Вадим Васильчук, офіцер ЗСУ

Вадим Васильчук – офіцер ЗСУ, депутат Київської міської ради 9-го скликання. Активний учасник Революції Гідності, був свідком силового розгону і наступних трагічних подій на Майдані. З початком повномасштабного вторгнення став на захист держави, був командиром взводу та заступником комбата. Брав участь у звільненні Харківщини у складі 112-ї окремої бригади сил ТРО.

У новому випуску проєкту «Командири нашої перемоги» розмова зайшла про проблему СЗЧ, мобілізацію, участь держави та волонтерів у забезпеченні військових технікою й екіпіруванням, та чи можливо провести вибори під час активної фази війни.

З-поміж цікавих тем розмови: яким було перше завдання у добровольців ТРО у Києві; як їм довелося вистежувати диверсійні групи в районі, в якому не орієнтувалися на місцевості; про бойовий досвід на Харківщині в бронежилетах, вирізаних зі звичайних залізних дверей тощо.

- Як ви прийняли рішення долучитися до лав ЗСУ? Чи були вагання, чи думали ви, що ворог наважиться сунути на столицю?  

- Те, що буде удар на Київщину, я думаю, слабо уявляв будь-хто, але ми готувалися. У разі, якщо будуть бойові дії, тому що нагнітання ситуації було дуже вже високе, ми домовилися з родиною: дружина забирає машиною дітей і відвозить їх у більш безпечне місце – спочатку до батьків у центральну Україну. А я – у воєнкомат і з друзями далі в підрозділ. Приблизно все, що ми проговорювали, воно так і вийшло. І нам десь було «легко» це зробити. Звісно, ти все одно шокований від ударів, бо ніхто не був у цій шкурі до моменту, поки це сталося. Коли ти чуєш перші вибухи ракет – прокидаєшся, дітей одразу в ванну, в коридор. А після цього вже проймає. Але не було істерик, не було плачів, усіх цих історій, бо ситуацію проговорили наперед. І я радий, що нам удалося організовано це зробити. Я з хлопцями пішов і ввечері вже отримав зброю, а на наступний день ми отримали перше завдання.

- Ви багатодітний батько і могли цілком скористатися цією можливістю та виїхати за кордон ще на початку. Чому не зробили цього?

- Не було мети їхати за кордон і виїжджати разом із дітьми. Для мене було основне. Багато хто любив казати таку фразу, починаючи з 2014-го року, що коли ворог прийде до нас додому, ми обов’язково підемо захищати країну. От далі, щоб не говорити зайве, ми просто пішли і почали це робити. Для нас, для моїх друзів багатьох це був, напевно, вибір без вибору, тому що до тебе прийшли в твій дім. Ми багато чого не розуміли і не уявляли: як це буде йти, скільки триватиме. Але те, що це правильно і ми маємо це зробити – це десь на такому рівні приймали рішення. Думаю, однією з важливих причин прийняття рішення було мабуть те, що з 2014-го по 2022-й не всі з моїх побратимів побували в лавах ЗСУ. Тож для нас це було ще таким додатковим «дамокловим мечем»: якщо ми не пішли тоді, якщо ми тими роками волонтерили, записались у воєнкомат, але нас не викликали, бо ми не мали спеціальностей, то нині ми маємо зробити це обов’язково.

І я спеціально вчився для цього. Я пішов у 2018-му році навчатися, щоб уже нарешті мати військову спеціальність. Я тільки в 2017-му році дізнався, що є така можливість – навчатися вже в дорослому віці й скласти тільки іспити, скласти ФІЗО, і так потрапив в університет оборони у 2018-му році. 2 роки відучився і закінчив.

- Повертаючись до початку повномасштабного вторгнення, чи одразу ви були скеровані до ТРО і де виконували бойові завдання в перші дні?

