Артем Євтушенко, командир групи Сил підтримки Нацгвардії

У новому випуску проєкту Укрінформ «Командири нашої перемоги» – Артем Євтушенко, командир групи Сил підтримки 4 бригади оперативного призначення Національної гвардії України «Рубіж». Під його командуванням – майже 200 людей. Вони мінують і розміновують території, будують фортифікації та переправи. А. Євтушенко розповів про роботу саперів під час війни, а також як росіяни ставлять вибухові пастки на цивільних обʼєктах, скільки часу потрібно, щоб розмінувати території України, і скільки тротилу, щоб підірвати Кримський міст.

- Вітаю! У нас майже всі інтерв’ю починаються із запитання, яке об’єднало всіх українців і змінило життя кожного, поділило на до і після: як для вас розпочалося повномасштабне вторгнення?

- Для мене розпочалося повномасштабне вторгнення, коли я вже був у зоні бойових завдань, ми готувалися проводити ротаційні дії. Із 23 на 24 лютого я розвантажував свою крайню техніку... Десь біля 4 ранку ми закінчили всю роботу і вже готувалися до сну, тому що день мав бути важким. О 5:20 проводиться збір, – я подумав, що це тренування, що нас командир батальйону тактичної групи хоче потренувати перед заходом на позиції, провести якісь дії, подивитися, хто і як працює, які команди виконують і т. д. Потім сказали розгорнутися на місцевості, зайняти свої вогневі точки: техніка, зброя, люди, роззосереджуйтесь по лісу, візьміть свої сектори та контролюйте свій напрямок.

Групи розподілив, сам поїхав у штаб. Що робити, які команди? – І тут починається... авіація, РСЗВ працює десь вдалечині, нічого не зрозуміло, що відбувається, треба проводити ротацію, а, виходить, війна почалася. Всі виїхали, …шикуються, колона, авіація, прильоти, техніки розбіглися, зайняли свої позиції. Думаю: куди бігти? Зібралися все ж таки, зрозуміли, що відбувається, де ми, що ми, куди ми. Висуваємося на Новоайдар. Там уже розвідка працювала, перші бої. А Новоайдар – це місто, можна сказати, центрове, станиця Луганська, Щастя і Старобільськ, заключне місто Новоайдар. Займаємо висоти, піхотний підрозділ першої нашої роти одразу попадає під щільний вогонь РСЗВ, є втрати, далі працюємо. І при цьому починається війна. 

Жінка дзвонить, вона в Ірпені: що робити, куди бігти (вона тоді була вагітна), що робити далі? Я їй кажу: почекай, у нас тут теж війна, що робити – сам не знаю. Дзвонять батьки, вони в Харкові, теж питають, що робити, куди бігти, там у перші години – одразу магазини, закупка. Я кажу: чекати, дайте час, я сам зрозумію, що відбувається, і потім дам вам правильну відповідь, що робити далі.

Я дізнаюся, що відбувається в Києві, там теж йдуть колони, в Харкові пішли, там пішли, з усіх боків, а нам треба виконувати свої бойові завдання. Особовий склад, який виконував у станиці Луганській свої завдання, оперативно збирався і виїжджав, при цьому ми повинні були контролювати напрямки, щоб зробити їм більш безпечний коридор. Вони могли вже в наші тилові зони зайти, ...прийняти нові бойові порядки і далі працювати. От так розпочиналася війна.

- Щодо родини, то коли і яку відповідь ви для родичів знайшли, що робити, і, власне, для дружини, яка була в Ірпені?

- У перші три дні я ще до них дзвонив, спілкувався, потім вже не було часу, я повністю працював на тому напрямку. Надійшла команда «Підготовка до замінування мостів», чекали також на вихід наших побратимів зі станиці Луганської, і яка бригада там була, що чекала нас на ротацію, вона теж активно зібралася і йшла на наш напрямок, і ми вже працювали.

