«Азовець» Геннадій Харченко: У полоні треба поводитися гідно - як на полі бою

Військовий пробув у російських застінках два роки й чотири місяці

Із Маріуполя його разом із побратимами вивели 17 травня 2022 року. На рідну землю знову став майже через через два з половиною роки. Каже, ще й досі відповідає на повідомлення друзів та знайомих, які привітали в день звільнення з полону. Відновлюється і планує знову ставати у стрій.

Я про його звільнення дізналася від волонтерки Оксани Гурської, яка разом з іншими боролася за його звільнення. Її смс з трьома знаками оклику «Геннадія звільнили!!!» прийшло о другій ночі 18 жовтня. Отже, на момент нашої розмови я вже була заочно знайома з військовим – через шлях боротьби, яку вела за нього київська волонтерка з Канади, яка писала листи з проханням звільнити «азовця» Джастіну Трюдо та Папі Римському.

ВОЮВАВ З 2014-ГО, АЛЕ ХОТІВ У БІЛЬШ СУЧАСНИЙ ПІДРОЗДІЛ

Знайомимося особисто. Геннадій Харченко розказує, що до «Азова» вже мав бойовий досвід.

- У 2014-му пішов добровольцем до 55-ї окремої артилерійської бригади. Там знайшов багато побратимів, тоді в третій хвилі мобілізації було багато мотивованих людей. Утім, мені хотілося в підрозділ нового зразка, сучасніший та боєздатніший, де б більше уваги приділялося бойовій підготовці, а не збереженню старих армійських традицій та формату. Адже це все під час бойових дій виявилося зовсім не дієвим.

У 2016 році кілька побратимів Харченка вже перебували в лавах «Азова», вони розказали про підрозділ і запросили до себе.

- Тоді якраз не було набору через певні проблеми та непорозуміння з командуванням Нацгвардії, тож мені довелося трохи почекати. Але щойно це стало можливим, у січні 2017 року я вже був в артилерійському дивізіоні полку «Азов». Згодом, у 2019-му, став командиром розрахунку мінометної батареї. Тобто працював з важкою артилерією, – розказує військовий.

ЧЕКАЛИ НА ВОРОГА З МОРЯ, АЛЕ ШВИДКО ПЕРЕОРІЄНТУВАЛИСЯ

На початку повномасштабного вторгнення Геннадій Харченко був у Маріуполі, на військовій базі.

- Буквально за кілька днів до вторгнення ми з хлопцями їздили на футбольний турнір пам’яті полеглих героїв. В «Азові» є така традиція – вшановувати День героїв Крут і День героїв Широкінської операції, проводити на їхню честь і на честь загиблого побратима «Чемпіона», фаната «Зорі», футбольні змагання. Це було в Запоріжжі, ми тоді ще переживали, чи не скасують турнір через загрозу нападу. Його не скасували, але ми на той час вже були в режимі очікування. Утім, вчасно повернулися на базу, ще встигли визначити вогневі позиції – гадали, що противник піде з моря, тож відповідно готувалися. Але рано-вранці 24 лютого розпочався дуже потужний артилерійський вогонь. Ворог знищував прилеглі селища біля міста: Широкіне, Піонерське, Бердянське. Прилітало скрізь, дуже потужно йшла артпідготовка.

Геннадій отримав завдання переміститися в район Азовського моря.

- Ми там зайняли підготовлену позицію. Готувалися до протидесантної оборони, чекали, що ворог атакуватиме з моря, наводилися кілька разів. Але вони натомість наступали колонами й рухалися по трасах. Тож мій досвід попередньої служби став у пригоді: нам запропонували перейти на більший калібр. Мої хлопці з радістю прийняли цю пропозицію, ми обрали гаубиці. Буквально ночі нам вистачило, щоб перевчитися, і вже з гаубицею ми зайняли позицію. Нашим бойовим завданням на той час було знищувати колони ворога. Ми успішно його виконували, і нас це тоді ще дивувало: ну як, ми ж їх знищуємо цілими колонами, а вони все одно пруть! Ворог справді зазнавав величезних втрат. Коли були вже перші полонені, ми виявили, що й вони не вірили в логіку того, що відбувається: вони ж також бачили це все знищення та кількість своїх втрат. Але наступ тривав, і далі почався обстріл навіть не наших позицій, а самого міста, інфраструктури, житлового сектору, магазинів, місць, де можна було набрати воду, тощо. Це було настільки неочікувано – переведення вогню на цивільних! Це було дуже зухвало.

