Дмитро Полончак, екскомандир розвідувального відділення прикордонної комендатури «Шквал»

Дмитро Полончак із позивним «Койот» понад десять років служив у Державній прикордонній службі України. Після 22 лютого 2024 року, щоб захищати суверенітет держави, долучився до лав бойового підрозділу: розвідувального відділення прикордонної комендатури «Шквал». У його складі воїн брав участь у виконанні бойових завдань у Чорнобильській зоні, на Сході України та в самому центрі Бахмута. Йому з побратимами довелося витримати ворожу навалу в умовах повного оточення і, попри все, вийти живими. Про бої в зоні відчуження, серед радіації, бої за Бахмут проти «вагнерівців», вихід з оточення та нинішню посаду, де доводиться мати справу з ухилянтами, живими і мертвими, – у новому випуску проєкту «Командири нашої перемоги».

- Ви понад 10 років працювали прикордонником до повномасштабного вторгнення. Які були ваші перші дії вранці 24 лютого?

- Ну, перше, звичайно, був це шок, як, думаю, у всіх людей, ну і наступне – дзвінок своєму командиру, що робимо. Командир ухвалив рішення: збираємося в одне місце дислокації на Львівщині й очікуємо на майбутні завдання. Ми знали, що то такий підрозділ, якому перші будуть завдання, виїзд на певну ділянку для захисту країни.

- Робота прикордонника у мирному житті – це зовсім інше. Чи готові ви були до того, що захищати кордон доведеться саме в такий спосіб?

- У нас у контракті ж прописано: захист суверенітету та цілісності держави. І ми виконували свої обов’язки. А стосовно деяких питань, то не було прописано місце дислокації – це була міська адміністрація Бахмута, в жахливому стані. Ми біля неї проходимо після виконання завдання – і тут товариш мені каже: у мене цього не було прописано в контракті. Я вже не пам’ятаю, як він точно казав. І в подальшому оці чіткі слова, які розлетілися (або навіть мочити, по-моєму, навіть, мочити кацапів), – це найкращий контракт у світі. Ну і від цього пішов такий мем: найкраща робота у світі й найкращий контракт у світі.

- Де ви були переведені на початку повномасштабного вторгнення?

- На початку після наших зідзвонів з товаришами протягом пів дня був переведений (там за години вирішувалося питання) на Львівщину, на певне місце дислокації. Не буду озвучувати. Стягувалися ми з усіх міст країни.

- Це в межах якого підрозділу, у чому його особливість?

- Це підрозділ Комендатури швидкого реагування «Шквал». Особливість цього підрозділу – що він у прикордонників призначений для стабілізації або якихось негативних явищ на кордоні, як ми пам’ятаємо: хасиди масово йшли, цей підрозділ вирушав туди на стабілізацію цього питання. Або ж зона бойових дій – він перший вирушає для зупинки ворога, зупинки його на лінії державного кордону, наприклад. А в подальшому вже підключаються всі служби, Збройні сили, залежно від серйозності питання, можна так сказати.

- Тобто підрозділ, який має першим оперативно реагувати в найгарячіших точках?

- Так. У нас навіть навчання постійно проходили, «тривожні валізи», зброя майже постійно були з нами. Ми за п’ять хвилин мали сісти в машини, які вже заправлені, і поїхати.

- Скільки часу на реагування?

- З подачі команди, ми збиралися з хлопаками й за пів години вже сиділи у транспортних засобах.

- Повна бойова готовність?

- Повна готовність: зі зброєю, боєприпасами, завантажені повністю.

- Чи пам’ятаєте своє перше бойове завдання, які були емоції?

- Ми отримали перше завдання – завезти людей в Чорнобильську зону, на Київщині. Ми виїхали, передова група, і нам сказали: ви в тому районі маєте розмістити (не буду говорити скільки тисяч людей, ну така групка немаленька). І ми прибуваємо. Всі ми знаємо туди центральну дорогу, де ворог рухався на Київщину через ці ворота Чорнобильської зони, в’їзд у Чорнобильську зону. Там мости були підірвані після відходу ворога. І нам потрібно було розмістити особовий склад і відразу розмінувати території, зайняти оборону безпосередньо на лінії державного кордону між Україною та Білоруссю.

- Що означає розмістити людей?

