Володимир Максимів, командир окремого батальйону ТрО ЗСУ

Гість студії Укрінформу в новому випуску проєкту «Командири нашої перемоги» – командир окремого батальйону ТрО ЗСУ Володимир Максимів (позивний «Макс»). З-посеред перших добровольців він став на захист України, був у полоні, а також єдиний зі своєї групи вижив в Іловайському пеклі. 

Командир «Макс» – один із перших українських військових, що почали впроваджувати стандарти НАТО в українську армію ще 2016 року. Під час Великої війни Володимир Максимів звільняв Київщину і брав участь у запеклих боях за Бахмут.

Ми розмовляли про його особистий шлях воїна, втрату побратимів, вихід з полону, а також про те, яким має бути командир та що слід змінити в українському війську.

- Ви були одним із перших добровольців, до того ж дуже молодим, хто пішов захищати країну у 2014 році. Як взагалі з’явилося рішення піти воювати, адже війна тоді була далеко від вас? Ви з Івано-Франківщини, а Донецьк, Луганськ – за тисячу кілометрів.

- Не скажу, що рішення було якесь спонтанне. Це було дуже просто: Майдан почався і, як ви кажете, що далеко Івано-Франківщина навіть від Києва… Але коли «Беркут» почав бити студентів на Майдані, тобто в голові не вкладалося, як так можна йти просто втупу бити дітей. Відбувся дисонанс із тим, як мене виховували, про що мені завжди батьки казали, що не можна слабшого ображати та інше, а тут просто все це відбувається в масштабах цілої країни. Тоді перший раз поїхали на Майдан із братом. Щодо війни – все здавалося якоюсь фантастикою, у це не вірилось. Але коли вже по телебаченню повідомили, що російські війська зайшли в Крим… І ввечері після всіх цих подій ми з батьком радились – що робимо? Він каже: а що робимо? – збираємося. Просто ввечері зібрали сумку, поїхали на вокзал і на ранок були в Києві.

- Ким ви були і чим займалися до 2014 року?

- Народився у славетному місті Калуші на Івано-Франківщині. Чому славетне? Бо рідне просто. Вчився, після навчання їздив на заробітки в Сибір, різав ліс, був лісником декілька років. Потім вирішив вступати у Львівський державний університет внутрішніх справ. Я дуже хотів бути слідчим, тому що події в юності змусили замислитися щодо справедливості й хотілось десь її віднайти. Я набрав там всі бали, все як потрібно, але мені сказали при вступі, що зарахувати можуть, але не на слідчого, а на криміналіста. Я не захотів. По дорозі звідти зателефонував у військкомат. На наступний день був там, пішов в армію – це десь мені років двадцять було.

- Ви знайшли для себе відповіді на ті питання, що стосувалися справедливості? І що для вас є справедливістю?

- Не знайшов. Ну про неї можна балакати багато. Вона десь є, десь немає, десь вона потрібна, десь вона не потрібна. Справедливість – вона цікава.

- Ви згадували про батька, про те, що разом пішли воювати. Чи не було страшно за нього, не кажучи вже про себе?

- Спочатку ні, тому що війну ніхто з тих всіх людей, які там були, не знав. Може, там хтось воював в якихось інших країнах, але такого, як було в 2014-му в нас, ніхто не очікував. І на полігоні, коли ти займаєшся, коли чекаєш виїзду, воно все здається трішки інакшим. От коли ми приїхали у Слов’янськ, і перші прильоти тоді... От тоді дуже багато людей покінчили свою кар’єру військового, романтизм у всіх пропав.

Я служив у розвідці, а батько був снайпером. Ми одного разу в бусі їхали всі разом, це ми виїхали в Лисичанськ, якщо не помиляюся. І нас обстріляли. Тоді нас в машині поранило всіх – чоловік вісім. І після цього радикально з батьком говорили, і я знайшов собі одразу аргументацію, що я молодий, я був в армії, знаю, що і як робити. Батько теж був в армії, теж служив, але я йому сказав: у тебе внуки, у тебе діти, їдь додому, бережи всіх. Ну якось на цьому ми й погодилися.

- Як ви опинилися в добровольчому батальйоні «Донбас», на якій посаді, напрямках були та які завдання виконували?

