Костянтин Холодов, керівник Служби військового капеланства ГУР МОУ

Нинішнім гостем проєкту «Нація непереможних» став отець Костянтин Холодов, керівник Служби військового капеланства ГУР МОУ. Душпастир розповів про те, як повномаштабна війна змінила капеланство України, чому потрібно поглиблювати співпрацю церкви й держави, а також про роботу капеланів, важливість підняття духу бійців і перемогу України.

- Чи відчували ви, думали, знали про те, що буде повномасштабна війна в Україні?

- Я знав, що це станеться, рано чи пізно, і приготувався.

- Звідки ви це знали?

- Ну, в мене інтуїція. Я мав інформацію, але не було зрозуміло, коли саме це станеться. Не знав, в яких масштабах.

- У той день де ви були? Як він для вас почався, окрім того, що всі ми прокинулися від вибухів?

- Удома був, з родиною, очікували цього дня, все було зібрано для переїзду в інше місце, родина не хотіла виїжджати з Києва. Я намагався переконати, що треба, але наступного дня вмовив. Я їх вивіз, потім повернувся до Києва.

- І що почали робити?

- Повернувся у свою військову частину, куди мене Господь покликав, до своїх хлопців.

- Це було на Київщині?

- Це був Київ, Головне управління розвідки Міністерства оборони України, де я служив капеланом. 

- Цей день змінив вашу роботу кардинально? Тобто ви мали уявлення, що робити далі? Ось Путін оголосив війну, і що в цей день ви почали робити? Можливо, те, до чого не готувалися?

- Розумієте, те, що я робив до того, було ніби приготування. Я фактично з 2014 року, з Майдану, у стані війни, очікуванні Великої війни і розумію, що це вже сталося. В мене є досвід спілкування із солдатами, офіцерами, з вищим командуванням. І я застосував усі свої знання і вміння повністю.

- Як зародилося капеланство в Україні? Як змінилося за час війни?

- Сильно змінилося. У 2014 році багато військових не розуміли, що таке капелан. Мене питали: Хто ви? – Кажу: Капелан. – А хто це такий? – Це військовий священник. Тепер капелан – військово-облікова спеціальність, тому багато що змінилося. Але це важка праця, ми йшли до цього дуже довго, вісім років, тому що закон 4626 про службу військового капеланства був ухвалений напередодні вторгнення москалів. І фактично з березня 2022 року я вже був на посаді військового капелана. Військовий капелан тепер – офіцер Збройних сил України, чи Національної гвардії, чи Прикордонної служби України.

- Як ви відчуваєте, наскільки військові потребують опіки капеланів з огляду на сучасну війну?

- Як відновити втомлену душу? Для цього є людина, яка знає, що таке душа, яка знає, як з нею працювати. Це – капелан. Це я говорю про душу як частину людської природи, а ще є дух – це те, над чим теж має працювати капелан. Це та непереможна, невидима зброя, яка є в підрозділі. Підрозділ не буде воювати, якщо дух занепалий. Дайте йому новітні зразки зброї – воїни не вийдуть навіть в поле, бо дух занепалий. Але якщо дух піднятий, якщо дух високий, то, звісно, буде перемога. Тому капелан працює і для душі, і для тіла, і для духу, – така наша робота.

Всі потребують духовної опіки, всі воїни. Навіть якщо військовий каже, що не треба, все одно йому потрібна ця допомога. Але це не означає, що треба бігти з цією допомогою. Треба помагати тим, що дійсно просять. Усі потребують якоїсь уваги, тому що на війні, в умовах бойових дій, дуже мало уваги саме такої, щоб хтось підійшов і сказав: Брате, як ти? Що в тебе всередині? Що в тебе вдома робиться? Як життя твоє взагалі, чим ти живеш, про що думаєш, чим тобі допомогти?

- А як із тими бійцями, що зневірилися?

- Зневіра – це ворог людини. Коли людина перестає довіряти не просто власним силам або їх не має, їх мало, на один день, на два максимум, коли перестає вже довіряти найвищим силам, Богові, – це великий ворог, який може привести до смерті, до відчаю, цього не можна робити. Звісно, капелан має і над цим працювати.

- Підтримуєте їх... Та є й такі, що закриваються, як-то кажуть, повністю.

- Так, є такі, що закриваються. Капелан – це частина підрозділу. І якщо в підрозділі є капелан, і він друг для своїх побратимів, є своїм, не чужою людиною, то від нього не будуть закриватися.

- Як ви з ними комунікуєте, працюєте, з бійцями, щоб не було на полі бою релігійних конфліктів?

