Позивний «Мишка». Історія бойової медикині
Важко поранена, з численними переломами витягала з обстріляної автівки колегу-лікаря і рятувала йому життя
Вона усміхається, коли розповідає про себе, хоча в її житті було багато болю та горя. Каже, що один із її життєвих принципів – у будь-якому мінусі завжди знаходити хоча б маленький плюсик.
Вікторія уклала контракт із 95-ю окремою десантно-штурмовою Поліською бригадою у 19-річному віці. Під час бойових дій на Харківщині дістала важке поранення. Після лікування повернулася до лав Збройних Сил України, хоча за станом здоров’я могла б цього не робити.
Попри невтішні прогнози лікарів, військовослужбовиця стала мамою. Мріє зіграти на театральній сцені, але армію залишати не збирається.
Своєю історією старший сержант Вікторія Зуєва поділилася з Укрінформом.
«МЕНІ БУЛО 19 РОКІВ, І Я УХВАЛИЛА САМОСТІЙНЕ РІШЕННЯ»
Дівчина мріяла грати в театрі, але рідні переконали її здобути медичну освіту, тому вона пішла навчатися у Житомирський медичний інститут на медсестру. Цікавлюся, як вона потрапила в армію.
- Мені було 19 років, коли закінчила інститут, – говорить Вікторія. – Я прийшла у військовий шпиталь, де хотіла працювати. Там сказали, що потрібно зачекати кілька місяців, поки з’явиться вакансія медсестри. Я вийшла зі шпиталю, трохи пройшла і побачила військову частину. Зайшла туди, привіталася і запитала: «Можна, я буду у вас працювати?» – на що мені відповіли: «У нас не працюють, а служать». Я сказала, що хочу спробувати, після чого мені порадили звернутися в 95-ту бригаду. Через два дні я поїхала проходити ВЛК, а далі був навчальний центр Десантно-штурмових військ.
Про те, що Вікторія збирається служити в ЗСУ, її рідні не знали. Ввечері перед відправленням у навчальний центр вона зателефонувала мамі й сказала, що та може прийти її провести.
- Звісно, мама приїхала. Вона плакала і казала: «Вікторіє, війна! Що ти собі думаєш?» Потім я не раз зустрічала людей, які запитували, чому мама мене не зупинила, на що я відповідала: «Шановні, мені було 19 років, я прийняла самостійне рішення і не збиралася його змінювати», – ділиться військовослужбовиця.
У 2019 році Вікторія підписала контракт і стала фельдшером медичного пункту батальйону. Через рік поїхала виконувати завдання у Херсонську область, на адмінкордон із Кримом, а в жовтні 2021 року відбула на схід України.
«У ЯКИЙСЬ МОМЕНТ БУЛО ВІДЧУТТЯ, ЩО ВЖЕ ПОМИРАЮ»
Саме там Вікторія зустріла повномасштабну війну. Перших поранених унаслідок обстрілів вона рятувала у Попасній. Згодом військовослужбовицю перевели на Харківщину. Там вона проходила службу в медичній роті. На війні у неї був позивний «Мишка».
- На Харківщині було дуже багато роботи. Були дні, коли ми з дівчатами спали лише по дві години. Я просто не мала часу думати про те, що не виспалася. Усі свої сили спрямовувала, аби рятувати поранених, – згадує військовослужбовиця.
18 березня 2022 року екіпаж Вікторії, в якому вона була медсестрою анестезіолога, потрапив під обстріл дорогою на точку евакуації, звідки мав забрати поранених. Дівчина змогла вибратися з автівки. Попри переломи руки, ноги, таза та поранення обличчя, витягла з транспорту непритомного лікаря, зламавши собі ще й стопу. Водія екіпажу врятувати не вдалося – росіяни вдруге вдарили по автомобілю.
- Про те, що у мене зламані рука і таз, я дізналася тільки в лікарні, – згадує той день Вікторія. – На нозі був відкритий перелом, вона почала дуже боліти, то я прив’язала до неї штахетину, щоб якоїсь закріпити. Я тоді не думала про себе. Весь час накладала турнікети та бандажі собі й лікарю, а ще повзала, кричала з надією, що нас помітять з автомобіля або дрона, а далі евакуюють. Обстріли тоді майже не припинялися. Найбільший мій страх був за маму. Я хвилювалася, як вона переживе, якщо помру. А якщо виживу, то як мама відреагує, коли мене побачить. Я втратила багато крові, і в якийсь момент було відчуття, що вже помираю.
Через чотири години лікаря та медсестру змогли евакуювати. Тоді дівчину тримав за руку і заспокоював військовослужбовець, який загине через три дні…
Вікторію спочатку доставили у лікарню. Там вона попросила у медсестри телефон, аби сказати мамі, що її мобільний зламався й тимчасово з нею не буде зв’язку. Коли одного разу відкрила очі, побачила перед собою свого хлопця та командира. Тоді багато хто думав, що вона загинула під тими обстрілами, та дівчина міцно трималася за життя і мужньо проходила випробування, які їй випали.