- У батальйоні «Донбас» був розвідником. У добровольчому батальйоні ієрархії на самому початку не було. Тобто були підрозділи розвідки, роти були, хтось себе позиціонував як штурмова рота, хтось себе позиціонував просто як рота. Там не важливо. Тобто майже всі виконували ті самі завдання. Ми з побратимами знайшли самі себе, тому що в нас багато хто служив у 8-му полку в Хмельницькому. І ми об’єдналися собі в такий колектив і працювали вже як розвідники.

- У 2014 році ви пройшли Іловайськ і втратили багато побратимів. Можливо, банальне запитання, але що найважче тоді було й що ніколи не зможете забути?

- В Іловайську я втратив всіх, тому що єдиний залишився живий із групи. У нас сформувався такий невеличкий колектив, і ми разом були весь цей час. За 3–4 місяці ти людину, з якою воюєш, з якою спиш разом, ти її ідеалізуєш в усіх питаннях, тому що це – найближчий твій друг, побратим, батько, брат. Не знаю, як сказати, тобто це найближча людина, яка є на той час, коли тобі важко, коли ти щось не можеш, коли хворієш. Коли воюєш, коли стріляєш, він подасть тобі набої. Коли ти їдеш кудись, він сяде за кермо, бо ти змучений. Тобто це людина, яка тебе доповнює, заміняє, у вас є якийсь симбіоз, синхронізація, не знаю, як правильно назвати. У вас є конект оцей. І коли вони зникають, коли вмирають, коли їх просто не стає, найважче – що ти цього не розумієш, ти спочатку це все не усвідомлюєш.

Я пам’ятаю, коли в рацію їх викликаю, а звідти – тиша, ну я хвилин, мабуть, 10 лежав, сам був поранений у голову (я на око праве не бачу). Мене перемотали, я відключився, потім включився знову і в рацію хлопців викликав, викликав – і звідти тиша. І ти йдеш між людьми: хтось лежить, хтось копає, хтось відстрілюється, всі на тебе дивляться, вони всі чують, як ти в рацію своїх викликаєш, і вони вже знають, що відбулося, що їх вже немає поміж живих. Але тобі ніхто не говорить, тому що ніхто не знає, як тобі сказати, що їх немає. Ти просто йдеш і дивишся в ці обличчя, які тебе супроводжують, ти все це розумієш, що немає, все, ти вже ні до кого не докличешся. Але ти ще йдеш і їх шукаєш якось за інерцією, тому що ти це маєш побачити на свої очі. Найважче в цьому всьому, мабуть, – з цим жити і відчувати свою якусь безпорадність в тому, що ти не можеш нічого змінити.

От я приїжджаю до мами товариша свого, який загинув, вона мене обнімає і каже: «О, як ти пахнеш Женькою…» (а ми приблизно одного віку). І ти розумієш, що не зарадиш їй ніякими словами, не скажеш їй, що все буде добре. Їй би – щоб пам’ять була про її дитину, щоб не дарма хлопці загинули. У неї це в голові. Це я так думаю. Я не знаю, що вони відчувають. Це найважче. Найважче спілкуватися, на похоронах бути важко. За останні 10 років на похоронах був більше, ніж на днях народженнях. Мені здається, від цього немає жодних ліків. Ти просто з цим живеш. Ці всі події потрібно пам’ятати, людей, які боронили, які стояли. Їхні героїчні вчинки. Тепер я бійцям своїм пояснюю, що героїчний вчинок – це не вилізти з окопа і вистрілити останню кулю у ворога чи підбити танк. Це не є героїзм, це може зробити будь-хто навчений. Героїзм – це  вижити в цих ситуаціях, приїхати додому, створити сім’ю, виховати правильно дітей.

- Українська армія зразків 2014 та 2024 року як змінилася?

- Колосально, мабуть, величезними кроками ми пішли. У 2016 році, якщо не помиляюся, я служив у Національній гвардії, і ми впроваджували стандарти НАТО, тобто ми були, можливо, і першою бригадою в Україні, яка винаймала інструкторів. Ми переводили людей зі Збройних сил, з будь-яких відомчих військ, що хотіли це все впроваджувати. Ми вводили свої неписані правила поводження зі зброєю, правила тренування. Рекрутинг, яким тепер всі починають займатися, ми робили ще у 2016 році.