УКРАЇНА СТРАШНОЮ ЦІНОЮ ВИПРАВЛЯЄ ПОМИЛКУ СОЮЗНИКІВ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ

- Можна, «перекину» вас із того моменту в нинішній? Адже росіяни нині роблять таке з усіма містами, до яких можуть дотягнутися. Чи дивує досі така поведінка?

- Це щоразу важко. Але не дивує, великою мірою, бо в мене перша освіта – історична. Тому, згадуючи Батурин, Чиригин, розумію, що імперські дії лишаються незмінні. Юрій Липа, Іван Мазепа, Іван Виговський – усі вони писали і говорили, що Московія має бути не тільки знищена, а й переведена до стану тих князівств, які були на початку її утворення. Лише в такому її вигляді можливе існування всього цивілізованого світу. І України зокрема.

На жаль, у ті часи нашим очільникам не вистачало міжнародної підтримки. Проблема вибору союзників завжди була актуальна для України – доводилося обирати між Туреччиною та Росією, між Польщею та Московією. Україна не завжди мала надійних партнерів, щоб відвоювати свою незалежність. Тому тепер ми очікуємо рішучих дій від союзників: як щодо постачання зброї, так і стосовно залучення, бо всі чудово розуміють, що допоки Мордор не припинить свого існування, спокою не буде нікому.

Даються взнаки ще наслідки Другої світової, додає Геннадій, коли до коаліції переможців потрапив Сталін, який також відповідальний за початок війни. Це така сама історична помилка та несправедливість, якби туди потрапив Гітлер. Наша країна тепер цю помилку виправляє страшною ціною.

Повертаючись думками у перші тижні Великої війни, Геннадій говорить про гуманітарну катастрофу в Маріуполі.

- Найбільша біда в тому, що не були продумані шляхи для евакуації цивільного населення, для постачання газу, води та електрики тим, хто лишився. Кінець зими та початок весни були дуже холодні, тому саме цивільне населення страждало найбільше. На вулиці з’явилися перші загиблі, яких ніхто не прибирав, потім – перші могили біля будинків, бо трупи ніхто не вивозив. Звісно, це було щось страшне. Ворог не жалів ані своїх, ані нас, ані цивільних.

Геннадій розповідає: коли вже стало зрозуміло, що ворог не відступиться від своїх планів щодо захоплення міста і переміщується все далі, «азовці» знову змінили тактику.

- Перешли з далекобійної артилерії на міномети і вже нищили колони, які заходили в місто. Так працювали десь два місяці,  допоки були боєприпаси. Ну а тоді через величезні втрати не було можливості проводити ротації, і кількість БК катастрофічно зменшувалася, їх уже не вистачало.

- Коли ситуація стала критичною?

- Десь у кінці березня. Ми так само працювали на декілька напрямків, виконуючи бойове завдання в районі Азовсталі, неподалік від металургійного технікуму. Там було хороше укриття, яке давало можливість переховуватися від ударів. Мій розрахунок вів вогонь по колонах, що заходили в місто, та по скупченню техніки й живої сили, яка вже перебувала в Маріуполі. Зокрема, ми долучалися до ведення вогню по групі ГРУ Росії, вони зайняли оборону в гуртожитку і відмовилися здаватися в полон.

Геннадій зазначає: ця група була така важлива для ворога, що він задіяв для її звільнення не тільки «броню», а й авіацію.

