Дмитро Фінашин («Фін»), офіцер НГУ, Герой України

Дмитра Фінашина (із позивним «Фін») справедливо вважають символом мужності й незламності українців. Тож у новому випуску програми «Командири нашої перемоги» ми мали змогу поспілкуватися з Героєм України, дізнатися з перших вуст про його службу у війську, обставини складної фронтової ситуації і порятунку, коли він, важко поранений, дві доби повз у сірій зоні до позицій українських військових. Певний час Фіна вважали загиблим, та мужній воїн вижив. Попри нелегкі випробування, зокрема ампутацію, командир пройшов відновлення і сьогодні знову у війську – займається аналітикою безпілотної авіації.

Що мотивує Дмитра Фінашина далі стояти на захисті України? Військовий був дуже відвертий, розповівши про свої відчуття і переконання. Не оминув увагою і ситуацію на фронті, проблеми мобілізації, самовільного залишення військової частини, а також питання мотивації, вишколу бійців і яким має бути сучасний командир.

- Як ви стали військовим? Ви пройшли АТО? І де вас застало повномасштабне вторгнення?

- Власне, АТО безпосередньо я не проходив, тому що потрапив на війну, коли вже був статус ООС. Із 2015 року я на контракті в Національній гвардії України. Підписав його через переконання, що я потрібен у війську, мені важко було побороти себе і триматися осторонь цього всього. У мене були друзі, товариші, які служили, воювали, тож мені було некомфортно перед ними, перед собою. І в 21 рік я потрапив до військової частини з охорони громадського порядку. Почав опановувати військове ремесло, дивитися, що мені більше подобається, а в 2018 році потрапив до батальйону Кульчицького – батальйону оперативного призначення, який постійно був на війні, з 2014 року міняв сам себе і не покидав зону бойових дій. Тому мені з ними дуже сподобалося, вмотивовані, класні хлопці, заряджені, перевівся до них.

- Які бойові завдання виконували в період ООС?

- Я потрапив на ротацію у складі контрснайперської групи, був оператором взводу аеророзвідки: відповідно, літай, виявляй, знаходь маршрути, стежки, куди ходить противник, де він може займати вогневі позиції... Тоді ще були попередні генерації, DJI, тобто Phantom-3 у мене був, виконував завдання на цих дронах, потім з’явився «Мавік» у мене. Паралельно це було коригування, наприклад, міномета. Перше завдання, подібне до цього, – з «Вовками Да Вінчі». Да Вінчі приїжджав на кожне виконання такого завдання зі своєю групою, я корегував вогонь їхнього міномета.

- Перед початком повномасштабного вторгнення ви їхали на ротацію? Чи очікували тоді, що саме так розгортатимуться події?

- Ми розуміли, що стоїмо на межі грандіозного «кіпішу», але наскільки це буде масштабно, собі, мабуть, не хотіли уявляти. Їдучи на ротацію 23 лютого 2022 року, ми бачили, що дуже багато артилерії заїжджає туди на позиції. І вони розгорталися по цих прифронтових містах, по лісах, і всі готувалися, схоже, зустрічати війська саме на Сході, війська РФ. І ми, власне, також про це думали, а в них інфогігієна на той час була на найвищому рівні, вони дуже чітко маскували, не видавали свої наміри. Тобто більшість із них не розуміли, куди їдуть, що відбуватиметься. І тому мені, піхотинцеві, було трошки складно осягнути всю глибину цієї проблеми і всі масштаби цього дійства.

- Тобто ви очікували, що наступ буде зі Сходу, але сталося інакше. Завдяки чому країна тоді вистояла?

- Завдяки мобілізації населення насамперед, тобто дуже багато людей стали на захист країни, це була велика армія новоприбулих, які могли забезпечити функціонування, по-перше. По-друге, дуже сильно нас врятувало те, що росіяни самі не були готові, не очікували такої відсічі, і це відіграло позитивну роль. Коли вони починали отримувати на горіхи, то часто їхали звідти, типу, треба щось перепланувати, діяти інакше, тому що ми тут можемо померти. Це тепер вони вже в такі ігри не грають, типу, їм потрібно померти – я піду і помру, варіантів немає, а тоді було не так, і це допомогло.

- Ви вже були на той момент снайпером? Розкажіть, які виконували завдання в перші дні повномасштабного вторгнення.

- Насправді противника вдалося побачити безпосередньо (бойовий контакт, вогневий контакт) 8 березня. Вони почали штурмувати дамбу, на якій ми тримали оборону. Це Харківська область, єдина дамба через річку Оскіл, що була ціла, яку не можна було підірвати, тому що дуже велика карта затоплення. І в якийсь момент, після декількох розвідувальних місій росіян, вони поїхали на нас танковою колоною, понад 17 танків (це все, що я встиг, зміг порахувати, бо вони рухалися селом, там звивиста дорога). Тоді було зіткнення, вони пробували штурмувати дамбу – не вдалося. Мінні загородження спрацювали дуже добре, підірвалася там певна кількість техніки. Вони все-таки об’їхали свою знищену техніку, доїхали до дамби, але там поклали величезні бетонні блоки, які вони не змогли б відбуксирувати танками. І вороги, в принципі, це розуміли і відпрацювали по нас, вели вогонь, а потім поїхали, а ми вже далі намагалися добити, їх наздоганяли.

- У 2022 році ви зазнали важкого поранення, тоді вас вважали загиблим. Взагалі, я так розумію, вам дуже часто доводиться розповідати цю історію. Чи на сьогодні ви знайшли відповідь на запитання, завдяки чому вам вдалося вижити?