Вікторію перевозили в інші медичні заклади, у Вінниці склали руку та ногу, й там вона вперше після поранення побачилася з мамою.
- Мама дуже плакала. Натомість я говорила їй, що вже доросла людина і сама несу відповідальність за свої вчинки, – каже Вікторія.
СТАЛА МАМОЮ ПОПРИ ПЕСИМІЗМ ЛІКАРІВ
За місяць після поранення коханий запропонував їй вийти заміж. Він зробив пропозицію, їдучи на завдання. Тоді Дмитро сказав: якщо він навіть не повернеться, прагне, аби вона знала, що свою долю він хоче пов’язати саме з нею. Дівчина погодилася. Згодом, після курсу лікування Вікторії та Дмитра, який теж отримав важке поранення на війні, пара одружилася.
У військової залишалися проблеми з тазом. Вікторія відтягувала операцію, бо сподівалася, що займеться лікуванням після народження дитини. Натомість лікарі переконували, що в її стані ймовірність стати мамою – мінімальна.
Тим часом військовослужбовиця повернулася на службу та потрапила у навчальний центр Десантно-штурмових військ. Спочатку була санітарним інструктором у медичному пункті, а згодом перейшла на посаду сержанта-інструктора в школу тактичної медицини.
Дівчина каже, що дуже любить тактичну медицину. До своїх курсантів була вимогливою, адже зі свого досвіду знає, наскільки важливі навички, коли на війні людина опиняється між життям та смертю.
- За станом здоров’я я непридатна до військової служби, але віддала цій справі шість років свого життя, своє здоров’я, і не збираюся зупинятися. Якщо доведеться, я буду далі віддавати те, що зможу, – пояснює своє рішення повернутися в ЗСУ Вікторія.
Попри прогнози лікарів, Вікторія стала мамою. За її словами, вона дуже хвилювалася, аби день народження доньки не збігся з датою початку повномасштабної війни, адже пологи припадали на кінець лютого. Її Марійка народилася 23 лютого 2024 року.
Невдовзі після цього Вікторія повернулася на службу. Із дитиною допомагають мама та бабуся, а також чоловік, який після поранення перейшов на посаду інструктора у навчальний центр.
Згодом Вікторія таки наважилася лікувати таз, який давав про себе знати після поранення. Вона пережила чотири операції, і щойно змогла ходити – повернулася на службу.
- Коли мені зняли апарат зовнішньої фіксації й ми з тіткою їхали додому, я сказала їй: як тільки приїдемо, виносимо з дому ходунки, милиці, крісла колісні, якими я користувалася, бо більше не хочу на них навіть дивитися, – ділиться співрозмовниця. – Щоправда, повністю звільнитися від усього не вдалося, – показує ціпок, яким зараз мусить користуватися. – Зі свого досвіду знаю, що в нас немає належної інфраструктури для людей з інвалідністю. Ти не можеш виїхати на вулицю на кріслі колісному, вже не кажучи, щоб заїхати в кав’ярню і купити собі кави. А війна триває, і людей з інвалідністю стає все більше.
ЗДІЙСНИТИ МРІЮ
Нещодавно Вікторія Зуєва перейшла на посаду оператора у відділенні імітаційного моделювання.
На моє запитання про плани на майбутнє військовослужбовиця відповідає:
- Мрію наступного року здобути вищу освіту за спеціальністю «Сценічне мистецтво», на яку вступила у 2022 році. Я хочу зіграти роль хоча би в одній виставі. Думаю, що вона буде комічною, бо трагедій зараз і так багато. Змінювати службу в армії на театр не збираюся. Просто хочеться здійснити свою мрію.
Згодом військова також планує отримати офіцерську освіту.
Цього року Вікторія стала переможницею грантової програми Житомирської міської ради «ДіяТи». Вона реалізовуватиме проєкт «Батальйон гідних», у межах якого створять 18 відеоісторій про курсантів та викладачів Житомирського військового інституту ім. С.П. Корольова, які брали участь в обороні Києва та Гостомеля.
Ми завершуємо розмову, та я ще запитую, що військовослужбовиця сказала б тим, хто досі не в ЗСУ. Вона каже, що людина, яка опиняється в армії, добровільно чи за мобілізацією, має прийняти цю реальність.
- Тут треба терпіння, бажання й усвідомлення того, для чого ти це робиш. Я впевнена, що всі, хто приходять у ЗСУ, адаптуються. Повірте, що в армії у вас дуже велика мотивація. У навчальному центрі створюють такі умови, в яких розумієш, що від тебе залежить твоє життя, а також життя інших людей, – говорить Вікторія.
Ірина Чириця, Житомир
Фото авторки та надані Вікторією Зуєвою