- Приїхав на пункт збору з друзями вже о 10-й, з’їздили в ТЦК. О 16-й ми вже приїхали з речами: спальник, каремат... Маючи попередній досвід, ми розуміли, що нам треба бути самозабезпеченими. Тобто у нас рації свої були, ми купили їх раніше, аптечки та інше. От у такому стані ми ввечері були взяті до лав. І було дуже кумедно, тому що у мене був хоча б якийсь тимчасовий військовий квиток, посвідчення офіцера – такий аркуш із печатками. А у хлопців узагалі не було військових документів, достатньо було паспорта і листочка-вкладення, в якому писали номер автомата. І ми таким чином отримали зброю і пішли всі разом – вже десь у районі 1:30 ночі. Були в укритті і зранку отримали перше завдання – що ми їдемо на Оболонь. Виїхали на пункт збору, отримали першу команду «Повітря!», розсипалися всі з автобуса, тому що бої йшли і літаки кружляли прямо над містом. Не було зрозуміло – хто, що… Тоді один із бійців підійшов до мене, віддав зброю і сказав: «Я все, я не готовий». Тобто цей перший же стрес для нього закінчився таким чином. Для нас це такий був напівшок, здивування: як так, ти ж прагнув, ішов до цього!? Але краще вже так, аніж коли ми були далі на аеродромі «Чайка», захищали його від можливої висадки десанту – і дехто вже з позицій фактично пішов. Ми їх знаходили, трохи проводили роз’яснювальну роботу, не завжди словесну. Тобто краще людина усвідомлено наперед скаже, тим паче, що ці люди там були добровольцями, аніж коли ти будеш покладаєшся, що у тебе є хтось на позиції, а людини там немає.

Це був перший досвід. Так ми мали їхати на Оболонь, а в результаті нас перекинули на аеродром «Чайка» в Києві біля Жулян. Дуже смішно, тому що ми лівобережний підрозділ, який мав якийсь досвід максимум зі знання свого району. А опинилися на правому березі фактично в таких місцях, у котрих, думаю, 99% роти ніколи не були. Але розібралися. Там була Нацгвардія вже, ми з ними увійшли в комунікацію, злагодження, розмістили особовий склад і далі почали вже виконувати задачі.

- Як розгорталися події далі, й за цей час на яких напрямках ви побували?

- Ми жартуємо, що про нас забули і ми були близько 10 днів на цьому аеродромі. А чому забули, бо ми не отримували на той момент ні забезпечення харчуванням, нічого. Але ми самі собі все організували. А потім прийшов наказ нарешті – й ми повернулися на лівий берег. Фактично нам дали задачу готуватися до можливого входу ворога, тому ми робили фортифікаційні споруди, проводили роботу в районі по виявленню диверсійних груп уночі, вели чергування і патрулювання. А ще – протягом дня вишколи і тренування, що тривало десь місяці 2. Далі ми отримали неочікуваний наказ, що у нас є доба, збори – і на Харків. Їхали «мандрівним табором», тому що у нас не було своїх великих автівок, в останній момент ми ще купили «Богдан»… І були Чугуїв, за Чугуєвом – напрямок, тобто на нулі на безпосередньому розмежуванні з ворогом. Я думаю, це стандартна історія в більшості стрілецьких або механізованих підрозділів на той час, а для ТРО – то й взагалі. Насправді, що самі навчилися на той момент, от те й знали. Радий, що нам удалося вийти плюс-мінус, хоча нас майже зразу «Град» обстріляв, зразу змушені були приймати швидкі рішення – куди і як розподілити особовий склад, бо потрапили прямо в зону, де вже бойові дії. Ну розібралися.

- Уточніть, будь ласка, в який момент ви взяли на себе командування?

- З самого початку. Оскільки я офіцер, я був командиром взводу з самого початку, як нас мобілізували. Тобто, у мене одразу були підлеглі, просто мінялася кількість у певний час або склад, тому що, для прикладу, у нас було в роті 19 офіцерів, хоча могли бути тільки 5. Але на початку всім було не до того, тому офіцери виконували ті задачі, які їм було сказано та ін. А пізніше, коли вже всі видихнули, коли київська операція нам удалася, ворог відійшов від Києва, то фактично в Полтаві ми з’ясували й у нас десь 14 офіцерів пішло. А я продовжував командувати 1-м взводом і потрапив далі вже на Харківщину як командир піхотного стрілецького взводу.

- Будучи командиром, чим ви керувалися у прийнятті рішень для злагодження, для роботи з підрозділом, довіри з підлеглими?

