Ахтем Чийгоз, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу

Ахтем Чийгоз провів в ув'язненні 1000 і один день. Ні місяці повної самотності, ні психологічний тиск, ні неминучість вироку з недоведеної вини не змогли змусити його відмовитися від вірності своїм принципам, відданості своєму народу та країні.

Після звільнення Ахмет-ага зайняв активну позицію – намагається розповісти світовій спільноті про реальну ситуацію в Криму, про способи деокупации півострова. Про це і те, якими були тюремні будні, що пропонували за зраду, і що допомогло вистояти у неймовірно важких умовах, Ахтем Чийгоз розповів в ексклюзивному інтерв'ю Укрінформу.

ПОТРІБНО РОЗРОБЛЯТИ ТА ПРИЙМАТИ ДЛЯ ДЕОКУПАЦІЇ КРИМУ ВСІ МОЖЛИВІ ІНСТРУМЕНТИ

- Ахтеме-ага, ми дуже раді вашому поверненню і вдячні за те, що зайняли дуже активну позицію. Ви зустрілися з Генсеком РЄ. Про що йшлося? Говорили про деокупацію Криму?

- Так, якраз про це також йшлося. Я оце сказав на зустрічі, що потрібно розробляти та приймати для деокупації Криму всі можливі інструменти, крім військових. Я мав на увазі, що першочергове – це захист населення міжнародними інститутами, робота місій спостерігачів, правозахисних організацій. Тільки ефективний захист, а не спроба дати можливість Росії по-своєму представити картинку в Криму. Тут треба дуже жорстко підходити. І я про це говорив на зустрічі, що ці місії мають бути довгостроковими і охоплювати всі аспекти життя суспільства в Криму. І права людини, і репресії щодо політв'язнів. Це і терор, який йде щодо жителів, коли вриваються бандити в масках і починають кидати на підлогу жінок і дітей, а діти від страху навіть кричати не можуть, руками обличчя закривають, тому що це все відбувається о 5 ранку, о 6 ранку. Це терор, це спроба нагадати події 1944 року.

- Як були сприйняті ваші слова? Які питання ще обговорювали?

- Я говорив і про проблеми гуманітарного аспекту. Там – геноцид проти освіти українською, кримськотатарською. Я кажу про те, що формально держава (Російської Федерації – ред.) прийняла закон і тицяє його скрізь: що у Криму три державні мови, а фактично йде повним ходом русифікація, закриваються школи. Єдиний український ліцей перепрофільований. Кримськотатарська мова стає мовою викладання у вигляді окремого предмета. Все це планомірно робиться. Там йде знищення історичних пам'яток. Це все знову ж таки пов'язано з русифікацією Криму. Ми про це говорили. Говорили про те, що необхідно підтримати ідею і сприяти прийняттю статусу Автономної Республіки Крим, національного статусу, тому що це – теж серйозний інструмент і, до речі, для міжнародного співтовариства у справі деокупації, коли роль корінного народу, згідно з міжнародними нормами, на перше місце виходить. І низка інших речей. По-моєму, мене уважно слухали і до цих пропозицій поставилися з розумінням.

У В'ЯЗНИЦІ СТАНОМ ЗДОРОВ'Я КЕРУВАЛИ ЕМОЦІЇ

- Ви не взяли паузу після звільнення (навіть для відновлення здоров'я), багато їздите. Як ви почуваєтесь зараз?

- Переконаний, що всі хвороби людини від емоцій. У в'язниці – там свої емоції були, які керували станом здоров'я. Вони складалися від ставлення до мене в Україні і в світі. Це мене надихало. Звичайно, у мене є якісь болячки.

Але зараз для мене також важливі ці позитивні емоції. Зараз я їжджу, зустрічаюся з людьми. Поїздки, вони чимось стомлюючі, але результат важливіше. Коли я бачу, що у мене є можливість безпосередньо доносити те горе, яке охопило нашу країну, наш народ і моїх співвітчизників, і сили, сам не знаю, звідкись з'являються. Буквально днями знову поїздки заплановані. Тому що, якщо це треба для народу, я буду це робити.