- Розмістити людей – це знайти місце, провести аналіз, аналіз імовірних рухів противника, розмістити на певному напрямку людей, де вони вже закопаються, зроблять лінію оборони. Лінія оборони – це бліндажі, траншеї, дороги відходу, дороги підвозу, доставки БК і всього решта. Там багато питань. На той час я, прикордонник, взагалі не уявляв, як можна такі продумовувати питання. І безпосередньо зайняти і захищати той район, який нам визначили. Ми самі собі район не вибирали, є безпосередньо командири найвищого рангу, які ставлять певні завдання на певних напрямках.

- Коли ви заходили у Чорнобильську зону, яка на той момент була ситуація і як розгорталися події далі?

- Ніхто не мав розуміння, що відбувається, стислого, чіткого і якісного розуміння. Всюди ми отримували інформацію: через ЗМІ, додаткову від командирів. Пам’ятаєте, до війни всі військові мали різну форму, ніяких пов’язок не було на той час. Нам волонтери дали машину, і ми наклеїли прапор України – такий стрічками, скотчем, на капот, що ми є наші, нас не чіпайте, типу, наші наших не чіпайте. І дуже була напруга в тому, що ти чітко на той час не розумів завдання. Я за кермом їздив тоді, підполковник – збоку, два майори і капітан – ззаду, і постійно тримаєш автомат КС складений, патрон засланий в патронник, знятий із запобіжника і розвернутий у бік дверей. Якщо тебе зупинять на незрозумілих на той час постах, треба було тільки натиснути на курок, щоб дати чергу через машину, через дверцята в того, хто тебе перевіряє.

- Завдання було виконано успішно?

- Завдання було повністю виконано. Ми зайняли лінію оборони, закопалися, повністю перекрили всі шляхи противника, території, які були заміновані, розмінували, зайняли оборону й очікували бойового розпорядження подальшого.

- Як ви вирішували, де окопуватися, враховуючи, що це Чорнобильська зона?

- Були на тих ділянках, де Рудий ліс, де росіяни окопувалися, дуже там прилад радіаційного контролю пищить, розривається на цих точках. Ми вибирали, звісно, місця, де будемо оборонятися. Якщо це зона заражена, вона йде плямами. Частіше міняли людей і плюс в зимовий період усе завозили для опалення, дрова з тилів України.

- Як милися в тих умовах?

- На той час волонтери нам надали баню на колесах, і в нас вона їздила. В принципі, не було із цим проблем. Дуже нам волонтери допомагали, все віддавали: тільки, хлопці, захищайте нашу країну.

- Що росіяни залишили після себе в Чорнобильській зоні?

- Вони мінували все: залізничні переїзди, будівлі, приміщення прикордонників... Шукали в місцевого населення прив'язку до прикордонників. Там десь був берет прикордонника – все, типу, йди сюди, де там чоловік, певно, зараз служить. Користувалися на той час набоями 5.45 без маркування на дні гільзи. Там не було, як ми зазвичай бачимо, який набій: 5.45 на 39, маркування – рік випуску, партія, тут взагалі чиста гільза була, – перший раз таке бачив.

- Що це означає?

- Це означає, на мою думку, що вони не розраховували на великий розвиток подій, тобто думали, що налякають нас, ми поміняємо прапори наші, і все – вони собі поїдуть. І вони виконували завдання, стріляли набоями, які були там.

- Росіяни не розуміли, куди заходять?

- Ні. А певні машини мародерством займалися... 

- Що вони мародерили, намагалися викрасти в Чорнобилі?

- Усе підряд, якщо чесно. Ми питали в місцевих – все підряд, приходили в наші села.

- Туди, де вахтовики?

- Усюди. Десь корову забрали, десь до бабки прийшли, цілий холодильник м’яса забрали. У кого плазма висить – забрали, і коштовності. Люди говорили, що вони ховали все, за що можуть вбити. Пам’ятаєте, як всі ходили фотографуватися на Прип’ять, де ці соми великі, метрові? Тепер один сом залишився, а їх було десь чотири. Сказали працівники, що двох вони з’їли. Застрелили автоматом, витягнули і з’їли. У нас це – культура, тварина – предмет культури, на яку всі їздили дивилися, кидали хліб, фотографувалися, знімали відео. Гарного росіяни за собою не залишали.

- Далі ви вирушили на Схід і брали участь у битві за Бахмут, яка вважається однією з найважливіших в історії сучасної України. Якою ця битва була для вас?

