Костянтин Гуменюк, головний хірург ЗСУ

- Як для вас почалася повномасштабна війна? Чи ви знали, що вона буде, готувалися до неї?

- Як головний хірург Збройних сил України, я вже в лютому зрозумів, що буде війна. Тому 15 лютого й вирушив на фронт, щоб об'їхати наші військові мобільні госпіталі. А 17 лютого я був у Маріуполі. І хірурги тоді питали мене: Костянтине Віталійовичу, от така ситуація, якщо все почнеться, то що робити? І, безумовно, це було найскладніше запитання, тому що я як головний хірург розумів, що потік поранених у разі повномасштабного вторгнення буде дуже великий.

- І ви розуміли, чи справляться наші медики-військові з цим потоком.

- З того досвіду, який ми вже мали в АТО і ООС, розуміли, що швидко зможемо надати допомогу кваліфіковану, хірургічну... Після Маріуполя я поїхав до 65 військового мобільного госпіталю. Тепер це не є таємницею, то Часів Яр. І війну зустрів там. Коли о 5-й ранку прокинувся, робив фізичні вправи, як завжди, почув два дуже сильних вибухи. Біля Часового Яру розташувалося командування ООС, і я збагнув, що дві ракети тоді влучили в командний пункт. Зрозумів, що почалася війна. Вибіг у спортивних штанах у коридор, вигукнув «Тривога! Підйом!». До мене вийшов командир 65 військового мобільного госпіталю, і ми удвох піднімали особовий склад через тривогу. Я розумів, що зараз будемо приймати поранених. І дійсно, буквально через хвилин 20–30 наші швидкі виїхали до командного пункту, і ми почали приймати перших поранених від застосування нашим ворогом крилатих ракет.

- А скільки ви є головним хірургом Збройних сил України і взагалі головним хірургом за час десятирічної війни?

- Я був головним хірургом Антитерористичної операції, згодом – Операції об’єднаних сил. І у 2019 році мене призначено на посаду головного хірурга Міністерства оборони. А згодом, коли сформувалося Командування медичних сил, мене призначили головним хірургом Збройних сил України. Тому з 2019 року виконую обов’язки головного хірурга Збройних сил України.

- Де тепер оперує хірург Костянтин Віталійович Гуменюк?

- У Національному військово-медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь», де перебувають військові з найважчими пораненнями. Тому що це провідна установа хірургічної служби, усіх важко поранених я евакуюю до Києва. Їх згодом розподіляють і по цивільних лікарнях, провідних інститутах: Шалімова, Амосова, травматології, – досвід наших колег дуже важливий. І тому оперативні втручання проводжу там, а коли виїжджаю, – це військово-мобільні госпіталі й передові хірургічні групи. Де потрібна допомога головного хірурга, там я є.

- Думаю, хто, як не ви, відчули, що саме повномасштабна війна кинула виклик надоперативно працювати хірургам, деколи цілодобово, щоб боротися за здоров’я і життя. Але за АТО, ООС не було таких масштабів, правильно?

- Так.

- Наскільки ви це відчули? І наскільки страшними і вражаючими були для вас масштаби?

- Знаєте, досвід з 2014 року кардинально відрізняється від того, коли почалося повномасштабне вторгнення. Тому що в 2014–2015 роки були позиційні бої за певні території. Вогнепальних ушкоджень траплялося небагато. Тоді використовували автоматно-стрілецьку зброю, міномети, але артилерії і сучасних балістичних ракет не було. Так, ставалося дуже багато й уражень від снайперського вогню, багато було загиблих від ушкоджень і поранень життєво важливих органів – головного мозку, серця. А згодом із чим ми зіткнулися? Це дуже багато поранених, на одну з передових хірургічних груп, військових мобільних госпіталів – 100 і більше.

- На добу?

- Так, але на початку, коли почалося повномасштабне вторгнення, навантаження на всі наші передові хірургічні групи по всіх напрямках і військово-мобільних госпіталях було дуже велике, де хірурги працювали 24/7. Усі бригади,  лікарі-анестезіологи, операційні й медичні сестри, які доглядали наших поранених в післяопераційних палатах, мали величезне фізичне і емоційне виснаження, працювали без сну.