- Куди збираєтесь?

- Зараз стоїть питання про поїздку до Америки і до Туреччини. А ще до Чернігова мене покликала міськадміністрація. І якщо буде можливість, я виберу Чернігів. Поїду до своїх.

- А як ви почувалися в тюрмі. Коли потребували медичної допомоги, її надавали? Які були умови?

- Ні. Взагалі, загалом для в'язниці, якщо ти там захворів, тобі крім аспірину або парацитамолу нічого не запропонують, тому що нічого немає. Це завжди була хвора тема.

Тільки останні 2-3 місяці, після численних клопотань адвоката, заяв Міністерства закордонних справ, приїзду Валерії Лутковської, якась хвиля пішла, якось ситуація зрушилася. Також Президент Порошенко зробив заяву, дякую йому за це. Як Президент, мабуть, він перейнявся моєю боротьбою і оцінив це.

Які умови утримання. Наприклад, коли на етап везуть, вранці заганяють людей 30-40 в «кишку» – такий довгий коридор під будівлями, де стоїш у воді впродовж 2-3 годин. Потім – по автозаках і направляють там в якісь суди, слідчі комітети. Мене, наприклад, взагалі кілька місяців тримали у так званих «склянках». Це приміщення, 80 на 80 сантиметрів, заввишки прямо під зріст, що ні сісти, ні встати, ні повернутися не можеш. І там можеш простояти і три, і чотири години, і перед від'їздом, і після того, як повернуть, перш ніж відведуть до камери, можуть до 10-11 ночі залишити там стояти. Бувають «стакани» побільше, але туди запихають по 25-30 чоловік. Усі курять там, природно – ніякої вентиляції, люди непритомніють. Але це, так би мовити, будні зека.

ВІД МОЇХ ВІДПОВІДЕЙ ТЮРЕМНИКИ ЧАСТО ВХОДИЛИ В СТУПОР

- Це були спроби у такий спосіб схилити вас до співпраці?

- І це теж. Мені і гроші пропонували, і посади, і іншим заманювали. Наприклад, розповідали, як за Росії кримським татарам заживеться. Я ж казав, що у кримських татар, по-перше, дуже гарна історична пам'ять: те, що Росія пропонує, ніколи добре не закінчувалося; по-друге, кримські татари – народ, який виховувався на цінностях, а ми добровільно брали громадянство України і добровільно відстоювали її територіальну цілісність з моменту розпаду Радянського Союзу. Тому ми не можемо і не будемо міняти шапку, як у «Весіллі в Малинівці».

Потім мені говорили, наприклад, що дитсадки для наших дітей будують. Відповідав, що швидше за все у цих дитсадках потім будуть виховувати своїх онуків і дітей, ми як народ ніколи не будемо їм потрібні. Нас же депортували протягом всієї історії Російської імперії, точно так само, як і український народ.

Якось у розмові з одним полковником виникла тема зради, він мені пояснював ситуацію так, що він розмовляв з тими, хто зрадив присязі, що вони пішли за своїм генералом, і що військова людина має це розуміти. Я у нього тоді запитав – чи є у нього генерал. Він ствердно відповів, тоді я уточнив, кому він давав присягу – Батьківщині чи генералові? Він нічого не відповів, потиснув мені руку, і наша розмова закінчилася.

- Яке ставлення до вас було з боку інших в'язнів?

- Ви знаєте, часто виявляли шанобливе ставлення, підтримку. І навіть не так до мене, а до того, що позицію тримаю і не боюся про неї сказати. І це не один раз позначалося.

Наприклад, поліцейські після новорічних і різдвяних свят, після того, як я два місяці взагалі нікого не бачив, кажуть: «Що, Чийгозе, тобі там народного героя України дали». При цьому були присутні 30 чоловік: зеків, поліцейських, приставів. Я відповідаю: «Якщо народ України вважає мене, кримського татарина, своїм Героєм, для мене це висока честь». І від цього і подібних відповідей, які звикли чути, «чё там Украина сделала, да что там хохлы, да вот там бандеры», вони просто в ступор входили.

