Ігор Сімутін, командир ремонтного підрозділу Сил логістики ЗСУ

Він створив першу в Україні майстерню та унікальний цех із ремонту американських HMMWV для ЗСУ. Втім, це не все, що вражає в біографії Ігоря Сімутіна. Він пройшов шлях від активіста Революції Гідності, полон у 2014-му році в Донецьку, а нині є майором та командиром ремонтного підрозділу Сил логістики ЗСУ. Як каже військовий, ним рухає принцип «небайдужості» або, як він сам називає це – «хвороба Україною». У новому випуску проєкту «Командири нашої перемоги» – про те, як створювалася команда «скажених хамвістів», про жорстокість росіян у полоні, події Майдану та виклики перед його підрозділом нині.

- Якщо подивитися вашу біографію, то впродовж останніх років ви брали участь в усіх важливих подіях сучасної історії України від Революції Гідності до подій на сході країни і по сьогодні. Я так розумію, ви називаєте це «хворобою України», так? Чому для вас це важливо, що ви залучений до всіх цих соціально значущих подій?

- Я раніше ніколи не задумувався над цим. Був на урочистій події до Дня волонтера й отримав там одну зі своїх нагород із рук Президента. І я так собі думаю, а чому я? Потім пояснили, чому, але там було великими буквами написано найголовніше гасло цієї події. Знаєте, яке було слово? НЕБАЙДУЖІСТЬ. По-перше, це один із принципів Червоного Хреста, до якого я так чи інакше маю відношення як волонтер Червоного Хреста, а не співробітник. І це слово, воно дуже сильне, я думаю, що й у мене це небайдужість, я інколи так і кажу, що це «хвороба», хоча то лише вислів, звісно, не хвороба. Якщо б більшість людей мали хоча б якесь розуміння слова «небайдужість», то було б набагато простіше і легше жити нам усім у соціумі в буквальному сенсі цього слова.

- Як вплинули на вас події власне Революції Гідності? Як ви зазначили, тоді ви були волонтером Червоного Хреста? Чи згадуєте ви інколи той час?

- Згадую і дуже, знаєте, воно підживлює мене тоді, коли я думаю, а заради чого це все? Зрозуміло, що деякі події мене підживлюють, і дуже сильно, а деякі я хотів би забути. А підживлює саме те, що я відчув себе українцем. От прямо це, національна свідомість, вона пройшла через Майдан. Я киянин, і батько, і дідусь, і прадідусь. І так сталося, що ми більш російськомовна родина, але от тоді на Майдані буквально все, що стосується найпрекрасніших рис Майдану – національна свідомість, гімн, прапор, все, що пов’язано з символікою України, з людяністю, з українцями, а не з хохлами, – от настільки вплинуло, що коли мені погано, коли ми всі на фронті і ти думаєш: за що це все? А коли було страшно в окопах, відповідь отак приходить: а як «за що», чуваче, Майдан, ти що, забув? І тут усе чітко по поличках – заради дітей. А друге – заради України й українців, тому що я раптом, раптом, сильно відчув себе українцем – і все, мені більше нічого не потрібно.

- На Майдані було чимало трагічних подій, яким ви також стали свідком, і певно саме про це йшла мова, коли ви сказали, що є події, які хочеться забути. А чи можливо це забути, і що не дало вам це зробити донині, як вважаєте?