- Я багато років працював із різними категоріями людей, від дітей у школі до студентської молоді й потім із дорослими, тому для мене немає проблем спілкуватися або вміти організовувати, давати команди, робити з різних людей єдиний організм. І в цьому плані не було проблем. Більше було питань щодо фахової підготовки, тому ми шукали інструкторів паралельно і проводили таким чином навчання. Тобто, ми брали всіх отак, хто кого знає, пробували запросити, вивчали як тактичну медицину, так і роботу в приміщенні, зачистку, інженерні споруди. Десь воно виявилося пізніше трохи не тим, десь навпаки – якраз було дуже помічним. І те, що ми по кілька разів прослухали, потім дуже це допомогло, бо при перших же обстрілах, пораненнях бійці самі собі надавали допомогу і їм колеги їхні допомагали. Це говорило про те, що у них з’явилося певне знання й практичні навички. Це хороший показник.

- Тож стикатися з відмовами виконання вашого наказу не доводилося?

- Доводилося, чому не доводилося? Хоча не можна сказати, що це була пряма відмова, бо боєць не настільки дурний, щоб отак прямо йти проти офіцера. Але, наприклад, на тій же Харківщині у мене була ситуація, де наші ПТРКашники фактично залишили позицію, це і є відмова виконання наказу. Тому ми мали дуже таку неприємну бесіду, і я радий, що нам удалося цю ситуацію виправити без наслідків ні для кого. Тобто, насправді, завжди треба зрозуміти, чому людина це робить, який страх її на це спонукає, чи вона взагалі не може виконати цю задачу, чи вона просто неправильно для себе, наприклад, зрозуміла, де є лінії, за які можна все таки рухатися, а де вже не можна. Важливо завжди дивитися в корінь. Просто багато командирів формально підходять до таких речей, є якісь порушення – зразу рапорт, вплив на зарплати або в суд для того, щоб догани якісь давати. Насправді, якщо ви розмовляєте зі своїм особовим складом, у вас усе вийде.

У випадку з ПТРКашниками, вони були придані, тобто не безпосередньо з мого взводу були, але вони як єдиний підрозділ у нас уже, і тому після цієї ситуації ми все виправили. Чому важлива ця ситуація, тому що ми стрільці й у нас немає спецзасобів для того, щоб уражати техніку, наприклад. Ми маємо РПГ, але ПТРК – набагато дальнобійніщий засіб, який дозволяє нам вражати ворожу техніку і тому для нас вони дуже важливі були, тому що нам потрібно було збільшувати боєздатність самого взводу і загалом роти. Коли отримали, мали відповідних людей, але мали й такий ексцес. Виправили, слава Богу.

Був випадок, у роті був, не у нас, коли після перших обстрілів ми зайшли вже не на перші позиції, а на другі, де була дуже важка ніч, то теж були такі бузіння, назвемо так, що от, «нас офіцери завели, ми тут усі помремо». Але ми знайшли «зачинщиків» і виправили, більше цього не було. Тобто, дуже складно, коли люди перший раз із цим стикаються, для них це перша реакція. Це, можливо, й нормально, оскільки всі хочуть жити і ти мусиш знайти ці слова як командир і переконати. Взагалі переконати навіть їхати і йти кудись, тому що для них це ж починалося лише як суто ТРО Києва. Але слава Богу все вдалося і ми опинилися там, і виконували далі задачі, причім кожну, яку нам поставили. Тому звичайно, що є непорозуміння в підрозділі, бувають десь такі дуже навіть неприємні ситуації. Але якщо командир із клепкою, або командири, і їм потрібно десь буває разом це робити, підтримувати один одного, у них усе вийде.

- Тобто, ви йдете на діалог. Чи можна вас назвати лояльним?

- Ні, це не діалог. Це комунікація. Тут немає діалогу, задача все одно буде виконана. Але питання просто треба зрозуміти, чому вона була не виконана. Можна просто формально покарати всіх і задача все одно буде виконана, а можна з розумінням, знайти, де у нас були неточності або хто чого, можливо, злякався, і дати розуміння, що не такий страшний вовк, як його малюють. І я радий, що ми до цього дійшли. Я особисто пішов, наприклад, на цю спостережку, був там для того, щоб показати, що немає такої небезпеки, як люди собі уявили. Після цього дав повністю по карті аналіз, щоб було розуміння, де хто є і яким чином чому буде присутній. Це важливо для заспокоєння. Бо бувають просто дурні команди, розумієте? От, наприклад, отримуємо команду вести спостереження, ворог іде далі, а це все в рацію чути і це чують бійці, не тільки я, як командир, що на нас рухається десь 30 коробочок. Там у РПГшника вже руки труситися почали одразу, тому що у нього всього 16 «кабачків», це зарядів для РПГ. І тут доречною була фраза «Це жах!», якщо це справді так, тому що для підрозділу, у якого один РПГ, а потім пізніше – оцей ПТРК, а все інше – лиш стрілецька зброя, перспективи не дуже. А потім я заспокоїв одразу, кажу: ви ж слухайте до кінця. Насправді виявилося, що по карті цей населений пункт – за 30 км від нас. Тобто, ми могли продовжити спостереження. Але ворог міг вийти на нашу лінію, тому ми готувалися. В результаті виявилося, що не 30, а 10. Ну, все як завжди. Це я до того веду, що мабуть ще старші командири передають команди і не розуміють, наскільки для особового складу це може бути стресово і до чого призвести. Тому тут важливо донести спокійно, своїм прикладом, десь через загальне розуміння, десь трохи з жартом, і все буде окей.

