Іще раз про етнічну історію кримських татар

У ході російської агресії проти України з новою силою постає питання статусу Криму і забезпечення прав кримських татар, які продовжують зазнавати репресій з боку окупаційної влади. 

Як же сформувався цей народ і чи була в його історії бодай якась роль росіян – у матеріалі нижче.

Загалом перші згадки про появу кримськотатарського етносу на території сучасної України відносяться до ХІІІ ст. Однак рис самостійної етнічної спільноти кримські татари змогли набути лише завдяки утворенню та тривалому існуванню Кримського Ханства (середина ХV ст. – 1783 р.) як їх національно-державного утворення. Незважаючи на окремі риси васальної залежності від Османської імперії, загалом організація влади та управління у Кримському Ханстві та його суспільний лад відбивали особливості національних традицій кримських татар. Також на відміну від інших татарських народів (буджацьких, ногайських, казанських татар), кримські татари не мали іншої території компактного проживання, де б вони реалізували свої національно-державницькі прагнення, окрім місць географічного розташування Кримського Ханства. Окремі дослідники піддають сумніву тезу про визнання Кримського Ханства національною державою кримських татар з огляду на меншу частку чисельності цієї етнічної групи у загальній структурі населення цієї держави. Втім, на нашу думку, з огляду на те, що як на центральному, так і на місцевому рівні при владі перебували представники знатних татарських родів і весь державний механізм був побудований саме на татарських національних традиціях, Кримське Ханство слід вважати саме національною державою кримських татар, завдяки існуванню якої останні і здобули можливість оформитись як самостійна етнічна спільнота.

Під час перебування Криму у складі Російської імперії (1783–1917 рр.) сформувалися представницькі органи кримськотатарського національного самоврядування: національний з’їзд кримських татар – Курултай та обраний ним представницький орган – Меджліс кримськотатарського народу, а також система місцевих меджлісів відповідно до чинного на той час адміністративно-територіального поділу. Ці органи сформувалися в умовах значних національних утисків кримських татар після включення території Кримського Ханства до складу Російської імперії у 1783 р. Саме їх діяльність і була спрямована на протидію самодержавній політиці асиміляції корінних національних спільнот з метою формування етнічно однорідного складу населення, яке б не було здатним поставити під загрозу безперешкодне функціонування імперського державного механізму. За таких умов кримські татари виявили високий рівень здатності до консолідації з метою відстоювання своєї національної самобутності.

Після припинення існування Російської імперії у 1917 р. на території Криму розпочалася запекла боротьба за владу різних політичних сил, що спричиняло ситуацію багатовладдя або і безвладдя на півострові. Важливу роль у цій боротьбі відігравав кримськотатарський фактор. Так, активну діяльність проводила національна політична організація кримських татар «Міллі Фірка», яка активно протидіяла спробам спочатку німецьких, а потім і більшовицьких сил знищити ознаки національної ідентичності цієї спільноти. Форми консолідації кримських татар стали більш досконалими, ніж за часів Російської імперії. Стали з’являтись також і друковані видання кримськотатарського національного руху (зокрема, газета «Терджиман», яка регулярно видавалась у м. Сімферополь за доби уряду С. Сулькевича). Незважаючи на масовий «червоний терор» упродовж 1919–1920 рр., набирав обертів розвиток національної кримськотатарської культури, формуючи передумови до майбутнього визнання більшовиками необхідності створення кримськотатарської національної автономії.

Відтак, у 1921 р. була утворена Кримська АСРР як автономія за національно-територіальною ознакою. Не можна відкидати того факту, що для реалізації цього кроку радянським керівництвом було переселено значну кількість кримських татар із віддалених регіонів колишньої Російської імперії на територію Криму, оскільки внаслідок імперської асиміляторської політики ця етнічна група не становила більшості серед кримського населення. Ухвалена незадовго після утворення Кримської АСРР у 1921 р. Конституція цієї республіки визначала її як багатонаціональне утворення з домінуванням татарської народності серед усіх інших. Радянська політика «коренізації» відкрила широкі можливості для розвитку кримськотатарського національного театру, літератури, освіти та науки (у тому числі, історичної). У 1928 р. радянська влада навіть здійснила спробу затвердження кримськотатарського алфавіту в кириличному варіанті. Однак такою лояльною політика радянської влади щодо кримських татар була лише у перші десятиліття існування СРСР. Вона була зумовлена необхідністю укріплення та централізації новоствореної супердержави. Втім, кримськотатарська спільнота на той час уже могла розглядатись як самостійний етнос із ознаками, які вказували на національну ідентичність та наявність історичної батьківщини.

У другій половині 1930-х рр. вектор національної політики радянського керівництва змінився докорінно. У той час метою уряду було зменшення кількості національних автономій у контексті уніфікації політико-правового статусу всіх регіонів держави. Стосувалося це і кримських татар: їх національні права безпосередньо не утискались, однак звужувалися можливості для їх реалізації (зменшувалася кількість шкіл із кримськотатарською мовою навчання, у діловодстві національна мова витіснялася російською і т. д.). Радянське керівництво поставило за мету ліквідацію кримськотатарської національно-територіальної автономії, що і стало приводом для депортації кримських татар та ряду інших народів із території Криму в 1944 р. нібито за звинуваченням у колабораціонізмі за доби німецького окупаційного режиму під час Другої Світової війни. Відтоді кримські татари проживали у різних віддалених регіонах СРСР, причому в більшості перебували у нелегальному становищі.