Наприклад, ми запрошували сержантський корпус з Америки, до нас вони приїздили, показували, як у них відбувається відбір. От є на відбір там 80 людей, ніяких звань, ніяких прізвищ, ніяких імен, нічого, просто брали манішки з буквами, із цифрами, тобто футболки різного кольору, ділили їх на різні групи теж в хаотичному порядку, вивозили на полігон і разом з ними проходили всі випробовування, які там є. Із колодою бігали, віджималися, спали, екстрені ситуації, стреси, переправи. Переважно фізичні навантаження і тести. Серед ночі могли розбудити особовий склад і, наприклад, розв’язувати якісь задачки елементарні або розповідати вірші, щоб дивитися, як людина у стресовій ситуації себе поводить. Виставляли оцінки. У нас працювала чудова група психологів. Тобто ми це все проходили, вели оцих бійців. І більшість із цих бійців досі воюють. Воюють у різних підрозділах. Багато з них Героями України стали.

Знаєте, як говорять? Критиків багато, а робити це все немає кому. Ми ж вирішили зробити…Командир бригади адекватний, чудовий був, він розумів це все, дозволяв упроваджувати... У нас офіцерів було дуже багато, які робили міжнародні навчання навіть. Вони служили в нас, прищеплювали оці стандарти, оце розуміння, що людина – це ресурс, вона може не тільки виконувати щось, а й думати. Ми намагалися це все змінити, тому що підхід радянський там є отак: є статут і все. До нас приїжджали також інструктори з Ізраїлю.

За останні два роки змінилося все дуже швидко, тому що війна має свій темп. Ти встигаєш, реагуєш на зміни, на події. Сьогодні – дрони, завтра – арта, післязавтра – танки, там механічні вже засоби якісь спостереження і на пультах дрони, які їздять, стріляють, мінують… Тобто з цим потрібно йти в ногу, і воно в нас виходить, слава Богу. Тому зміни, звісно, відбуваються в кращий бік. Конкретика забезпечення. У нас тепер у військах вже реагують на потреби. Раніше реагували на інші чинники. Тепер реагують на потреби. Почалося усвідомлення, що потрібно слухати польових командирів нижчого рівня, на кшталт командирів батальйонів, командирів рот, тому що хлопці воюють, хлопці стикаються із чимось новим. Сказати минулого року, що нас будуть закидати дронами, – такого не було. Їх не було, все змінюється. І коли приходить до тебе боєць і каже: «Командире, я не можу голову підняти, тому що постійно летить», то тут потрібно вже застосовувати якусь креативність, яка ніде не прописана. Ми розвиваємося, зміни є.

- На вашу думку, що ще попереду? Що ще маємо впровадити з досвіду Штатів, країн НАТО?

- Багато думок. Я б усе це розділив на декілька етапів, питань, тому що вони є різні. Сюди можна підв’язати заохочення військовослужбовців. От як заохотити військовослужбовця? У нас має працювати інституція саме військових. У нас до військових має бути повага на високому рівні. Це має бути на рівні сприйняття всією країною і розуміння, що без цих людей не буде нічого. Без військових, які тепер нас захищають, які гинуть за те, щоб жили їхні рідні і близькі, вони віддають найцінніше, вони віддають життя. Відповідно їх потрібно забезпечувати всім, що ми можемо зробити тут.

Армія має бути не мобілізована, армія має бути контрактна, я вважаю. Тобто це професійний рівень, це рівень оплати, рівень підготовки. Тому ми будемо виховувати професіоналів, відповідно вони будуть виконувати свою роботу краще. Вони мають розуміти, що буде після того, як вони звільняться з армії. І має бути відповідальність покладена також на них, тому що коли ти одягнув військову форму і ведеш себе неналежно, теж маєш за це все відповідати. Має бути інституція, яка всім роз’яснить, виставить всім обов’язки, щоб кожен на своєму рівні виконував те, що він має  виконувати.

- Стосовно рекрутингу – що треба змінити в мобілізації зокрема? Питання хочу поставити щодо тієї ситуації, яку ми маємо, і ставлення людей до ТЦК. На вашу думку, що було не зроблено, що призвело до такої ситуації в суспільстві?

