Андрій Луценко, заслужений артист України, воїн-доброволець

У новому випуску проєкту Укрінформу «Нація непереможних» – Андрій Луценко – актор театру і кіно, режисер-постановник, заслужений артист України. Як воїн-доброволець, він понад п’ять років свого життя присвятив захисту України, а сьогодні є сержантом запасу ДПСУ у відставці. Пан Луценко розповів про нове тимчасове життя Донецького драмтеатру Маріуполя в Ужгороді, колег, що залишилися в окупованому місті й виступають перед рашистами, як війна змінила його, і чи потрібне мистецтво під час збройної агресії. 

- Згадаймо 24 лютого 2022 року. Чи відчували ви, що відбудеться повномасштабне вторгнення?

- У повітрі так і витали якісь передчуття недоброго, але, щиро кажучи, я не вірив, що станеться повномасштабне вторгнення. Я думав, що просто «м‘язами похитають». Я займався своєю роботою, у мене були постановки, вистави. Викладав у коледжі мистецтв, у мене був курс і в дитячій театральній школі. Тобто я весь був у роботі.

- В акторській?

- Так, у своїй професії. 24-го вранці мене будить дружина (це була четверта година) і каже, що почалася війна. Я подумав: десь там, може, в районі Широкиного якийсь прорив, щось із Донецька. Заходжу в інтернет – і читаю, що біда в Києві, в Чернігові, по Україні. І я усвідомив, що це серйозно. У цей же день я пішов у військкомат, хоча мені можна було не робити цього. Я був приписаний до Донецького прикордонного загону, що базувався в Маріуполі, як резервіст першої черги...

Із військкомату я пішов у театр, побачив директора, завкадрів, сказав, що йду у свою військову частину. Тобто ніяких репетицій. Ще таке сподівання було, що тиждень-два – і все закінчиться. Приїхав додому, зібрав сумки, дістав берці, які я беріг з АТО, і вирушив у прикордонний загін. Дружині сказав, що, думаю, приїду, відмічусь, може, відпустять. Повернуся, там переночую, а далі вже будуть казати, що робити. Але сталося так, що я поїхав – і ми з дружиною наступного разу побачилися аж у липні, здається, 20 числа.

- По суті, повномасштабна війна за один день змінила ваше життя?

- Так.

- Ви згадуєте Маріуполь на контрастах, пишете про нього: місто, театр, море, кохана дружина, я був дуже щасливий, мій прекрасний Маріуполь, – і Боже, що вони там витворяли, що вони робили з нашими людьми, там залишилася частинка мого життя. Скажіть, якими діями російських окупантів ви були вражені? Чого не очікували побачити?

- Я не очікував, що взагалі таке можливо, що людина здатна робити такі вчинки: вбивати, ґвалтувати і водночас реготати. Там появилися «кадировці»... Вони просто були звірами, хоч так їх не можна назвати, тому що звірі – не такі. Це просто якесь багно в людській особі було. Ці самі росіяни. І тут же ти читаєш, що робиться в Бучі, в Ірпені, – мій мозок відмовлявся сприймати, що в наш час людина може бути такою.

- Але ж до цього ви були в АТО.

- Був в АТО, але це – інша історія. Я не був в АТО в таких перипетіях і в таких боях...

- І не було окупації. Вони були там, а ми були на своїй землі.  

- Вони вже були і на нашій території, але це була прогулянка порівняно з тим, що сталося після повномасштабного. І коли з’явилась можливість в інтернет зайти і побачити Маріуполь, ці розбиті, спалені будинки... 

А місто до повномасштабного вторгнення дійсно ставало дуже красивим. За останні три роки там робили ремонти, клали бруківочку, робили фонтани, відновлювали фасади будинків, упорядковували сквери, парки. Це було красиво, весь транспорт був сучасний: тролейбуси, автобуси. І ти дивишся на ці будинки, які спалені, – і питання: навіщо? Що ви, дебіли, прийшли сюди завоювати, навіщо ви це нищите, цю красу? Це нелюдяно, нелогічно, такого не мало бути.

- А Донецький драматичний театр у Маріуполі, куди росіяни скинули бомбу, незважаючи на напис величезними літерами «Діти», те місце, де ви грали свої ролі, проживали життя? Де ви були, коли це трапилося? І що тоді відчули?

- Я був у Курахівці зі своїм підрозділом. І там сягав інтернет, ми заходили в мережу. Звичайно, для мене це було потрясіння. По-перше, я знав, що там дуже багато людей. Я знав якісь з інтернету новини, розповідали мої колеги і ті люди, які приходили ховатися туди. Коли це сталося, то ніби якась рана на моєму тілі з’явилася. Але це – рашисти.

- Андрію, хтось з акторів загинув тоді в театрі, коли скинули бомбу, чи ні?