Я знав, що деякі мої відповіді могли погіршити становище, адже говорив те, що їм незвично, чи неприємно, або їх дратує, але я висловлював свою позицію.

НЕ ВСІ ЛЮДИ В РОСІЇ ГОТОВІ ЖИТИ У ВАТЯНОМУ ОБРАЗІ

- Чи отримували ви листи?

- Ні, листів мені не давали. Але ось один момент, який, напевно, потім підкреслив зміни. Коли йшли суди, буквально за два місяці до мого визволення, я часто чув від оперів, від "смотрящих", що мені приходить багато листів, але мені їх не давали. І дружина, і адвокат говорили, що зі всього світу пишуть. Я тоді почав просити, говорити – через СІЗО не відправляйте, нехай через адвокатів, через Меджліс. Мені згодом вдалося деякі з них прочитати, і душа раділа. Прямо надихало мене це все. Що про мою боротьбу, про позицію мою, не просто там Ахтема Чийгоза, а громадянина, який зобов'язаний поводитися так, знає весь світ – і Австралія, і Америка, і Канада, і європейські країни. Останній раз мені принесли листи з Росії: Саратова, Уралу, Сибіру. Писали і у мене просили вибачення: пробачте нас за те, що наша країна воює з Україною, за те, що кримських татар тероризують, за те, що Крим окупували. І штампи «перевірено» стоять.

- Тобто, люди не побоялися залишити свою зворотню адресу.

- Так. Те, що люди не боялися, це вже говорить про те, що час працює проти Росії. Не всі люди готові жити у ватному образі. Це ж там – одразу на кілька статей: невизнання Криму російським – стаття, порушення територіальної цілісності Росії – ще одна стаття. Коли ось мені не давали листи, я все одно знав, що їх читають і нехай мені не дають, але те, що вони їх читають, вже важливо. І коли мені ці листи принесли, я навіть попросив Миколу Полозова прийти, дав почитати ці 5-6 листів. Він почитав. Я запитав, що він думає з цього приводу. Він не зміг відповісти. Я сказав: «А мені здається, це вони вже свою позицію висловлюють».

КОЛИ СОРОМИШСЯ ЗГАНЬБИТИ СВІЙ НАРОД І КРАЇНУ, СИЛИ САМІ З'ЯВЛЯЮТЬСЯ

- Наш кореспондент Роман Сущенко зараз перебуває у «Лефортово» в Москві. Згадуючи своє ув'язнення, можливо, ви можете дати йому пораду чи настанову, як триматися?

- Не здаватися, йому треба до кінця йти. А ще на двері дивитися не треба – це важко. Я сам спочатку дивився – ледве з розуму не зійшов. Дивишся, сподіваєшся, що щоранку відкриються ці двері. Їх відкриють, хто б як не намагався їх запечатати і переконати, що ти сів надовго. Це теж елемент психологічного тиску, це теж тортури, коли тобі монотонно вселяють, що ти ніколи звідти не вийдеш, якщо не зробиш якусь підлість, обмовиш країну, друзів. Починається все з малого: спочатку обмовиш себе – це перший ступінь того, що ти – слабкий; потім обмовиш друзів, яких називають співучасниками, згідно з обвинувальним вироком, а потім країну і народ.

Цей тиск непросто витримати, особливо перший місяць, коли взагалі закривають і перший місяць нікого не допускають. До мене, наприклад, півроку взагалі нікого не допускали. І мені теж пропонували багато чого підписати, лише б вийти звідти.

- Як вам вдалося вистояти?