- Уже на Сході побували, знали, що таке приліт, стрілянина. Це дуже нам на руку було, що нас одразу не відправили в гарячу точку, а поступово: то там побували трохи, то там...

- До того був Лиманський напрямок?

- Так, Лиманський напрямок. Ми не знали куди, реально, їдемо, знали, що в Бахмут, але думали, що, можливо, біля Бахмута, а тут вже безпосередньо в місто відправили. І знову ж таки, вгадайте, як ми поїхали? Передовою групою, що буде тягнути всіх інших, шукати підвали. Ми тоді знайшли дуже шикарний підвал, всі нам заздрили: підвал заводу кольорових металів, бункер, я вперше таке бачив, там двері були, як у Гітлера, знаєте, що зачинялися. Туди потрапили, потім нас потроху почали вводити в справи, і тут нам дали центральний напрямок, для прикордонників. Я такий був здивований, що прикордонникам надають центральний напрямок охорони…

- Це центр міста, так?   

- Так, центральний напрямок. Це для нас було дуже серйозне завдання, ми розуміли, що центр хочуть всі мати, всі хочуть туди просунутися.

- Які подальші завдання були перед вами?

- Недопущення просування противника. Ми аналізували місця розташування наших підрозділів, розрахунок сил та засобів на місцевості, взаємодіяли з іншими підрозділами, бо на цьому ж центральному напрямку стояло багато підрозділів, не тільки прикордонники.

- Як ви справлялися з відповідальністю ухвалювати рішення, давати накази, і чи був наказ, що було важко дати?

- Якщо чесно, то багато отримував вказівок, проводив аналіз. Чому мені було легко аналіз проводити? У зв’язку з тим, що я був із хлопцями на позиціях, тобто ти не сидиш в тилу, бачиш картинку тільки з коптера, який тобі показує її, – і ти ухвалюєш рішення, а ти на «нулі» із хлопцями, ведеш бій із хлопцями, і тобі потім поставлять завдання, а ти кажеш: ні, хлопці, так не буде. А чого так не буде – питання мені. Там другий поверх, перекриття впало, відкрите повністю приміщення, хто там буде займати оборону, там того нема, взаємодії, наприклад. Певні питання, кажу: вдосконалюйте ці всі питання. – Все, залюбки, ми виконуємо це завдання.

- Тобто ви відстоювали свою позицію?

- Так, у мене була позиція, хлопці мене дуже за це любили, деякі мене не любили через ці питання. Але ти ж – людина, для всіх хорошим не будеш, та підказуєш, і розумні офіцери завжди враховували думку. От коли тебе вже питають, як ти бачиш, тоді сідаємо, робимо один план, тоді вже мені подобалося, тоді вже до тебе прислухалися, не дарма ти там бігаєш із хлопцями, до тебе прислухаються, проводять аналіз, і ти допомагаєш ухвалити рішення.

- Тобто знаходити порозуміння вдавалося?

- Так, деколи важкувато було, часом легко, але завжди знаходили порозуміння.   

- Як би ви оцінили битву за Бахмут? Якби у вас була можливість щось змінити, чи змінили б?

- Загалом на той час це був найважчий бій, найважчі потрібно було ухвалювати рішення, бо від кожного рішення залежало життя твоїх хлопців, – це дуже важко, коли залежить життя. На той час війна, типу, як «коптерів», тільки розвивалася, моніторинг здійснювали «коптерами», вже так посилено, великі аграрні «коптери» вже скидали міни. Але артилерія просто «вилизувала» все. От лінія ведення бою, буферна зона між нами і кацапами, середина просто падала, або горіла, або тріщала, там живого місця не було, більше я такого не спостерігав, наприклад. Кількість використаної артилерії противником дуже велика була, і в нас так само велика, але в них, я так зрозумів, набагато більше було артилерії на той час. Тепер трохи, бачите, тактика ведення війни змінилася, в зв’язку з FPV-дронами, раніше FPV-дрони тушили глушилками, тепер уже, бачите, проводові йдуть, які вже не затушиш нічим. Завжди удосконалюються всі, не тільки ми, а й противник. Противника не можна недооцінювати в його діях, потрібно вивчати його тактику і шукати рішення щодо протидії його тактиці або його ж тактику використовувати проти нього.

- Що ми можемо використати проти них, яку тактику?