- Ні, наскільки я знаю, з акторів ніхто не загинув, вони живі, слава Богу. І тепер театр (ті, що виїхали) – в Ужгороді, який нас прихистив. Закарпатський обласний театр нас прийняв тоді. І тепер маленька кількість акторів, яка саме з Маріуполя, – це Ігор Кітриш, Олена Біла, я до них доєднався. Був Анатолій Шевченко, заслужений артист України, тепер поїхав у Кропивницький працювати. І потрошечки до трупи приєднуються нові актори. На жаль, дуже мало акторів у трупі. Частина людей, невеличка, виїхала в Європу, дехто в Україні, у Києві. І, на жаль, дуже багато працівників театру залишилися в Маріуполі і працюють на рашистів. Там вони створили свій «русскій драматічєскій тєатр ордєна почєта» і проводять концерти для «русскіх солдатіков».

- Це ті люди, з якими ви працювали? Ви знали цих «ждунів», що чекали на «русскій мір»?

- У театрі були такі. Я старався з ними менше спілкуватися, але я бачив – це вата ватою, там вже нічого не переробиш. Були такі, від кого я не сподівався цього. До повномасштабного вторгнення політика театру така була, що ми весь репертуар зробили українськомовним. У нас була тільки одна вистава російською мовою.

- І ці всі актори, які тепер в «русском мірє», вони теж перейшли на українську мову?

- Тоді так. Вони плювалися, можливо, але такі були створені обставини, що вони на роботі у виставах розмовляли українською мовою.

- А як вони сприйняли ідею про те, щоб донецькому театрові присвоїти ім’я (знаю, що це ви хотіли зробити) Василя Стуса? Як до цього ставилися в акторській спільноті?

- Не дуже добре.

- З акторами донецького театру, які залишилися там, ви тепер не спілкуєтеся?

- Немає можливості, бажання є, але не по телефону. От би зустрітися, подивитися в очі й без агресії спитати: чому? Наприклад, тих людей, кого я вважав своїми друзями... Тепер в окупованому Маріуполі дуже багато людей, які чекають на звільнення, в яких є український дух. У них діє партизанський рух дуже сильний, вони шкодять.

- Ви про це знаєте?

- Так, я читаю, це все в інтернеті є. Люди чекають. Я не поспішаю одразу вішати ярлики, можуть бути обставини. Але як я можу зрозуміти тих, що виходять на сцену, читають вірші про «нє трогайтє Росію, убєрітє рукі, Росія – мать» та інше, влаштовують концерти для російських солдатів? Ти маєш вибрати: або поїхати звідти, або хоча б цього не робити. У мене там були друзі. І здавалося мені, що це були хороші люди, але життя показало, хто є хто. Я впевнений, що можна було зробити інший крок. Навіть якщо ти не визначився, маєш знати: це – Україна, і сюди прийшли зі зброєю, вбивають громадян твоєї країни. Це не може не боліти!

- А що для вас тепер означає Маріуполь? Які моменти зберігаєте в своїй душі як пам’ять про це місто?

- Найприємніші моменти, пов’язані з Маріуполем, – це моя дружина Наталка. Вона маріупольчанка, там народилася, виросла, хоча навчалася в Одесі. Наталка була волонтеркою під час АТО, плела сітки, так звані кікімори для наших снайперів. Мені дуже подобалось і подобається, що в неї є своя позиція. А ще – мої студенти.

- Андрію, про вас кажуть, пишуть, що ви – актор із серцем воїна. Росія спровокувала бути воїном і тимчасово полишити акторство, правильно?

- Так.

- От хто у вас тепер переважає: актор чи воїн? Чи поділилася ваша сутність, чи ні? Чи завжди і ту, і ту сутність у собі носитимете?

- Дуже гарне питання. Розумієте, я не професійний військовий, хоча під час АТО опанував деякі військові професії, навчився володіти якоюсь зброєю. Але я – актор. Коли почалась війна і прийшла загроза, я не зміг не піти, не взяти в руки зброю.

- Наскільки розумію, якби не пішли, то були б у конфлікті зі самим собою, правильно?

- Так, був би. Якось спрацювало всередині, що я так радикально зробив, тобто акторство трошки почекає, бо так може статися, що воно непотрібне буде взагалі.

- Пане Андрію, а в яких гарячих точках вам довелося бути і чи є у вас інші дні народження, які «отримали» на війні?

- 9 березня – мій другий день народження, – ми виходили з Волновахи. Далі їх уже не рахуєш. Потім була Мар’їнка – теж пощастило залишитися живим: деякі контузії, але живий. На війні в кожного солдата цих днів народження можна назбирати цілий віз.

- Так. Війна змінює людей, а як вона змінила Андрія Луценка? Яким ви стали?

- Знаєте, я став, може, жорсткішим, більше люблю мовчати й з обережністю дивлюся на людей. От – хлопчина, який іде назустріч тобі, незнайомий, йому років 20–25, і, можливо, він уже пережив таке у своєму житті, може, він такий, як ти. На вулиці з погляду вже бачиш: цей хлопець знає, що таке війна, що таке смерть.