- Повернемося трошки назад. Ви служили з 2012 року?

- Так, я пройшов строкову службу на той час на Донеччині і вступив в Академію внутрішніх військ у Харкові. Після закінчення Академії був розподіл по частинах, і я мав шанс потрапити у військову частину 3018, тоді, це був 2017 рік, її створили за стандартами НАТО. І після розподілу з Академії потрапити до такої частини було гордістю. Чому? Тому що там не було дострокової служби, чого я не хотів, а виключно контрактники,... це була не патрульна, не судові якісь установи, охорона, а частина, яка виконувала бойові завдання на сході країни і виконує на високому рівні... Це була наша бригада 3018, і на той час був «Азов».

- А тепер ви командир групи Сил підтримки. Що входить до ваших обов’язків? І взагалі що для вас означає ця посада?

- Насамперед – ти командир, у тебе є підлеглі, особовий склад, який треба постійно навчати, поліпшувати навички, постійно вдосконалювати свої професійні напрями. У мене є в групі Сил підтримки інженерно-саперна рота, вона поділяється на саперів, взвод загородження, позиційників та інженерно-технічний напрям.

- У вас під командуванням понад 200 людей, так?

- За штатом – так, 220 людей за списком, тепер – 160.

- Враховуючи таку кількість людей, чим, якими принципами ви керуєтесь як командир, як вдається налагоджувати роботу?

- Керуюся тим, що ми – одна родина, одна сім’я. Якщо ви потрапили в мій підрозділ, то ми тут працюємо як одне ціле. Тут є і побратимство, тут є виконання бойових завдань, і ви у тому підрозділі, в якому вас цінують, про вас знають.

- Я так розумію, що ваші бійці перебувають на декількох напрямках?

- Так, тепер бойові завдання виконують на Сіверському напрямку, – це населений пункт Спірне, на Лиманському напрямку – це Макіївка.

- Як ви взаємодієте?

- На кожному напрямку є свій командир, старший групи, який виконує бойові завдання, керує особовим складом, що виконує бойові завдання, відповідно він працює зі мною. Якщо я не в зоні виконання бойових завдань, а у відрядженні, десь на навчанні, то постійно є зв’язок між мною і командиром, старшим групи, який виконує обов’язки там, постійно на телефонному зв’язку або через смс. І він доповідає мені, які були виконані завдання, що покладені на підрозділ, які подальші дії буде виконувати особовий склад, і т. д.

- Ви сказали, що коли людина приходить під ваше командування, то вона потрапляє в родину, і ви – одна родина, тобто це і про впевненість. Ваші бійці можуть бути впевненими в вас?

- Ну, як і в мені, так і в кожному бійцеві. Кожному бійцю кажу, що мені потрібна та людина, яка має самостійно думати, самостійно працювати, відходити від тих радянських, так би мовити, термінів, що я командир, так і треба робити. Ні, я кожному своєму підлеглому кажу: яка твоя точка зору, як ти це бачиш, як ти хочеш працювати? Якщо в нього це виходить, я даю йому далі розвиватися в цьому напрямі. Якщо він щось може не так казати, я йому допомагаю... І працює вже, як великий організм, як маленька часточка нашого підрозділу.

- Ви зазначили про радянщину, тобто чи є ще в нашій армії радянщина, на вашу думку?

- Є ще радянщина, ми від цього максимально відходимо. Я, наприклад, не прихильник усіх тих маніпуляцій радянських, навіть коли працюю по своєму напрямку, відходжу від тих радянських намірів, більше впроваджую свої наміри, сучасні, толкові, більш натовські, якщо можна так сказати, і працюємо вже за тим алгоритмом, який напрацювали.

- Стосовно інновацій. Розкажіть, про що саме йдеться.

- Більш відходимо від Радянського Союзу, від установки протитанкових мін «за шнурком» і т. п., тепер є техніка, дистанційне мінування.

- Це ви впровадили?