- Ми побачили ворожі літаки, я доповів: «Повітря», – але ми отримали наказ далі вести роботу. Згодом по нас відпрацював ракетами літак, двоє хлопців були важко поранені, я був легко поранений. Двох важких дуже швидко відвезли на «Залізяку» (польовий госпіталь «Азова», що діяв в одному із бункерів на Азовсталі, – ред.). Один із цих хлопців вчасно був евакуйований вертольотами, які тоді ще мали можливість прориватися до нас. Решта лишилися в шпиталі. Узагалі двоє хлопців із мого розрахунку ще й досі перебувають в полоні. Ще один загинув у сумнозвісному «Бараці 200» в Оленівці. Хлопці, що в полоні, потребують звільнення: один має проблеми з рукою, інший переміщується на милицях. Їм потрібне лікування, – наголошує Харченко.

ІМЕННИЙ ЗАРЯД ДО МІНОМЕТА

Після втрат пораненими, продовжує розповідь Геннадій Харченко, командування додало його розрахунку ще двох бійців і міномет.

- Деякий час ми працювали на ньому. Вразили склад БК. Нас тоді нагородили, це було дуже приємно: під час бою мене до штабу викликав командир батальйону. Тоді вогнепальної зброї було багато, у всіх вона була, й іменна зброя вже не вважалася за якусь особливу нагороду, тож нам він дав іменний підписаний заряд до міномета. Це було дотепно, дуже мотивувало нас тоді і справило на хлопців велике враження, – розповідає Геннадій.

ПЕРЕЙШЛИ НА ОПОРНИКИ, А ТОДІ – В БУНКЕРИ

Далі, відтворює хід подій військовий, було вирішено займати опорні пункти уже в складі піхотних підрозділів.

- Ми з хлопцями з мого розрахунку роззосередилися та зайняли ці опорники. Вважалося, що їх тримає «Азов», але в кращому разі на подібних опорниках був один чи двоє бійців «Азова», які очолювали їх, а далі були хлопці з ДПСУ, НГУ, інших частин, які лишалися на той момент в Маріуполі. Тож так вже разом тримали оборону міста. На той момент (мова про квітень 2022 року, – ред.) вона вся будувалася на цих опорниках.

Ну а далі були бункери.

- Ворог наступав – у них була можливість проводити ротації що двадцять днів. Заходили нові бригади, ми брали полонених, вони розказували, що не дуже-то й хотіли воювати, бо чекали на ротацію. У них була єдина мотивація – дожити до цієї ротації. Поперед себе росіяни гнали підрозділи так званих деенерівців. Їх не вважали цінними кадрами, росіяни відмовлялися навіть від польових обмінів, якщо ми їм пропонували обміняти «ополченців», при тому, що, скажімо, чеченців вони міняли на наших полонених, навіть мертвих. І коли ми їх брали в полон, розуміли, чому такі, як «Гіві», називали свої підрозділи «Сомалі», бо це дійсно були якісь пірати. Їхнє озброєння та обладнання складалося з усього, з чого можна й не можна.

Тоді ж Геннадій із побратимами спостеріг, що росіяни дуже цінували техніку.

- Ми вмикали радіогру: коли вже не було можливості тримати бойові позиції, а росіяни викочували проти нас танки чи БТР, ми начебто «запрошували допомогу» артилерії та начебто «наводили» міномети по раціях. Вороги, звісно ж, чули це в ефірі, бо кілька наших рацій було втрачено, – і одразу ж відкочувалися назад. Хоча якщо логічно подумати, то уразити танк із міномета – це має бути ювелірна робота, тобто якби й був обстріл, то ще те завдання – нанести ураження танкові. Але вони навіть не чекали початку роботи міномета чи арти. Тільки-но чули про це в ефірі, одразу ховалися. Тобто техніку берегли. Так само берегли спецназ і чеченців. Ну а бойовики «ДНР» йшли як гарматне м’ясо.

ГЕРОЇЧНИЙ ПРИКОРДОННИК ВРЯТУВАВ ЕВАКУАЦІЮ

Щовечора, пригадує військовий, був збір на нараду в штабі.