- Наприклад, мені дуже сподобалося одне питання, коли снайпінгом займалися вже. Я взагалі, на той час не був снайпером, просто «волина» лежала поряд без діла, раз лежить без діла, треба використовувати, один снайпер наробив біди в нас, і хлопці постійно доповідають по радіостанції, що халепа, халепа, халепа, то поранений, то БК не можемо донести, то їжу не можемо донести до позиції, що нам робити, постійно халепа. І тут ми вже психанули, обчислювали його, знайшли, ліквідували, ми не снайпери, уже ти ходиш, як термінатор, тобі аж хочеться стріляти з тої «волини», і ліквідували, і якось дало нам поштовх тоді займатися всім, чим хочеш, ми зброю використовували різну, ДШК потрібно – без питань, ставимо на 9-й поверх, на 9-поверхівку, ДШК і починаємо вести вогонь по противнику.      

 - Тобто снайпером ви стали випадково?

- Випадково, реально.

- Ви за це інтерв’ю стільки вже перелічили різних обов’язків, які були на вас покладені: і розмінування, і робота снайпера... Як опанували це так швидко?

- Була маленька група, яка хотіла «двіжухи», можна так сказати, і цю «двіжуху» ми використовували в різних напрямах. Коли вже зрозуміли, наприклад, що кацапи ходять на відстані 300 м, почали снайперити, поклали пару, опа, вже починають за кілометр бігти, а вже тут взагалі не ходять спокійно, бігають, як дурні, аби в них не попали. Розуміємо, що вже трохи цілей стає менше, що робимо: 1500 м машини спокійно зупиняються, висаджується звідти особовий склад, розкладаємо ДШК, зараз ДШК постріляє далеко, стріляємо з ДШК по машинах, опа, вже машини перестали їздити близько, підвозити особовий склад. Потім сидять в хаті, наприклад, виходять періодично з хати. Так, що в нас валяється в оружейці? ПТУР, супер, давай ракету туди, у ПТУР. У нас протитанкіст один був, за позивним «Мілкий», він такий маленький, ПТУР був більшим, ніж він, – він ставить туди, вибачте, не ПТУР, а «Фагот», якщо вже бути правильним, випускає ракету, бац – у хату ракету.

- Це було ефективно?

- Коли ти командир певної ділянки і хочеш чогось добитися, то відкриваєш руки хлопцям, деколи це ефективніше.

- Тобто ви давали їм повну свободу, можливість…

- Повну, все, що було, не по-дурному використовувати, бо кожен постріл також коштує грошей, ефективно використовувати, з усього. Хлопці у мене були такі натреновані, що єдине, з чого вони не вміли стріляти, це, реально, з танка, але по ютубу вивчали, як завести танк, як вистрілити. 

- Ще б трошки часу…

- Так, я думаю, ще трохи, і я б не був здивований, якщо б вони стріляли ще з танка.

- Мені казали, що у вас є історія зі збитим прицілом...

- Тут у нас одна така маленька історія вийшла: ми сидимо на КСП у підвалі, тут на ранок нам позиція доповідає по радіостанції, що їх оточили «вагнери», на той час «вагнери» центральний напрямок тримали, «вагнери-музиканти», типу, еліта «вагнерів». Вони оточили наших, наші відбиваються, і тут потрібно швиденько все зробити, розкрити кільце, ліквідувати вправо-вліво і не допустити, як мінімум, полону, як максимум, щоб наші загинули люди. Бо коли тебе оточили, вже немає чим стріляти, що ти будеш робити, з рогатки стріляти, каменями кидатися? І тут ми прибігаємо, розкриваємо кільце, забігаємо у певні напрямки, де на нас не очікував противник, починається у нас дуже близький бій, і тут бій на відстані 3–5–7 метрів у нас вже був не в групі, а кому ми допомагали, де кільце розкривали, у нас уже був один 300-й, поранений в ногу, то перше, що ми сказали 300-му, поки ми там перестрілками займаємося, хай відходить на позицію, займає вигідне положення та допомагає нам. То цього 300-го не треба було нести, він настільки швидко біг, що я би його не наздогнав, якби хотів зупинити. А друге питання, тут уже так набридло стріляти, кажу, і в нас була така одноразка, «муха», і тут приціл, «муха» не наша була, хлопаки її носили. Виходжу на відкриту, бо ти ж не можеш із-за рогу десь вистрілити з одноразки, кидаю на плече, одразу дивлюся, чи все добре, знаєте, ти там не аналізуєш, чи в тебе правильно виставлено, там немає часу про це думати, ти вистрілив – і вже займаєш позицію іншу. І тут я стріляю, ракета летить і в горище залітає, а я взагалі-то у вікно стріляв, а це відстань, може, 50 метрів, десь так. Думаю, що це таке? Ще нікуди не йду, тубус у руки, дивлюся – у мене приціл збитий, там десь на 300 чи скільки метрів. Оце хлопчина, який ніс, десь ногою вправо-вліво, приціл збив. І я його сповідав отакою хорошою, цензурною лексикою, поки вертався, вже з тубусом порожнім. Я приніс йому тубус...