- Людям має бути роз’яснено конкретно, тоді людина знає, що ага, я йду в армію і отримую це, це, це. Зі мною щось трапляється – я отримую це. Мені ампутують ногу – дадуть протез. Мені там відірве, не дай Боже, руку – дадуть протез, життя не зупиниться. Мене, не дай Боже, вб’ють – мою сім’ю забезпечать, це є зрозумілі речі для кожного. Люди приходять до тебе служити і ставлять от такі елементарні питання.

Коли ми стикаємося на бюрократичному рівні з тим, щоб потрапити служити туди, куди, наприклад, товариш кличе. І ми стикаємося з тим, що він йде в ТЦК. Із ТЦК направляють у навчальний центр. А з навчального центру вже не факт, що він потрапить у ту частину, куди мав йти, тому що є там у всіх своє бачення, хто, де і як має служити. З одного боку, це правильно, тому що є загальний розподіл, якийсь мобілізаційний план, який виконують що ТЦК, що комплектувальний центр. І вони роблять так, бо розуміють, що там важкий напрямок, потрібно людей насамперед туди.

А з іншого боку, коли вже є домовленості, коли ти як командир ухвалив рішення, що так, ти підеш до мене служити, ти підеш на цю посаду, ми про все поговорили... І коли людину забирають і відправляють в іншу частину служити, у нас починаються оці «ср*чі» фейсбучні…  І вже починаються оці розмови, які ти не поясниш ні дружині, ні сім’ї, нікому, що отакий є закон, тобто ознайомтеся, будь ласка, отримайте. А я як командир, що домовився з бійцем, але не можу потім забрати його до себе служити, я в очах своїх же підлеглих опускаюся. Бо що то за командир, який не може вирішити щодо людини, яку ми йому привели? Вже йде якась недовіра. Так само та людина, яка пішла служити, потрапляє в іншій підрозділ і розповідає всім, що ага, бачите, там домовилися отак, а тут зробили навпаки.

Нищити ворога – це не означає, що ти йдеш в окоп і вмираєш. Ні. Тисячі людей ідуть в окоп, вбивають, вертаються, вони захищають свою землю. Вони не йдуть вмирати. Ми маємо подивитися трішечки далі. Зібрати всіх, вибудувати одну стратегію для всіх військових частин. Берете собі людей – набирайте, але робіть це так, так і так. Все, є план, наказ всім спустили, робіть. Займається цим ТЦК – значить, ТЦК, ви робите так, так і так.  Але ходити набирати всіх підряд чи набирати тих, хто не хоче, – так не побудуємо нічого.

- Як би ви охарактеризували менталітет українського захисника?

- Як мені говорив один боєць, от я зараз його словами скажу: Ви командир, я зроблю все, що ви скажете, мета яка? – Якось отак, так і сприймайте український менталітет. Ми можемо зробити все, що хочемо. Мета яка, який кінцевий результат? Ми закріпляємося, відходимо, що ми робимо? Я можу зробити, каже, все, що скажете. Мета яка?

- Дякую за цю відповідь, за роз’яснення. Повернімося до подій 2022 року, яких ми ще не торкнулися. Як для вас почалося повномасштабне вторгнення?

- Дома, у батьків у Калуші, вранці – дзвінок, перші слова, подзвонив мій товариш, питає: Ну що ти там? – Кажу: Не знаю, зараз наберу. Питаю: А що таке? – Він каже: Та ракети там. Тоді я почав шукати новини, вся родина не спить, подивився – і пішов збирати сумку. Тобто перші ракети – я вже в обід їхав.

- Розкажіть про вашу участь у звільненні Київщини.

- У 2022 році мені подзвонив товариш, ми приїхали сюди всі, зібралися разом. Ну як разом, постійно всі дзвонять: ти де, ти де, куди їхати. Ми зібрали такий колектив відставників, грубо кажучи: п’ять полковників, п’ять майорів, п’ять капітанів, як і раніше, колектив, який знає, що робити, інші знають, що ми можемо зібратися і виконати певну роботу. Ми всі зібралися в аеропорту, посиділи там ніч, чекали, ще не розуміли загальної обстановки, що відбувається, потрібно було звідкись взяти інформацію. Нам більш-менш командир, який був на місці, роз’яснив, і наступного ранку ми поїхали, ще не у всіх була зброя.

