Курська операція: що потрібно для успіхів ЗСУ
Для утримання і наступу на північній ділянці залучено максимум сил і засобів, але решта напрямків потерпає - передусім, через низькі темпи мобілізації
Протягом останніх днів ЗСУ здійснили прорив одразу в трьох районах Курської області, повідомляє ISW. Механізовані атаки з використанням бронетехніки та, ймовірно, вдосконалених засобів РЕБ, від яких, за висловлюваннями російських воєнкорів, «дрони всі впали», дозволили просунутися на південь та південний захід від Бердина, а також на схід від Суджі. РосЗМІ розцінюють це як «продовження наступу» українських Збройних сил.
В той же час у Кураховому окупанти у понеділок поширювали відео, як зривали українські прапори у середмісті. Міноборони Росії стверджувало, що місто захопили (українське командування втрату Курахового не підтверджує, тривають бої). А ще, за офіційною інформацією ОСУВ «Хортиця», на Куп’янському, Лиманському, Покровському напрямках атаки ворога безуспішні. Сьогодні вранці прийшло повідомлення про захоплення ворогом села Лозова (Харківщина), Deep State вже внесли зміни до карти.
Ми намагалися розібратися з експертами, чому на різних ділянках фронту такі разюче відмінні досягнення і втрати Сил оборони і чи є способи ситуацію змінити.
МЕТА КУРСЬКИХ АТАК ДОСТЕМЕНННО НЕВІДОМА, АЛЕ ЕФЕКТ – ПОМІТНИЙ
У ЗСУ склалася традиція – раз на пів року наступати у Курській області, жартує військовий експерт Іван Ступак (рейди «РДК» та легіону «Свобода Росії» на Курщину відбувалися, зокрема, на початку березня минулого року). «Операція почалася вдало, а потім перетворилася на тупцювання на місці й тема Курщини з військової площини мігрувала у винятково політичну, – вважає він, підкреслюючи, що поки лиш можемо припускати, що насправді там відбувається. – Нинішня ж спроба (поки що так) наступу обмежена в територіях і засобах».
«Сперечаємося з колегами про доцільність цієї операції, але хтозна, якби не розпочали її, може, зараз мова йшла б не тільки про наступ під Покровськом, а й про оборону Харкова», – говорить Павло Лакійчук, керівник безпекових програм Центру глобалістики «Стратегія ХХІ». Від початку йшлося про проблему накопичення значних резервів ворога, які треба було скувати, щоб не потрапили на інші ділянки фронту, нагадує він. Завдання скувати та завдати йому максимальних втрат Курською операцією, на думку Лакійчука, цілком виконується.
Є й інші переваги ведення бойових дій саме на ворожій землі. Коли ЗСУ тримають оборону, вони змушені виконувати дві задачі одночасно: зупинити ворога і якомога менше нашої землі віддати, а на додачу – завдати максимальних втрат у живій силі й техніці, щоб збити наступальний потенціал. «Вони по-різному виконуються і часто суперечать одна одній, – говорить аналітик. – А коли ми воюємо на чужій землі, то дилема така не стоїть, відтягнути на себе якомога більше ворожих сил і знищити – основна задача». Є оперативно-тактична потреба – відійшли на кращі позиції, є можливість нанести удар – захопили. «Їхні Івановки-Сідоровки нам байдужі, – пояснює експерт. – Коли рахують, скільки кілометрів на Курщині утримуємо – це вже не військові розрахунки, а політичні». Бо з військової точки зору там триває постійне (більш чи менш масштабне) нищення ворога. «Плюс вдалі тактичні маневри на кшталт ударів по пунктах управління (як у Льгові), які на деякий час паралізують систему управління і зв’язку, а, отже, послаблюють ворога», – розповідає Лакійчук.
Хоча російські ТГ-канали й панікували позавчора, та насправді йдеться, ймовірно, про атаку силами не тисяч навіть, а сотень бійців із кількома десятками одиниць важкої техніки, міркує Іван Ступак. Цих сил не вистачить на, скажімо, окупацію Курська чи Курської АЕС. «Та й навіщо нам це потрібно? Брати персонал у заручники ми не будемо, ми – не країна-ядерний терорист, – говорить він. – Це великий об’єкт з атомним паливом, електрогенерацією – найменший інцидент там стане подарунком росіянам і великим мінусом нам».