- Нормально працюю, без проблем. У них немає ворожого ставлення до мене, принаймні тих, хто ходив до війни. Я знаю тих, що сказали, що не будуть ходити до УПЦ МП, бо це, самі розумієте, наскільки ворожа організація до України, до української державності і взагалі до всього людського. Деякі нічого не кажуть, може, будуть ходити, але ворожого ставлення до себе я не відчув і до них ставлюсь нормально, як до своїх братів, побратимів. Їх небагато, якщо зі 100 один або два – максимум, може, більше, може, хтось не признається, може, хтось цурається.

- А що найскладніше в роботі військового капелана, з чим вам доводилося працювати, жити, і це, мабуть, правильніше – жити в цій професії?

- Це – професія, звісно. Найскладніше – коли людина, яка не розуміє, хоч займає високу керівну посаду, що це таке. І коли я бачу людину, яка відтворює реалії радянської армії у своїй поведінці, – оце для мене перебір.

- Ви маєте на увазі, займаючи керівну посаду і керуючи капеланами?

- Капеланство чинить церква. Церква чинить капеленство, вона приходить у військо і каже: Ми будемо вам давати капеланів,  допомагатимемо вам служити. А в нас виходить так, що призначили своїх людей – і нехай вони керують капеланством. А церква? А церква хай іде, до побачення, ми її не знаємо. Церква в нас окремо, капелани окремо, розумієте? Я розумію, що 35 стаття не передбачає втручання церкви в державу і навпаки.

- Але це вже сталося...

- Ми на рівні капеланства цю співпрацю можемо об’єднати, говоримо про співпрацю, а не втручання... А в нас кажуть: Ні-ні, не заважайте нам. Так, як ми вирішили, і буде. Ми вам не призначаємо людей в синод, а ви нам не призначайте людей в апарат. Ось такі справи.

- Ви сказали, що капеланська служба – це феномен церкви у війську.

- Так.

- І ось ця комунікація у трикутнику «церква – держава – капелан» має ж якось відбутися?

- Це не трикутник, а дві інституції, які мають працювати в синергії, одна одній допомагаючи. Тому що і церква – це люди. Але в нас сьогодні не богоборча влада, правильно?

- Сто відсотків.

- І церква не антидержавна. Церква має допомагати державі, це є капеланство під час війни, у нас цього не розуміють. У нас вважають, що капеланство – якась така служба, яку ми зараз тут зробимо і поділимо на чотирьох, на п’ятьох, будемо далі обіймати посади, і будемо працювати, і все у нас буде добре. Ні. Тільки церква чинить капеланство. Представник церкви має бути погоджений, звісно, з Главкомом.

- А на це має бути воля кого?

- Я думаю, керівництва, мабуть, держави, але вистачило б відомчого якогось керівництва, міністра оборони, Главкома.

- А що змінить в основі, якщо капелани будуть мати свого керівника?

- Буде довіра. Капеланство – це дія церкви в армії. А в нас – недовіра між керівництвом капеланської служби і церквою. Як таке може бути? Це нонсенс. Коли це церква робить... Ми добилися, що у нас є військово-облікова спеціальність, Положення про службу військового капеланства і т.д. Ми маємо в Статуті статтю. А люди собі ходять, керують. Це має в діалозі відбуватися, у співпраці, в допомозі одне одному. Цього не відбувається.  

- Ви, мабуть, упевнені в тому, що так це не залишиться, зміни, про які говорите, стануться?

- Це природно. Звісно, рано чи пізно все вирівняється, службу очолить капелан, а не замполіт. І заступником у нього буде інший капелан з іншої конфесії. Ми боролися хіба за таке капеланство? Боролися вісім років за те, щоб замполіти нами керували? У 2014 році ще нам пропонували піти під їхнє керівництво. Ми отримали тепер зовсім інше. І стиль управління якраз радянський такий – «я начальник, ти дурак», все. Без поваги. Один владика мені сказав: Сьогоднішнє капеланство – це знущання над духовенством, над саном. Люди зневажають будь-який сан. Те, що в тебе є сан, нічого не означає.

- Може, поки війна, як мовиться...

- Тому ми мовчимо, бо війна. Тому й митрополит мовчить, капелани мовчать. А як тільки буде відмінено воєнний стан, звісно, заговорить навіть каміння.

- Чи працювали ви з полоненими рашистами? Можливо, вони потребували священнослужителя? 

- Доводилося спілкуватися. І для себе я хотів вияснити деякі деталі їхніх дій: що ними керує, яка логіка, чому вони беруть зброю і йдуть до нас. Мені це було цікаво у 2022 році, потім було цікаво через рік, далі ще. І нічого не міняється: кредити, зубожіння їхнє та ін., неможливість заробити іншим способом, тільки таким. – Ось це для себе я з’ясував.

Зверталися, щоб молитовники їм дали. Я купив їм молитовників кілька, передав. А щоб хтось хотів посповідатися, причаститися, – не зустрічав таких.