- Та цієї відповіді, справжньої, я ніколи не дізнаюся... Характер, сила волі, бажання жити – це, мабуть, основну роль відіграло, і плюс організм. Я зазнав поранення спочатку пальця правої руки, тобто тримав зброю, свій сектор, і мені в той момент залітає у вказівний палець. Потім ми евакуюємо пораненого – і мені заходить куля в шолом. Розумію, що я десь на лінії вогню противника, у полі, там молода пшениця до коліна, низенька. І ми, лежачи, переповзали через поле, рятуючи пораненого, а ворожий кулеметник просто навалював по цьому полю, не розуміючи, де ми. Приблизно знаючи, що ми десь там, він і стріляв, і в якийсь момент влучив тричі. Палець, шолом, розумію, що я на лінії вогню, потрібно зміститися, лягаю на живіт, починаю відповзати назад, і в якийсь момент мені залітає в ліву руку, перебиває повністю кістку, тобто багатоосколковий перелом. Кістка роздроблена повністю, рука згинається ще в одному місці, у неприродному для неї, і все – артерія перебита, супутні поранення, куля вийшла з корпуса, пробила його, м’які тканини, на щастя, кістки не зачепила. Мені хлопці накладають турнікет, втрата крові, там уже тунельний зір, проблеми всі інші, і так складається, що один з них гине, другий десь губиться, поранений, у лісі тому, і я лишаюся сам. (Тому що росіяни передали в рацію загиблого, в нашу рацію, іншим нашим, що трьохсотих ми вбили, а Сократа вашого більше немає. І хлопці вирішують, що потрібно евакуйовувати вже тих поранених, які є, немає сенсу далі битися за те, щоби ми вийшли, прикривати нас вогнем, і все, відходять).

І так я лишаюся у статусі загиблого, в сірій зоні... Встати не можу, організму просто не вистачає крові, коли підводжуся, то відплив крові відбувається – і я непритомнію, тобто максимум, що можу зробити, – це два кроки у вертикальному положенні. Я зробив декілька таких спроб, падав, потім приходив до тями, розумів, що втрачаю час і сили, тому немає сенсу далі пробувати ходити, і зрозумів, що буду, як хробак, там повзати, так і робив. Правда, потім ще звалився у рів, не протитанковий, а природний – глибокий рів, десь триметровий. Упав спиною донизу – і стався забій двох легень. Розпочався гідроторакс – це коли легені наповнюються рідиною, відповідно ти робиш вдих, але тому що там рідина, потрапляє дуже мало кисню в твій організм, і ти не можеш на повні груди вдихнути, розвивається «собаче» дихання. І от так я із цим «собачим» диханням (це коли дуже часте коротке дихання) повзав, повзав. Уночі +4, я в такій формі одягу, як зараз: у кітелі, у штанах, починаю замерзати, втрачаю свідомість, приходжу до тями від переохолодження, від того, що я трясуся. Організм намагається зігрітися так, але це нічого не дає. І от чому я казав про роботу мозку, про те, що він хоче сам тебе врятувати і жити й починає тобі малювати галюцинації, які тебе змушують рухатися.

- У вас було саме так?

- Галюцинації в мене були протягом двох діб. Тобто я приходжу вночі, від холоду, до тями і бачу машину неіснуючу (це галюцинація), нашу, на якій я сюди приїхав, на це завдання. Бачу трьох хлопців, що їхали зі мною в тій машині. І розумію, що вони приїхали за мною, починаю повзти до них, хоча сил уже не було. Я думав, що сил у мене немає, але коли ти бачиш, що це твій шанс на порятунок, сили десь знаходяться, тобто адреналінчик, починається робота організму. Ти повзеш до них і так повзаєш по цій посадці протягом всієї ночі, щоб зігрітися. Думаю, що це організм вирішив питання мого виживання. Я в якийсь момент вже готовий був здатися, все, не можу, лежу тут і чекаю своєї смерті, а він такий: ні-ні, друже, повзи кудись туди, і ти такий: окей.

- Як ця ситуація змінила вас, ваше ставлення до життя, і чи є моменти з цього, про які  хотілося б забути?

- Хотілося б пам’ятати кожен момент і більш яскраво, і у всіх деталях, тому що із часом воно замилюється, і ти вже починаєш думати (захисна реакція мозку): усе було не так страшно, не так важко. А якби все пам’ятав постійно, то в якісь складні моменти згадував би найскладніший момент минулого і думав, що зараз – не складність, а тимчасова незручність, тому це важливо пам’ятати, і для мене це – урок. Для мене уроком стало те, що потрібно жити зараз. Я завжди намагався мислити більш стратегічно, та війна відучує це робити. Тепер я вже, мабуть, не вмію так думати, настільки вперед, настільки далеко і якось планувати і прогнозувати щось, своє життя, свої дії, тому що, реально, ти вже побачив надто багато й розумієш, що це все може обірватися в якийсь момент. Потрібно жити зараз, жити яскраво, намагатися хапатися за кожен момент, тому що наступного може не бути.  

- Звання Героя України ви отримали спершу посмертно?

- Ні. Я був два дні в статусі спочатку загиблого, а потім безвісти зниклого (тому що тіла немає, а якщо немає тіла, тебе законодавчо не можуть визнати загиблим, ти будеш безвісти зниклим). Я був безвісти зниклим. Але в той момент підрозділ ухвалив рішення про те, що подаватиме мене на Героя України посмертно. Але коли мене знайшли, вони такі: круто, якщо він живий, то нехай вже буде, подання зробили, хай іде на живого.