- Тепер, коли я третій раз у формі, жарт у мене такий є, в 2014 році я був добровольцем, інструктором тактичної медицини, потім у 2016 році – я в погонах капітана, тепер я майор, тепер я в формі і я вперше з 2014 по 2016 рік бачив багато загиблих. Але я вже це сприймаю інакше, розумієте, там інші умови, там війна, а коли на Майдані ти бачиш людей, які, починаючи з 18 числа (розстріли мітингувальників на Майдані в лютому 2014 року, – ред.), я вже мовчу про 19 і 20 число, люди гинуть, це цивільні люди в центрі мого міста, столиці України. Просто так можна відібрати життя у людей! Так, вони скандують, у них є своя свідомість, якесь бачення політичне. Але от так просто можна взяти і відстрілювати, я називаю це – 18-те, 19-те, 20-те числа – відстрілом, от у мене таке слово і я з ним живу. От просто взяти і забрати у десятків людей життя в такий ганебний спосіб, оскільки у тебе більше сили, є зброя, люди на тебе йдуть просто з голими руками – і це не може не вражати. І мене вражало, як звичайні люди роблять героїчні вчинки просто на очах. Ну, багато дуже смертей, з якими я фізично не міг змиритися. І ще була одна проблема: я нічого не міг зробити з тим, щоб цього не сталося. Ми витягли з Небесної сотні людину і я цю людину завів до готелю, ми прямо з бруківки його забрали і він був ходячий, у нього було кульове поранення в грудну клітину. І я цю людину передав вашій колезі Наталці Нагорній, ми друзі були і є, і вона тоді була не як журналіст, а як одна з нас, вона, до речі, теж у нашій команді Червоного Хреста. Я кажу: Натасю, людина жаліється, що їй погано дихати, а вже були перші п’ять загиблих, і ми носимо цих людей, ліземо під ці кулі, витягаємо закривавлені трупи людей, поранених. Я вертаюся і питаю медиків: а де отой дядько? А дядько такий кремезний, вони кажуть: дядько там під простирадлом. Я кажу: як під простирадлом?! Ну от так, у нього було кульове поранення, він ходив, дихав, але… Це називається пневмоторекс, а у нього був гемопневмоторекс. І я просто відчув, що у мене на той час не вистачало ні знань, ні сили розпізнати це. А він міг би жити, якби вчасно і правильно було в одному місці втручання професіоналів. І я тоді сказав таку фразу – це, до речі, чому я став інструктором тактичної медицини: більше ніхто на моїх руках не помре, якщо це буде можливо і залежати від мене. От так буквально, так воно і було, гинули звичайно, але я там не міг нічого зробити. І це був прямо фронт. Сильно вразило від того, що я був поруч, ми ризикували життям, ми його витягнули. Поруч гинули люди, ми це бачили. Ми бачили, як поранили одного з наших друзів, а він був у формі Червоного Хреста. Снайпер поцілив, коли він витягував одного з самих-самих з Небесної сотні, його поранили в ногу. І ми розуміли, що ми ризикуємо життям не менше, а можливо навіть більше, тому що ми в червоних куртках з хрестиками – і вони почали на нас полювання. Але більше мене вразило те, що у мене було недостатньо знань, щоб бути максимально корисним. І це, до речі, вже гасло мого життя: більше знань тих, що маю, якщо ж не маю, то отримати для того, щоб бути максимально корисним. І от так виходить, тепер я маю такий напрямок діяльності в Збройних Силах, я відчуваю – потрапило в струмінь мого відчуття, я маю бути корисним для країни, для перемоги.

- Далі ви врятували велику кількість людей.

- Це один із принципів. Є такий принцип у інструктора або парамедика, який на полі бою. Там є кілька принципів, а головних є два: ми рятуємо життя не ціною свого життя, і друге – це життя в обмін на здоров’я, це такі головні. Так от по першому, нас так вчили тоді британські, американські інструктори: ваші вміння і ваше навчання не потрібно витрачати для абсолютного ризику в порятунку однієї людини. Тому що один парамедик або один інструктор може навчити десятки, а то й сотні, тоді ми цим і жили. Є таке відео, десь гуляє, я видавав 10-тисячну аптечку, а вже на початку 2015-го – 20-тисячну. І це де, в Пєсках. Я не знаю, чому, звідки взялася у Вікіпедії сторінка про мене, це мені дочка подзвонила і сказала: тату, у тебе, виявляється, є у Вікіпедії сторінка. І там є деякі неточності, там узагалі ніяк не позначено, що я був в організації такій – Захист патріотів. Але задумайтесь, я видавав 10-тисячну аптечку і 20-тисячну аптечку, і ми тоді на цьому зрозуміли, що наші знання врятували стільки життів. Я не можу сказати, як там інші мої колеги, що я «виніс із поля бою тисячі людей». Ні, я виніс не тисячі і навіть не сотні. Але думаю тоді, коли ще ніхто не знав про тактичну медицину, те, що ми робили, хочеться вірити, що воно врятувало більше життів.

- Ви згадали про полон. Якщо ви не маєте сил про це говорити, то…

- Ні, все нормально, мені достатньо одної сльозинки з приводу Майдану.

- Що можете з того часу розказати, як ви взагалі опинилися в полоні, адже тоді ви були волонтером Червоного Хреста? І що довелося пережити?

