стан, але він вмотивований, але він не дійде. Ви віддасте наказ, щоб ця людина виходила на позицію? От я як людина, яка від солдата до командира роти, я не вбивця, я командир, це завдання ця людина не може виконати. Ви віддасте цей наказ? Ні, окей. Беремо наступного, 49 кг ваги, людина, яка вмотивована, але він майже нічого не бачить, у нього проблеми зі шлунком, йому 22 роки, і він готовий виконувати якісь завдання бойові, але він не може виконувати їх як піхотинець, але вмотивований. Я знайшов йому роботу, запустили якийсь проєкт по РЕБ: друже, вдягаєш окуляри, ось тобі монітор, відслідковуєш, куди, за яким маршрутом, летять FPV, все. І от наступний, так по кожному ти проходишся і виходиш на одного піхотинця, який здатен виконувати обов’язки як піхотинець. А при цьому в тебе у штатці куча людей, які рухаються, такий броунівський рух обмежених по підрозділах, які отримують заробітну плату. І коли ми кажемо: ану візьмемо десять найманців – і одразу ми розуміємо, що оці двадцять чи тридцять обмежених ми просто приберемо.

В.Л.: - А немає ризику, що ці найманці, в яких єдина мотивація, по суті, – це гроші, тому що це не їх війна, вони люди з іншим громадянством, що в якусь стресову хвилину, а таких хвилин на війні у нас дуже багато, що вони просто підуть?

В.Б.: - Якщо для держави це буде коштувати стільки ж, є армія, військо, окей, а може бути, умовно, інтегрована і стояти на тих самих ділянках і виконувати ті ж самі завдання... Можливо, я ж не кажу, що це єдиний якийсь шлях. Але ми кажемо, де брати ресурс, виховувати молоде покоління, яке замінить нас, якщо доживемо до цього часу, набирати найманців, чому б ні? Ті самі пілоти F-16, люди, які хочуть воювати, бо в кожному суспільстві є каста воїнів, їх просто треба оплатити, взути, вдягти... Але знову ж таки війна, а війна 2022-го – це піхота, техніка, гей-гей, ми колони зустрічали з автоматами,.. з автоматами проти 12 танків, – це смішно. Але, мабуть, вони не знали, скільки нас, і ми з автоматами чотири години воювали з танками, ми ще й вижили якимось чином, але це так.

Війна сьогодні – це кілометрова посадка, там сидять місяць двоє людей, у цій посадці, а все інше – це дрончики, щось літає, щось їде і т.д. Раніше це завдання треба було виконувати щонайменше взводом, щонайменше 20 людей у цій посадці мали бути, і вони ще мали ротуватися. А тепер 3–5 людей, тобто двоє там, двоє приходять на заміну, якщо приходять, тому все інше роблять дрони. І кількість тих військовослужбовців, які тобі потрібні, їх насправді вже стає менше для виконання такого завдання. Так, доводиться розмовляти з хлопцями, кажеш: пацани, ні? Популярний захід, ви не будете кожні чотири доби мінятися, ви заходите туди на місяць. «Півіха» туди прилетіла, тобі принесла якусь там їжу, батареї на рації, більше ходиш  – більше втрат, часта логістика – це додаткова втрата. Тому як командир я не маю права допускати додаткових втрат, буде важко, але там по максимуму в окопах, вас поміняють.

К.Л.: - Ви ще якихось полонених берете чи вони до вас не доходять?.. З кимось з них спілкуєшся?

В.Б.: - Ми обов’язково з ними спілкуємося, тому що є цікава інформація, логістичні  маршрути, як вони там заходять, де вони накопичуються, хто у них командир, як у них здійснюється спілкування, тобто купа інформації, яку полонений може дати. Так, у нас, відверто, десь на тиждень 1–2 полонених є щонайменше, полонених обов’язково допитуємо і навіть дотримуємося Женевської конвенції.

К.Л.: - Багато чую, що людяність солдату часто заважає.

В.Б.: - У мене був поранений у Бахмуті, його поранило тільки тому, що він виліз допомагати пораненому... Він там завалив двох, одному поповз надавати допомогу – і щось йому прилетіло, кишки наружу, ногу роздробило.

К.Л.: - Це вже важкий.

В.Б.: - Все нормально, кишки склав і ще розказував: ви мене неправильно виносите, мене треба отак виносити, красиво. Його донесли, це був важкий тоді для нас бій, розбило наш КСП, я відправив свою групу, там залишився, поки трьохсотих не винесли, така була у нас серйозна.., перші сльози, – десь там пост у мене є про це, реально, вперше тоді плакав, у мене там загубилася група з 12 людей. Так от про людяність: він допомагав… і був поранений важкий, тепер його, типу, списали. Чи потрібно було це робити, я не знаю, але він це зробив. Можливо, це нас відрізняє від них (від росіян, – ред.).

В.Л.: - Ти сказав щойно таку фразу: я тоді вперше плакав. Той момент, що будуються такі близькі стосунки з побратимами, не заважає в певні критичні моменти залишатися з холодною головою, продовжувати бій і давати накази?

В.Б.: - Мабуть, заважає, але ще раз: я бачив дуже дурні накази, коли командир не знає своїх підлеглих і дає наказ, який би сам не виконав. Оце, до речі, третя штурмова,.. у них дали наказ, який би сам не виконав. А я як піхотинець знаю, яке я можу виконати, а яке не можу виконати, і тому принаймні намагаюся, щоб рішення були абсолютно об’єктивними.

К.Л.: - Хочу, щоб ти мені розказав одну хорошу історію, яку будеш згадувати: все недарма, все класно.

В.Б.: - Ні, про історію... Ми можемо зустрітися після перемоги в Коктебелі на шашликах.

В.Л.: - Повернемо Крим?

В.Б.: - Ну я – так, нехай це буде хороша історія. Слухайте, я реально хочу, я вірю в це. Мені кажуть: це не є можливим, ти розумієш, там сили, засоби... – Ну ти носиш таку ж форму, як і я, і  не віриш в нашу перемогу? Я в це вірю. І мене чомусь затягнуло на цей Схід, я постійно там воюю, я вже хочу на Південь, добре, я не люблю ходити по горах, я готовий штурмувати кримські гори, хоча і не штурмовик. Я реально в цьому впевнений, я не знаю, коли це відбудеться, сподіваюся, за мого життя. Але поки я живу, буду намагатися все для цього зробити.

К.Л.: - Останнє питання, яке ми ставимо людям в цьому сезоні: на станції якого міста ти хотів би опинитися після перемоги? Але я думаю, що знаю...

В.Б.: - Так, ми можемо вздовж моря проїхатися, я так скучив за морем. І ось в Одесі минулого року навчався в академії, і це було море. Я стою, підходить до мене побратим, питає: дивишся на дім? А я дивлюся в сторону Криму. Я дуже хочу туди знову потрапити, все для цього зроблю і в цій формі, і з перемогою – це однозначно.

К.Л.: - Дякую тобі за цю розмову, це було класно, це було чудово.

Влада Ліберова, Костянтин Ліберов

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на каналі Ukrinform TV