Краще навіть говорити не про наступ, бо наступ – це на рівні бригади й вище, зауважує військовий аналітик, координатор групи «Інформаційний спротив» Костянтин Машовець. Швидше – про атаку, штурмові дії певних підрозділів на окремих тактичних напрямках, які можуть свідчити, що у військового командування є певний задум, говорить він. Виглядає так, що мети вийти конкретно на якийсь рубіж, об’єкт немає (загалом питання дискусійне). «Та у нас замало вихідної інформації, а мета тих чи інших дій на оперативно-тактичному рівні стає зрозумілою, коли є якісь перші результати. А росіяни наразі ще й контратакують», – пояснює він. Ось мета наступу у Херсонській області восени 2022-го була очевидна – витиснути ворога з Херсону і правого берега Дніпра. З Курщиною значно складніше й оцінювати події, їх доцільність суто з військової точки зору не можна. «Мету, військову і політичну доцільність визначали під час планування операції (можливо, задля активізації західних партнерів тощо). Не знаючи цих деталей, важко давати оцінку подіям», – говорить Машовець.
"Моя особиста оцінка – цілі на 70% політичні і на 30% – військові, – говорить Іван Ступак. – Припускаю, можливо, це знову спроба відволікти російське командування від східних ділянок і змусити забрати частину сил на курську ділянку фронту. Бо й північнокорейці там не впоралися». Політичною ціллю, на думку експерта, цілком може бути й зміна фокусу уваги у війні, мовляв, Курська область не контролюється, російська влада слабка. Знову поїде якась кількість вимушених переселенців, які скиглитимуть, що їх покинули, влада не захищає і все погано. «Задум може бути й інший, але поки виглядає так», – говорить Ступак.
Так чи інакше утилізація ворогів відбувається. Вчора ввечері на сторінці Генштабу у Фейсбуці з’явилося повідомлення-звіт щодо Курської операції, завдяки якій вперше за 11 років бойові дії перенеслися на територію агресора. За 5 місяців від початку загальні втрати ворога – понад 38 тисяч, з них близько 15 тисяч – убитими. «Загарбники стягнули туди одні з найбільш боєздатних підрозділів. Росія була змушена терміново просити допомогу у Північної Кореї, яка направила до РФ майже 12 тисяч своїх солдатів. Близько 4 тисяч із них уже ліквідовано, а частина підрозділів втратила боєздатність», – повідомляє ГШ і дає перелік знищеної в ході операції ворожої техніки (одних лише БПЛА – майже 900, артсистем – 330). В полон узяли 860 росіян, що дозволило повернути додому сотні українських захисників. За проявлений героїзм та успішні дії під час Курської операції державні нагороди отримали понад 2 000 військовослужбовців.
Курськ – це початок кінця Путіна у 2025 році, як для Гітлера – 1943 рік, вчора написало видання The Telegraph. Так оцінює ситуацію полковник британської армії Геміш де Бреттон-Гордон. У своїй колонці він говорить про те, що Курська операція – друге після сирійського приниження Путіна, ще й у невдалий момент – перед інавгурацією Дональда Трампа. І це дарує Україні надію, бо російські диктатори не виходять на пенсію, вважає пан полковник. Тож як мінімум у очах західних аналітиків та нашого військового керівництва Курська операція – вдалий проєкт.
КУДИ ВЕДУТЬ ШПАРИНИ В ОБОРОНІ
Чому ж на різних ділянках фронту настільки неоднорідна картина? На думку Костянтина Машовця – через різний рівень боєздатності частин і підрозділів, які ведуть бойові дії на цих напрямках. «Одні здатні відбивати масовані атаки, інші – ні. У них різний рівень укомплектованості особовим складом і військовою технікою, озброєнням, – пояснює він. – Морально-психологічний стан особового складу теж різний і само собою це все не покращиться».