От ми приїхали, от у кого що було, все зрозуміло, все круто, у всіх форма є, думаю, майже у всіх бронежилети і каски на той час теж були, ми ще шукали їх хлопцям. Почали по знайомих шукати, у кого що є, щоб себе якось забезпечити, вдягнути, тому що ми не розуміли, що і як. І тут проїжджали Солом’янську адміністрацію. Я дивлюся – черга стоїть, думаю, ану подивлюся, що там і як. Зустрів одного знайомого, другого, третього, зустрів там і командира цього всього. Питає: А ти що тут робиш? – Кажу: Та от приїхали. – Питань немає, ходи до нас, все дамо, у нас все є, оформимо, як належить. Тому що в нас ще стало питання: якщо вб’ють, то ніхто не буде знати, що і як, хоча воно не було сильно важливе. Ми подумали, я передзвонив, спитав, чи їдемо туди оформлятися, вирішили, що їдемо, вже хоч якийсь статус, вже там дадуть зброю, боєприпаси, вже прекрасно.

Це ми за день оформилися, нам зробили нову роту, нас всіх туди запхнули, грубо кажучи. І ми звідти поїхали одразу, якщо не помиляюся, на Житомирську трасу. Ми там зіткнулися з ворогом, дізнались, де він стоїть, літали, облітали, подивилися, що, де і як. І тут нам перетелефонували, що звідти, де Лютіж, Горенка, Мощун, там 72-га стояла, що там вертольоти літають, що там прямо наступ, через цю річку Ірпіньку йдуть, і там важко. Ми зібралися, з командуванням поспілкувалися, що і як, і нас відправили туди. Відпрацювали там, ми там десь тиждень були, працювали на тому напрямку: Гостомель, склозаводи, на перехресті там були, на переправах евакуйовували людей, вели бойові дії разом з військовими. Було трошки складнувато, тому що військових розтягнули, дуже сильно розкидали. От ми приїжджаємо на якусь ділянку нову, одразу входимо у взаємодію, хто і де стоїть, тому що було якесь безладдя. Завжди приїжджали, брали будь-яку карту, уточнювали, хто, де стоїть, з усіма балакали, так, як робили, грубо кажучи, в 2014 році, уточнювали все: от тут ми працюємо, ми вам підсилимо, ми нікому не дамо, от ми тут стоїмо.

Потім у нас завдання було в Ірпінь заходити. Ми через річку переправлялися, через поля перебігали, далі ми вибивали Ірпінь, будинок за будинком зачищали, тяжкі були бої... І вже потім, коли я бігав з підрозділом, взводом, я не знав ще командира батальйону... А потім ми розповідали про ті самі події, тільки з різних боків. Ми їм допомагали з флангу дотиснути ворога, а вони стояли там трьома... Вони молодці, зупиняли ворога, колони в Ірпені.

Тобто ці всі події день за днем, з одного боку, з іншого – ну рвали там, де рветься, йшли, виконували роботу, тому що досвіду в колективу багато було, як це все робити. Були і люди, які не воювали, але їм застосування завжди знаходилося: лежиш тут, дивишся сюди. Все, ти знаєш, от він лежить, у нього одне мінімальне завдання, а ти вже з хлопцями спілкуєшся, розставляєте, обходите. А потім, знаєте, як ти приїздиш на місце, налагоджуєш все, виставляєш свої периметри, свої точки, де зачищаєш будинок за будинком, вибиваєш ворога. І вже до тебе всі примикають, вже один батальйон прийшов, одна рота прийшла, ті хлопці прийшли, все, ти з усіма спілкуєшся і так потрошку, потрошку вибили. Я просто не можу називати всі імена, не знаю, чи люди про це розповідали, чи ні, їх було дуже багато, дуже багато відомих людей...

І от вам Ірпінь, ситуація: от просто товариш на танку їде, просто стали, обійнялися, заручкалися, вже їдемо з танком, бо танк – це ж круто. Танк може нанести ураження більше, ніж ми тими усіма, хоча і зброї у нас було теж багато, все, що хочеш, ми стріляли з усього по ворогу тоді. Але в них вже є план, тактика, дії, і от ми вже бігаємо з танком... Поступово, поступово витіснили їх з різних боків.