- Рахували втрати, заряджали рації, розподіляли між собою залишки БК. Ділилися з бійцями ТрО чи НГУ, які були екіпіровані значно гірше. Так було протягом усього квітня. До кінця місяця ми мали певні сподівання на деблокаду, навіть доходила інформація про те, що наші хлопці, які колись служили в полку, збиралися до нас на прорив. Декілька вертольотів встигли прилетіти в місто, і до нас таки приєднався дехто з тих хлопців.

Але, щиро кажучи, пригадує Геннадій Харченко, було зрозуміло, що ця проблема не має військового вирішення – деблокувати Маріуполь вже було неможливо.

- Був тоді, у квітні, вражаючий героїчний випадок. Його здійснив прикордонник, боєць ДПСУ з позивним «Масон». Потрапивши в оточення і знаючи, що на тій позиції є рації, він підірвав себе разом з ними, аби рації не дісталися ворогові.

Геннадій зазначає, що той прикордонник потрапив на вогневий опорний пункт абсолютно випадково: ішов до штабу і заблукав.

- Хлопці його затримали, викликали мене, я допитав, попросив назвати позивні командирів, тобто інформацію, яку могли знати тільки наші. Переконався, що це наш. Він не мав якогось героїчного вигляду, знаєте, – звичайний собі молодий хлопець, середнього зросточку, повнуватий, абсолютно щирий та позитивний. А потім виявив такий героїзм: пожертвував собою, аби врятувати зв'язок, – адже йшлося про інші життя! – каже Харченко.

З його слів, тоді з Маріуполя ще евакуйовували важких поранених, і саме по раціях домовлялися про хід евакуації, координували дії.

- Кожен день ми мали великі втрати, і евакуація була потрібна постійно. Тож переважно командири по раціях запитували евакуацію і встановлювали маршрути, за якими вона буде проводитися. Проїхати дорогами на той час було вже неможливо: це вже були не дороги і навіть не напрямки, вони були завалені гіллям, битим склом, камінням, цеглою… Тільки-но авто починало рухатися, одразу ж його шалено обстрілювали, тож ці евакуації були, направду, як перегони зі смертю. Хлопці-водії тоді робили чудеса!

У ШПИТАЛІ НЕ ЛЕЖАВ: БІГАВ ЗДАВАТИ КРОВ ТА ГАСИТИ ПОЖЕЖІ

Геннадій розказує, що він у квітні також отримав кілька поранень.

- Були дрібні уламки, але це не вважалося за поранення узагалі. Клали в шпиталь тільки важких – там на кінець березня уже був дефіцит з медикаментами і місцем. В один із днів наприкінці квітня я отримав наскрізне поранення на одній із позицій, був евакуйований у шпиталь «Залізяку», але на той час там уже взагалі не було місця, і допомогу надавали тим, хто її потребував значно більше. Хлопці лежали по двоє-троє на одному ліжку, і місця не вистачало, навіть якщо нари розкладали по 3–4 поверхи. Бракувало і води, і харчування. Тому я попросив, щоб мене перевели на інший бункер. Командир наполіг, щоб я пройшов огляд на «Залізяці». Я попросив медиків підтвердити, що моє поранення не потребує перебування там. Ворог знав, де розташована «Залізяка», тож шпиталь постійно бомбардували, там все ходуном ходило.

- То ви добули в шпиталі до виведення?

- Ні-ні, у шпиталі я пробув всього один вечір! Кілька разів ще повертався на «Залізяку», приносив пораненим їжу та воду. Час від часу ми з хлопцями бігали туди гасити вогонь, бо кілька разів після бомбардувань спалахувала страшна пожежа. Командир полку, людина сталевої волі, віддавав накази формувати рятувальні команди та йти на гасіння з тих бункерів, які були поблизу. Досі пам’ятаю ці накази: «Так, прямо зараз. Так, під артилерійським вогнем. Так, при масованому авіаударі». Ми між собою назвали учасників таких груп «карандаші». І так ми й ішли: десять «карандашів», двадцять «карандашів» – залежно скількох бійців потребували ці рятувальні роботи.