- Як ви відреагували на це, коли дізналися?

- Негативно, тому що це надзвичайно високе звання. Але, на мою думку, цього не було достатньо для звання Героя України. Я не можу сказати, чого взагалі достатньо для Героя України... Тому це, мабуть, не про про виконання, а про якісь особисті якості людини. Про пасіонаріїв, патріотів, що не дорожать своїм життям, а абсолютно віддано роблять свою справу для чогось вищого, заради життя інших.

- Чому ви не вважаєте, що заслуговували на це звання?

- Ну не знаю, в принципі, бо я скромний моментами, моментами – ні. І в цей момент я вважаю, що, мабуть, треба було більше. Ну, типу, так, вижив. Але мені спокійніше стало, коли мій колишній командир подзвонив, щоб мене привітати з тим, що Президент присвоїв мені звання. І я йому кажу, що якось я зовсім цьому не радий. А він відповідає: та не парся, ми тебе погодили, подавали, ухвалили рішення тебе подавати, коли ти ще був у статусі загиблого, не переживай, це не за те, що ти вижив. Я такий: ну, може, ок, тоді все, питань нема.

- Уже звикли до звання Героя України?

- Та вже два роки, звісно, звик. І люди такі час від часу: я тебе десь бачив, але не можу згадати де. Я такий: нічого. А недавно був на конференції. Підходить медик військовий і каже: я тебе десь бачив, але точно не знаю де. Я кажу: можливо, на Brothers, і він такий: точно. Впізнаваність – це відповідальність. Ти повинен вже згладжувати якісь кути. І коли мені б хотілося колись на когось накричати на вулиці, то не буду.

- А може, навпаки, ви маєте собі це дозволити?

- Та ні. У нас і медіа підкручує це все, не так, як хотілося би, акцентується увага. Колись хтось був в армії строковиком, прослужив один рік і вже 20 років гуляє, у цивільному житті зробить якусь фігню, злочин, і напишуть: колишній військовий вчинив злочин. І тут так само. Десь хтось потім викладе і скажуть: о, це ж він, дивіться, який неадекватний, то, мабуть, ПТСР у людини. У негативному ключі висвітлюють таке. Тому я намагаюся максимально спокійненько на все реагувати, може, тому що я «флегма».

- Розкажіть, як відбувалася ваша реабілітація, і взагалі як оцінюєте цю систему в Україні?

- Проблем більше, ніж позитивних факторів. Загалом рівень медицини в Україні далекий від задовільного і бажаного. Реабілітації не було з початку 2014 року, хоча вона потрібна була, мала і могла б розвиватися. Були прецеденти, їх не так багато, після закінчення активної фази на Сході. Були прецеденти, поранення, і лікарі могли би вчитися і якось передавати цей досвід іншим, але цього не відбувалося, на жаль. Не будували нормальних реабілітаційних центрів, на жаль. Тепер ситуація змінилася, просто інакше неможливо. Тому що ці всі поранені, які, наприклад, звільняються, яких списують за станом здоров’я, не отримують якісної реабілітації. Це людина, яка буде апріорі невдоволена цією системою, вважатиме, що коли ти воював, то був потрібен, а потім ти вже вторинна субстанція, можна про тебе не думати, ти взагалі вже на пенсії сидиш і паразитуєш. А коли нададуть медичну допомогу якісно, коли поставлять, адаптують, спеціалізують, нададуть не тільки фізичну, а й ментальну допомогу і підтримку, ця людина буде вважати, що, в принципі, за це можна було б і воювати...

- Якщо виокремити проблеми, і ви сказали, що їх багато, то які найболючіші? Що треба змінити?

- Малому відсоткові людей поранених тепер вдається отримати якісну реабілітацію. По-перше, через величезний наплив пацієнтів, скажімо, важко за кожним доглянути, кожного допрацювати до кінця. По-друге, обмежене фінансування. По-третє, обмежена кількість цих лікарських закладів, реабілітаційних центрів. На щастя, тепер цивільний сектор залучається активно, але аж ніяк не всі вони можуть надавати допомогу безкоштовно. Не всі вони контактують з державою, і не кожен боєць, і не кожний поранений собі може дозволити цю реабілітацію. Але є багато центрів, тепер відкриваються, меценати відкривають по всій Україні, які дуже якісно надають допомогу медичну. На них потрібно рівнятися, і, в принципі, держава рівняється, і потроху ми дійдемо, сподіваюсь, до того рівня реабілітації, який дійсно буде високим, задовольнятиме всі потреби держави і війська. Поки що важко, тому що воно почало розвиватися від повномасштабної війни, і то не відразу. Потрібен час.

- Згадаймо ще поняття післявоєнної кризи.

- У середньому 2,5–3 роки проходить після закінчення війни – і тоді починаються масові проблеми, наприклад, із суїцидом військових, точніше ветеранів. Починаються проблеми з тим, що багато з них спиваються, вживають наркотичні речовини та ін. А це апріорі – негативний елемент суспільства. А ще коли він має якусь незаліковану, можливо, непроговорену травму ментальну, психічну, якийсь дуже негативний пережитий досвід. І тоді ці люди починають створювати певні проблеми для оточення. І це насправді на нас чекатиме, тому що дуже великий відсоток людей, які тепер воюють, перебувають не в облцентрах чи навіть не в райцентрах, де є хоча б більш-менш якась кількість психологів, або де є культура звернення до саме психологів чи до психіатрів, якщо потрібне таке втручання. А багато з них поїдуть до себе додому й почнуть займатися своїм фермерським господарством, поспілкуватися про це не буде з ким. Суспільство розповідатиме, воно нав’язує, є нав’язані вже наративи: та ти ж боєць, мужик, ти ж воював, маєш мужньо і стійко переносити всі тягарі військової служби. І він буде із цим своїм горем жити, і воно його пригнічуватиме, накопичуватиметеся.