- Була певна місія, я вже не один раз їздив тоді в Донецьк з місією Червоного Хреста, і це була така благородна місія, вона не передбачала ніяких неприємностей, відповідно – ми так сильно не напружувалися, тому що я був не один, у нас була команда, ми всі друзі і всі кияни. Функція була наступна: один із бортів Червоного Хреста Європи, міжнародного комітету (це різні, є національний комітет Червоного Хреста, це Україна, і міжнародний комітет, МКЧК називається), він привіз гуманітарний вантаж у Донецьк, там було три швидких і багато інших штук. Моя задача була, ми мали приїхати на 9 травня, бути присутніми на цьому святкуванні 9 Травня. Там було два таких паради, перший був мера міста або губернатора, Тарута тоді був, а потім був другий. І от коли ми побачили другий, то зрозуміли, що будуть неприємності, ми ще до цього повернемося. Але це була перша половина місії, а друга – я мав би забрати ці дві швидкі допомоги з трьох і перегнати їх у Київ, або хоча б у Харків, і це було узгоджено з поліцією тоді. І не просто перегнати. Тоді вже почалися неприємності, депортація дитячих будинків у Москву. І був такий дитячий будинок важких, церебрал і решта, і я мав би заїхати туди, взяти найважчих із крапельницями, з медсестрами. І мій товариш, який теж зі мною був, зрозуміло, потрапили в полон. Ми мали забрати ці швидкі, забрати дітей, перегнати, нас зустрічала б колона поліції, супровід, мали б повернутися і можливо зробили б ще одну-дві такі ходки. А третю машину ми передали в Донецьк начальнику швидкої. Перший етап був пройдений, ми побували на першому параді, на другому параді я побачив бойову зброю, зрозуміли, що будуть неприємності. Третю швидку я передав. І от коли ми не знайшли першу й другу автівки на стоянці, що охороняється, в аеропорту, ми подали їх у розшук, прямо тут, знаходячись у Донецьку. Це було 9 травня, 2014 рік, а поліція через дві години сказала: ми їх знайшли, сепаратисти, тоді їх так ще не називали, вони ними заволоділи і вони під Донецькою ОДА. Кажемо: це наші машини, вибачайте, це Червоний Хрест, це серйозні неприємності для всіх, міжнародний скандал, нам це не потрібно. Відповіли: ми вас провеземо. Нас садять, щоб ви розуміли, в автозак, така маленька з решітками машинка, двоє міліціянтів привозять під Донецьку ОДА, тут уже люди озброєні, вже захоплена влада, це було десь о 16:00, друге святкування, як я називав – шабаш, він уже пройшов. Ми вийшли з машини, я подивився, що замки зламані, а це були абсолютно нові швидкі, у мене повний пакет документів, доручення на мене, страховка на мене, повний комплект ключів, все як належить, тобто ми підготувалися. І я не сильно як би хвилювався, але у мене вже був досвід.

Зараз перескакую в розповіді: одразу після 20 лютого, 25-27-го я був у Криму. Знаєте яка у мене була місія? Я просто згадую і думаю: це ж хвороба, подумайте, людина їде в Крим, Крим уже захоплений, я від Червоного Хреста, всі чомусь вважають, що він від усього захищає. Я мав би передати пакет медикаментів, в облозі тоді було Головне управління, не знаю точно, командування Військово-морських сил України, вони випустили лікарів, а нових не запустили, і я мав би пройти як Червоний Хрест туди через усі заслони. Дійшов тільки до другого, мене заарештувало казачество, вже почали мене теж мучити, але швидко відпустили тоді.

І тут теж я думаю: що нам буде, буде неприємна розмова, максимум щось там будуть затримувати, а потім розберуться і відпустять. Рівно через десять хвилин ми стояли на колінах на центральній площі Донецька, зв’язані пластиковими стяжками за спиною з автоматом у потилиці. Це ще одна штука, про яку неприємно згадувати, але інтонацію ви вже навряд чи відчуєте, я вже це відчував багато разів. Це коли ви стоїте на колінах, умовно в такому місті, Донецьк, 9 травня. Ідуть люди, в нас плювали, нас штовхали ногами, але тобі в потилицю стоїть автомат, і вони, щоб над тобою познущатися, кожен раз клацають затворами, і ти просто всім тілом, кожною волосинкою відчуваєш, як працює механізм автомата. І так годину ти стоїш на колінах, це таке приниження, і вони, коли втомлювалися, вони мінялися, і знову – ствол в потилицю. Я навіть досі, якщо через дві кімнати хтось клацає затвором Калашникова, я відчую це одразу, миттєво, навіть скажу це 7.62 чи 5.45. Тому що в них у руках були автомати з охорони тюрми, вони були старі, розношені, прямо так тріщали. Все це закінчилося підвалом, купою різних подій інших, швидкі у нас забрали. Сьогодні можна сказати наступне: на певному етапі вони зрозуміли, що вони викрали швидкі у Червоного Хреста, а вони себе оголосили республікою, доведеться якось викручуватися, тому що так не робиться. Вони придумали, що там були якісь супер шифрувальні станції, локації телефонних розмов, і тому ми шпигуни, через 14 годин допиту і постановки розстрілу, а таких було дві за ніч, вони включили іншу програму, що нас використовували всліпу, ніхто не хоче сваритися з міжнародним Червоним Хрестом і нас треба відпустити.