- Так, це ми впровадили, тепер створюватимуть батальйон, там буде цілий взвод дистанційного мінування, відділення великих бортів... Великі борти, які перевозять протитанкові міни, і ми встановлюємо мінні поля дистанційно, тобто ми можемо встановити перед переднім краєм, у логістиці ворога. І водночас зберігаємо особовий склад, зберігаємо наших людей, але також використовуємо техніку. Будуть відділення надземних дронів, які висуваються по місцевості та роблять мінування вже безпосередньо на землі, все фіксують БПЛА, фіксуються мінні поля, вносяться на робочу карту, і вже ця робоча карта заноситься далі на штаб. І при цьому, так би мовити, ми робимо великий внесок у мінування та збереження особового складу.

- Часто чуємо про те, що ворог робить все за книжкою, тобто якщо кажемо про радянщину, про інновації, то вони дотримуються саме радянських стандартів, так?

- У них більш зациклено щодо установки мінних полів згідно з книжкою.

- А ми відходимо від цього?

- Трошки, не можемо відійти максимально. Чому? Тому що базу треба зберігати, от є крок мінування поля, наприклад, кілька рядів, крок мінування – 3–4, залежно від того, яке мінне поле буде: протитанкове – це буде дворядне, трирядне, чотирирядне і т. п. І для цього ми робимо крок мінування, від міни до міни. Від цього не треба відходити. Якщо ми проводимо дистанційне з БПЛА, ми також робимо крок мінування. Але коли ворог потрапляє на наші мінні поля, він не може скористатися своїми книжками, як встановлена міна, тому що хаотично можуть розкидатися міни, і він може їх не знаходити, бо він провів розмінування, тут мін більше немає, все чітко, тому що три ряди, крок мінування – 3–4 метри, він пройшов 6 метрів ширини, 30 метрів глибини, і, значить, мін не буде. А там може бути якась, що повернулася і впала, пішла за землю. Вони можуть не побачити її, і потім, коли буде їхати ворожа техніка, вона підірветься.

- Стосовно нових кадрів. На що ви як командир звертаєте увагу під час підготовки?

- Коли приходить цивільна людина або з іншого підрозділу, то я завжди з нею спілкуюся: що ти вмієш, що ти робив «на гражданці»? – І він розповідає. Якщо вміє працювати з технікою, тракторами, комбайнами і т. д., то піде в технічний підрозділ...

- Сапери – завжди перші. Як це – бути попереду всіх і знати, що за вами йдуть інші?

- Насамперед це дуже тяжка справа – бути першим, але сапер ніколи не йде самостійно першим, він іде з розвідкою, з прикриттям і т. п. Чому так? Якщо сапер йтиме самостійно першим, він буде зациклений тільки на своєму передньому краю, метр, півтора, максимум два, він проводить розмінування, але не спостерігає, що в нього на горизонті, де противник, хто за ним слідкує, і т. д. Сапер завжди працює з розвідником: розвідник іде, прикриває, сапер проводить розмінування, робить стежку, далі вже заходять основні або резерві цілі, – так працює це.  Якщо сапер буде йти перший самостійно, то він там і залишиться, тому що самому дуже тяжко працювати.

- Тобто це командна робота?

- Так, це командна робота.

- Кажуть, що сапери мають право на одну помилку. Як це – усвідомлювати, що ця помилка може бути фатальною?

- Треба не думати, що це буде твоя крайня робота, треба працювати, робити свою справу і не думати, що я щось роблю неправильно або не так, що зможу підірватися. Про це непотрібно думати, але водночас страх повинен бути, тому що якщо не буде страху, ти помреш, саме страхування себе – це і є перемога, можна так сказати.

- Ви казали так за командну роботу, тобто наскільки ви впевнені у своїх побратимах, і, можливо, був випадок, який так цю впевненість довів, що не можете довіряти цим людям?