- Що маємо зробити вже сьогодні, щоб післявоєнна криза була легшою, як допомогти нашим бійцям?

- Потрібно впроваджувати культуру спілкування, не тільки для військових, а і для цивільних. Тобто багато людей потребують допомоги, але не можуть це самі діагностувати або визнати, що у тебе дійсно вже якісь проблеми. Дуже багато в Україні, 90 відсотків осіб, потребують вже спілкування з психологом, тому що нервова система ні в кого не залізна. Що потрібно, що ми можемо? Можемо ці наративи міняти, тобто потрібно звертатися до спеціалістів кваліфікованих.

- На вашу думку, як сприймають у суспільстві людей із ампутаціями?

- Суспільство не те щоб якось активно на це реагувало. Якщо є, то є, – принаймні моє таке бачення. Суспільству не завадило б навчити себе не ставити, не паркувати своє авто на місцях осіб з інвалідністю... От тут потрібно суспільству думати не тільки про себе, а й про інших.

- Після поранення ви вирішили повернутися до війська. Чому, адже могли залишитися з родиною?

- Повернувся, бо триває війна. Я не очікував такого розвитку подій, поранення. Думав, що буду лупашитись там, а потім в якийсь момент десь загину на війні – та й все на тому. Не очікував такого швидкого повернення додому, до мирного міста. Але розумію, що всі друзі, все коло спілкування, оця моя бульбашка, – не тут, а там. Вона воює, щось робить, і тебе починає це гризти... Я корисний сьогодні для своєї держави, далі причетний до цієї війни, змінюю поле бою і все. Мені більшого, в принципі, не потрібно.

- Ви вже трошки згадали про те, що ворог у 2022 році був не готовий до такого спротиву. Як за ці три роки він змінився? Як змінилися ми?

- По-перше, тієї армії, яка була в ворога, вже майже не лишилося. Набрані нові. Ті, що залишилися, вчилися на своїх помилках щоденно. Технологічно це – абсолютно інша війна. І ворог адаптований вже до неї. Загалом ще більш кровожерливим ворог став, більш навченим. Це тепер дуже серйозна армія, їх не можна недооцінювати. Світ дуже недооцінює цю ситуацію. Якщо світ допустить нашу поразку, то буде мати дуже серйозного супротивника. Одразу після війни – ні, але коли вони озброяться заново і будуть мати достатньо засобів і сил, то це буде страшна сила насправді. Такого противника вже буде дуже важко зупинити. Вони знають, де можна їхати технікою, де краще пробігти пішки. Вони знають механізми, як вплинути на бійця вмотивованого, його не потрібно змушувати йти в бій. Невмотивованого – вони знають механізми, як його налякати. Тобто це – страшний противник. Страшний, сильний і навчений. Вони дуже добре вчаться, дуже добре, дуже швидко. Вони дуже добре і швидко масштабують якісні речі, що тепер працюють на війні. Наприклад, активно масштабують FPV на оптоволокні.

- Чи адаптуються українські розробники до цього? Чи розробляємо свої дрони на оптоволокні?  

- Звісно, розробляємо, вони в нас є. Наскільки мені відомо, кількість їх – менша. Проблема наших дронів у тому, що комплектують їх деталями переважно не власними. Більшість складників – це або Китай, або з інших країн. Якщо Китай прикриє нам поставку, то це буде біда, трагедія для нашого війська, тому що снарядів тепер не вистачає, їх фактично заміняють дрони. І тому більшість – дрони, або FPV, або скиди. Немає поставки дронів –  немає війни.

- Що нам робити для розвитку БПЛА? І взагалі наскільки ми вже розкрили цей потенціал?

- Потенціал – величезний. Дуже хороші тепер бачимо результати. Далекобійні дрони, які летять і наносять збитки в інфраструктурі військових об’єктах противника. Тепер війна побудована на дронах, це кістяк, фундамент. Чому? Тому що немає інших засобів. Мали б ми величезну кількість артилерійських снарядів і стволів, не було б сенсу літати і відпрацьовувати дронами. Потенціал розвитку – рости і розвиватися. Але тут технічно можуть бути проблеми, бо розвиваються і засоби протидії. Ми масштабуємо FPV, противник масштабує РЕБи... З оптоволокном проблеми в тому, що вони не працюють на великих дистанціях, або щось переб’є цей кабель. Але поки що це досить непоганий засіб. Говорять, що вже снайпери не потрібні, бо є «ефпівішки». Звісно, там, де перенасичено дронами, ти, можливо, навіть не можеш вийти в ту сіру зону, щоб кудись відпрацювати, тому що надто велика дистанція між тобою і противником, бо там все випалено дронами. Та є ситуації і міські бої, наприклад, де дрони відіграють роль, але кулю ти не задавиш РЕБом. Ти робиш постріл – і вона все одно прилетить. Якщо ти все порахував правильно, вона влучить туди, куди тобі потрібно, і там це буде працювати. Так само із цими дронами. Тобто тепер на оптоволокні вони працюють гарно, а звичайні «ефпівішки» – моментами абсолютно не ефективні. Тобто немає панацеї, і не можна вкладатися в щось одне, виключно в дрони. Але розвиватися потрібно, йти в ногу з часом.