Проходили навіть, коли ще були в окупації люди, заходили туди, витягували. Багато сімей було в окупації. Ірпінь розбили, ми приходимо – чоловік, жіночка років 55, ми їм кажемо: Ми вас виведемо. – А вони: Куди ми підемо? Не хочу нікуди йти. – Це поки будинок не почав горіти, дев’ятиповерхівка, танк БК вистрілив, будинок запалив, доки вогонь, кажу: Іди подивись у коридор, там знизу третій поверх горить (вона на сьомому була), воно вже горить, зараз згориш! – А вона: Ні, нікуди не піду, я згорю в своїй хаті. – Паніка така, то доводилося навіть силоміць виводити людей з будинку, під цими обстрілами вивозити, це ускладнювало на той час процес. Все, відбили ми Мощун, Горенку, Бучу, Ірпінь, Гостомель... Ми були всюди такими набігами, як уміємо, і потім одразу через кілька днів на Запоріжжя поїхали, там хлопці з танками були, а потім – на Харківщину.

- Розкажіть більше про ваш шлях як командира і що для вас означає бути командиром.

- Командир має пройти певне становлення командиром, тобто є хороші менеджери, і є люди, хороші від народження, природжені командувати, а є люди, які не вміють цього робити. Він хороший, класний, просто не вміє, і є люди, до яких всі тягнуться просто так, але от командувати, узяти на себе відповідальність він не може за життя або ще за щось, бо йому це важко. Категорія є людей суперрізна командирська, і характеризувати себе, до якої я, наприклад, належу, або як воно відбувалося... Не знаю, не скажу вам, що я такий класний чи ні.

Я пройшов шлях командира взводу, командира роти, начальника розвідки, командира батальйону, я пройшов усі ці етапи не в мирний час, скажімо, не в найсолодший. Десь можна служити на будь-якій посаді, де в тебе мало обов’язків або ти не втрачаєш людей, робити будь-що. Коли ти стикаєшся з цим, потрібно завжди знайти не те щоб слово, не те щоб підхід, а бути на одній хвилі з бійцем, неважливо, якого ти рівня: командир взводу, чи командир роти, чи командир батальйону, чи в тебе є твій підпорядкований особовий склад, чи командир відділення, і ти маєш його знати. Становлення командира – це те, де збираєшся у своєму особовому складі, де ти його вчиш, тренуєш, ти виконуєш з ним завдання. Командир...

От у мене стають молодші офіцери, наприклад, командирами взводів, командирами рот, і ми робимо такий захід: ми збираємося і беремо, грубо кажучи, зобов’язання. Тобто він, коли стає офіцером, приходить, представляється, що так і так, прийшов на нього наказ. Ми збираємо весь офіцерський склад у себе в підрозділі, і я йому від себе кажу: Ти вже стаєш командиром, у тебе величезна відповідальність. Ти насамперед вже офіцер, тобто ти вже якийсь не те щоб на ранг вищий чи ще якось інакше, а вже маєш відчувати, що на тобі – відповідальність. Ти вже відповідальний не тільки за своє життя, не лише за рідних і близьких, а ще за тих, хто поряд з тобою, за їхніх рідних і близьких. Тобто величезна відповідальність лягає на твої плечі. І коли це все усвідомлює командир, він тоді ухвалює правильне рішення.

Чи тяжкий шлях на становлення командира? Тяжкий. Чи важко бути командиром? Важче, ніж солдатом, звичайно, тому що тобі треба організовувати все. Чи є якісь привілеї? Поки що не знаю, немає. Бо коли ти не є командиром, дивишся, як хтось інший робить, і завжди думаєш: був би я командиром, от я би зробив так. Коли тебе ставлять командиром, ти думаєш: а чи все я так зробив, щоб зберегти особовий склад, щоб виконати завдання? Оце єдине тішить, що в тебе є все, бери займайся, от твоя відповідальність, от твоя ділянка, от твоя зона, і ти там хазяйнуєш так, як ти це бачив, для чого ти вчився, для чого ти йшов, ставав на цю посаду, ти хотів щось змінити завжди. От тобі, будь ласка, бери і змінюй.

- Ще у вашій біографії, якщо не помиляюся, є пункт, який найбільше вражає: ви були в полоні.

- Недовго.

- Розкажіть, як вам вдалося звідти втекти.

- Я не дуже розповідаю про це, тому що всі очікують: о, втік з полону, взяв у полон, усіх вбив, ні. Це звичайна ситуація, звичайний холодний розум, можливо, на той час або здоровий пофігізм. Я просто встав і пішов у правильному напрямку, десь поспав, десь придивився, десь прислухався, просто пішов, куди потрібно, і все.