Оскільки мене вирахували як командира або заступника командира, це зараз я вже так кажу, старшого групи, мене тримали в окремій кімнаті. Це бомбосховище під Донецькою ОДА, в окремій кімнаті. І я тільки чув, як там мої хлопці, друзі, що там відбувалося. Весь цей час, годин під 40, нас тримали в полоні. Недовго, менше навіть. Але вистачило отак-от.

Там теж були такі епізоди неприємні, пов’язані з абсолютною байдужістю тої сторони до життя інших людей. Постійно, на кожному етапі. Давайте вам такий епізод: десь о 4-й ранку, раніше трохи, заходить одна з людина, яка наглядала за мною, вони всі були у балаклавах, і подивилася на мої руки – а вони фіолетові. Тобто вони просто сині, відмирання рук, тому що весь цей час я був зв’язаний за спиною, і навіть зараз інколи я там не всі пальці відчуваю повністю. Він розв’язав мене, я ще думаю – чого це, кидає мені сумку медичну. А до того вони такі тести проводили, чи я дійсно розуміюся, і мої друзі, в якихось первинних медичних навичках. Вони заводять мене в кімнату, в якій вели допит однієї людини, яка вийшла 9 травня в Донецьку на святкування дня Перемоги на салют із прапором України от так на плечах. 2014-й рік, 9 травня людина вийшла з прапором. Вони відрізали йому вуха повністю, побиття були такі, що там просто не було щелепи, сильні гематоми, зламані ребра. Кидають мені цей рюкзак, я йду йому допомагати, це там за 2 кімнати. Я кажу: я один не впораюся. А мені просто було цікаво, що з моїми друзями. Мої друзі потрібні. Вони приводять ще 2-х моїх друзів, мене там вже хоч якось вдягли, тому що я тупо голий був, просто голий. Ну так, білизна, але просто голий. Холодно дуже, я замерз. Я кажу: ну ви ж не думаєте, що я тут пришию йому вуха. Я почав оглядати людину і розумію, що там поламано все, внутрішні органи теж відбиті. І я дивлюся, що в цій кімнаті таких ще 2 прапора і вся кімната в крові. Можливо, вони там когось розстріляли до того.

- Дякую вам за те, що ви розказуєте ці речі. Тому що так, вони жахливі, але ті, хто побачать це, і хто, можливо, не знав про те, що дійсно відбувалося в тому ж Донецьку в 2014 році, вони мають це знати для того, щоб усвідомлювати, з ким ми ведемо війну. Інакше це не назвати, як дуже страшне, дуже жахливе. Ви бачили це на власні очі, але в оцей період з 2014-го по 2022-й рік багато хто до кінця не розумів, що ми маємо ворога в особі Росії, і війна, ці події багатьох людей не торкалися. Як ви ставилися до цього і чи було у вас розуміння, що війна неминуча, велика війна?

- Я настільки дякую вам за це питання, наскільки можна максимально емоційно вставити емоції в якісь слова. Я їх не можу зараз підібрати. Цей період до 2022-го року в мене були і страх, і гордощі, і велике розчарування. І навіть був такий період, коли я взагалі не пам’ятаю нічого. Тобто я пам’ятаю, що повернувся там на певному етапі у 2016-му році з фронту. До того в 2014-му році я звільнився з (як люди, мої друзі, колеги кажуть) дуже крутої посади. Я був дійсно крутим начальником, великим начальником в автомобільній корпорації. І мені не знайшлося місця. Але з’ясувалося, що мені не знайшлося місця не тільки в компанії, в якій я кар’єрно з 1998-го року дійшов до керівника департаменту крупної корпорації автомобільного напрямку. Тобто, я там уже був керівник департаменту. А мені не знайшлося місця. Так, мені не знайшлося місця не тільки в компанії, мені не знайшлося місця і в соціумі. Не в родині, яка взагалі не розуміла, що це було в 2014-2015 роках. Хоч як би я розповідав про полон, наскільки це страшно потрапити в полон до тих людей, які там були. На словах це не розкажеш. Там же було три касти. Перша каста – це політичні люди, які вважали, що це вони свою республіку будують. Друга каста – це були військові, якими керували москвичі, прямо на допиті, я ж знаю точно, з ким розмовляв. Вони навіть прапори не знімали, казачество й усе. І третя – це були кримінальники, яких повипускали, дали їм в руки зброю, і якими думали, що зможуть керувати менти. І це така каша, суміш. І навіть вони не стидалися мені розповідати, що у них є заградотряди. Я одне інтерв’ю якось давав, друге – а нічого не відбувається, людям не зрозуміло. Я кажу, ви навіть не розумієте з ким ми маємо справу, що взагалі відбувається в Донецьку. Якщо зараз не піднятися і це не зупинити, то не лишиться там нічого, Донецьк – це просто пил. І з таким відчуттям я пішов у воєнкомат у 2014-му році. 14-й, 15-й рік, коли ми постійно перебували на передовій, постійно були на полігонах, ми вчили людей надавати медичну допомогу. Ми безпосередньо були в таких місцях, про які зараз уже можна сказати, а тоді волонтер не те, що не мав там з’явитися, це фактично вже передова. І окрім нас, інструкторів-медиків, інших немає, ми бачили практично все. Ми були в Луганську з 24-ю бригадою, серпень місяць, я не мав права брати участь у таких бойових діях. Я побачив село Металіст, ми тоді врятували людей. Ми були єдині медики інструктори тактичної медицини, які випадково були за 3 км від цього підриву. І ми врятували людей, привезли їх у Щастя і все було нормально, стабільно, і нас дуже сильно похвалили лікарі. Я повертаюся – і все, як у такому стані залишитися? Потім другий етап, потім третій, 2016-й рік. Я повертаюсь і дивлюсь на цих людей: типу Майдан, смерті Небесної сотні, поплакали – і все, все забули. Там десь телик поклацали: Донецьк, у Донецьку щось відбувається, це далеко від нас, там 400-500 км. Все, у вас усе зашибісь, все, ви заспокоїлися? Я не можу. На роботі я вже не можу. Червоний Хрест – зрозуміло, там поставили маленький хрест. Ну звісно, ніхто мене не виганяв звідти.