- Ви займаєтеся аналітикою безпілотної авіації. У чому полягає ваша робота?

- Зазвичай переглядаю документи, розвідувальні зведення, інколи це аналізую. Більше аналізую ситуацію в противника, що і де відбувається, шукаю і виявляю якісь цілі цікаві або маю джерело інформації про щось і починаю далі цю ситуацію, як клубочок, розплутувати. Аналізую інформацію по всій лінії бойового зіткнення.

- А що можете сказати про поточну ситуацію, якийсь свій аналіз?

- Ситуація надзвичайно складна, якщо не сказати, що катастрофічна. На мій погляд, тут проблема не настільки в сильному противникові, наскільки в нашій слабкості в цей момент. У нас – величезна нестача піхоти, велика проблема з якістю піхоти, терміном і якістю навчання. Тобто слід було б значно більший час приділити навчанню бійця, але це важко зробити, тому що він вже вчора потрібен на фронті, бо там – катастрофа, не вистачає людей. Плюс до того – треба брати до уваги невмотивованість цих бійців, яких ловлять десь попід під’їздами, вони не завжди, а часто взагалі не хочуть навчатися...

От тепер Покровський напрямок, ми бачимо, як активно там просувається противник, і на прикладі Соледару, де тримали дуже довго цей населений пункт, і там не те щоб були надзвичайно серйозні фортифікаційні споруди або щось інше, але це просто був населений пункт, в якому можна було довго бодатися. То тепер такі населені пункти здаються просто на раз, два. По-перше, противник їх обходить з флангів, не заходить напряму, в місто. Вони йдуть полями, з флангів закривають. А по-друге, часто, на жаль, але наші бійці просто відступають. – Це неприємно, не хочеться чути, звісно, але це факт, який знають всі і кругом. Але якість піхоти – це дуже велика проблема.

- Ви згадали про невмотивованих бійців, тепер побільшало самовільних залишень військової частини (СЗЧ). Що думаєте з цього приводу?

- Це один з наслідків, на жаль. Не можна сварити державу. Під час війни не можна сварити військове керівництво, тому що це призведе до ще негативніших наслідків. Не все так однозначно, типу, даєш можливість бійцю зробити свої справи, а він тікає, ти його вже не знаходиш. Не бійцю, точніше, майбутньому бійцю – щойно мобілізованому. А він може не повернутися до військової частини. І що? Так само СЗЧ. Цей боєць потім потрапляє у військо і йде в СЗЧ. Що з ним робити?

- Яку роль командир відіграє у підрозділі щодо СЗЧ, як може впливати на це?

- Командир відіграє дуже велику роль. Скажу на своєму прикладі. Хоч я і вмотивований боєць, готовий померти за свою ідею, проте, коли зустрічаю людину, яка абсолютно не фахово тобою керує (а твоє життя залежить від неї), то постають питання... Командир відіграє надзвичайно велику роль у в кліматі колективу. Якщо він заточений на те, щоб його особовий склад був навчений, вмотивований, то він набиратиме тих бійців, що будуть дійсно якісні. До нього хотітимуть прийти люди, знаючи, що цей дядько мене не відправить на якийсь дурнуватий, абсолютно не обдуманий, не спланований, не розвіданий штурм. Він спочатку сяде з людьми, які за це отримують гроші, на це навчені, і вони спланують повністю операцію, на все подивляться, все розвідають. Будуть вогневе прикриття, спостереження, – і ви, найімовірніше, виконаєте це завдання. До такого командира йтимуть. І якщо буде вільний час, він вас збиратиме і залучатиме фахівців, проводитиме навчання, тому що не все вдається вивчити в навчальному центрі, це можна зробити вже безпосередньо на війні. Від розумного командира ніхто не хоче втікати зазвичай.

- Деяких командирів можуть звільнити, якщо були якісь порушення. Але куди далі? Їх відправляють до штабів. Як ви ставитеся до цього?

- Є старий такий, «бородатий», анекдот. Син батькові каже: «Батьку, як я піду в армію, як стану військовим, я ж іще дурний?». – А батько відповідає: «Нічого страшного, поки зрозуміють, що ти дурний, то вже до підполковника доростеш». Я бачив такі приклади ще задовго до повномасштабки, на початку моєї служби, коли людина не просто нестерпна, а фахівець жахливий абсолютно. І що з ним зробити? Відправити на підвищення, а там вже з ним нехай розбираються. Це було, це дійсно було, і це – проблема. Приходжу я в 2015 році на військову службу в лінійну частину – і бачу... той писати не вміє, той мислить, мов якась мушля порожня, той гроші отримує, якусь свою мізерну зарплату на той момент, і провалює все в казино. Ти трошки послужив, командири бачать, що ти позитивний персонаж, і вони такі: о, ти можеш робити – і навалюють на тебе купу всяких завдань. Тому що навколо тебе – ці неспроможні, довіритися їм не можна, виконуй їхню роботу ти. Зарплата така сама в тебе і в нього, функціонал у тебе – за чотирьох. Ти набираєшся цього досвіду, працюєш, працюєш, ти розумієш, що потенціал у тебе є, і ти можеш цілком нормально розвернутися, піти в цивільне життя і за значно кращу заробітну плату, зі значно меншими нервами виконувати свої завдання, жити і бути щасливим. Так і відбувається часто.