Також ходили туди здавати кров – ті, в кого була кров відповідної групи, бігали робити переливання. І я так само бігав здавати кров. Було таке, що хлопці самі були важкі і непритомніли під час переливання, хоча йшлося наче й про невелику кількість крові. Жінки та молоді дівчата також бігали на «Залізяку» здавати кров. Це було узагалі щось неймовірне. Там ночі не було – все постійно світилося від снарядів, мін та вибухів. Але ми не полишали своїх побратимів – за першої ж можливості кидалися нести харчі чи воду або ж здавати кров.

НАКАЗ ПРО ВИХІД КОМАНДИР ДОВІВ ОСОБИСТО КОЖНОМУ

- Коли ви почули про виведення з Азовсталі, як це сприйняли?

- Ми до кінця виконували бойовий наказ тримати оборону. Тоді постійно говорили між собою, скільки ж іще зможемо протриматися. Зайти на територію Азовсталі ворог неодноразово намагався, але мав дуже великі втрати. Путін віддав наказ оточити Азовсталь, але військові дії припинити. Вони зробили так, щоб ніхто з нас не міг звідти вийти. Та все одно наступальні дії та спроби захоплення ворог вів. Ну і вони перейшли до іншої тактики. Територія комбінату постійно піддавалася авіаударам ФАБами. Наші пункти були оснащені старлінками, так-от ті старлінки постійно виходили з ладу після ударів, у них влучали уламки, і хлопці безкінечно їх ремонтували. Але було важливо лишатися на зв’язку. Коли отримували попередження про масований авіаналіт, усі одягали засоби захисту і просто чекали. До війни була інформація, що бункери Азовсталі витримують ФАБи, – абсолютно ні, навіть якщо влучало десь поряд, були руйнації, пожежі та завали. Траплялося, гинули одразу багато людей після влучання бомби.

Тож, повертаючись до вашого питання про виведення, ми розуміли, що це неминуче. Ми знали, що ведеться дипломатична боротьба, що залучені треті сили. До наказу про здавання в полон ми отримали наказ під час приготування їжі розрахувати харчі так, щоб вистачило ще на два тижні. Також ми підрахували зброю, засоби вогневого ураження і розуміли, що цього вистачить приблизно на такий же час. Ну а згодом в якийсь момент командир полку обійшов усі бункери, де були хлопці, і особисто повідомив усім наказ про здавання в полон.

- Ви пам’ятаєте, як відреагували?

- Це був наказ командира, а в «Редіса» (Денис Прокопенко, український офіцер, полковник Національної гвардії України, командир 12-ї бригади спеціального призначення «Азов», – ред.) був беззаперечний авторитет. Так само, як доти ми виконували його накази триматися будь-якою ціною, ми прийняли цей і виконали його. Ми все уважно вислухали: він наказав також знищити всі документи, символіку, щоб вона не дісталася ворогові, всі засоби надання меддопомоги, особистого захисту. Нам дозволяли взяти особисту стрілецьку зброю. Її відібрали вже тоді, коли підвели до автобусів.

У призначений час ми організовано вийшли. Було якось несподівано, знаєте, побачити ворога перед собою – це перший раз, коли ми не стріляли в них, а вони в нас. Вони просто контролювали наше здавання в полон.

Нас і наші речі перевірили, відібрали те, що вони вважали забороненим, посадили в автобуси, конвойовані бронемашинами. Іще пригадую такий момент: кілька разів над нашою колоною зухвало літали гвинтокрили, імітуючи напад. Вони різко знижувались, заходили наче на обстріл, а тоді відлітали та знову набирали висоту. Так кілька разів. Ну, але ці маневри на нас особливого враження не справляли.