- У вас було скільки поранень, шість?

- Поранень маю офіційних сім, – це всі проникальні...

- Вам важко згадувати цей період чи це про те, що ви казали в нашій розмові до запису, що ви сором’язливий?

- Ні, сором’язливість тут ні до чого. Тут є повага до побратимів, які пішли, не пішли зі мною. Хтось вважає, що я когось лишив, хтось вважає, що я когось не взяв, хтось вважає, що я би міг повернутися ще за іншими. Тут саме про це. Я не хочу, це не робить мене якимось кращим, іншим. Я ж вам кажу, без якихось спецприладів... Це просто був вдалий похід за кавунами з поля і нічого особливого, просто пішов, бо знав, куди іти, бо на це вчився, знав дорогу. Нічого там не було особливого.

- Також знаємо, що ви були в Бахмуті як командир. Розкажіть про той період, про ті бої і рішення, які вам доводилося ухвалювати.

- Бахмут, коли ще стояв, коли ще в Бахмуті наші КСП були, а потім вже Іванівське... Потім Кліщіївка, потім назад, тобто рішення треба було важкі ухвалювати. Рішення взагалі ухвалювати неважко, давати накази теж неважко, а от мудре рішення ухвалювати і правильні накази віддавати – от що важко. Коли перед тобою стоїть завдання, то воно не тільки перед тобою, перед комбатом, а перед усіма... Є ж план, правильно? Там стратегічний рівень якийсь, у них є свій план, своє бачення. І ти розумієш, що ти частинка цього, тобто якщо у тебе щось не вийде, ти не втримаєшся, то весь план, задум рушиться, немає жодного сенсу, якщо ти не виконаєш своє завдання. Ти розумієш, що от ти зараз тут продавишся – продавиться сусід зліва, у тебе буде проблема, біда. І ти пояснюєш людям, що потрібно переносити вогонь, робити ці орієнтири, входити у взаємодію.

Я розумію, питання було, яке рішення доводилося ухвалювати в Бахмуті. Коли вам ставлять завдання, що зараз із Бахмута будуть виходити наші війська разом з російськими, потрібно тобі там вираховувати, де наші, а де росіяни, щоб не пропустити, що росіяни виходять, дорогу тримати, грубо кажучи. То тут як ти поставиш завдання своїм військовослужбовцям? Ніяк. Ти йдеш, збираєшся, сідаєш біля них, працюєш, пояснюєш: хлопці, зараз отак, до моєї команди не робимо нічого... І ти сам сидиш, спостерігаєш, дивишся, що, як, спілкуєшся з тими, хто виходить, хто останній залишається. Якщо ти вийдеш, дай мені знати, що там нікого вже не пропускати. Бо справа вже ворог, перед нами – ворог, ліворуч – наші війська, тобто нам потрібно, щоб усі вийшли через нас і ми потім зупинили цей перебіг подій.

Чи важко було? Ну що значить важко? Ну я не знаю, це якось цікаво, немає важкого, є цікаві завдання, є тупорилі завдання, є завдання нефантастичні, – це так. А важкі завдання, ну що важкі? Важкі, це коли людині потрібно, вона розуміє, що в екіпіровці, в касці, в бронежилеті, потрібно ще з собою взяти їжу.

От Бахмут, я вам розповідаю. Йому потрібно пройти 4,5 км по посадках. І посадки не з’єднані між собою, потрібно перебігати 600 м поля, де кожну хвилину, годину щось прилітає, а прилітає не просто міномет, мінометів уже ніхто з піхотинців не боїться, а FPV, скиди. Просто от у мене йде група в посадку, наше завдання – зайняти цю посадку, група виходить, четверо, два тільки доходить, наступна група виходить, четверо, два тільки доходить. І в тебе є завдання тримати цю посадку. Ти кажеш старшому начальнику: Командире, дивись, зробімо так і так. Може, ти якусь альтернативу придумаєш? – Він каже: Ні, там мають бути люди. – Ти кажеш: Ви бачите, що відбувається? – Він відповідає: Бачу, але в мене такий наказ. – І його можна зрозуміти, і того можна зрозуміти, а люди ж то гинуть. Найважче ухвалювати рішення, коли ти кажеш: я не буду більше посилати туди людей, а тобі кажуть: як, що значить ти не пошлеш? Ти відповідаєш: ну от так, – це, мабуть, найважче...