Потім так сталося, що найкрутіший підрозділ Збройних сил, Сил спеціальних операцій, я прийшов туди, кажу: хлопці, я на певному етапі був для вас інструктором з альпінізму. Це моє хобі й я просто в цьому трохи шарю, я навіть був для вас на початках інструктором з тактичної медицини. Це дуже закритий підрозділ, він дуже крутий. Я буду служити у вас. Фізична форма мені дозволяла, хоча вік уже був нормальний. Я дорослий дядько, дуже дорослий. Кажуть: ну, це складно, але фізо ми твоє знаємо, потягнеш, усе. Але давай ми з тобою поговоримо. Ми знаємо, як ти розбираєшся в машинах, і ймовірно Збройні сили втратять у твоїй особі людину, яка може зробити більше, набагато більше. Ми просто тебе візьмемо, ми отримаємо точно, ми ж бачимо – хто ти, що ти. Ми отримаємо 100%, але думаємо, що втратять інші. Я думаю: окей, вийде.

А далі історія – вам не вистачить ефіру. Я приходжу до генерала і двох полковників і кажу: пане генерале (ми з ним знайомі десь із початку 2014-го року), слухайте, я бачив, у якому стані наші Humvee, я зремонтував 2 HMMWV як волонтер, і дав такий письмовий виклад – от такі проблеми у нас є в армії, от такі висновки. Я, як людина-менеджер в автомобільній корпорації, професійно це моя освіта, я пропоную от такі виходи, треба збудувати от такий-то хаб. Вони говорять: чудово, взагалі все класно написано, просто картинка. Але питання є. Говорю, ну добре. Я віддаю, через 3 місяці я – інструктор для поліції, на полігонах, уже точно не працюю на роботі, але дуже серйозні у мене там проблеми вже починаються фінансово. Просто немає на що жити людині. Я приходжу знову і кажу: слухайте, я от тільки повернувся нещодавно з Маріуполя, так нічого ж не помінялося! Він говорить: так нічого і не поміняється. Каже: за 3 місяці ми не знайшли нікого, хто може втілити твою пропозицію як алгоритм, зробити з цього не те що конфету, хоч що-небудь зробити. І я отак в обличчя говорю: товаришу генерал, я йду в армію. Такого не існувало. Тобто, фактично мені довелося йти в армію для того, щоб створити те, чого не існувало, а потім підняти його до такого рівня, про який можна говорити. І потрібно говорити не про мене, а про той рівень, який ми досягли в Збройних силах і як ми його примножуємо, як ми його розвиваємо.

І потім вийшло так, що ця вся ідея мала типу невпевненість, така трохи як авантюра. Все прописано, я знаю, як це збудувати, тому що я будував СТО, будував колективи, я командував. І я починаю залучати процеси, як будується якісний сервіс, який готовий давати високі результати. По-перше, як ми будували. Ми ремонтували машини і самі ж ремонтували своє приміщення одночасно. У мене було всього 5 людей і я сам лазив, ну зрозуміло ж, альпініст, лазив на дуже високі приміщення, ще радянських часів. Ми там фарбували стіни, тому що їм не можна, вони солдати, нема допуску до висотних робіт, а я «хворий», типу мені можна. Я привіз свої мотузки, карабіни і лазили оце все фарбували. Тобто з самого початку я став таким діючим тренером. Це вже кінець 2016-го, 2017-й рік, на певному етапі за дуже короткий час ми показали такі результати саме навченості, відданості, професійності, високого результату по кількості відремонтованих автомобілів.