- Іншого вибору не буде, треба виходити і розуміти, що ти працюєш колективно, що ти працюєш з розвідкою. Якщо не буде розвідки, буде піхотинець, візьме кулемет, стане на вогневу точку і тебе також прикриватиме, ти будеш проводити розмінування або, навпаки, замінування його ж позиції. І він повинен розуміти, що сапери відпрацюють, я допоможу, йому буде краще перебувати на своїй вогневій точці, він знає, що знизу, якщо противник буде наступати, він зможе підірватися, а він вже допрацює своїм кулеметом або автоматом, який у нього є на озброєнні.

- Пам’ятаєте той момент, коли вперше ступили на мінне поле? Які це були відчуття і чи змінилися вони з часом?

- Так, пам’ятаю, це був 2019 рік, населений пункт Зайцеве, тоді наша бригада виконувала бойові завдання на Світлодарській дузі... Там була дистанція 300 метрів від наших позицій до ворога. І з головним сержантом роти виконували бойові завдання на тому напрямку, і були завдання затягнути нашу позицію, тобто зробити так, щоб ворог не зміг підійти з тієї зони, яка не контролювалася, і треба було виповзати в сіру зону, щоб поставити «розтяжки»...

Ми повземо за позицію, зняли зі себе максимально все, були тільки бронежилет, каска, міна і саперна лопатка та інше для встановлення мін. А там уже 80, 100 метрів, і вже не бачимо наших позицій. Я кажу: що далі робимо? – Повземо, – каже, – тут ставимо. А чую – там сепари. Що будемо робити? А я чую, що вони там копають чи секретку, чи бліндаж, чи просто свою вогневу точку покращують. Уся місцевість згоріла, нічого не видно, підіймеш голову – тебе побачать, повзеш до прив’язки, щоб кілок поставити, затягнути «розтяжку», ...він вже міну встановлює. Встановили міну, подальшу маніпуляцію провів, де можна «розтяжку» протягнути, відступаємо. І в той момент подумав: зараз, якщо почнеться якась «движуха», то нас можуть перестріляти, тому що вони нас не бачать, куди вести вогонь, тому що немає прицільності. Тобто ворог там, ми там, можна «насипати», так само ворог почує нас, почне «насипати», грубо кажучи, там можемо й залишитися. І знову ж таки – ні встати й побігти до своїх позицій, тому що наші не побачать, щоб тебе прикрити, а ворог побачить, тому що ми ближче до нього, і повертатися спусками такими, що вони бачать нас... 

Що ми можемо робити? Повертаєшся, падаєш уже в ту траншею, адреналін, з полегшенням думаєш: клас, відпрацювали, виконали завдання, впоралися чітко. І тут почалася перестрілка, хтось десь побачив когось, вже починають з позицій стріляти. Ми тоді кажемо: хлопці, ви тут далі війну воюйте, а ми вже відпрацювали, будемо повертатися. І повертаємося з бойового завдання, а я був старшим лейтенантом, а цей був головний сержант роти. 

А спочатку, як до них потрапив, кажуть: та що ти, старший лейтенант, молодий, нічого не вмієш. А я, навпаки, навчався. Я до них: підкажіть, розкажіть, – я цього не боявся питати, не боявся, що я – заступник командира роти, він у мене в підпорядкуванні, я не боявся з ним спілкуватися. Кажу: навчай, показуй, я буду вчитися, я буду працювати. І от так закрутилося. Тоді були перший момент і мій перший вихід, як кажуть, з першою міною вражень було «вау!».

- Щодо розмінування: на яких напрямках тепер працюєте і яка там ситуація?

- Ми тепер більше проводимо замінування місцевості, оскільки ворог просувається, у нього є успіхи, більше ставимо дистанційно мінування. Знову ж таки переробляємо свої міни, тому що штатних вже не вистачає, вже робимо свої якісь ноу-хау, тестуємо їх і використовуємо на полі бою.

- Чи можете поділитися якимись ноу-хау?