На Курщині все вдається, бо цей напрям – у пріоритеті, вважає Іван Ступак. «Туди йдуть хлопці не бусифіковані, а навчені, мотивовані й досвідчені, – говорить він. – Західна техніка теж туди їде, а бійці інших підрозділів і раніше заздрили, що все краще направляється на Курщину, а їм – що лишиться». Поки більше уваги курському напрямку, інші – просідають.
Все впирається в нестачу ресурсів, співвідношення ресурсів ворожих та наших неспівставне, говорить Павло Лакійчук. «Минулого року росіяни просувались, продавлюючи нашу оборону в певних точках, а зараз на карті з’явилися «хвости» – тактичні прориви, – пояснює він. – І це не наслідки зміни російської тактики, це значить, що наша оборона стає більш рідкою, більша відстань між опорними пунктами». Ворогу навіть не треба пробивати шпарини у слабших місцях – вони вже готові. Через ці шпарини російські підрозділи просочуються, розрізають нашу оборону й діють ефективно. «На жаль, це ознака нестачі резервів», – говорить Лакійчук. «Їх просто немає, на Курщині все найкраще, принаймні, зараз виглядає так», – вважає і Ступак. Інформація про стан і склад резервів ЗСУ, рівень їх боєздатності – це державна військова таємниця, підкреслює Машовець. Але погоджується, що боєздатних підрозділів у Силах оборони не вистачає.
Боєздатність має значення, але важливі й інші фактори, говорить військовий експерт, полковник запасу ЗСУ Сергій Грабський. Одна справа – проводити операцію на Курщині за нашими правилами – маневрову оборону, коли нас не турбує територія, а лише те, який відсоток бойового потенціалу ворога можемо знищити. І зовсім інше – вести бої на нашій землі, на напрямках, які можуть оперативно, а то й стратегічно змінити правила гри, ще й проти багаточисельних ворожих сил. «На Покровському напрямку – 150 тис. військових РФ, на Курському – 50. На Покровському й Курахівському напрямках ворог переважає нас мінімум уп’ятеро. Справа не в боєздатності. Вони апріорі мають перевагу в силах і засобах», – розповідає Грабський. Війна – чиста математика, каже експерт. І якби командування навіть перекинуло підрозділи з Курщини під Покровськ, ситуацію саме там це б не дуже змінило. «Бо це вже вища математика – рахувати, які задачі якими силами та засобами і де виконуються», – пояснює він.
Кожен підрозділ за статутом має бути боєздатним – завдання командирів зробити його таким. «Але це поняття – дуже велике спрощення, бо воює окремий солдат, проти якого можуть вести бій як 3, так і 8 противників», – каже Грабський.
Безапеляційно стверджувати, що резервів у України немає – не можна, принаймні росіяни вважають, що у нас є мінімум 42 батальйони, що пройшли підготовку. «Цілком імовірно - це і є приблизно 10 бригад (формування яких і планувалося від початку минулого року, – ред.), – говорить Сергій Грабський. – А куди і як застосувати резерви – розбереться командування, маємо йому довіряти». Не обов’язково ж кидати їх у бої просто зараз, зрештою, стратегічна мета України від жовтня 2023 року – оборона обмеженою кількістю людей, яка виграє час, щоб підготувати інших.
МОБІЛІЗАЦІЮ ТРЕБА «БЛАГОСЛОВИТИ» Й ПЕРЕЗАВАНТАЖИТИ
Проблеми краще розв’язувати в зародку, бо якщо відкладаєш – це призводить до рішень поганих і дуже поганих, каже Павло Лакійчук щодо складнощів із поповненням. Ми зараз - між поганими і дуже поганими, вважає він. Так, на прикладі 155 ОМБр бачимо, що принцип створення бригад з нуля працює не досить ефективно (155-та бригада – частина масштабного проєкту створення 14 бригад «з нуля», навчена й озброєна у Франції, стала недавно сумно відомою явищем масового СЗЧ). «Хоча розумію ідею створення нових бригад за кордоном – це зручно, ніби аутсорсинг», – говорить Лакійчук. Віддали людей – а через пів року отримали готову підготовлену бригаду. Це й підтверджувало б слова Президента, що людей ми знайдемо, лиш зброї досить дайте (в ідеалі).