- Чи було таке, що навіть медперсоналу після побачених травм ставало або погано, або не могли справитися емоційно з цим усім? Чи є тепер таке?

- Так, це психофізіологічне і фізичне вигорання, яке буває в медперсоналу. На превеликий жаль, воно є, тому що весь час в таких умовах працювати надзвичайно важко. І трапляється  загострення хронічних захворювань у лікарів, медсестер. На превеликий жаль, ми маємо і летальні випадки: інсульт, інфаркт. На превеликий жаль, бувають, скажу відверто, суїциди, коли медперсонал не витримує того навантаження. Зрозумійте правильно, таке навантаження, коли багато поранених з ампутованими кінцівками, молодих військовослужбовців, перенести дуже важко.

- А як ви оцінюєте ці втрати?

- Оцінювати їх як головний хірург Збройних сил України буду вже після нашої перемоги. Тому на сьогодні можу зазначати, що найбільше є ушкоджень кінцівок.

- Які ще бойові травми є тепер?

- Якщо розглядати бойові травми за анатомічною локалізацією, то збільшилась кількість вогнепальних ушкоджень грудної і черевної порожнин, так званих комбінованих і поєднаних поранень, складних торако-абдомінальних. Снаряд ушкоджує дві й більше анатомічних ділянок. Це дуже складні поранення, військовослужбовці потрапляють до нас у вкрай важкому стані, з геморагічним шоком, крововтратами. І тут дійсно є прояв професіоналізму всіх військових хірургів, бойових медиків, які надають допомогу нашим пораненим.

- Знаю термін, який ви часто застосовуєте: «золота година», – це найважливіший час для порятунку життя. За  повномасштабної війни наскільки часто ця «золота година» втрачається?

- На превеликий жаль, тепер ми втратили «золоту годину». Під час Антитерористичної операції, Операції об’єднаних сил ми дотримувались «золотої години», і вона справді була суттєвою і дієвою, тому що поранений з поля бою протягом години вже був у передовій хірургічній групі або військовому мобільному госпіталі. І відсоток виживання, про який ми дуже часто говоримо (що швидше поранений буде доставлений до хірурга військового, то ліпші будуть результати і лікування), був великий, статистика нам це доводить. Ворог застосовує артилерію і міномети, гинуть наші бойові медики, що надають допомогу пораненим на полі бою, наші екіпажі, які вивозять поранених з поля бою. Росіяни не звертають уваги на знак червоного хреста.

- Розстрілюють наші медичні екіпажі?

- Їм чітко видно, що це медична бригада, медики, які забирають поранених...

- Наскільки екіпірування може захистити життя наших бійців? 

- Ми провели наукові дослідження безпеки індивідуальних засобів захисту. Зокрема, бронежилетів наших військовослужбовців. На сьогодні бронежилет захищає від куль та осколків. Але ворог іноді застосовує так звані бронебійні кулі, які, на превеликий жаль, пробивають бронепластини, – і наші військовослужбовці зазнають поранень...

- Де тепер лікують військових із найважчими пораненнями?  

- У Харкові, Дніпрі, Запоріжжі – там приймають багато поранених від військових мобільних госпіталів... Вони мають дуже великий професійний досвід. І мені дуже приємно, що завжди є комунікація і взаємозв’язок.

- Як ви оцінюєте підготовку бійців, щоб вони могли надати собі першу медичну допомогу?

- Це дуже складне питання. Під час повномасштабного вторгнення були призвані багато військовослужбовців, але також людей із цивільного життя, які були шоферами, будівельниками, бухгалтерами, вчителями, лікарями. На превеликий жаль, я сьогодні добре розумію: оця підготовка з першої медичної допомоги все ж таки має певні недоліки. Тому що вчорашній водій або будівельник не знає, яку першу медичну допомогу собі і своєму побратиму може надати. Є бойові бригади, де постійно проводять інструктажі, заняття з бійцем, він знає свою аптечку індивідуальну, як правильно накладати турнікет, як користуватися індивідуальним перев’язувальним пакетом. На превеликий жаль, сьогодні посттурнікетний синдром – це найбільша проблема. І є наказ, який сумісно вийшов від Міністерства охорони здоров’я, про конверсію турнікета, про його заміщення і тампонування вогнепальної рани. Але в тих бойових умовах, які тепер, дуже складно, щоб сам боєць або бойовий медик зміг зробити конверсію і тампонування рани. Щоб поліпшити якість надання допомоги і зменшити відсоток летальності, всі цивільні, починаючи від школи, вищих навчальних закладів, якихось підприємств, кожен громадянин України, має пройти базовий курс першої медичної допомоги – від цього залежить життя.  