- Ви сказали – завдання має бути виконано у будь-якому випадку.

- Якщо я дав наказ, то так.

- Що важливіше для вас, може це більше таке філософське питання, виконати наказ будь-якою ціною чи зберегти життя?

- Тому я щойно й дав уточнення, бо лихо – по одну частину речення і по другу. Тобто, якщо я формулюю наказ, я розумію, що він можливий для виконання, що у нас є відповідні засоби й у мене є ті люди, які готові й уміють його виконувати. Якщо ж ви просто передали наказ згори, відправили як такий передатчик, не вникаючи  в суть і можливості, то зовсім інша історія...

- Ви вже торкнулися теми залишення позицій, і це одна з тих, яка наразі є актуальною: тема СЗЧ через збільшення таких випадків. Взагалі, що ви думаєте з цього приводу?

- У нас не було СЗЧ. Я навів приклад, що були наміри, наміри страху просто, а не випадок саме СЗЧ. Все таки, напевно, нам у цьому плані більше пощастило, бо ми були добровольцями і в цьому плані мабуть мали вищу мотивацію на той момент. Згодом пізніше, вже в підрозділах, де я був, я знаю, що є випадки, але вони ніяк не були пов’язані з моєю службою. Тому мені складно характеризувати, чому вони відбулися. І бувають різні дуже причини. Зараз це на слуху в суспільстві, тому і йде таке обговорення цієї ситуації. Чи люди були не навчені, чи психологічно нестійкі. Відповідно, знову з ними командири не пропрацювали або не знали взагалі стан психологічний своїх солдат, або ті ж самі задачі ставилися, які не є можливі до виконання тими засобами. Там причин дуже багато може бути, треба в кожній дійсно проводити правильне розслідування, розбиратися, чому відбувся випадок. Бо дуже легко сказати трьома буквами, поламати життя військовим. Ну ти ж СЗЧ, все, ти вже «відпрацьований факт». А насправді такі випадки, якщо вони є, вони мають розслідуватися, показово дивитися, де є чия помилка або що було зроблено. І тоді, якщо воно розібрано, я впевнений, що ні у кого не буде питань. А якщо поверхнево, то, на жаль, ми матимемо повторення просто цієї історії, тому що поверхневість і призводить до того, що її повторюють, бо не бачать результату змін, не розуміють, а чому мають робити інакше. І от, я думаю, через це ми маємо десь таку ситуацію. І те, що парламентарі приймають або прийняли такі можливості для того, щоб той, хто пішов у СЗЧ уперше, повернувся в підрозділ або в інший підрозділ. Дехто серед військових жартує, що це узаконили новий спосіб переведення. І це замість того, щоб унормалізувати процедуру переведення, що нарешті почали зараз в армії, ми отримали фактично такий трошки напівпродукт якийсь, який наче узаконив саме СЗЧ.

Я сподіваюся, що і законотворці, і командування розберуться в цій ситуації для того, щоб чітко розуміти, де це справді кричуща історія саме з самовільним залишенням, особливо дивлячись де: з бойової позиції чи це в ППД. І друге – це відповідно унормовані будуть переведення, які почали трошки зараз робитися через електронний реєстр. Побачимо як воно спрацює в масштабах ЗСУ.

- Ще одна тема, якої хотілося б торкнуся з вами, як з військовим і як з політиком, – щодо мобілізації. Дуже багато про це говорять і говорять наразі про те, що з цим є певні проблеми. Ваше бачення.