ЗДАВАЛОСЯ, ЩО ПОТРАПИВ У РОМАН СОЛЖЕНІЦИНА

Далі був полон: із 17 травня 2022 року до 18 жовтня 2024-го. Понад два роки. Кілька разів –зміна місця перебування.

- Є хлопці, яким змінювали місця тримання понад 20 разів. Московія – країна, яка має дуже потужні традиції тримання під вартою. Причому у них це в свідомості – як круто бути засудженим! Звідси і зеківська культура, і так само престижною вважається охорона тюрем, тобто пенітенціарна служба. Це країна-концтабір за способом життя і мислення. Якщо хтось дозволяє собі власну думку, навіть якщо то митець, артист, художник, вони його також знищують. Ніколи не думав, що вони зроблять так зі своїми культовими виконавцями, як Макарєвіч, Грєбєнщіков, Пугачова. Але з подивом спостерігав це: ще донедавна їх обожнювали – а тут повний розворот від любові до ненависті. Ідеологічна машина вчорашніх кумирів просто знищувала. І це ті самі люди, які говорили, що «Леонід Брєжнєв – мєлкий політичний діяч епохи Алли Пугачової». Ну, але то ми тільки спочатку дивувалися, а потім вже сприймали це так, як є.

Ця машина працює там із 1937 року чітко, злагоджено і незмінно, каже військовий.

- Нам траплялися бараки, умови перебування в яких я порівнював з тим, про що колись читав у Солженіцина. Я впізнавав те, про що читав у книжках! Крім побутових умов, ті ж звернення, мовні звороти, ставлення – усе геть те саме! Те, про що я колись читав як про історичні події, відбувалося тепер зі мною та побратимами. Вражало, як збереглися ці традиції у Росії. Є такий жарт, що «Сталін не помер, він, падло, працює Путіним». Ну то це так і є. Методи, дії, психологія – абсолютно нічого не змінилося.

КОЗАКИ ПЕРЕДАЛИ НАМ КОДЕКС ПОВЕДІНКИ ВОЇНА В ПОЛОНІ В НЕВОЛЬНИЧИХ ПІСНЯХ

- Як ви цьому протистояли?

- Ми намагалися триматися разом, жити не за зеківськими законами, а зберігати військову дисципліну, певну ієрархію. Так протистояли і російській пропаганді, і системі, і зеківському середовищу.

- За свідченнями хлопців, які повернулися з полону, знаємо, що росіяни погано це сприймають і починають поводитися жорстокіше. Чи так?

- Уся система спрямована на те, щоб максимально принизити, пригнобити людину. Звичайно, українські військовополонені, насамперед «азовці», були для них просто як червона ганчірка. Весь свій великий арсенал досвіду приниження, побиття, катувань на допитах вони застосовували і, скажімо так, ні в чому себе не обмежували.

Утім, треба зазначити, що з травня 2023 року ситуація змінилася. Застосування фізичної сили майже припинилося. Так само, як і факти побиття. Ми це знаємо зі свого досвіду та зі слів хлопців, які досі перебувають у полоні.

Уся ця агресія направлена на те, щоб максимально принизити, зламати волю й дух. І в чомусь ми були готові до такого. Бо, наприклад, якщо згадати козацькі невольничі пісні (їх дев’ять таких, автентичних, які дійшли до нас), так от, там є певний кодекс поведінки воїна у полоні. У наших предків, які боролися за свою державу, теж була проблема збереження гідності, свідомості, єдності й віри, підтримки одне одного. Там можна багато чого повчитися. Адже твоя поведінка в полоні дорівнює твоїй військовій поведінці, твоїй доблесті під час бою. Тобто в полоні треба поводитися гідно – як у бою. Йдеться про шляхетну, гідну поведінку, підтримку побратимів, про те, щоб не співпрацювати з адміністрацією, не свідчити проти своїх побратимів і не відкривати військові таємниці.

Звісно ж, були такі, хто ламався, не витримував цього, йшов на співпрацю з адміністрацією. Ми це сприймали вкрай негативно. Цю інформацію передавали на волю.