- Є т. зв. ПОМ-2, російська міна. Ми її переробили під нашу міну, зробили на базі ПОМ-2, тільки вже українську ПОМ-2 і використовуємо їхню ж зброю проти них. ...Вона входить у землю, виходять у неї «стопорні», як кажуть, «стопорне кільце», і вона розкидає у чотирьох напрямках розтяжки. Водночас вона закриває енну ділянку місцевості для непроходження противником, він на неї наступає – і вона спрацьовує.  

- Розкажіть, що та як зазвичай заміновують росіяни? Знаємо, що ворог інколи робить підступні пастки навіть у звичайних, побутових речах.

- Стикався з цією проблемою, знаходили ми і ноутбуки, які були зроблені на відкриття, знаходили ящики, ...пастки для сапера, можна так сказати. Якийсь заходить, а там стоїть міна, яку ми бачимо, тобто піхотинець побачив міну, він зразу сказав: саперну групу, відпрацювати. Підходимо... до міни, вона стоїть правильно, її видно, спеціально, щоб можна було до неї підійти... Коли ти почнеш обробляти міну з тилового боку, будеш, так би мовити, зачищати, перевіряти, де якісь, може, пастки. І там стояв так ящичок красивенько. Якщо ти почнеш його рухати, він спрацьовував. Тому навчаю, як і я сам працюю, і навчаю особовий склад. Завжди є «кішка», тобто довга мотузка якась, підійшов, прив’язав все, далі вже маніпуляції проводиш для розмінування. І цей фактор тоді спрацював, підійшли, зав’язали, зірвали, міна не спрацювала, а ящик спрацював, і там добре так спрацювало... Ми були в укритті. Тобто, крім того, що маніпуляції провести, прив’язати, зірвати, треба ще підготувати собі місце, куди будеш ховатися, якщо вона спрацює, щоб уламки не полетіли і т. д.

Також були пастки (групи, що працювали на Київському напрямку, після того як звільнення було, деокупація нашої території, теж з мого підрозділу ), які знаходили в лампочках. Звичайна лампочка, вкручена, натискаєш вмикач – і відбувається вибух. Навіть такі були дії, хоча це був цивільний будинок, цивільні люди у ньому проживали, і після цього ми заходили і знаходили отакі-от пастки.

- У вас доволі великий досвід роботи сапером. Якщо порівняти її на початку повномасштабного вторгнення, 2022 року, і нині, то чи змінилася тактика ворога в замінуванні? Чи використовують вони якісь нові технології?    

- Тактика ворога, з одного боку, змінилася, з іншого – залишилася такою самою, як була до повномасштабного вторгнення. Коли працювали до повномасштабного вторгнення, це була окопна війна, була лінія розмежування. Є наша позиція, є ворога позиція, і між двома позиціями була перестрілка якась. Тоді більше працювали, як і з нашого боку, так і з їхнього, як книжка пише, – ми так кажемо. Так, є ділянка, є установка міни і більше нічого, чи там керованої дії, чи ставимо сигнальні міни, щоб ми могли забезпечити свої зони прикриттям.

Тепер тактика змінилася як в нас, так і в них, вони навчаються у нас, як ми робимо, як проводимо дистанційне мінування, так само і в них більше дистанційне мінування. Вони... міни фарбують, роблять маскування і скидають у траншеї, в окопи, бліндажі, тобто тепер сучасніша пішла війна, все більше починаємо працювати дистанційно. Треба все одно йти на крок уперед від них, більше розвиватися, більше знову ж таки, повторю, не боятися досвіду їхнього, брати їхній досвід і поліпшувати наш.

- Якщо говорити про замінування деокупованих територій, яка, власне, загроза для цивільного населення? Зокрема, якщо казати про Київську область, де точилися бої, і інших деокупованих територій?   