- Як часто вам доводиться розмовляти з прооперованими воїнами, які ваші висновки після цього? Який склався у вас образ нашого воїна?

- Той образ у мене, мабуть, з 2014 року. Але я хочу зазначити, що під час повномасштабного вторгнення, коли приймали багато поранених, коли довелося оперувати увесь день і вечір, навіть уночі, наступного дня, після операції, я підходив до наших військовослужбовців, які могли розмовляти. Дуже багато військовослужбовців казали: док, поставте мене на ноги – і я повернуся до хлопців, до свого підрозділу. Ми говорили, що важке поранення, що будуть тривале лікування і реабілітація. Але дуже багато військовослужбовців твердили: я повернуся. Були навіть травматичні ампутації, з якими наші поранені після протезування верталися в свої підрозділи. І тепер таких дуже багато. Про що це свідчить? Про дух військовослужбовця Збройних сил України, про нашого українця, який незламний. Безумовно, є різні випадки, але переважно військовослужбовці, які зазнали поранень, – це такий бойовий дух, це така внутрішня сила боротьби за нашу країну, за наші родини! В їхніх очах стільки героїзму! 

- А який у вас образ сучасних військових хірургів?

- Надзвичайно приємно про це говорити, оскільки вважаю, що в моєму підпорядкуванні – найкращі військові хірурги у світі. Чому? Тому що, на превеликий жаль, війна зробила так, що молоді люди, військові хірурги, які прийшли після мобілізації або закінчили українську військову медичну академію, в одну мить  подорослішали і стали професіоналами, бо вони кожного дня мають таку ситуацію, коли треба боротися за життя. Але тут дуже велике значення має професійність. Хірург, який надає допомогу пораненому, повинен дуже добре знати анатомію – це прерогатива й основа успішного оперативного втручання. Безумовно, військовий хірург має володіти сучасними методами діагностики, на сьогодні всі наші передові хірургічні групи і військові мобільні госпіталі мають сучасне обладнання для цього.

- Тобто якщо колись наші хірурги їздили у США набиратися досвіду, то тепер американські до нас приїжджають?

- Безумовно. Ви розумієте, що за обмежених ресурсів, у дуже складних умовах фізичних, психологічних, в евакуації хірурги справді роблять дива і рятують наших бійців.

- Хірурги Збройних сил України надають допомогу пораненим окупантам?

- Ми всі лікарі і давали клятву Гіппократа. У мене був випадок на Запоріжжі, коли я був з об’їздами і прибув до передової хірургічної групи, пішов потік поранених, і серед них були наші вороги. І тут, розумієте, постає надзвичайно складне питання про надання допомоги. Але я вам з повною відповідальністю хочу зазначити, що сьогодні хірурги Збройних сил України надають допомогу, роблять операції, рятуючи також наших ворогів.

- А що ви відчуваєте тоді, адже, з одного боку, розумієте, що давали клятву Гіппократа і для вас поранений ворог – це людина, з іншого – ви розумієте, що ця людина – потенційний убивця українця, української дитини?

- Хірурги – це, мабуть, такі особливі люди, що не показують своїх емоцій назовні. Якщо хірург почне виявляти свої емоції, то не зможе в подальшому робити операції, рятувати життя. Свої емоції ми ховаємо дуже-дуже глибоко. Коли я оперував росіянина, повірте, емоції сховані, настає чітке розуміння, що треба врятувати життя, навіть якщо це ворог. Емоції вже потім.

- Можливо, це не так про емоції, як про конфлікт. Тобто з емоціями ви як хірург завдяки своєму досвіду готові справлятися, а от з конфліктом, що це – вбивця наших дітей, мабуть, найскладніше впоратися, загасити його в собі...