- Назвемо так, державний апарат отримав в особі ТЦК та інших служб, які дотичні до мобілізації, як я називаю, люфт часу, тобто такий запас 2022 року, десь із 24.02 до червня-липня, в півроку, я думаю, коли добровільно пішли люди – чи ми як добровольці, взагалі вперше в житті, чи ті, хто були цим ОР-1 (оперативний резерв першої черги, - ред.), тобто хто самі зголосилися і дуже швидко наповнили війська людьми.

Оскільки у тебе ці півроку є, ти розумієш, що проблематика в тебе знялася нагальна, далі у тебе є потреба працювати на мобілізацію. На жаль, ми отримали зовсім зворотну історію, коли всі почепили собі просто медальки, що дивіться, які ми молодці, як ми класно провели, от бачите, люди ж є. І через півроку дізналися, що, виявляється, це не ви молодці, а просто була дія відповідна громадян, а ваша робота – ой-ай-вай. Спочатку, як я розумію, плюс-мінус вона тривала, пізніше були знову внесені зміни, які насправді не спрацювали. По факту заміна керівництва або раптові заміни, які були зроблені, вони були не за результатом конкретних випадків, як-от в Одесі, де голову Одеського ТЦК впіймали на якихось порушеннях фінансових, які дозволяли ухилянтам не мобілізуватися. 

Так, показово має бути чітко процес доведено юридично для того, щоб іншим було зрозуміло, що буде покарання. Ми досі не чули, чи є це покарання. Який це сигнал суспільству: значить нічого страшного.

Друге, якщо заміна йде масово, просто під одну гребінку всіх, то можливо забрали тих, хто більш-менш робив адекватно роботу. Що знову нам пізніше показало, що десь, я не пам’ятаю за який час, пішов просто провал мобілізації, він якийсь час ще був, притім узагалі не було. Рекрутинг – хороша історія, я сам у підрозділі цим займався, але якщо ви знову втратите довіру громадянина, коли він отримує папір, відношення так зване, що він піде в цей підрозділ, а замість цього його направляють у пріоритетні підрозділи згідно з наказом, то ми знову отримуємо зневіру. А це довіра суспільства і тих громадян. Ну, і дуже чітким показником є, коли ми мали зараз з вами можливість зареєструватися в Резерві+ і не тільки, в ЦНАПах, ТЦК, але я маю на увазі – це масово охопило можливістю показати, то ми побачили, що з десяти, як заявлялося, мільйонів осіб, які є військовозобов’язаними і повинні провести реєстрацію, ми отримали, якщо я правильно пам’ятаю, статистикою було названо чотири – це менше половини. Який це показник ставлення суспільства навіть до першого кроку, ще немає наступних. Тому в цьому плані, на жаль, і ТЦК, і загалом державний апарат той люфт, який був півроку на добровольцях і на людях, які пішли щиро, свідомо і з бажанням, – вчасно не використали. А зараз ті правки, які вводяться, на жаль, не є достатньо результативними, і ми маємо тому досі проблему з мобілізацією. Певний такий поштовх був у травні чи червні, коли всі зрозуміли, що пішов якийсь облік і почалася робота, але, на жаль, досі маємо з цим проблему.

- У вас є думки, які треба вводити правки, зміни для того, щоб повернути мотивацію і побачити знову добровольців у лавах ЗСУ?

- Має бути чесна розмова, вона дуже складна, тому що десь є помилки знову, я думаю, на рівні сухопутних військ, загалом по ТЦК я маю на увазі, і треба їх виправляти… Я, як військовослужбовець, нікого зараз не маю права критикувати, будучи в лавах ЗСУ, конкретних осіб, але я підкреслюю, що з цією проблематикою ми мусимо працювати більш чесно самі до себе, бо в іншому випадку, втративши довіру навіть уже до рекрутингу, можемо її втратити з цими забавками відношення пріоритезації бригад, не отримати результат, якого потребуємо.

- Як вам удається поєднувати взагалі депутатську діяльність наразі – з діяльністю як військового?

- Дуже кумедно, були випадки, коли «Новою поштою» відсилав свої рішення, тобто мій помічник надсилав мені проєкт рішення, я його ще раз вичитував, підписував на Харківщині, зараз на Донеччині, звернення-запити, і відсилав таким чином, тобто віддалено. Плюс-мінус я вважаю, що вдалося більшості депутатського корпусу, яка й зараз є у лавах ЗСУ, все таки зуміти поєднати цю історію, тим паче вона є на громадських засадах, вона не оплачувана, в більшості своїй хлопці й дівчата, які взяли і пішли в лави ЗСУ, фактично мають можливість таким чином це поєднувати, ще й з апарату помічників.