- Ось коли у мене запитують, чим я керувався тоді, то я відповідаю – соромом. От коли ти соромишся зганьбити свій народ, свою країну, своїх друзів, своїх дітей, то потім, як би тобі важко не було, з'являються сили не зробити якісь бридкі речі. Я і там це деяким говорив. Ми не маємо права – за нами країна, за нами народ. Але деякі, на жаль, у перший місяць підписували.

ЖОДНОГО ДНЯ НЕ СИДІВ, ЯК АХТЕМ ЧИЙГОЗ, НАВІТЬ У В'ЯЗНИЦІ ПАМ'ЯТАВ, ЩО ПРЕДСТАВЛЯЮ МЕДЖЛІС

- Ахтеме-ага, як вам вдавалося психологічне здоров'я зберегти, якщо ви сиділи один півроку?

- Навіть більше. Я порахував, що загалом я більше 8 місяців просидів один. Бувало так, що за кілька місяців взагалі ти один, потім якогось чергового стукача підселюють на місяць-два – результату немає, потім іншого підселюють, потім знову 2-3 місяці один сидиш.

Я тоді домовився сам з собою, а це, по-моєму, найскладніше, тому що думки, думки, думки – відповідей немає на них. Так от, треба домовитися з собою. Мені вдалося, я вважаю, тому що я витримав це. Тим більше, що я не молодий, за мірками в'язниці я старим рахуюся. Тому всі, кого я там бачив з наших, так званих «диверсантів», «екстремістів», – багато хто взагалі молоді пацани, то казав, щоб дивилися на мене, «старого», і трималися. Вони говорили: ви добре тримаєтеся. А я їм казав: ми що, повинні тут впасти настільки, щоб виглядати погано і показувати, що ми потребуємо жалю? Ні. Цей шлях – найбільш поганий.

- Тобто ви знаходили в собі сили підтримувати інших і бути, наскільки це можливо, у формі?

- Я розсудив так, що мені довірив народ і вибрав мене. То що ж, у гарні часи я – такий правильний герой, а до в'язниці потрапив, і тепер мені можна вчинити відповідно до якихось, можна сказати, відповідних до поведінки звичайної, простої людини норм? Підписувати, як ті, що до мене щось підписували, виходили, свою вигоду отримували? Я соромився цих речей і вважав, що мій народ повинен пишатися, що я гідно його представляю, серед іншого і у в'язниці.

Тому я до судів ретельно готувався, за зовнішнім виглядом стежив, примітивно стригся, голився регулярно, за одягом стежив, щоб був чистий. Іноді я навіть жартував про це, розмовляючи з Джемілєвим і Чубаровим телефону (це вже, звичайно, через великий строк, іноді там давали можливість отримати телефон). Я їм казав, що я жодного дня як «Ахтем Чийгоз» не сидів, я тут теж сиджу і виконую роль представника Меджлісу, тому що всі звертаються, всі на тебе дивляться: і зеки, і працівники, і громадськість з вулиці, і світова громадськість. З одного боку, це, звичайно, дуже тебе підтримує, а з іншого боку, стільки на тебе обов'язків покладає! Така увага тільки посилює тиск.

НЕ ЗВЕРТАВСЯ З ПРОХАННЯМИ – ЩОБ НЕ ДУМАЛИ, ЩО ЇХНІ МЕТОДИ ДІЮТЬ

- До вас застосовували фізичну силу?

- Ні. Ну що значить фізична сила? Якщо одягають наручники за спину, кидають на підлогу автозаку, якщо з двох сторін хапають, ведуть до зали засідань, причому дуже жорстко. І руки від наручників сині стають. Якщо на твоїх очах твоїх дітей відштовхують, і ти змушений дати відповідь... Що це – «застосування» чи «не застосування»? Просто я вважаю, що це як би природні будні зека.

- Не застосовувалися тортури?