- Ви зазначили, що показали хороший результат. Чи можете уточнити, що означає цей хороший результат для розуміння?

- Тепер, дивлячись назад, можливо, я думав би більше про штуки. І зараз, можливо, ви задали питання, маючи на увазі штуки. А я хотів би просто сказати, що на той час невелика кількість ще не навчених бійців – там не йшла мова про штуки. Так-от один з результатів – по-перше, це сталося, такого ще ніхто не робив. Це можна було прийти і факт потримати руками. Якість ремонтів і взагалі можливість уже ремонтів – це вже результат. А далі ми перейшли на інший етап. Ми зробили сучасний рівень і він тепер ще більш сучасніший, зокрема, ремонт виїзних бригад – те, чого лякались і в радянські часи, і в ці. Невеличка ремонтна бригада на автомобілі, який самостійно обладнала, за допомогою, щоправда, волонтерських фондів. З’явилися навчені люди, з’явився транспорт і не один, з’явився інструмент і з’явився вже позитивний досвід, як це має збудовано бути. І ми знайшли порозуміння, наприклад, мене, як менеджера, людини з бізнесу, з військовою структурою, з військом. Я навчився бути військовим, військові навчилися бути менеджерами. І далі це пішло просто стрибком. І ми приїжджаємо в Америку зі своїми результатами, показуємо презентацію. І ми приїхали на обмін досвідом, це такий епізод був написаний також. Ми приїжджаємо в Америку, це 2018-й рік, і американці кажуть: ви хто взагалі, типу, за нашими даними, вас ніхто не вчив. За нашими даними, все настільки погано в Україні з ремонтом, експлуатацією, а тут  – рівень ваших питань і демонстрація ваших фахових можливостей вищі від половини наших ось тут – у нашому величезному хабі. Це Каліфорнія, здоровезний хаб. Ви хочете екскурсію? Я кажу: хочу. Відповідь: лиш немає чому вас учити. Ви хто взагалі, звідки?

- А дійсно, як ви вчились?

- А от ми вчилися самі. До того, коли у мене були такі маніакально-депресивні версії життя, 2016-й рік, я відкривав джерела по технічному ремонту й обслуговуванню, по будові його. І це ж не те, що я вчора торгував паркетом, а сьогодні вирішив займатися Хаммерами. Я в автомобільному бізнесі все своє життя, починаючи з інституту. І ми отак-от вийшли. Але тоді я американців просив, своє керівництво і досі прошу, я наполегливо впевнений, що ми перескочили через процес нормальної підготовки як водіїв, так і механіків... Й у нас чимало проблемних питань. Їх більше, ніж...

- Тож, я так розумію, що шлях був дійсно тернистим у впровадженні цього. Якщо подивитися назад і про сьогоднішні результати, що б ви відзначили? Що ми маємо на сьогодні стосовно вашої роботи з ремонту бойової техніки?   

- Як мені сказали серйозні офіцери армії США, я ж такий не один, і мій підрозділ такий – не один. От такі позитивні моменти, які ми бачимо в Україні, – саме навченість, відданість, коли люди з бізнесу, з домашніх умов, серйозних статусів і кар’єр кидають усе заради того, щоб це зробити, а це ще не був період війни вже 2022-го, і ви показуєте такий результат. Ми готові тепер на таких умовах давати вам більше машин. Ми бачимо, в які руки ми віддаємо. Збройні сили вже давно не такі, як були до 2014-го року, і не такі, як у 2017-му році, коли можна було почути: давайте просто візьмемо зараз цю машину й розберемо, ну хто ж її відремонтує в армії? Ну де ви бачили, щоб Тойоту чи Міцубісі зараз відремонтували? А тут їм кажуть: ви знаєте, хто у нас працює там-то в тому-то місці. От зараз зі мною служить мій колега і мій учитель. Він старший мене не набагато, на 2 роки. Ми з ним їздили у Нідерланди і в Німеччину, навчались і потім вчили механіків України, Білорусі й Молдови. Тобто, ми були технічними тренерами по Міцубісі багато років, нас усього двоє. Я кажу: ви навіть не знаєте, що це за людина. Він у Європі був одним із судейської колегії олімпіади механіків усього світу, на початку – Європи. І він служить в армії. Що ви хочете зараз продемонструвати в цивільному СТО? Ви здивуєте мене або його? Ми 20 років працюємо в Міцубісі й розбираємося в сучасних технологіях. От вам інша сторона. Армія зараз на такому рівні фаховому завдяки от таким обставинам, що навіть американці кажуть, що певно у них такого ніколи не буде. Кажуть, ми не можемо заманити людей такого рівня, а виховати в армії ми їх просто не встигаємо, бо вони отримують професію – і зразу йдуть від нас. Тому ми зараз на такому піку, умовно піку, який дуже хиткий.