- Користуючись нагодою, хочу поставити запитання щодо того, який відсоток столичного бюджету спрямовується на потреби ЗСУ, на що саме, якщо можете так казати. І власне питання, яке часто можна почути від містян, які не розуміють про розподілення бюджетних коштів, коли будуються дороги, стадіони, і люди вважають, що ці кошти можна було б спрямувати більше для допомоги військовим. Прокоментуйте, будь ласка.

- Хороше питання в якому плані, по-перше цікаво, чи справді люди так вважають, як ви щойно сказали, тому що я впевнений – водій, який їде на авто і потрапляє в яму, дуже різко вважає зовсім інакше. В цей момент у нього перше питання, чому дорога не відремонтована.

Бюджет міста Києва має багато видатків, які просто підтримують загалом життєдіяльність міста, а є ті видатки, які якраз направлені на розвиток, як ми називаємо. А на початку повномасштабного вторгнення майже повністю витрачали так зване військове ПДФО, це податок з фізичних осіб, з військових, які служили в Києві, на Збройні Сили. Але не прямий механізм, оскільки досі Верховна Рада не передбачила прямий механізм, щоби ми напряму закуповували потрібне у війську, тому ми робили в такий спосіб, змушені були, що ми даємо кошти, субвенцію в державу, але конкретно в Міністерство оборони на конкретний підрозділ і на конкретні задачі. Але чи реалізують вони цю історію. Під кінець року, особливо 2022-го, на початку загалом усієї всієї історії, було видно, що велика кількість підрозділів просто не змогли купити це і ці гроші просто поверталися. Тому ця проблема набагато ширша. Зараз, оскільки у нас забрали як мінімум це ПДФО, Київ усе одно з тих коштів, які заробляє місто, виділяє, якщо не помиляюся, цього року десь близько 8 млрд гривень було виділено на Збройні Сили. Це 10 відсотків бюджету, але просто для розуміння, якщо його дивитися по бюджету не загальному, а розвитку, то це складе і 30 відсотків, і може й більше, тому що велика кількість, напевно близько 40 млрд. іде загалом на утримання, мається на увазі зарплати, на соціальну історію, підтримку опалення і т.д. А вже інша частина бюджету, вона йде на розвиток, його дуже добре можна прослідкувати.

Тому це великі гроші, і йдуть на підтримку спочатку, звичайно, київських бригад, київських підрозділів, але ми знайшли спосіб підтримувати і не тільки київські підрозділи, передавати кошти на цільові потреби конкретним підрозділам й з інших регіонів. Тож тут можу сказати, що Київ підтримує Збройні Сили й загалом Сили оборони, тобто і Нацгвардію, і поліцейські частини, які воюють, і прикордонників.

А інші витрати – друге питання. По-перше, школи потребують колосальної кількості укриттів, ми вже три роки воюємо і всі ці роки далі триває навчання. За три роки фактично дитина, яка була в першому класі, вже майже закінчує початкову школу, а дитина, яка була у восьмому, вже закінчила середню школу, а для них усіх потрібне укриття, щоб вони могли проводити своє навчання якісно. А ці укриття недостатні, тому що жодна країна світу не має такої кількості укриттів для того, щоб проводити будь-які освітні процеси і будь-яке спокійне життя, коли тебе б’ють балістичними ракетами, авіацією і т.д. Тому чи є потреба в інших витратах, так, є і вони відбуваються, чи можна більше їх фокус наводити, звичайно, для цього є постійний вплив громадськості, яка на це звертає увагу.