- Ви згадали про «вагнерівців». Що можете сказати про цю частину російської армії, про їхню підготовку, ресурси, і завдяки чому Збройним силам вдалося розбити їх у Бахмуті?

- Перше, що дуже довго ми обороняли центральний напрямок, що ми спостерігали, – тактика ведення бою «вагнерів» дуже була цікава, потребувала вивчення, додаткового. Я помітив, як вони першими в бій пускали «браслетиків» – це були військовослужбовці, я так зрозумів, це не були «вагнери», але вони були позначені браслетами різних кольорів, як ми вивчали, – це «сифіліс», ті люди, що мали невиліковні хвороби, яких не шкода було їм. Для чого вони їх використовували? Перш ніж «вагнери» займали позицію, наприклад, навпроти нас, запускали цих «браслетиків», вони бігли до нас. У «браслетика»  вибору нема, бо його тут завалять свої, якщо не побіжить. І їхнє завдання було одне – там здохнути, але викрити нашу позицію: де ми є, звідки ведемо бій і що маємо на озброєнні, бо вони не знали. Жоден «браслетик» не дійшов до позицій, нічиїх, ні до нашої, взагалі, вони до буферної зони добігали – і все, там полягли. І вже після «браслетиків» (вони ж пускають «браслетиків», роблять аналіз) починалися з їхнього боку, наприклад, штурмові дії. Деколи, поки ми вивчали їх, було важкувато відбивати, потім, коли ми вже вивчили, то не такі вони дуже вже і навчені були ведення бою, ці «вагнери-музиканти», еліта, – такі ж смертні, приймають кулю так само, як і будь-який предмет.

- Як ви адаптувалися до їхньої тактики?

- Вивчення, і тут дуже залежить багато від чого, чи колектив дружній, у колективі повага одного до іншого побратима, і це ж робиться аналіз: той тобі підказав те, той – це, ти сідаєш з хлопцями... Не повірите, але деякі позиції я планував, коли біля мене перебував солдат, дії наступу або контрнаступу я планував із солдатом. Якщо в нього хороша, розвинута, як кажуть, ініціатива, він вникає в цю обстановку і може дати дуже позитивну думку.

- Чи є ще щось, що вразило вас у «вагнерівцях»? 

- Чесно, то більше такого, що аж сильно, нічого, дуже розкручена марка була через те, певно, що й екіпірування у них, реально, – дороге, вкладення в підрозділ їхній було немаленьке. Ну, підготовка, звісно, більша в них, ніж у звичайних їхніх солдатів. 

- Знаю, що в певний момент ви опинилися в оточенні.

- Важка була тоді історія, більш пов’язана з тим, що я раніше розповідав, що ми відкрили кільце, нас закрили, і як потрібно було знову відкривати кільце, знову потрібні були ліквідації. Ми стріляли, ми не розуміли вже куди стріляти, де в нас ворог. Нас було сім чоловік, дивишся туди –там стоїть, дивишся туди – там стоїть, дивишся туди, – там стоїть. Куди вже бігти, що робити, куди стріляти? Реально, трохи «непонятки» були, бо їх стільки налізло, як мух.

- Завдяки чому вдалося вийти тоді з оточення, на вашу думку?  

- Ніхто не впав духом, ніхто не почав соплі жувати, що ми в оточенні, поможіть, врятуйте. Усі, навпаки, – бадьорі, адреналін отримали. Один побратим встав на цвях, пробив ногу, на таку сотку цвяха встав, досить сильно пробив ногу. Каже: я ногу не відчуваю, я дивлюся – а він із цвяхом у нозі бігав, на адреналіні не відчуваєш.   