- Ось коли запитують про тортури, я такий приклад наводжу. В СІЗО, там не потрібно комусь щось кудись засовувати, розумієте, в СІЗО цим навряд чи займаються, тому що там все-таки є певні тюремні правила. Там є і блатні, і "смотрящие", і волоцюги, злодії сидять там. І кожен з поліцейських теж розуміє, які можуть бути наслідки. Там інші речі відбуваються. Наприклад, мене кинули, я тиждень пробув у камері для довічно ув'язнених. Раніше вважав ту камеру, у якій я перебував, чимось єзуїтським по відношенню до людини. А те, що в «ДУ» я побачив – взагалі стало шоком... Але, знову ж таки, я не звертався до поліцейських або до начальників, знав одне: коли навіть з претензією звертаєшся, це вже говорить про те, що їхні методи подіяли.

- Що ви там побачили?

- Я не хочу про це говорити. І потім це не допомогло – мене кинули на яму. Це ще гірше.

- Що це?

- Це – коли в підвал кидають, де навіть нари пристібаються до стіни і викладають їх тільки на ніч, тобто весь день або на бетоні повинен сидіти або стояти. А стояти у весь зріст не можеш, тому що там стеля так влаштована.

Найнебезпечніше катування – це психологічне. Фізичний біль можна перенести, коли ці наручники тиснуть, коли тобі на голову надягають мішок, штовхають, принижують твою гідність. Ось приниження – це б'є дуже сильно. А фізичний біль, якщо ти чоловік, ти витримаєш.

РОЗСЛАБИВСЯ, КОЛИ ПОБАЧИВ МІНАРЕТИ І ЧЕРЕПИЧНІ ДАХИ, – ЗРОЗУМІВ, ЩО ТУРЕЧЧИНА

- В який момент ви зрозуміли, що вийдете на свободу?

- Коли пролетіли море, побачив з літака черепичні дахи, мінарети, мечеті, – зрозумів, що ми у Туреччині. Подумав, що до Туреччини без дозволу Ердогана нас би ніколи не пустили, і тоді розслабився.

- Вам не казали, куди ви летите?

- Ні. Мені дали довідку про звільнення, в якій написано, що я супровождуюсь додому. При цьому – заштовхнули в автомобіль, а до цього я на етапі стояв. Звичайно, усіх в Краснодар везуть, там розподіляють, кому куди – Якутія, Сибір, Урал або ще кудись. І ось мене поставили на етап і, значить, я речі приготував.

- Ви розраховували, що кудись далеко відправлять?

- Я не розраховував, мені фсбешник говорив, що буду з червоної зони в червону слідувати до Магадана. І це була не погроза, вони просто працюють так.

- Що значить «червона зона»?

- Це – найсуворіші зони утримання ув'язнених. А для мене це означало – почервоніння буде подвійне, в квадраті. Тому що – кримський татарин, політв'язень, який заперечує провину, не визнає окупацію. Я і у Сімферополі сидів під особливим наглядом – коли не було дозволено те, що дозволялося загальній масі зеків.

- Але, коли прибули в аеропорт, зрозуміли – все-таки етап проходить не авіатранспортом?

- Річ в тім, що до мене приходили до цього за три тижні і говорили, що нібито є домовленість мене звільнити, але я повинен підписати якісь мерзенні папери, я відмовився. І після цього я їх (тих, хто приходив – ред.) не бачив. Коли побачив літак, то не здивувався, адже мало що могло прийти їм в голову. Я здивувався, що там була швидка. Подумав, що зараз мене оглянуть і не міг зрозуміти, що далі. Але нічого не питав. Я і раніше нічого не просив і не питав. Адже починаєш запитувати – значить занепокоєння проявляєш. Один із супроводжуючих (без розпізнавальних знаків і у балаклаві) дуже на мене пильно дивився, я зловив його погляд, подивився йому у вічі. Я впізнав одного з тих, хто був тоді, коли мене фактично викрадали 29 січня 2015 року. Та ж ненависть, а ті сучі очі, по-іншому назвати не можу.

НАВІТЬ ПІСЛЯ ДОМОВЛЕНОСТІ ПРО ЗВІЛЬНЕННЯ СХИЛЯЛИ ВИЗНАТИ ПРОВИНУ

- Ви сказали про папери, які ви не підписали. Що в них було?