Мене колись вразило, була фраза журналістів, мені питання задавали, бо я ж військовий: як ви думаєте, ось Верховна Рада прийняла чи Кабмін врегулював можливість завозити дрони, чи це вирішить питання дронів? Та друзі, ще раз кажу, волонтери – допоміжна частина, це дуже добре, що вони у нас є, але в першу чергу це має зробити хто – установи, які за це відповідальні і які отримують на це державний бюджет. От у цьому був перекос, навіть у нас з’явився, тому що ми постійно чуємо, що волонтери допомагають, волонтери дають, так, але це додатково, а основна лінія – це наші державні інституції. Якщо немає десь на фронті дронів чи якогось забезпечення, це в першу чергу питання до апарату чи Міністерства оборони, до закупок, чи Міністерства цифрової трансформації, яке частину взяло на себе, чи це по виробництву того чи іншого озброєння, так як із неякісними мінами зараз дізналися цю історію, що це повністю кілька міністерств пов’язані, кожен виконував свою задачу. Це їхеій прямий обов’язок, тим паче в часи війни, а не волонтерів.

- Щодо мін, ви згадали про це, і зараз міністр Умєров заявив, що ДБР розпочало розслідування щодо цих неякісних мін. На вашу думку, як таке могло статися і чи наздожене покарання відповідальних?

- Ті, хто були відповідальні, не виконали до кінця свою роботу. Я впевнений, що саме це слідство і з’ясує. Бо на кожному етапі є свій відповідальний, у разі, якщо дійшла ситуація до того, що продукт, який має працювати, не працює, значить на оцих усіх рівнях контролю хтось не до кінця контролював процес, за який він відповідальний. Слідство піднімає документи, дивиться, що було у висновках, хто ставив резолюцію, що все добре чи не добре, і яким чином приймалося рішення. Але тут важливо дочекатися саме результатів слідства і буде зрозуміло та видно, хто, якщо на це є політична воля, а принаймні всі заявили, що вона є і що це неприйнятна ситуація у воюючій державі.

- Скажіть, ваша медійність, багаторічний політичний досвід, упізнаваність – чи допомагають вирішувати якісь питання у вашому підрозділі нагальні?

- На той момент, поки я був у підрозділі, думаю, що частково так, ми робили збори для того ж автомобіля, коли у нас відпало колесо, і буквально за дві чи три доби нам допомогли з автівками. Ми робили кілька разів збори так само для себе, бо ми були стрілецьким підрозділом, а нам потрібні були дрони, за всіма нормативними документами вони нам не передбачені. Тобто те, що я щойно говорив, наприклад, має бути забезпечення, так, воно має бути, але у нас не введені зміни, що наприклад у стрілецьких чи механізованих підрозділах мають бути дрони, чи є такі відповідні розрахунки, хоча по факту вони є. Так само, як зараз із РЕБ, – колосальна потреба є в системах радіоелектронної боротьби, але знову ж, оскільки в усіх нормативних документах вони не передбачені, то от далі це лягає, чому ми постійно звертаємося до волонтерів або на особистих зв’язках шукаємо, яким чином звертатися публічно, щоб міг допомогти сам кожен своєму підрозділу. Певний час це навіть було просто скидання грошима власними, кожен скидався і робили такі збори для того, щоб щось придбати, тому що на початку, я думаю, всі розуміють, що ми навіть форму самі шили, якщо не помиляюся, на той момент, тому що у нас її не було. Бронежилет мені зробив товариш, ми вирізали бронедвері, просто вирізали таку форму для бронежилета і таким чином ми її чіпляли кожному, другий пошив плитоноски. І я так одягнув відділення спочатку, а потім взвод. А потім шоломів не було, а потім мені привезли таку сітку від  цибулі й у ній оці шоломи якісь старі, але це були перші шоломи. Бо ми були сили ТРО, ніхто не розумів, як ми з’явилися, звідки ми з’явилися, хто ми, але дуже швидко нас почали застосовувати точно так само, як механізовані підрозділи. Хоча я казав, що навчався, і перше запитання, яке виникає: якщо ви нас застосовуєте як механізовані підрозділи, то де ж мої БМП, де моє вогневе ураження. Надайте мені засоби, а я не проти, що ви нас хочете застосувати. Є таких багато питань, до кінця мого перебування в батальйоні не всі роти мали на забезпеченні обов’язкові автомобілі, це великого тоннажу, які є обов’язковими, бо інакше ми не можемо пересуватися. Але всім норм, бо ми ж якось пересуваємося, тому значить усе добре. Тобто, цих питань багато, і звичайно – ти постійно їх шукаєш, змушений вирішувати, бо якщо ти будеш чекати, то не дай Боже – хтось може загинути або ви не можете щось зробити, виконати. І це постійний процес. З одного боку дуже добре, що у нас він покращився, бо насправді пішла техніка за певний час, особливо в нові бригади, а з другого боку – ми все одно маємо проблеми. Те, що ми підкреслюємо проблеми про міни, про які ми згадували, це ж не означає, що вся інша система точно така. Це просто є певні проблеми і їх треба вирішувати, це правильно.