- Щодо керівного складу ви зазначили, а щодо безпосередньо робочих рук, яка ситуація з цим?

- У нас серйозна проблема з укомплектованістю персоналу. Я прийшов на, наприклад, київське СТО, я знаю цих спеціалістів, кажу: хлопці, ваші навички дуже потрібні країні. Ви хочете, щоб вас завтра зупинили на вулиці і забрали? Кажуть, та ми самі готові, тільки забезпечте нам гарантію, що ми будемо крутити гайки.

Ми не є в зоні пріоритету. Десь рік назад, можливо менше, один з полковників, начальник департаменту, каже: зберись, для тебе погана новина. Я кажу: окей, що сталося? Відповідає: була велика нарада. Так-от, Сили логістики, а конкретно автомобільний транспорт, не входять навіть у десятку пріоритетів. Типу РЕБи – так, безпілотники – так, якісь системи захисту, літаки, ракети – це все так, артилерія – третя, четверта, а ви взагалі ніхто. Я кажу: окей, давайте розбиратися. Значить, безпілотників нам потрібні тисячі, нам потрібна артилерія, нам потрібні РЕБи – і все це пішки пішло на фронт і там воює? Ні, ну для цього ж потрібні машини! Давайте чесно: ми не потрапили в десятку пріоритетів, але вам потрібні машини. І головне, щоб вони були сучасні, справні, постійно ремонтувалися, враховуючи бойові втрати, недоліки самого автомобіля і деякі недоліки вибору самого транспорту. Не всі цивільні машини готові воювати, вони ламаються, тому що вони навіть на цивілці ламаються. Я кажу: окей, а як ви збираєтеся вирішити це питання без командної сили і без логістики, типу ви що, пішки підете?

- Як ви вважаєте, чому Сили логістики так недооцінені?

- А я не знаю, чому Сили логістики так недооцінюють. Я навіть не знаю, чому так недооцінюють роботу фахівців рівня моїх «звірів», моїх пацанів і взагалі моїх колег. Як на мене, це таке злочинне спрощення розуміння самої проблеми, тобто це ж автомобіль, їх тут тисячі. От я вам зараз відкрию капот автомобіля, ви розбираєтеся в автомобілі? Але ви знаєте точно, що ви заправили його, завели – і він поїхав. Все ж просто, правильно? Значить що? Значить і ремонт теж простий. Ну там якісь слова вам скажуть, що треба помінять якусь там штуку, а цю штуку не треба міняти, а цю штуку треба вчасно міняти. Все спростили до мінімуму. Це ж просто, що руль – він коло, 4 колеса – теж коло, все просто. Сісти може хто завгодно, коробка автоматична, трансмісія, сіли й поїхали. Тепер цифри. 68% поломок автомобілів бойових – це причини ненавченості персоналу. Не ту кнопочку включив, неправильний режим вибрав. І все це ламається десятками, просто десятками. Плюс бойові втрати. І я вам кажу свій досвід, а він багатий: це тільки здається, що ми втрачаємо дуже багато автомобілів або автомобільного транспорту тільки за рахунок бойового ураження. Ніхто не веде статистику, скільки втрачається автомобілів через помилки, через те, що водій не навчений.

- Тож, якщо підсумувати, я так розумію, найглобальніша проблема – це люди, які будуть ремонтувати автомобілі. Як ви можете їх залучати? Про рекрутинг – розкажіть про цю обіцянку. 