- Так, зупинити і не показувати... Розумієте, темп і навантаження на військового хірурга спонукають його швидко ухвалювати рішення. У нас дуже мало часу на роздуми, рішення ухвалено – і його виконуєш, можливо, автоматично: зробити оперативне втручання, зупинити кровотечу, навіть якщо це ворог. Потім, коли закінчилася операція, можливо, це вже підходить назовні, всі ці емоції, ти розумієш, що врятував життя ворогу, який дві години тому міг убити військовослужбовця Збройних сил України. Зрозумійте правильно, у нас немає іншого вибору...

- Я думала, ви скажете, що було так, що ви відмовилися врятувати життя людині, тому що вона вбиває українців.

- Жодного разу такого не було. Відверто скажу, слава Богу, і бажання такого немає, незважаючи на все. Розумію, люди, що дивляться нашу передачу, читають інтерв’ю, скажуть, що я не правий, так не можна, треба їх не рятувати, а залишити. Але є людські вчинки, про які говоримо, і є людяність, яка в нас, лікарів, має бути.

- Чи думали ви над тим, чим ми відрізняємося від росіян, емпатією, можливо?

- Питання філософське. Ми зовсім різні. Менталітет, ставлення до життя. У мене був такий випадок. Я після операції розмовляв з пораненим росіянином, сказав, що йому врятовано життя, він прооперований, житиме. А на моє запитання, для чого він сюди прийшов, відповів: ми вас врятуємо. Від кого, від чого? Я бачив, що він просто не розуміє. Вони зовсім інші, і я розумію, що змінити цю думку, їхнє бажання вбивати українців, на превеликий жаль, ми не зможемо, не поміняємо цих людей, цей народ. Нам треба бути окремо, це однозначно, вони – окремо, ми – окремо, у нас – своє життя, світле майбутнє, гарне, європейське, сучасне, тому до цього йдемо.

- Дай Боже. Сучасні українські військові хірурги в російсько-українській війні. Наскільки вони мають бути воїнами зі зброєю?

- Ми не можемо брати в руки зброю, але іноді військові хірурги, перебуваючи в надважких умовах, на передовій або в оточенні, щоб захистити себе, свій підрозділ, брали зброю і виконували обов’язок як військовослужбовці або офіцери Збройних сил України. Але я завжди говорю всім військовим хірургам: ваше головне завдання – рятувати життя не зброєю, а своїми знаннями і скальпелем.

- Про які унікальні операції можете розповісти, коли ви, українські військові хірурги, їх змогли провести, а ніхто в світі цього не зробив?

- Був травень 2022 року, 65 військовий мобільний госпіталь, великий потік поранених з Бахмута, я надавав там допомогу нашим пораненим. І ось – молодий військовослужбовець з вогнепальним ушкодженням правої поперекової ділянки, вогнепальним переломом правого плеча. Під час обстеження мені хірурги доповідають, що якась незрозуміла клінічна картина, тому що, за деякими обстеженнями, у черевній порожнині вільної рідини нема, але є ознаки внутрішньої кровотечі. Я його оглянув і вирішив виконувати діагностичну лапароскопію. Під час операції знайшов дуже велику гематому і зрозумів, що є ушкодження правої нирки з ознакою тривалої масивної кровотечі. Це буквально частки секунди, хвилини, треба швидко вирішувати: або оперувати традиційним методом, коли виконується великий розріз черевної порожнини, або спробувати виконати лапароскопічну нефректомію.

- То ви зробили це лапароскопічно?

- Так. Коли розкрив гематому, почалася дуже сильна кровотеча, але, слава Богу, справились. До сьогодні ми із цим пораненим переписуємося, він живий, здоровий, все добре.

І я вже говорив, що є багато повторюваних випадків у хірургії, –  наступного дня до нас потрапив поранений з таким самим вогнепальним ушкодженням нирки. І про що ми говоримо? Про те, що досвід першої операції допоміг мені другу операцію зробити ще швидше, я вже чітко знав технічні моменти. І я щасливий, бо цей досвід був переданий, і наші військові хірурги в подальшому впроваджують ці операції, рятують наших військовослужбовців.