ДВА З ПОЛОВИНОЮ РОКИ – НЕ ТАК ВЖЕ Й БАГАТО, ШЕВЧЕНКО ВІДБУВ ДЕСЯТЬ

- Два з половиною роки. Що допомагало триматися саме вам?

- Ну, два з половиною роки – не такий вже й термін. Згадуючи нашу історію, той же Шевченко пробув у полоні понад 10 років. Грабовський узагалі не повернувся із заслання. Як говориться в молитві українського націоналіста, «тисячі тисяч незнаних нам». Те, що довелося нам пережити, – я гадаю, що переважна більшість це витерпіла з гідністю. На жаль, наші побратими досі перебувають у полоні, і переважна частина їх робить це з абсолютною гідністю. Це має бути підставою і для їхнього обміну, і для розголосу – усі мають знати, хто як себе поводив.

- Листи, вісточки, книги – наскільки це цінне в полоні?

- Знаєте, були різні ситуації: десь були можливості дзвонити та писати листи, а був час, коли не було жодної інформації. Тоді просто підтримували один одного, розмовляли, ділилися історіями з власного життя, переказували цікавинки з української історії, літератури з пам’яті. Це надихало і підтримувало. Так, як і допомога побратиму чи від нього, привітання один одного.

Було дуже зворушливо, коли вже після повернення я передивився свої старі акаунти, – величезна кількість людей мені весь цей час писала листи! Так, наче ми разом і не переставали спілкуватися. Побажання, молитви, якісь гіфки – це все абсолютно матеріальне і передається та дуже відчувається, навіть коли немає прямого контакту чи можливості це прочитати.

Я ЩЕ ДОСІ ВІДПОВІДАЮ НА ПОВІДОМЛЕННЯ ЛЮДЯМ, ЩО НАПИСАЛИ ПІСЛЯ ПОЛОНУ

- Що зробили перше, коли ступили на рідну землю?

- Було відчуття строфи з вірша «з журбою радість обнялась». Величезна кількість хлопців приїхала з нашого підрозділу, велика кількість побратимів, але й незнаних абсолютно людей, які приїхали і щиро раділи з нами, – це було дуже зворушливо. Мій телефон не змовкав, дзвонив безкінечно. Сотні дзвінків, повідомлень – я ще досі, щиро кажучи, на них відповідаю. Це додавало сили. Радість, піднесення, гордість! Велика дяка людям, які доклали до цього зусиль.

- Як відшукати своє місце в соціумі під час війни? Чи важко вам «повертатися з полону» і знаходити своє місце?

- Кожен це вирішує особисто. Це відповідальне рішення, закликати когось чи давати рекомендації, що робити, тут не варто. Хтось відчуває жагу помсти, хтось хоче повернутися до рідних, хтось потребує лікування чи просить додаткового часу, щоб відновитися. Це рішення кожного. Для мене ще актуальне питання про відновлення – але на мене чекають в «Азові». Планую повертатися в стрій. Уже була зустріч із командиром бригади, він сказав, що місце знайдеться кожному. Я поки що не вдавався в деталі про штатний розклад, можливості кар’єрного росту (чому би й ні?), наявність посад та потребу в фахівцях. Я покладаюсь на слова командира: якщо потрібно буде, місце для мене знайдеться.

- Насамкінець: чи змінилося ваше ставлення до ворога після полону?

- Щиро кажучи, ні. Жаги особистої помсти в мене немає. Але те, що Мордор має бути знищений і без цього існування наше просто неможливе, – так, я це чітко усвідомлюю. Хто б не був у них при владі: більшовики, меншовики, консерватори, ліберали, – це все одно імперія, і від неї не буде спокою жодному народу і жодній країні. Тому Мордор має бути знищений. Як це буде? Чи з помсти, чи в якийсь креативний спосіб, дипломатично чи економічно, – неважливо. Головне – мета. Відступитися від неї ніяк не можна.

Тетяна Когутич
Фото з особистого архіву Геннадія Харченка