- На вашу думку, чи підуть військові у політику після війни?

- Це вибір кожного індивідуальний буде, поки що у всіх одна єдина ціль – це, як хтось називає, перемога, а хтось називає завершення, хтось ще якось називає, головне, що кожен, хто прийшов, має зупинити війну для того, щоб ми далі могли будувати цю країну. І військові, за статутом у нас записано, ми захищаємо територіальну цілісність України, а територіальна цілісність, згідно з нашим законодавством, не змінилася з 1991 року, ми не міняли її. А як буде далі, тоді кожен буде індивідуально для себе приймати рішення.

- А чи маєте ви політичні амбіції і чи хотіли б піти на наступні вибори також балотуватися, можливо, не у Київраду, у Верховну?

- На даний момент я є військовослужбовцем і політиком, це дозволяє мені законодавство, я є у лавах ЗСУ, виконую відповідні задачі, які мені ставляться, так само на громадських засадах фактично є на рівні міста. В першу чергу зараз для себе я поставив пріоритети, тому і перебуваю досі в лавах ЗСУ, щоб працювати, як я вже сказав, на перемогу, завершення війни.

- Раніше і неодноразово у ЗМІ писали про ймовірність президентських виборів, крайній раз писали, що у 2025 році.  Що ви думаєте про це і чи можливі ці вибори?

- Суто технічно мабуть усе можливо, тому що ми мали приклад у воюючій країні, ми проводили вибори двічі вже. 2014 року, коли у нас були вже фактично бойові дії, і потім 2019 року. Тобто, загалом це по факту можливо, воєнний стан призупиняється, там механізм знайдуть, я впевнений. А питання – тільки виключно в тому, чи ми політично готові на ходу, маючи зараз таку ситуацію, міняти відповідно керівництво. Я впевнений, що є такий консенсус серед політичних лідерів, принаймні на цей момент, що не має відбуватися ніяких виборів, оскільки ідуть бойові дії такого масштабу і такої інтенсивності, що вони не дозволять їх, по-перше, провести відкрито. А по-друге, ми можемо мати більші втрати загалом для країни в цей час. Тому поки що, як я розумію, ситуація така.

- І оскільки ви заговорили про перемогу – і це те, чого ми чекаємо найбільше, – щодо дискусій, так, вони вже є, що вважати перемогою? Що перемогою буде для вас?

- Як військовослужбовець я сказав, тобто кордони 1991 року, я не можу інакше казати, для військовослужбовця це вся територія України. Як для політика, коли будемо політиками, будемо обговорювати на загальнонаціональному рівні, тоді будемо говорити. А якщо зараз, якщо я в цій формі, у мене не може бути іншої мети. А політично, я думаю, що будуть думати, шукати, яке має бути рішення на той момент. На жаль чи на щастя, я не є на цьому рівні, тому що це рішення – за керівництвом держави як вищим, так і Верховної Ради.

- Що ж, я вам дякую, потроху наше інтерв’ю добігає кінця і перед цим я ще пропоную вам формат бліц-запитань, я буду вам ставити низку коротких запитань, відповідно ви коротко відповідаєте. Ким ви себе більше вважаєте – політиком чи військовим?

- Зараз військовим.

- Найскладніший вибір у житті?

- Повернення на Майдан у ніч розстрілу 18 лютого.  Ми були на верху на Майдані. І повернення – коли ти розумієш, що тобі всі кажуть, вас там будуть убивати, а ти повертаєшся, бо це твій обов’язок.

- Вірите в Бога?

- Так.

- Найкраща порада, яку ви отримали в житті?

- Будь собою.

- Що ви сказали б собі десять років тому?

- Не знаю, не маю відповіді, але мабуть – будь тим, ким ти є, хай буде так.

- Незалежність для вас – це?

- Воля.

- Ваше життєве кредо?

- Якщо ти чуєш у собі правду, ти незборимий.

- Що ніколи не можна пробачити?

- Ворога не можна пробачити.

- І що першим зробите після перемоги?

- Обійму родину.

- Дякую вам за це інтерв’ю!

Діана Славінська

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на Ukrinform TV