Мабуть, я тепер став розсудливішим, хочеться більше цінувати те, що колись було не таким важливим, а тепер здається прекрасним: вранці вийти, попити гарячого чаю, кави (я люблю каву), коли ще місто спить, дивитися на це й не чути, що щось прилітає, розривається. Війна нічого хорошого не може дати. Але вона мені дала в перші два місяці війни відчути єдність мого народу, гордість за те, що я – українець.

- Де це ви відчули, таке потужне?

- На Донеччині. Коли ти бачиш і чуєш, що біда, а в Києві люди з «коктейлями Молотова» виходять, єднаються, гуртуються, – гордість розпирає.

- Андрієві Луценку вдалося частково помститися ворогам?

- Думаю, що ніхто не скаже, коли напряму спитають, скількох ти вбив, – це питання, якого ми уникаємо.

- Ви планували продовжувати службу до перемоги, що змінило вашу думку?

- Ну, мій вік – 55 років, я «списаний» за станом здоров’я, дають знати про себе контузії, що були на початку, інші болячки, які повилазили з віком. Я не придатний до військової служби зі зняттям з військового обліку.

- Чи складно було прийти вже в таке (ми не можемо говорити мирне) життя, але не воєнне і знову жити життям актора?

- Я реаліст. Кожна військова професія потребує фізичного навантаження, і якщо ти не можеш, то перетворюєшся на тягар для свого підрозділу. Так, ти можеш десь служити в тилу, відчиняти ворота і т.д. Але навіщо мені робити це, якщо я можу займатися своєю професією?

- В яких ролях і де Андрія Луценка, актора, воїна в минулому, тепер може побачити глядач?

- Це «Донецький академічний обласний драматичний театр, м. Маріуполь – в Ужгороді»... Граю у «Віднесених вітром». Вистава дуже цікава, постановник – київський режисер з Театру на Подолі Ігор Матіїв. Тому запрошую всіх.

- Яку роль граєте?

- Руслана Мельника. Зараз вам це ім’я ні про що не говорить, приходьте – і подивитесь, варто, вистава хороша, рекомендую.

- А що ви б сказали людям, які вважають, що мистецтво під час війни – це розкіш або щось зайве?

- Ні, це не розкіш і не зайве, мистецтво потрібне.

- Лікує душу...

- Так, воно лікує душу, – здавалося б, слова пафосні, але так і є. Хороші музика, кінокартини, вистави – це потрібно, це лікує душу, показує, що ми живі. І треба подякувати, що Донецька обласна адміністрація наш театр підтримує всіляко, управління культури також. Могли б сказати: та навіщо нам тепер цей театр, у нас стільки проблем (а проблем дійсно дуже багато в Донецькій області). Цим вони показують: ми, Донецька область, живемо, ми є.

- А яким ви бачите майбутнє Донецького академічного театру?

- В ідеалі я бачу це так: коли ми звільнимо всі наші території,  приїдемо в Маріуполь, то побудуємо приміщення для театру. Тому що там, де колись був театр, він не може бути. Я не уявляю, як можна вийти на сцену, яку тепер будують рашисти, і грати там вистави, комедії, знаючи, що під тобою – люди похоронені, цементом залиті... Тому треба буде побудувати в іншому місці театр, а зі старого театру зробити меморіал пам’яті. Маріупольський театр може і повинен відродитися.

- Кілька запитань наостанок. Яка головна роль у житті Андрія Луценка?

- Питання філософське. Мабуть, жити. Моєму поколінню так випало, що ми дуже багато побачили, зокрема Радянський Союз, були піонерами, комсомольцями, потім у нас відбувалися революції: Студентська, Помаранчева, Майдан. Головна роль, мені здається, – жити (я ще довго житиму, звичайно), залишаючись людиною, щоб самому перед собою не було соромно за те, як ти прожив це життя.

- Де ваше місце сили?

- Бориспіль, батьківщина. Я сильний усюди, де є вірні друзі, навіть нехай це буде ситуаційна якась історія, наприклад війна, підрозділ. Є люди, яких ти не знав до цього, але якийсь час поспілкувався – і ти в них впевнений, це – сила.

- Коли згасають надія, віра, що вам допомагає?

- Молитва, Бог. Віра в Бога ніколи не згасає. Але Бог, до речі, – на війні. Я, мабуть, за все своє життя скільки разів не молився, як після 24 лютого 2022 року. Бог є, слава йому. Дякую, Боже, що я живий.

- Що для вас перемога України і що нам допоможе перемогти?

- Перемога – це не тільки звільнення наших територій і вихід на кордони 1991 року. Остаточна, повна перемога для нашої країни буде тоді, коли на нашу територію, в Україну повернеться останній наш полонений. Коли люди з інвалідністю, з ампутаціями, отримають якісні протези. Коли всі, що втратили свої домівки, отримають від держави дах над головою, – тоді буде перемога.

- Дякую за зустріч.

- Дякую вам.

Тетяна Кулик

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на Укрінформ TV