- Загроза дуже велика, дуже велика загроза у плані навіть Київської області. Чому? Тому що тут пройшла швидко війна, вона швидко почалася і швидко закінчилася. І були, як з нашого боку, встановлені протипіхотні міни, протитанкові міни і загородження, поля, які не фіксувалися на мапах, на передавання іншим, суміжним підрозділам, і забувалося, де поставлено, де ці міни. Також з їхнього боку, після того як вони наступали, після того як вони відступали, – вони робили хаотичне мінування. Що таке хаотичне мінування? Це може бути просто поле, яке буде хаотично закидане мінами, ніяка книжка їх не опише, просто часу в них не було. Якщо ми беремо наші села, де було проведено розмінування, там більш детально це розміновувалося. Чому? Тому що там є населення, там є аграрії, там є техніка, яка має працювати на полях, і т. д., і там насамперед усе відпрацювали. Але в нас ще є ліси, луги, ...хаотично були розкидані протипіхотні міни, «пелюстки», їх дуже багато, ПОМ-2, ПОМ-3, але в них є самоліквідація, це плюс, що поставили: 72 години пройшло – міна розмінована, тобто ліквідувалася.

- Якщо казати про розмінування, очищення наших територій, скільки взагалі на це знадобиться часу і про які масштаби йдеться?

- Якщо говорити про рік війни, то це до десяти років розмінування на тих територіях, де були активні бої.

- Тобто якщо ми кажемо за Донецьку, Луганську області, де 10 років війни, то…

- Так, відповідно нам треба до 100 років розмінувати цю місцевість. І це коли повністю закінчаться активні дії, зовсім, припинення вогню, після цього ми зможемо проводити розмінування місцевості, проводити як технікою, як і з допомогою людей, і т. д.

- Знаємо, що за час повномасштабного вторгнення вам довелося підірвати чотири мости. Розкажіть більше про це.

- Три мости й одну переправу. Так, були дії,... Новоайдар, це вже була третя доба від початку повномасштабної війни, великий міст, який був основним, працював інший підрозділ, а ми мінували Старий міст, він так називається, Старий міст Новоайдара. Не зробили тоді розрахунок, просто привезли ящики з тротилом, зробили заклад під міст і чекали команду на підрив. Коли ж чергували там добу (тому що наші підрозділи ще не всі вийшли з тієї території), після того, як вже всі наші вийшли, була команда «Підрив!», перші емоції, підрив першого моста.

- Це був адреналін чи страх?   

- Це був екшн. Там не було страху, це було настільки швидко, я навіть не зрозумів, як це відбулося. А водночас пересувалися цивільні на велосипедах, на машинах, і зараз дається команда «Підрив!», і ти розумієш, що там може бути якась цивільна особа, може їхати, може йти. Я кажу товаришу, зі мною був: подивися, якщо зараз нам дадуть команду, щоб там нікого не було, щоб ми хоча б підірвали, щоб було чітко. І команда «Підрив!», адреналін, екшн, на бронемашину вантажимося, висуваємося. А друга група, яка чекала на підрив другого моста, ми з ними зустрічаємося на перехресті, каже: ми на всіх чекаємо, ще їде основна колона, іще не всі вийшли... І вони чекали на основну колону, крайню, і після цього вони теж почали підривати цей міст.

- Ви сказали, що розрахунків не було, треба було діяти. Це про який час мова? Це лічені години, хвилини?

- Не було часу, ні, час потім був, тобто ми не одразу підірвали, ми спочатку сказали: все, зараз швидко приїжджаємо, відпрацьовуємо і підриваємо. Але через те, що техніка й особовий склад, який був на тому боці, не всі повернулися ще, і тому була затримка, ми чекали на суміжний підрозділ, не пам’ятаю, яка бригада виходила. Тобто тоді вже можна було і розрахувати, але, в принципі, ми зробили більше, ніж треба, щоб уже сто відсотків був підрив і міст зміг скластися.

- Взагалі щодо інших об’єктів: чи можете назвати такий, який був, стосовно підриву, найважчим?  