Сучасний російський історик професор В. Возгрін, який народився у Сімферополі за часів існування Кримської АРСР, звертає увагу на те, що під час депортацій кримських татар у 1944 р. нібито за співпрацю з нацистським окупаційним режимом на територію Кримської області масово переселялися етнічні росіяни із північних регіонів РРФСР. Метою таких акцій було продовження втілення у життя ленінської ідеї Кримської автономії у складі Росії, яка зазнала невдачі. Ми не маємо можливості оцінити правдивість висновків професора В. Возгріна, пославшись на першоджерела, проте той факт, що Верховна Рада Автономної Республіки Крим неодноразово зверталася до органів Служби безпеки України з клопотанням про заборону В. Возгріну в’їзду на територію України, свідчить про невигідність таких висновків для проросійської політичної еліти Криму. У свою чергу, спогади депортованих кримських татар, які дожили до наших днів, свідчать про те, що прямої заборони на повернення на історичну батьківщину їм встановлено не було, проте там штучно створювалися умови, за яких життя було неможливим та нестерпним: голод, економічна блокада, неможливість працевлаштування. Залишалися декілька селищ з етнічними кримськими татарами, яких «забули» депортувати. У 1945 р. цих людей повантажили на кораблі, вивезли у відкрите море і потопили, а юридично цей факт оформили як аварію корабля зі смертельними наслідками. Із цих та інших даних вбачається, що росіян стали масово переселяти на територію Кримської області нібито для повоєнної відбудови господарства.

Наприкінці 1950-х – у 1960-х рр. кримські татари у черговий раз виявили здатність до консолідації та мобілізації у боротьбі за відновлення національних прав. До цієї боротьби долучалися також і представники дисидентського руху (наприклад, П. Григоренко – відставний радянський генерал, який разом із однодумцями готував звернення до ООН щодо порушень прав кримських татар представниками органів влади СРСР). У різних регіонах СРСР представники кримськотатарської інтелігенції та дисиденти писали підпільні дослідження з історії кримськотатарського народу і формували різноманітні національні об’єднання. Будучи фактично позбавленими громадянських прав, кримські татари не піддавалися насильницькій русифікації, зберігаючи всі ознаки національної ідентичності.

Відновлення прав кримських татар на державному рівні розпочалося лише з проголошенням у 1985 р. політики «перебудови». Етнічні права кримських татар реалізувались лише частково, і то в частині культури, освіти, але не державного управління. Причому кількість навчальних закладів із кримськотатарською мовою навчання на території Кримської автономії у 1990-х рр. значно поступалася кількості російськомовних. У той же час, зазначені факти аж ніяк не завадили кримським ідеологам возвести псевдореферендум 1991 р. щодо державного статусу Кримської області у ранг «першого загальнокримського», на якому вперше «була висловлена воля кримського народу», яка у подальшому була «жесточайше попрана» українською владою, а також закріпити у Конституції Республіки Крим 1992 р. такі «інститути», як право власності кримського народу, суверенітет кримського народу, воля кримського народу. Однак зовсім не було визначено правового статусу кримськотатарського народу.

На окрему увагу заслуговує аналіз закріплення статусу Автономної Республіки Крим у Конституції України 1996 р. у світлі подій 1992 – 1996 рр. у Криму, спричинених положеннями вищезгаданої Конституції Республіки Крим 1992 р., визнаними Конституційним Судом України такими, що суперечили нормам конституційного законодавства України. Зокрема, це були статті, у яких кримські політичні ватажки проголошували державний статус Криму з прагненням подальшої інтеграції з Російською Федерацією, закріплювалась посада «Президента Республіки Крим» і т. ін. За таких умов ішлося про створення територіальної автономії, а не національної кримськотатарської. Зазначимо, що представники цього етносу не входили до складу місцевих органів влади та управління та політичної волі щодо самостійного державного статусу Криму не висловлювали. Діяли лише Курултай та Меджліс як представницькі органи національного самоврядування кримських татар. Конституційне закріплення статусу територіальної автономії для Криму було зумовлене необхідністю врегулювання політичної кризи у цьому регіоні та ліквідації загроз територіальній цілісності України з боку кримських політичних сил – головним чином, політичної партії «Російська єдність Криму» та її лідера «Президента Республіки Крим» Ю. Мєшкова.

Положення щодо реалізації кримськими татарами права на здійснення національно-державного самовизначення широко використовувалися представниками сепаратистської політичної еліти Криму для приховування своїх реальних намірів і під час здійснення протиправної анексії Автономної Республіки Крим як невід’ємної складової частини України у лютому – березні 2014 р. Зокрема, у так званій «Декларації про незалежність Автономної Республіки Крим і м. Севастополя» від 11 березня 2014 р., яка по суті поклала початок цим діям, зазначено про нібито реалізацію права народів на самовизначення, закріпленого міжнародним правом.

АБСОЛЮТНО ВСІ УТИСКИ КРИМСЬКИХ ТАТАР НА РІЗНИХ ЕТАПАХ ІСТОРІЇ ПОХОДЯТЬ ТІЛЬКИ ВІД РОСІЙСЬКОЇ ВЛАДИ. ТО ВІД КОГО ЇХ ПОТРІБНО РЯТУВАТИ СЬОГОДНІ?..

Національна академія СБУ