- Підсумуймо цей період вашої служби: якою для вас була битва за Бахмут?

- Це найважливіша моя битва, і головне для мене – збереження життя моїх хлопаків. Деяких, на жаль, не вдалося врятувати життя. І ти себе деколи картаєш, але розумієш, що це війна. І для мене, якщо підбити підсумки, – це ще місце, де я навчився тактики ведення бою, де зрозумів, як зробити так, щоб ти як керівник даєш команду, наказ – і з тобою йдуть люди та виконують, і ніхто не говорить тобі: ні, командире, я не піду туди. А коли ти навчився поводитися з людьми, побратимами, йти з ними в бій, то, реально, люди на все готові, і люди розуміють, що якщо йде з ними командир, то він же не дурень – поставити таке завдання, самому піти й не виконати його.

- Якщо казати в цілому про українську армію, які ми маємо висновки зробити із цього періоду?

- Спілкування у нас мало б бути не таким, як раніше, до війни в Україні: солдатику, іди сюди, солдатику, бери швабру, мий... Тепер має бути командир толерантний, вихований, який повинен знайти підхід до бійця, і цей боєць буде повертати це. Спілкування та ставлення до особового складу, на мою думку, – дуже важливий аспект на сьогодні у нашому війську. 

- Тепер ви у Мукачівському прикордонному загоні. Що входить у ваші обов’язки?

- Так, обіймаю посаду, яка передбачає збір інформації з, наприклад, половини Закарпатської області стосовно можливих порушень Державного кордону, – це як ухилянти, так і, можливо, незаконне переміщення тютюнових виробів. І безпосередньо аналіз, передавання інформації до вищих керівних підрозділів.

- Що можете сказати про спроби незаконного перетину кордону, чи часто маєте справу з ухилянтами?

- Я ні, але мають підрозділи, з якими спілкуюся. Питання є і потребує подальшого вирішення. Скажу, що ефективність від цього не завжди позитивна. Недавній випадок: хлопець  пішов у гори, хотів перетнути кордон, подзвонив у службу порятунку (тому що десь вже на вершині гори втратив орієнтацію на місцевості, бо вперше у місцевості, у лісі, а це вже метр-півтора снігу). Поки його в горах знайшли, це ж гори у нас великі, то вже холодний.

- Часто виявляєте такий кінець походу в гори?

- Часто. Буває, навіть «підсніжником» виходить, як скелет, ну наполовину. Навіть птахи знаходили тіло настільки вже відмокле, відкисле, знаєте, – вже потрібно втручання або наявність якихось паперових документів, щоб впізнати, хто, що і як. Я не знаю, чого люди так бояться того війська. У кожного свій страх є чогось, наприклад. Є ті, що тікають, бо, думаю, у них страх, що їх вб’ють. Ну чекайте, повно посад у війську, ти навіть доступу не будеш мати до «нуля», на кухні будеш сидіти, їсти робити. Будь водієм, привозь продукти або інше забезпечення якесь. Якщо раніше ти весілля знімав, маєш до того хист, натхнення, то на тобі FPV-дрон, на тобі картинку, сиди собі у підвалі і знешкоджуй противника. Чого зразу всі думають, що пішов – і вмер?

- Що б ви порадили щойно мобілізованим або тим, хто тепер проходить підготовку, де шукати та знайти мотивацію?

- Перше – що ти виконуєш обов’язок, обов’язок кожного чоловіка нашої країни. Це наш обов’язок – захищати сім’ї, територію. Друга мотивація – знаходити своє коло спілкування, дружнє, і коли ти вже бачиш, що побратиму погано або в нього моральний настрій підірваний у деяких моментах, то ти його підтримуєш. А потім він тебе в бою витягує з деякої какулі, і розумієш, що в тебе мотивація вже набагато зросла. Допомогти близькому, рідному, захистити територію, ще якщо командир чіткий попався – взагалі ідеально. Потрібно мотивацію шукати, на мою думку, у цих напрямах.

- Що ніколи не зможете пробачити?

- Загибель близького.

- З якою думкою ви прокидаєтесь?

- З позитивною.

- Чи може одна людина змінити хід історії?

- Так.

- Ваш найбільший страх у житті?

- Дурно не вмерти.

- Що для вас є найбільшою нагородою?

- Близькі.

- Що для вас означатиме перемога України?

- Перемога.

- Дякую.

Діана Славінська

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на Укрінформ TV