- Не та нація.

- Та більшість з них вірять в Бога по-своєму, не так, як українці. Ну є Бог та й є, хай собі буде. Ми його не зачіпаємо, він нас хай не зачіпає. Є мусульмани їхні, то вони більш віруючі. Але багато безбожників, навіть нехрещених.

- Дії Росії викликають дуже багато питань щодо людяності, справедливості. Як часто ви чуєте від військових таке запитання: де ж Господь Бог у такому страху, пеклі війни, чому таке допустив? Як часто вам доводиться це чути? Чи справедливо це чути?

- Часто таке чую. Не постійно, але іноді деякі кажуть: Я вже не вірю, бо Бог якби був, він такого б не допустив та ін. Ми просто довго жили без війни. І ми народжені не у війні. Ми знаємо, що війна була на Балканах, на Кавказі, на Близькому Сході. Але у нас війни не було, і ми собі думали, що так повинно бути. Але війна – це частина людини,частина людської природи. Тієї природи, яка відпала від Бога.

- Це ви так їм пояснюєте?

- Я і вам пояснюю, і їм, усім, що Господь, коли говорив нам благу звістку, своїм апостолам, то попереджав, що війни будуть, але не тому, що Бог так хоче. А тому, що людина – це війна, людина воює все своє життя, від Каїна, який вбив Авеля, і до сьогодні ми у війні перебуваємо, у стані війни. Тільки змінилися знаряддя вбивства. Тоді були луки, стріли, списи, тепер – дрони, ракети. І вони стали ще більш страшні, більш досконалі знаряддя вбивства. І більш масштабні. Ми маємо сьогодні зброю масового знищення, коли однією бомбою можна знищити все місто. Тому людська природа не змінилася.

- Як бути, отче Костянтине, з пораненими душами після війни?

- Це нам роботи і роботи. У нас поранені душі не тільки військові, хоч військові найбільше. Але нам треба, щоб все суспільство було готове до закінчення війни, тому що ми навчилися жити у війні, ми відучилися жити в мирний час, без тривог, відучилися жити без похоронів. Ви розумієте, і зараз це припиниться, чи в цьому році, чи в наступному, але війна припиниться, вона завжди припиняється. На якомусь етапі вона буде зупинена, і буде демобілізація. І ці хлопці прийдуть додому. І взагалі є такі державні програми в Сполучених Штатах, Європі, Німеччині для адаптації військових у суспільство. Я вважаю, що нам треба адаптовувати  суспільство до військових.

- Через державні програми?

- Ні. Через засоби масової інформації треба поширювати правила поведінки з військовим, який прийшов з війни, щоб людина знала, що можна сказати, що ні. Всі прийдуть травмовані, – це мільйон військових. Це велика частина суспільства. В кожному селі їх буде15–20, а може, й більше. В кожному місті, в кожному будинку. Їх вивести зі себе дуже просто, дуже легко, а заспокоїти дуже важко. І нам треба буде виробити стиль поведінки з військовослужбовцем. Так, йому теж треба буде адаптуватися. Але треба взяти до уваги, що взагалі все наше суспільство травмоване. Кожен когось втратив, кожен має якісь проблеми. Хтось будинок втратив, хтось рідного, хтось досі переселенець, у когось родичі щось втратили. У когось воює дитина, чи чоловік, чи брат, і ця людина вже травмована.

Треба працювати, це має бути церковно-державна програма, тому що церква є майже в кожному селі. І я думаю, що місцевий священник міг би вплинути на ситуацію, міг би взяти під опіку ту групу військовослужбовців, які повернуться. Навіть якщо це не капелан, цей священник міг би забезпечити якусь допомогу, духовну, релігійну підтримку, організувати патронат над тими ветеранами. Потрібно створювати якісь ветеранські хаби, де людина просто може прийти і побути певний час, щоб її ніхто не турбував. Просто закритися, побути наодинці зі собою чи з  побратимами. Вони один одного зрозуміють. Людина, яка не виходила на бойові, ніколи не зрозуміє ту людину, яка виходила. А коли вони двоє зберуться поговорити, тоді й одному, і другому буде легше. Тому ці хаби мають організовуватися. Чи вони будуть при парафіях, чи на районному рівні, я не знаю, але це треба робити. Бо після війни ми теж можемо втрачати людей через це, якщо не звернемо на це увагу. Я про це постійно думаю. У мене в думках – військові, постійно. І немає такого дня, щоб я не думав, як їм допомогти, – це моє покликання. Господь мене для цього поставив.

- Як часто буваєте тепер близько до фронту? 

- Ну ось приїхав у п’ятницю, був нещодавно на Сході. Нечасто, але буваю. Не так, як раніше, що я постійно там був. А тепер тут багато роботи теж. Але в нас є капелани, які там постійно зі своїм підрозділом.