Був ще один унікальний випадок – вогнепальне поранення серця, дуже складне, призводить до летального наслідку, тоді є лічені хвилини. Мені вдалося врятувати життя цього військовослужбовця. Потім його евакуювали в Дніпро гелікоптером...

- Ви розказали світовій медицині про ці випадки?

- Так, ми маємо публікації в світових журналах про ці клінічні випадки, і наші партнери знають про такі унікальні операції, вони в захваті. Повірте, вони радіють нашим успіхам і  добре розуміють, що військові хірурги Збройних сил України – перші у впровадженні сучасних операцій.

- Тобто не американські військові хірурги, які були в Іраку, Сирії,  а українські хірурги?

- Так.

- Україна, зокрема Президент, наша дипломатія постійно просять допомогти Україні засобами протиповітряної оборони. А хто у світі допомагає українським військовим медикам, українській військовій медицині?

- Дуже багато країн на державному рівні допомагають військовій медицині. Це і сучасне обладнання, інструментарій, броньована медична техніка. Дуже багато є благодійних організацій, меценатів, простих людей, які телефонують і питають, що потрібно. Я хочу подякувати всім, хто допомагає і електрокоагуляторами, і сучасними хірургічними інструментами, які використовують сьогодні наші передові хірургічні групи, мобільні госпіталі.

- Чи можете назвати країни, які найбільше допомагають?

- Майже всі країни. Що стосується впровадження сучасних, нових методів, як головний хірург Збройних сил України я постійно в пошуку. І де з’являється новий якийсь девайс, що допомагає в лікуванні поранених, ми зразу просимо партнерів, щоб він невдовзі був в Україні...

- Чи є медики з інших країн, які на передовій, у військових госпіталях рятують здоров’я і життя наших воїнів?

- У хірургічній службі Збройних сил України іноземців нема, але є бойові медики з інших країн, які дуже вправно володіють тактичною медициною, пройшли гарячі точки світу, як Ірак, Афганістан. Переважно вони вже звільнені з лав, у запасі...

- Як війна змінила Костянтина Гуменюка? Яким ви стали як людина, як фахівець?

- Дуже складне запитання, я не можу відповісти, яким став. Але можу сказати, яким не хотів би стати, – щоб не було, знаєте, такої черствості, яка б не дала змоги реагувати на ті випадки, про які ми говорили, – це надання допомоги нашим ворогам. У будь-якому разі, вважаю, треба бути людиною, за всіх умов – професіоналом. Під час війни, на превеликий жаль, маємо дуже великий досвід. Я сам відчув, що і виконання оперативних втручань, і впровадження сучасних оперативних втручань в хірургічну службу Збройних сил України набувають спроможності. Але я розумію: щоб зберегти цей досвід, який ми, військові хірурги Збройних сил України, сьогодні маємо, його треба передавати. А щоб передавати, потрібно навчати молодих хірургів, публікувати статті в закордонних наукових виданнях, виступати на міжнародних конференціях, показувати нашим партнерам, що українські військові хірурги тримають стрій і виконують сучасні оперативні втручання, щоб рятувати наших поранених.

- І ще коротенькі питання наостанок. Чи звикає хірург до смертей?

- Ні.

- Ви емоційний хірург?

- Я не показую емоції назовні.

- Що вам допомагає відновитися після важких операцій?

- Прогулянка на природі та спорт.

- Де ваше місце сили?

- Природа і колектив. Знаєте, отой колектив, єдиний дух, коли заходиш – і відчуваєш, що всі працюють в унісон. Це група людей, у яких спільна мета – врятувати життя.

- За що ви вдячні долі?

- За те, що маю сьогодні.

- Що?

- Можливість рятувати наших поранених, навчати молодих хірургів, передавати їм свій досвід, це життя, слава Богу, що воно триває, маю надію, так буде й надалі.

- Що для вас перемога України?

- Для мене це, безумовно, – припинення війни, коли нема наших поранених, загиблих на полі бою і в мирних містах; це ті домовленості, які будуть між державами, щоб в Україні запанував мир.

- Дякую.

Тетяна Кулик

Повну відеоверсію інтерв'ю дивіться на Укрінформ TV