- Я визнаю свою провину, перепрошую, прошу про помилування. Я ці папери відкинув, у мене навіть це емоцій не викликало. Якби таким шляхом хотів вийти, я б давно вийшов, а то взагалі б не сів. Тому сказав, щоб думали, що пропонують. Ось тоді мені сказали, що є якась домовленість Ердогана з Путіним. Але я все одно відмовився підписувати – вони пішли. Далі у мене не було жодної інформації, тиждень за тижнем проходили.

- А коли ви Умерова побачили?

- Коли мене посадили в літак, причому ведучи з двох сторін. Але це вже зовсім інші специ були, вже відчувався рівень інший, в білих сорочках, галстучках, з такими підбородочками, голови вниз тощо. Думаю, вони з адміністрації президента (Путіна – ред.) були. А потім я побачив, що Умерова завели, тоді зрозумів, що в тій швидкій він був.

- Як все далі відбувалося?

- Потім прибули в Анапу. Якби у Київ, то навіщо в Анапу? Якби кудись в Сибір, то зазвичай через Ростов. Тобто, сидиш і думаєш, але якщо тільки про це гдумати, тим більше голова запаморочиться. Я не бачив людей майже три роки, а тут ще в літак посадили. Я просто прочитав про себе молитву. До речі, точно так само я вчинив у 15-му році під час мого викрадення, коли зайшли в балаклаві, без розпізнавальних, осіб 5-6, заштовхнули в мікроавтобус без номерних знаків, одягли мішок на голову. Тоді я молився і просив Всевишнього дати мені сил не зганьбитися. Тому що фізичний біль я витримав би, але я не знав, як себе поведе організм. Ось це мене всю дорогу турбувало. Тому що я розумів, що якщо мене хочуть вбити, то природно, це не буде швидка смерть. Вже до того моменту ми знайшли труп Решата Аметова з проколотими очима, відрізаними вухами: тобто, його катували.

- Ви тоді боялися смерті?

- Ні. І тут йдеться не про геройство чи про безстрашність. Фізичний біль переношу більш-менш, але, організм як себе поведе? Розумієте? Я просив у Всевишнього, щоб мене не підвів мій організм.

ЗВІЛЬНЕННЯ СТАЛО СВЯТОМ ДЛЯ МОГО НАРОДУ

- Ваш приклад для багатьох став показовим. Ви мені говорили, що день вашого звільнення став справжнім святом, дуже підняв дух співвітчизникам у Криму. Розкажіть про це.

- Розумієте, суспільство завжди орієнтується на якісь приклади. Завжди так кажу: і негідники, і герої – це зона відповідальності суспільства. Люди шукають приклади для наслідування, і щоб суспільство правильно виховувалося, щоб воно боролося в цій ситуації, молодь зростала в нових реаліях, з правильним сприйняттям таких понять як честь, гідність, потрібні приклади, які підтверджують це. Люди, які в таких тяжких умовах не зламалися. І найголовніше, щоб світ бачив цю боротьбу.

Тому я і сам вихований так, що мав якісь орієнтири. Мій батько мене виховав як чоловіка, а у політичному плані для мене завжди прикладом був інший батько – це Мустафа Джемілєв. Тому в найважчі моменти я, звичайно ж, згадував, що він сидів, що він розповідав. У цьому плані і курйозні моменти навіть були. Наприклад, він (Джемілєв – ред.) завжди говорив, що через 2 роки стає легше. Ось пройшло 2 роки, я сиджу на нарах, дивлюся навколо і думаю, що ж тут полегшало? (посміхається).

А після мого звільнення мені говорили, що наші (кримські татари – ред.) ходять один до одного в гості, як на Новий рік і вітають зі звільненням Чийгоза. Тобто, говорили і вважали, що ніколи не випустять Чийгоза, а тут, виявляється – випустили.

Ольга Будник, Страсбург.