- У вас теж є проблеми з ротацією?

- Немає.

- У капеланів усе чітко? Вистачає капеланів сьогодні?

- Ні, не вистачає.

- Чому?

- Не вистачає, тому що війська розгорнуті, і в нас не розрахована капеланська служба на те, щоб капеланів було багато. Вакансії є, але залучити капеланів до служіння важко. По-перше, є та недовіра, про яку я казав.

- Це те, з чого ми починали розмову?

- Так, що капеланську службу треба реформувати негайно, відновити довіру між капеланською службою і церквою і працювати далі. Тоді, можливо, капеланів буде більше. І готувати капеланів. Майбутніх священників треба ще із семінарії готувати на капеланське служіння. Молодих священників, щоб душпастир знав, що його місце – в армії, він буде служити там, більше ніде. Бо в нас тепер переважно такі, як я, – 40+.

- А вас де готували до капеланства?

- Життя мене готувало. Закінчив курси для військових капеланів, але це таке… Треба серйозно готуватися.

- І наостанок ще кілька бліц-запитань. Як війна змінила отця Костянтина Холодова?

- Важка мандрівка, важка подорож війною завдовжки 10 років додала сивини. Додала хвороб хронічних, які вже не вилікуються. Додала біди, тому що багато близьких друзів втратив і родичів. Додала досвіду, впевненості, що ми все-таки в цій війні перемагаємо, і не зброєю. Хтось тиждень, хтось два, а хтось місяць на спротив давав. Але ми воюємо і перемагаємо. Я вважаю, ми перемагаємо. Незважаючи на те, що ми на якихось ділянках маємо відступ, але ми перемагаємо в цій війні, тому що дух – не переможний. Дух неможливо перемогти. І ті втрати, які має ворог, їх не порівняти з тими 100 метрами, які він захоплює, втрачає людей. А люди не відновлюються. Техніка відновлюється, земля відновлюється. По землі можна пройти туди і назад, але ж людину не відновиш. Це не відновлюваний ресурс. І вони не рахують людей, вони не вважають людей за людей. І в цій війні ми переможемо обов’язково. І, вважаю, ми вже перемогли. Ми зберегли нашу державу, показали всьому світу, що можемо боротися, і будемо боротися, не здамося, не віддамо їм нічого.

- Знаєте, люди, які постійно кажуть, що все погано, що ми вже програли, війну дронів ми програли і програємо, ваші слова можуть назвати нездоровим оптимізмом. Що б ви їм відповіли?

- Нездоровий оптимізм – це коли б я сказав, що ми прийдемо в Москву, схопимо Путіна і відвеземо судити. Це – нездоровий оптимізм. Але ми зберегли нашу державу, хоч зберегли не всі території, так, багато ми втратили. Але ми не втратили державу, – це вже важливо.

- Отче, найбільший страх для вас зараз – це що?

- Для мене як для віруючої людини, як для священника – відпасти від Бога, втратити Бога. Оце мій страх особистий, але він не залежить від того, чи війна, чи не війна. Він завжди присутній. Тому що людина, коли чинить гріх, віддаляється від Бога. Але під час покаяння вона повертається до нього, і Господь люблячий прощає цю людину. А мені як віруючій людині важко навіть думати про те, що я хоч на секунду залишуся без нього, без його присутності, без його любові, без його тепла.

- Чи доводилося вам, капелану, стріляти зі зброї на фронті або і вбивати?

- Ні. Скажу прямо, що в бойових завданнях я участі не брав. Але якби довелося, то я б не вагався. Зі зброї стріляти мені доводилося, я володію зброєю, зможу застосовувати. Але мені не доводилося дотепер. Сподіваюся, і не доведеться в майбутньому. Хотілося б, щоб не доводилося.

- І останнє. Що для вас перемога України?

- Є декілька ступенів. Перемога України, от те, що ми зараз маємо, – це вже перший ступінь перемоги. Ми зберегли державу, і навіть якщо зараз зупинимо бойові дії там, де вони є, держава українська залишиться. Вона є, ми зберегли її. 100 років тому ми її не зберегли, тоді ми втратили державність. Другий ступінь перемоги – це повернення українських земель. Там, де визнані наші кордони іншими державами, міжнародною спільнотою. І остання перемога – це розпад Російської Федерації. Те, що нам загрожують постійно упродовж 300 років, те, що на нас набігає сюди, те, що нас вбиває, має зникнути. Тоді це буде останній ступінь перемоги, найвищий. Це буде моя остаточна перемога. Джерело небезпеки, джерело зла мусить зникнути.

- Дякую, отче.

- Дякую вам, що запросили.

Тетяна Кулик

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на Укрінформ TV