Раніше на вищу посаду йшли кращі з гірших. От як у мене було. Викликає мене командир роти і каже: вітаю, ти їдеш у Школу сержантів. Я питаю: чого я? Він такий: а хто ще? І це була загальновійськова проблема. Так само з командирами. Хто починав розуміти свою цінність і не був до глибини душі військовим, йшли і все.

- А нове покоління командирів, адже це – військові, які пройшли випробування боями?

- Завдяки мобілізації тепер багато нових людей, приплив кадрів, і є можливість розкривати оці таланти. Тобто багато людей, що без професійної дерформації армійської. Вони більш гнучкі, і це дуже круто на війні, тому що допомагає мислити і діяти нешаблонно, їхати не по рейках виключно, а якщо тобі потрібно десь обійти, то ти просто зійшов, зробив інакше – і це все вдалося. Тобто сьогодні багато людей мислять результатом. От, наприклад, підрозділ, де проходжу службу, командир – цивільна людина. І ще на співбесіді він сказав: у нас у підрозділі я не розповідаю, що тобі робити і як. Мене цікавить результат, я хочу бачити результат. Якщо він є, молодці, я буду вас масштабувати, ви будете працювати. Якщо результату немає, тоді думайте, як зробити щось інакше, щоб був цей результат.

А от колись командир нав’язував сценарій подій. Інколи це потрібно, якщо командир розуміє, що так точно буде краще, і це обґрунтовано, – без питань. Але тепер – нові командири, вони більш варіативні, – це дуже круто.

- Якщо підсумувати питання про СЗЧ, то яке ваше бачення?

- По-перше, система тепер не знає, як боротися із СЗЧ, всіх садити – не варіант, тобто тюрми будуть переповнені, тому що це буде легкий шлях. Дуже багато є таких: я краще в тюрмі відсиджу, ніж піду воювати. І все, система дійсно не готова до цього виклику. Я особисто не можу знайти рішення, що із цим робити, абсолютно не розумію. Цензуру вводити, але її потрібно було вводити трошки раніше, тому що тепер відкриваєш якісь соціальні мережі, а там... От буквально вчора я бачив: слідство, шматочок коротенький, вирізка, телефонують якомусь правозахиснику, типу, військовому юристові, який тебе витягне з ТЦК, і все інше. І той чудик сидить і розказує: привели у військкомат – перестрибни через паркан, біжи додому. Йому кажуть: а що, так можна? А він відповідає: якби так всі робили, то вже б війна закінчилася. Ти сидиш, аж очі вилупив, – це людина, що за гроші надає такі консультації, – і думаєш: а чим би війна закінчилася, не хотів би ти розказати, якби всі так робили: через паркан стрибали і тікали по домах? Це просто якісь колаборанти, що працюють на ворога і беруть за це гроші під приводом якось правозахисництва. Цілі блоги, групи, пабліки є про те, як звалити за кордон, кудись там перебігти, переплисти, маршрути, стежки, схеми, контакти і все інше. Ну як у цьому суспільстві має бути все налагоджено, і як має відбуватися нормальна мобілізація? Їх потрібно дуже жорстко закривати, затикати, і вони взагалі не мають права говорити про це тепер, під час війни. Це нонсенс, у мене горить, чесно кажучи, все, що може горіти, коли я це бачу. Просто питання в тому, що цензура, грубо кажучи, диктатура – це, звісно, погано. Потім, коли вона набирає обертів, її вже неможливо знести, вона буде діяти постійно. І тут межа дуже тонка, але якби її ввести на початку війни, суспільство б сприйняло цю цензуру, і вона насправді необхідна.

Я сам моментами сиджу і думаю: невже так система зацікавлена воювати? Надто багато корупційних скандалів. І що, на це немає політичної волі, щоб просто присікти? І ти просто втомлюєшся вже читати, що там, там, там викрито схему. І потім потрібно сказати бійцю: друже, сиди в цій посадці й воюй, воюй, ризикуй своїм життям, маючи такий нормальний відсоток, шанс, щоб загинути. За що? Він буде дивитися і думати: а нафіг я буду тут помирати, якщо через декілька місяців всі домовляться і війна закінчиться, я краще доживу до цього моменту, краще відбіжу назад трошечки і посиджу в наступній посадці або в наступному селі, яке колись було селом, а тепер це – фундаменти. За що я буду помирати? За те, щоб там хтось інший від армії відмазував? От так ми місцями провалюємо фронт, у нас проблеми з мобілізацією, тому що кожен українець знає, які у нас проблеми величезні з усім, з корупцією, і він не хоче йти.

- Вас як військового дратує оця відсутність мотивації долучатися до війська?

- Суто по-людськи, звісно, дратує, водночас важко критикувати, ні, неважко критикувати людей за те, що у них відсутня ця мотивація, тому що я у 21 рік пішов в армію, свої найкращі роки віддав службі, потім – війні. За що? За те, щоб ти собі жив і казав: мій дім – моя фортеця? Потрібна мені твоя фортеця, чоловіче! У мене своя фортеця з такими темпами могла бути, я б сидів і жив своє найкраще життя. Я здоров’я віддав за цю країну. За що? Щоб ви бігали і розповідали, що це все – якась війна політиків?... Так не повинно, має бути справедливість. І от, знову повертаючись до мобілізації, – коли настане справедливість, тоді буде все нормально. Що, у нас проблеми з мобілізаційним ресурсом? Ні, немає проблем, абсолютно ніяких. Стань на світлофорі в Києві – і за одне червоне світло перед тобою батальйон приїде, і там, окей, відсічімо від них 50 відсотків, 70 відсотків відкиньмо, жінок, пенсіонерів, вже нинішніх військовослужбовців, непридатних і так далі, – 30 відсотків батальйону проїхало, ще три таких світлофори – батальйон. Це нормальні, не дядьки по 50–60 років, у яких уже здоров’я, в принципі, випало кудись там... Ти – частина цієї держави, цього організму і не можеш сидіти у своїй мушлі маленькій. Бо якщо ти закриєшся, всі закриються, то потім, як у 2022 році, прийшли б кацапи додому, постукали і сказали: поїхали на перевірочку в підвал, на криптоаналіз паяльником – і тоді було б дуже весело.