- Підриви всі важкі, особливо якщо на ворожій території.

- Таке теж бувало?

- Не прямо на ворожій території, була сіра зона, можемо так сказати. Наші війська вже відійшли, противник підійшов, річка, міст, і треба його підірвати. Він не був підготовлений до підриву, це планувалася ціла операція, тоді я працював разом з, не пам’ятаю, 3-й чи 8-й полк ССО (хлопці були просто молодці, з ними було дуже приємно працювати). Ми з ними за два дні до того, як цю операцію планували, зустрічалися, дивилися, що в нас є, тому що засобів для підриву дуже було мало. Тобто треба і підірвати міст, і не було часу розрахувати його, і не було стільки вибухівки, скільки хотілося б.

Ми з ними пропрацьовували, вони нам сказали, що на себе беруть розвідку, артпідготовку, і все, кажуть: далі будемо виходити і працювати. Вже заходимо за наші позиції, сіра зона метрів 300, міст, міст такий дебелий, залізничний. А ще їх було там два, а в нас засобів було на один, грубо кажучи. Залітаємо під міст, я роблю розрахунок, дивлюся, де найслабкіші місця, все, працюємо, там ще був командир групи, Лев, каже: швидше, у нас мало часу, треба працювати. «Пташка» літає, розвідка іде, арта працює під прикриттям. Це все отак моментально, швидко, шалено, залітають туди машини, ми скидаємо протитанкові міни, ящики з тротилом, кажу, що треба закладати, у мене є прикриття. Я залізаю на найвищу позицію, тобто туди, де йдуть несучі балки, і я дивлюся, що моє прикриття нижче від мене на два метри, тобто він не бачить, що відбувається там. А я бачу, як вони там ходять, кажу: ну все, пацани, якщо зараз почнуть мене лупашити, ви ж навіть мене не прикриєте вогнем. Чому? Тому що ви не бачите їх, у нас часу немає, хапай вибухівку, давай закладати. Працюємо, закладаємо, зробив розрахунок, зробив перший заклад, зробив другий заклад, з’єднав заклад детонуючим шнуром. Тому що в нас не було часу, не було можливості підривати його декілька разів, нам треба було підірвати його один раз і так, щоб він впав, і при цьому тротилу не було, щоб він впав. Все чітко спрацювало... Закінчили цю операцію, поставили на дистанційний підрив, «пташка» полетіла, красиво все це зазняла, підірвали, – і був тоді теж екшн, і ти такий: так, оце операція вийшла, найвищий рівень!

- Скільки... треба, щоб підірвати Кримський міст?

- Керченський міст, його вже підірвали два рази... Перший раз, до речі, використали вони гексогену 21 тонну, перевезеного у фурі... Але чому це сталося? Тому що він був, підрив, на поверхні, тобто якщо б фура проїхала під міст, то розлетілося б все, його б не могли відновити, сто відсотків, до сьогодні. Скільки треба розрахунків, якщо взяти його, сам міст? Розрахунок, креслення його, які в нього є опори, яка площина, розрахувати правильно, скільки вкласти туди вибухівки... Я думаю, це не дуже багато буде, це не буде 20, 30 тонн. Мені здається, по 5 тонн – у кожний відсік, і можна його зруйнувати. Але знову ж таки його не зруйнуємо, а пошкодимо, тому що він буде непроїзний, але його можна буде відновити. А якщо ми говоримо про від початку до кінця, – це багато тротилу.

- Чи хотіли б ви підірвати Кримський міст?

- Так, звісно, кожний сапер хоче підірвати Кримський міст. Якщо б мені навіть зателефонували о 2-й годині ночі і сказали: є робота для спецназу, треба підірвати міст... Я сказав би: скільки в мене часу, щоби я був у тій точці, де є планування? Все, я б зібрав свою тривожну сумку і поїхав би до хлопців, які планують підривати цей міст. Якщо побачите мене у Криму, точно щось буде.