Костянтин Машовець до ідеї формування нових резервних частин «з нуля» ставиться скептично, бо бригади, задіяні на першій лінії оборони, відчувають суттєву нестачу особового складу й техніки, і гостро потребують поповнення. «Цей баланс потрібно грамотно прораховувати в ГШ і на основі цього військово-політичне керівництво має приймати відповідні рішення», – вважає він.
«Військові (наприклад, Максим Жорін, командир полку «Азов») пропонують: дайте нам бійців «розсипом», ми їх тут підготуємо в підрозділах», – розповідає Лакійчук. Хоча ситуація така, що треба вже одночасно посилювати і бригади на першій лінії оборони, і створювати резерви, що були б здатні (теж в ідеалі) підрізати задуми ворога у зародку і проводити контрнаступальні дії для перехоплення ініціативи. «Для цього потрібні окремі бригади», – каже Лакійчук. Від того, що бригаду на ЛБЗ доукомплектують, втома людей не зникне, зауважує Сергій Грабський. Її треба відвести, відновити, можливо, навчити новим методам війни. «Та щоб вивести підрозділ чи частину на ротацію, треба мати заміну, тобто два або й три комплекти військових частин на окремій ділянці, – пояснює він. – А кидати в одну бригаду людей означає спалювати їх там, використовувати мінімально ефективно».
В будь-якому випадку потрібні новобранці. «Тобто слід мобілізувати, як казав ще Залужний, а потім і Сирський свого часу, 500 тисяч», – говорить Павло Лакійчук. Набрати ж за 2024 рік вдалося, як написала днями Washington Post із посиланням на українських і західних чиновників, 200 тис. «Розрекламований рекрутинг дає 10% від цієї чисельності, а потреба величезна, – розповідає експерт. – В підході до мобілізації однозначно щось треба змінювати».
Щоб ситуацію переламати, потрібен цілий комплекс заходів на найвищому державному рівні, впевнений Костянтин Машовець. «Мобілізаційний процес, по суті, зірвано. Ким і чим наразі укомплектувати підрозділи, які б могли замінити вже виснажені?», – міркує він.
На вулицях бачимо багато чоловіків призовного віку, зауважує Сергій Грабський. З резервами як такими проблеми немає, а є труднощі, недоліки проведення мобілізації і налагодити її – державне завдання.
«Це не до армії питання, чому немає резервних частин, а до держави й суспільства. Армія робить усе можливе і неможливе, – говорить він. – А решта – відповідальність держави й кожного громадянина». Держава як інструмент примусу може створити механізми, що пожвавлять темпи мобілізації, та застосовувати їх слід паралельно з відповідною державною пропагандою. Якщо не пояснювати людям, навіщо це потрібно, не досягнеш необхідного результату. «Задача державної пропаганди – мобілізувати суспільство на перемогу», – впевнений Грабський.
«У нещодавньому інтерв’ю Євгена Головахи (знаний соціолог, директор Інституту соціології НАН, – ред.) прозвучали, як на мене, дуже правильні речі: люди прислухаються до лідерів думок і очевидно, що влада має говорити з суспільством відверто, а не заспокоювати його», – говорить Павло Лакійчук. Необхідно говорити з ним про реальні проблеми, демонструвати правильну позицію власним прикладом, провести відповідну інформаційну кампанію. «Можливо, це змінить атмосферу в державі і зможемо вигребти з цієї ями, – висловлює сподівання експерт. – І вже точно не слід плекати надію, що “Трамп прийде – порядок наведе”». Це – найгірший спосіб утримати суспільний консенсус щодо захисту країни, небезпечний дуже ймовірним розчаруванням, вважає він.
«Зрештою, ми вже зробили неможливе – ворог, що переважає нас у 4-5 разів не досягнув жодної оперативної задачі з визначених рік тому, – говорить Сергій Грабський. – А втрати при цьому мав для себе безпрецедентні».
Тетяна Негода, Київ
Перше фото Укрінформ