- Як ви ставитеся до ініціатив зниження мобілізаційного віку, мобілізації жінок?

- Зниження мобілізаційного віку – в принципі, з одного боку, негативно, тому що це – цвіт нашої нації. З іншого боку, це зручний боєць, хороший боєць. Я згадую себе в 21, коли прийшов на службу. Умовно, 20 нехай, у тебе ідеальне здоров’я, навіть якщо воно у тебе моментами, а потім у період твоєї служби починає підкошуватися, то ти цього можеш не відчути, перетерпіти, перебігати. От для війни молодий – найкращий. Чому кажуть, що війна – це справа молодих? Тому що ти можеш не спати, не їсти, можеш тягати якісь важкі предмети, проживати в абсолютно негативних умовах – і організм тобі це дозволяє, бо в тебе ще є такий нормальний запас. А коли тобі вже на рочків 20 більше, вибач, будь ласка, вже організм скаже: друже, я так не можу, ти не поспав там декілька днів – до побачення, підняв пораненого, особливо коли дядько десь під 100 буде, пробігся той кілометр – і організм скаже: до побачення, навіть більше, ти ще спробуй пробігти той кілометр. Ти гарячий, у тебе є запал, ініціатива, в тебе є ця дитяча цікавість і жага до навчання, ти, як губка, вбираєш всю інформацію, ти майстер спорту зі всього, що відбувається на війні. Треба – крутиш «воги», треба – літаєш, треба – взяв гвинтівку, стріляєш, кулемети, інженерка, і все ти робиш, і все тобі цікаво, бо ти молодий. А коли ти трошечки старший, то вже такого ентузіазму немає в тебе. Тобто зниження призовного дуже не хочеться з точки зору розуміння, з точки зору держави, але водночас без цього неможливо, і цю державність буде зберегти і втримати. Тому, мабуть, я більше за зниження порогу верхнього, армія має бути молодша. Не можна на дідах, як називають у війську, виграти цю війну, на них все тримається, вони лупляться до останнього, сидять в тих окопах, в тих посадках і, типу, кажуть: нехай син мій живе, а я за нього повоюю. Але було б значно ефективніше, і КПД був би вищий, якби там сиділи не діди, а пацики по 20 років.

Жінки у війську – інше питання, так, має місце бути, звісно, психологічно важче відправляти жінку кудись в бій, де вона може померти. Мені було б дуже складно, наприклад, сказати: мала, ти можеш, іди лупаш, а потім хоп – і якась біда. О, я б не стягував, це дуже важко. Я не буду казатиму про негативний фактор, про те, що чоловіки там відволікаються і все інше, хоча це є насправді. В нашому підрозділі попередньому, де я служив, було таке звичаєве право, правило не брати жінок до нього. В батальйоні, звісно вони були, а в роті – ні, тому що хочеш чи не хочеш, ти перебуваєш в ізоляції від світу, цивілізації, сидиш з тими мужиками небритими, немитими, зачуханими в тому окопі, а потім приїжджаєш кудись на КСП, – а там ходять жінки, і природа бере своє...

Я не знаю, мобілізація жінок – та це широке питання, тут треба конкретизувати, бо загальна мобілізація, всі під рушницю, пішли воювати, – ні. Це не адекватно, не потрібно, і я не думаю, що це дасть бажаний результат. Точково вона вже відбувається, є жінки, які працюють у різних медичних підрозділах, дуже багато посад, на яких жінки будуть ефективними і корисними, але вони туди можуть самі прийти, і вони там виконують завдання, їх вистачає насправді.

- Ви були заступником командира?

- Я був заступником командира взводу аеророзвідки, але насправді не зовсім так воно відбувалося, як прийнято розуміти. От особовий склад, ми собі разом з ними займаємося, – ні. У нас батальйон їздив на ротацію три місяці через три, і ми самі себе міняли, бо дві бойові групи, які постійно перебували на передку. І відповідно половина особового складу була там постійно в одній групі, половина особового складу – в іншій групі, і ми один одного могли бачити два рази на рік, коли міняли один одного на ротації... Ми згрупувалися, зробили самі для себе таке невеличке відділення по 12 чоловік, маленькі підгрупи, більше схожі на відділення, – це самоорганізація, по суті, і вирішили, що у нас там будуть і ПЗРК, і ПТРК, снайпери, дрони, кулемети і всяке таке... Ми не стояли на одному місці фактично, кочували постійно, де більше потрібно працювати в такому режимі, і могли виконувати будь-яке завдання.

- І чим ви керувалися, ухвалюючи рішення?

- Найперше, що для мене важливо, цінно, – це збереження особового складу, тому що ціннішого на війні немає. Жодний засіб вогневий чи технічний (він коштує дорого) не замінить доброго бійця. Тому що людина – це настільки універсальний інструмент, який може виконувати всі завдання, все залежить від вмотивованості і навченості, ще, звісно від фізичних можливостей. І тому особовий склад – це перше, що повинно стояти в пріоритеті, та й згідно з Конституцією життя – найбільша цінність. Чим мотивувався? Ефективністю, за фактом, що від тебе вимагається, – знищити максимально багато, водночас із малими втратами, – так працює війна.