- Ви сказали правильне слово або два слова: головне – це люди. Ви купите золоті ключі й поставите людей у найкращі умови, ви забезпечите їх усім готовим – а вони не працюють. Люди – це головне. А от із цим у нас більше всього проблеми. Я почав говорити, що люди до нас підуть, але не сказав найголовніше – у нас немає механізму можливості відновити втрачені ресурси. Немає можливості і механізму. Так вийшло, що Сили логістики не потрапляють у той перелік можливих відносин безпосереднього рекрутингу бійців-фахівців певного спрямування. Командир будь-якої бригади або корпусу, наприклад, якщо ми беремо корпус морської піхоти, вони мають право тепер, за новими правилами, безпосередньо займатися рекрутингом, набирати людей. Тобто вони дають людині відношення, вони проводять, і це означає, що стовідсотково він буде служити в підрозділі, до якого він звернувся. Бо він їм сподобався, він пройшов внутрішні якісь тести, відбір. Ми зі своїми потребами і проблемними питаннями в цей перелік можливостей не входимо взагалі. Тобто задачі ставляться все більші, війна не закінчується ні сьогодні, ні завтра. Ми втрачаємо техніку, про людей – узагалі мовчу. Для того, щоб виконувати все або досягати позитивних якісних своєчасних результатів по виконанню задач, які збільшились в масштабах і в поломках своїх у важкості, нам потрібно більше можливостей безпосередньо собі мобілізувати вже готових фахівців. Весь мій довгий спів присвячений був тому, що у нас немає часу готувати таких фахівців безпосередньо в Збройних силах. Просто немає часу. Практика показує, що коли приходить людина з адекватним розумінням уставу і положення справ Збройних сил, і вона вмотивована, вона за короткий термін дає більший результат, аніж ми витрачали б рік-два на навчання фахівця такого рівня. А такої можливості в цій логістиці немає. Ми можемо тільки про це говорити, наголосити на цьому, озвучити цю проблему, питання. Бо якщо зараз не вирішити це питання, то окрім того, що завтра автомеханіки, радіоелектронники, інші професії, які дуже потрібні в силах логістики, будуть воювати, не хочу говорити про загибель, будуть воювати в підрозділах як піхотинці, то піхотинці від цього навряд чи сильно надовго в перспективі виграють. А Сили логістики не зможуть виконувати задачі, які все збільшуються й збільшуються, або принаймні хоча б ті, що є. Чому нас називають «скажені хамвісти»? Історія дуже проста. Інколи дзвонять і кажуть: «Як машина готова, ми ж тільки вчора віддали, а там коробка і двигун!». Я кажу: хлопці, слухайте не морочте голову. Машина готова, Покровськ, Нововасилівка, приїдьте заберіть. Кажуть: «Ви взагалі хто, ви якісь скажені! Ви спите взагалі?» Я кажу: не знаю, я не пам’ятаю. І такий процес: приїхали, я кажу, хлопці, нам немає де зберігати машини, бо місцевий фермер сказав – ви мене палите. От 2 машини в цех, жжух, зробили, на ранок пішли машини, дві нові становляться. Ніхто не зберігає десятками навколо. Він каже: ну ви якісь хворі, чуваки, ну як так? Але ж так не може бути довго.

- Наостанок. Ви перед записом цього інтерв’ю сказали цікаву фразу. Можете її повторити, про важливість логістики?

- Безпосередній бій та й взагалі бій виграє піхотинець – ті, хто воює. Але війни виграє логістика.

- Наше інтерв’ю добігає кінця. І наостанок я пропоную вам формат коротких бліц-запитань. Тобто я вам ставлю коротке запитання і ваше завдання – коротко відповідати. Готові?

- Я буду намагатися.

- Хто для вас герой?

- Мій син.

- Чи може одна людина змінити хід історії?

- Не знаю.

- Ваш найбільший страх у житті?

- Найбільший зараз страх у житті – те, що ми реально втратимо все, за що ми стояли на Майдані, за що ми зараз воюємо.

- Що для вас є найбільшою нагородою?

- Перемога.

- Як ви відпочиваєте, якщо відпочиваєте, після виконання завдань?

- Я відпочиваю, у мене є багато недоліків. У мене є хобі, які я люблю – мотоцикл, гори і книги.

- Що ніколи не пробачите?   

- Ніколи не пробачу того, чого я більше всього боюся – зради. Зради в сенсі тих надій і сподівання, які були на людину. Саме надія, довіра. Зрада з точки зору довіри. Надія ж не в тому, що я просто надіявся на людину, а тому, що я знаю, що він це може і міг би, а він не зробив ні того, ні другого. Й оце для мене елемент розчарування і я цього більше всього боюся. Чому боюся? Тому, що з цим мені тяжко якось далі. От від цього я відхожу найдовше.

- Ваше життєве кредо?  

- Вчасно.  

- З якою думкою ви просинаєтеся?

- Я просинаюся з думкою, що проспав зайву годину, хоч коли б я прокинувся. І зроблю менше. І прямо аж трусить від того. Не важливо о 6-й, 5-й ранку, це все одно година, втрачена для якогось процесу. І воно не попускає і це дуже тяжко, якщо чесно.

- Що для вас означає незалежність?

- Це можливість самостійно приймати рішення і самостійно відповідати за них. Це відповідальність.

- Що зробите першим після перемоги?

- Поїду в гори.

Діана Славінська

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Укрінформ TV