- Тепер ви займаємося підготовкою новобранців.

- І нею теж, ми постійно готуємо новобранців, тому що людей катастрофічно не вистачає, не те що катастрофічно, але не вистачає. І потрібно за короткий термін добре їх навчити, відповідно, якщо всі думають, що він іде і стає пілотом, все класно, літає. Якщо він не розуміє, як це – в окопі, коли кожна секундочка важлива, коли кожний твій провтик, коли кожна твоя затримка, бо в тебе щось не літає, або в тебе не налаштовано, або ще щось там, не буде вже ніякого сенсу, доки ти вилетиш... А коли ти побував в окопі, коли ти розумієш, що кожне, що прилітає, може бути твоїм, і потім ти стаєш пілотом, ти розумієш, як солдату тяжко, як бійцю важко. І це намагаєшся передати на навчанні, що хлопці, не жартуйте, лопата – це твій друг, закопався – вижив, захистився, засоби індивідуального захисту потрібно носити, тому що он прилетіло – вже вижив. Тобто це все потрібно пояснювати, а людина, доки все це не відчує, до кінця не розуміє, можливо, усвідомлює щось, але не розуміє.

Тому підготовка, мені здається, більше тут, тому що там копати, стріляти – це не є важко. Важко усвідомлювати, що потрібно виконувати завдання, потрібно робити те, що кажуть, тому що ти не найрозумніший, вже всі все пройшли, все знають, все бачили. Треба якось на злагодження працювати, тому що коли злагоджений колектив, ним легше керувати, він виконує якісно завдання. Ну, в принципі, з підготовки, я думаю, там тільки стріляти навчити – то не проблема.

- Наостанок запитання, яке ми ставимо всім, те, у що ми віримо, і це в нашу перемогу. Якою ви бачите перемогу України, і чи є у вас плани, мрії, що робити після неї?

- Звичайно, бачу перемогу нашу, це навіть не обговорюється, і неважливо, на яких умовах, перемога має бути за нами, і це має бути саме перемога, не має бути якась інтерпретація домовленостей якихось чи ще щось. Тобто це має бути перемога на всіх рівнях визнання, всі мають визнати, що ми перемогли, і ми зробили все це, тому що ми стільки за все це боролися, і для нас це має бути перемога. Закінчиться вона чи знищенням когось, чи капітуляцією якоюсь, – неважливо. Важливо, що перемога за нами має бути, наше має бути остаточне слово, наша має бути, українська, – не партнерів, не чиясь допомога. Вона має бути наша, тому що ми за це боролися. Плани після перемоги... Не знаю, зробімо хоч щось, послідовно. Переможемо, то, звичайно, плани є, планів стільки... Хоч би вистачило того життя, щоб це реалізувати.

- Це чудово. Наше інтерв’ю потроху добігає кінця. Я вам пропоную ще бліц-опитування. Ваше завдання – коротко і швидко відповідати. Які якості ви найбільше цінуєте в людях?

- Чесність, мабуть.

- Що вас мотивує прокидатися кожного дня?

- Відчуття незавершених справ.

- Які ваші найбільші досягнення або гордощі?

- Дитина.

- Яка ваша улюблена цитата або життєве кредо?

- Дурень той, хто не змінює думки.

- Як ви зазвичай справляєтеся зі стресом або труднощами?

- Можна було б казати спорт, книжку читати, та ні, – кудись йти, їхати, щось робити.

- Які ваші основні цінності в житті?

- Сім’я, мабуть.

- Що для вас важливіше – досягнення цілей чи шлях до них?

- Я не виберу, одне без іншого не буває, звичайно, досягнення цілей, але шлях теж цікавий.

- Що для вас означає щастя?

- Щастя – це коли ніхто не хворіє, ніхто нічого не потребує, всі забезпечені навколо, друзі, близькі, рідні, ні в кого немає жодних проблем.

- Який момент у житті зробив вас найбільш щасливим?

- Народження доньки.

- І перемога, про яку вже ми вже говорили, одним словом, це...

- Честь.

- Дякую вам за цікаве інтерв’ю, бажаю вам і вашій дитині здоров’я і рости у вільній країні на радість батькам!

Діана Славінська

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на каналі Ukrinform TV