- Завдяки чому це можливо, враховуючи, що війна – то величезні ризики?

- Завдяки плануванню переважно і, звісно, удачі. Якщо чесно, це від тебе вже не залежить, але загалом на удачі «виїжджає» все. Стільки ситуацій траплялося, що просто шансів вижити було дуже мало, але вам щастило! Злагодженість підрозділу, розуміння колективу, один одного. Тобто оця цілісність організму, коли розумієш, чого чекати від тебе і тебе, то ти вже просто покладаєшся на них і знаєш, що в необхідний момент він не заховається кудись, не буде трястися від страху, а відпрацьовуватиме свій сектор. Це дуже важливо, і це відпрацьовується і показує результати. В армії насправді все просто, на війні все просто, немає там ніяких кольорових забарвлень, біле і чорне. Назбирав собі класних хлопців, які хочуть, можуть, – і працюєш.

- Ваші побратими можуть на вас покластися?

- Так, я їм це доводив, що можуть, я за кожного з них готовий був би віддати життя. Якщо без пафосу, без усякого, то, рятуючи одного зі своїх бійців, своїх хлопців, я зазнав поранення. Я міг би сказати: друже, якось повзи, маєш два кульових, нічого, 120 метрів через поле проповз – і до побачення. Але ні, ми вдвох його рятували під постійним обстрілом кулеметним. Я би ніколи на залишив нашого загиблого десь у сірій зоні. Я вважаю, що живих потрібно посилати забирати мертвих, тому що я би хотів такого ставлення до себе. Я готовий померти на полі бою, просто треба забезпечити, щоб мої рідні, близькі могли мене гідно поховати, бо для них це буде важливо. А мені вже все одно,чи лежатиму на полі бою, чи мене спалять у крематорії.

- Як ви не втрачаєте мотивацію і далі захищаєте країну?

- Чесно кажучи, я вже це питання ставив собі, тобто що мною рухає. Можна, звісно, казати, що патріотизм, любов до нації, країни, інше, але, мабуть, все більш прозаїчно. Та що мною рухає? Безальтернативність. Реально, який інший сценарій? Я не можу уявити сценарію нашого програшу... Мені подобається Україна, я хотів би тут жити, так, вона з проблемами, але інших варіантів немає. Я не знаю іншого сценарію, альтернативи, як би могло це завершитися, окрім як справедливою перемогою або справедливим миром хоча б, як тепер популярно говорити, державна риторика така. За це воюю, можу зробити хоч якийсь внесок, – я його роблю, тобто мені не буде соромно перед собою потім, що я не зробив те, що міг би зробити, я це роблю, і мені це, в принципі, подобається, я гордий собою, молодець. Моє его заспокоїлося, коли я мобілізувався, а тепер точно молодець, бо причетний. І коли це все закінчиться (а воно закінчиться нормальним розвитком, я впевнений, що все буде добре), тоді я спокійно видихну і вже буду думати про своє майбутнє. Але я про це думатиму в Україні, незалежній, вільній, і з іншими українцями, що радітимуть цій перемозі.

- Якою ви бачите нашу перемогу?

- Це дуже філософське питання, чомусь мені так здається, що про кордони 1991 року ніяких немає посилів, щоб говорити. Тобто силовим способом ми їх не заберемо, так просто росіяни їх не віддадуть. Ну добре, мирімося, віддаємо, забирайте. Або навіть кордони 2022 року, – я в це не вірю. Чого тоді росіяни кидають такі великі ресурси? Вони будуть далі захоплювати території і за них боротися, – це їхня основна мета. Перемога – це, мабуть, дійсні гарантії, гарантії безпеки, членство в Альянсі, надання достатніх ресурсів і озброєння для того, щоб ми могли в подальшому впевнено дати відсіч. А далі – не знаю, далі – поступки, на які підемо ми. Дуже важко щось прогнозувати, до того ж як скромний лейтенантик Національної гвардії України. Не знаю, у кожному разі, Росія захоче щось. Сподіваюся, це не будуть гарантії невступу кудись, на довгий час визнання російської мови державною і скорочення нашого війська, коротше, ті умови, які вони хочуть до 100 тисяч. Бо тоді нам – смерть стовідсоткова. Дуже важко, ви ж бачите, як тепер міняються, дуже швидко, події, як все розвивається. Щось прогнозувати абсолютно не можливо, і це історія тих дядьків, які заробляють на цьому зарплату. Ото сидять, розповідають різні байки, збудеться чи не збудеться. Нехай будуть незалежність, вступ в Альянс і озброєння – оце, думаю, реалістичний сценарій.

- І на заверщення – бліц-опитування. Що для вас означає бути Героєм України?

- Відповідальність.

- Що для вас війна?

- Спосіб життя.

- Хто ваш герой?

- Дружина та інші.

- Чого ніколи не зможете пробачити?

- Зраду і залишення в небезпеці.

- Який момент у житті вважаєте найщасливішим?

- Коли мене знайшли.

- Яка найбільша цінність у найбезвихіднішій ситуації?

- Холодний розум.

- Що насамперед зробите після перемоги?

- Перевірю інформацію, чи це правда.

- Дякую, що завітали до нашої студії.

Діана Славінська

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на Ukrinform TV