- Супер. Військові потребують не лише підриву, так, а ще й зведення переправ. Як швидко ви можете побудувати тимчасовий міст? 

- ...Я мав один досвід будування переправи, це був Харківський напрямок, штурмові дії, Новоселівка, Дробишеве,... Лиманський напрямок, у бік Лиману. До мене було відправлено суміжний підрозділ... Я побачив, який цей КрАЗ, з такими штуками, що кидають міст, я думав: ну все, це буде щось цікаве. І почали відпрацьовувати після того, як уже провели штурмові дії, як уже зайняли населений пункт. Далі ми робили укладання мостової переправи, дорогу для логістики, для поліпшення нашої техніки, щоб вона швидше переправлялася на той бік.

- До ваших завдань входить зведення фортифікаційних споруд. Що можете сказати про це?

- Так, фортифікація теж входить в нашу, так би мовити, тематику. Є для цього навіть окремий підрозділ, який працює з фортифікаціями, ...будує бліндажі для особового складу, командних пунктів. Для цього також робимо відбір особового складу, більше підходить особовий склад, що працював колись на будівництві, який знає, що це таке, як краще зробити так, щоб воно було міцним, правильним для використання потім, для побутових умов і ведення бою вже безпосередньо у траншеях, окопах і т. д.

- Скажіть, що для вас у вашій роботі є успіхом та маленькою перемогою?

- Успіх – це коли повертається особовий склад із завдання і каже: ми відпрацювали, зробили такі й такі дії, виконали такі й такі завдання. Проходить якийсь час – і зі штабу дзвонять: на ваших мінних полях підірвалася ворожа техніка, – це такий клас! Там установка протипіхотних мін, заходила ДРГ, підірвалася. – Ти кажеш: клас! – Це успіх, так. А маленька перемога – коли повертаєшся з особового завдання живим – і вдома зустрічає маленька донька, обіймає, цілує. І це є маленька перемога, тому що я повернувся зі завдання живим до родини, для мене це – маленька перемога.

- Дякую вам. Наше інтерв’ю потроху добігає кінця, але є ще один цікавий блок – бліц-запитання. Ваше завдання – лаконічно і швидко відповідати. Готові?

- Так.

- Який ваш найбільший страх?

- Не підірвати вчасно міну, по якій буде проїжджати ворожа техніка.

- Які три слова описують вас найкраще?

- Цілеспрямований, вірний, добрий.

- Яке питання від цивільних найбільше дратує?

- Коли війна закінчиться?  

- Якби був другий шанс, то яке б своє рішення ви точно змінили?

- Найголовніше – це збереження особового складу, особовий склад, який завдання виконував. Були ті, які не поверталися, і максимально хотілося б так допрацювати, щоб таких подій не було.

- Яка різниця між бути живим і справді жити?

- Бути живим – це, мабуть, зараз ми живемо, просто живемо, робимо ротаційні дії, повертаємося, навчаємося, знову виїжджаємо на виконання бойових завдань... Справді жити – це коли ти просинаєшся зранку, п’єш каву, ведеш доньку до школи, працюєш, повертаєшся додому, зустрічає тебе дитина, відпочиваєш, і ти знаєш, що більше не буде цих ротацій, більше не буде цієї війни, і більше не будеш бачити смерть своїх побратимів.

- Найкраща порада, яку ви отримали в житті?

- Не зупинятися на місці, не боятися критики, вдосконалювати свої навички, допомагати всім, хто цього потребує.

- Що б ви сказали собі 10 років тому?

- Не дивитися в минуле.

- Перемога для вас – це?

- Перемога – це коли закінчиться війна, всі повернуться до своїх сімей, і коли ми розмінуємо останню міну. Тому що закінчиться війна, а в нас ще багато буде роботи.

- Дякую вам за інтерв’ю, за те, що знайшли час завітати до нашої студії.

Діана Славінська

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Ukrinform